6. Моссаковський добився парафії

Іван Нечуй-Левицький

Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла й в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопович одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торкнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:

– Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?

– Га? що? де? Пожежа! – крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.

– Чи ти знаєш, що сталося? – крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.

– Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! – захрипів спросоння Прокопович.

– Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!

– Злодії! Хтось украв Вільшаиицю! Запрягай коні та доганяй, – плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.

– Та перехрестись, та прочуняйся! – зарепетувала Прокоповичка. – Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.

– Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, й твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, – сказав Прокопович.

– От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? – спитала Прокоповичка.

– Про мене, нехай плаче, нехай скаче – сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.

– Та вставай-бо, та давай нам пораду! – крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.

– Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! – закричав він сердито, знов сівши на лаві. – Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.

– Вставай! Он архієрей приїхав! – гукнула Прокоповичка.

– Авжеж! Піддуриш! Піддури свого батька дурного, – сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.

Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б’ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.

Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. Її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.

– Походжай, доню, та насіннячко лузай! – промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.

– А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? – сказала байдужним тоном Онися.

– Лучче сядь та плач! – крикнула Прокоповичка.

– Я, мамо, не з таківських, що плачуть, – сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.

– Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.

– То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік.

– Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком води носити!

– Аби не дірявий горщик, то й носитиму, – сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.

– Хіба ж ти думаєш за його йти заміж? – крикнула Прокоповичка.

– Атож! А хіба що?

– А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?

– Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, – сказала Онися, заглядаючи у вікно.

Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати може б стала м’якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.

– То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? Ба не підеш! – крикнула мати.

– Ба піду й за чехоню! – тихо сказала Онися, здержуючи гнів.

– Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!

– Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?

– То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!

– То й пішки піду, – це мені не заважить.

– Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!

– Тим він мені й сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.

– Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.

– І, вже ваше минуло. Не час вам гарбузувати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.

Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.

Прокоповичка подивилась, боялась зачіпати чоловіка, а тим часом, пробігавшись по садку, трохи прохолола й заспокоїлась. Вернувшись до хати, вона не втерпіла й заглянулa в світлицю. Онися походжала по світлиці та все насіння лузала.

– Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі, – сказала Прокоповичка вже спокійніше.

– За мене, мамо, не клопочіться. Я сама за себе поклопочусь, – сказала Онися.

Тільки що Онися промовила ті слова, надворі загавкали собаки, й заторохтів віз. Онися ще й у вікно не подивилась, а вже впізнала, чий віз заторохтів. Впізнала й Прокопозичка. Моссаковського віз торохтів якось так, неначе зубами клацав.

– Хто то приїхав? – спитала мати з кімнати.

– Вгадайте! – обізвалась, не обертаючись, Онися.

– Певно, карапишанська чехоня, бо віз торохтить, як розбитий горщик! – сказала з злістю Прокоповичка. – Крутись же з ним, бо я не буду коло його панькатись.

Не встигла Прокоповичка сказати ті слова, як двері в світлицю одчинились, і на порозі став Моссаковський в чорному довгому жупані, в пасових чоботях, в широких білих викладчастих комірчиках. Його біле лице аж сяло. Сині очі блищали тихим радісним світом. Під його пахвою біліла паляниця.

Прокоповичка кинула на Моссаковського через поріг злими очима, причинила двері й стала за дверима.

Моссаковський вглядів Окисю серед світлиці, й на його матовому делікатному лиці розлився легкий рум’янець. Онися почувала, що вона злякалась цього тихого смирного чоловіка. Вона чула, як у грудях забилось серце, як її руки й ноги неначе охололи.

– Добридень вам! З неділею будьте здорові! – тихо сказав Моссаковський і поцілував Онисю в руку.

Онися нахилилась і поцілувала його в щоку. Вона почутила, що кров разом кинулась їй в лице, а руки й ноги були холодні, неначе вона держала їх в холодній воді.

– Доброго здоров’я! Спасибі вам! – тихо обізвалась Онися.

Моссаковський поклав паляницю на столі, став і руки склав на поясі. Онися попросила його сісти.

Моссаковський мовчав, і Онися мовчала. Обоє навіть не сміли подивитись одно одному в вічі. Мати стояла за дверима й слухала.

– Правдива чехоня! Не вміє навіть з дівкою побалакати й пожартувати. Мій отець Степан не так поводився зо мною, як був моїм женихом!

Довго молоді сиділи й мовчали. Онися знала, що Моссаковський ладен мовчати й до вечора та дивитись на неї. Вона почувала свою незвичайність і просто заговорила про те, що в їх обох було на душі.

– Ви, Харитоне Петровичу, може, думаєте, що я не піду за вас заміж після того, як ви втратили вільшаницьку парафію? Не думайте так…

– Ні, я… нічого не думаю… – насилу обізвався Моссаковський і сказав правду: він тоді нічого не думав, тільки був ладен дивитись на Онисю хоч і до вечора.

– Я піду за вас заміж, хоч би ви й зостались дяком в Карапишах, – сміливо сказала Онися.

– Спасибі вам, Онисіе Степанівно! Які ви добрі! – обізвався Моссаковський.

Мати за дверима так крутнула головою, що намітка на її плечах настовбурчилась вище од голови.

В Моссаковського лице ніби засяло, очі заблищали. Він був ладен кинутись Онисі в ноги, але… й очима не поворушив.

– Я піду за вас заміж, хоч би мій панотець і паніматка не пристали на те, – знов сказала Онися й при тих словах скочила з місця й пересіла на стілець, котрий стояв коло Моссаковського; Моссаковський не видержав, вхопив її руку й поцілував. Онися цмокнула його в щоку.

Мати, почувши цмокання, сіпнула дверима й вскочила в хату. Молоді сиділи, спустивши очі додолу. В Прокоповички очі горіли, як жар. Вона аж зблідла на виду.

– Оце гарно! Їй-богу, гарно! Я не хочу, щоб ти, панно, до весілля цмокалась з паничами.

– Їй-богу, я ні в чому не винен, – тихо промовив Моссаковський, схопившись з стільця й цілуючи Прокоповичку в руку.

Прокоповичка не знала, що робити, крутнулась по світлиці сюди-туди, аж намітка на їй затряслася, вискочила в садок і побігла в пасіку.

– Ваша паніматка на мене чогось сердяться, – сказав Моссаковський, – вони не оддадуть вас за мене.

– Як не оддадуть, то я сама піду, – сказала Онися, дивлячись сердито на двері в кімнату.

Вони замовкли й ждали старих, як кари.

Тим часом Прокоповичка прибігла в пасіку. Прокопович вже встав і походжав по пасіці. Жінка накрила його мокрим рядном.

– Йди вже до хати та говори з тим дяком. Вже приїхав, мабуть, по мою душу! – крикнула Прокоповичка.

– От і добре, що приїхав: буде з ким з нудьги по чарці випити, – сказав Прокопович.

– Тобі тільки по чарці! Ти ладен і свою дитину пропити! Спить собі, а я одна клопочусь та бігаю.

– Вже правда, що розбігалась, як курка з яйцем, – не дала гаразд і виспатись. Чого ти прибігла в пасіку гвалтувати? Що там трапилось?

– Балабуха одбив Вільшанкцю од Моссаковського. Видавай тепер дочку за дяка!

– А дочка що каже?

– А дочка здуріла! Піди ще ти побалакай з нею. Там цілується з тим дурним дяком, і сорому нема дівці.

– Гм… гм… круту кашу заварили… Треба щось робити, – промовив Прокопович, прямуючи з жінкою до хати.

Тим часом Моссаковський розказав Онисі, що вільшаницька громада не прийняла на парафію Балабухи, і що владика таки оддав йому Вільшаницю, як того бажала громада. Онися знала, що в такім разі її старі батьки зараз прохолонуть і заспівають іншої.

Прокопович з жінкою увійшов у світлицю. Моссаковський привітався, поклонився низенько. Прокоповичка сіла на канапі, надулась, дивилась на стіну й мовчала. Прокопович одначе був ласкавіший до Моссаковського й, не обертаючись до жінки, звелів Онисі принести горілки та закуски.

– Та наріж, Онисю, тієї паляниці, що лежить у хижці з самого верху, – сказала Прокоповичка сердито.

Онися осміхнулась. Зверху лежала черства паляниця. Онися нарізала свіжої пухкої паляниці з останнього печива й винесла пляшку з горілкою.

Випили по чарці. Моссаковський мовчав. Прокоповичка мовчала і все дивилась ка стіну. Прокопович пробував розмовляти, але спросоння тільки позіхав на ввесь рот. Він глянув на жінку, – жінка сиділа, насупившись, і не думала рота розтуляти.

– Чого це ти, паніматко, так пильно дивишся на стіну? Чи мухи лічиш, чи що? – спитав Прокопович у жінки.

Прокоповичка зирпула на чоловіка сердитими очима й почала вже дивитись на грубу, неначе там була намальована якась дуже гарна картина.

В хаті знов стало тихо. Прокопович знов позіхнув і перехрестив рота. Всі мовчали. Прокопович почав гніватись на жінку.

– Одже ти, паніматко, закохалась в грубі. Дивишся та дивишся на неї й очей не зводиш, – знов зачіпав жінку Прокопович.

– Говори вже ти, – мені нема чого говорити, – сердито обізвалась Прокоповичка, не зводячи очей з груби.

Онися сміялась не устами, а очима. Моссаковський дивився на діл.

– Випиймо ще по чарці. Може, з чарки добудемо розмови, – сказав Прокопович до Моссаковського, наливаючи по другій.

Випили по другій, й язики справді зараз розв’язались. Прокопович став розпитувати Моссаковського про Вільшаницю, але здалеки. Він неначе совістився питати за те, що Балабуха одбив од Моссаковсього вільшаницьку парафію. В його думці висло трудне питання, й він обминав його навкруги.

– Як же ви, Харитоне, думаєте тепер розпорядитись собою? – спитав Прокопович у Моссаковського.

– Мені треба скоріше женитись, щоб часом знов хтось не одбив у мене Вільшаниці, – сказав Моссаковський.

Прокоповичка звела очі з груби на двері.

– Як же так! А Балабуха де дівся? – спитав Прокопович.

– Балабуха мусив виїхати з Вільшаниці, бо його громада не прийняла на парафію. Владика таки оддав мені вільшаницьку парафію, – одповів Моссаковський.

Прокоповичка перевела очі з дверей і вирячила їх на Моссаковського. Онисині очі неначе реготались.

– Таки оддав вам парафію? – аж крикнув Прокопович, скочивши з місця.

– Оддав. Громада настояла на своєму. Тепер мені треба поспішати, щоб парафія знов не втекла з рук, – сказав Моссаковський.

– Голубчику, Харитоне! Поздоровляю вас од щирого серця! – крикнув Прокопович і кинувся обнімати й цілувати Моссаковського.

Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась прожогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.

– А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю, – кричав Прокопович.

Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав. Прокоповичка любенько дивилась на його делікатне з рум’янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.

– Тепер хоч і під вінець! – сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки, – нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.

– Про мене, хоч і зараз, – сказав Моссаковський, – справді, нема для чого одкладати діла!

– Шкода, що ви не приїхали з братом! А ми б оце поговорили з ним, як з сватом, – говорила Прокоповичка, любенько заглядаючи Моссаковському в очі. – Ми таки своєї дочки не зобідимо: є в нас, хвалити бога, й худоба, й коні, й воли, й плуги, й пасіка.

«Воно так, а все-таки краще б було привезти з собою повітового свата отця Мельхиседека та повітову сваху Марту, – подумав собі Моссаковський, – бо старі на словах, – як на цимбалах, а на ділі – як на талалайці!»

– І спасибі вам, паніматко! Хто ж не знає про вашу добрість? Про це нема чого й казати, – сказав Моссаковський.

– Як станете священиком в Вільшаниці, то опорядіть церкву, як я свою опорядив. Там церква дуже стара, й образи такі, що на їх навіть нічого вже не видно. От покличте мого маляра! Він вам так обмалює церкву, що ви тільки очі витріщите! – радив Прокопович.

– Покличу, отець Степан, і звелю йому намалювати таку саму «Неопалиму купину», як у вашій церкві.

– І страшний суд намалюйте, – в вільшаницькій церкві нема навіть страшного суда.

– Буде й страшний суд, ще й у пеклі звелю намалювати богуславського станового та канівського столоначальника.

– Невже! – крикнув Прокопович. – Отам їх, проклятущих, намалюйте. Там їм уготоване місце!

– Та не забудьте й Балабуху там намалювати з його губою, – крикнула Онися, поглядаючи скоса на матір.

– Звелю намалювати й Балабуху в пеклі, бо він того вартий, – сказав Моссаковський, осміхаючись.

– Та ще звеліть почепити йому через плечі на мотузку зо два гарбуза, – глузувала Онися.

– Говори-бо, дочко, та й міру знай! Де ж ти бачила на образах гарбузи? Ще що вигадай! – сердито обізвалась Прокоповичка.

Онися схаменулась, замовкла й трохи злякалась, чи не сказала вона часом чого дуже грішного.

Чарка ходила з рук в руки. Пляшки спорожнялись. І гость і господар з господинею все полуднували, поки не поспіла вечеря. Прокоповичка почала застеляти стіл і готувати вечерю.

– Оце ж я наварила й напекла, та не буде кому вечеряти, – сказала Прокоповичка. – Коли б господь приніс яких.гостей, абощо.

– Правду кажеш, паніматко! Якби господь послав гостей, то все б таки більше з’їлось і випилось в кумпанії, – оказав Прокопович. – Чи не послати б поблизу в Сухоліси або в Черкас та попросити батюшок та матушок.

– Та вже, тату, затого й сонце зайде. Там, мабуть, і спати вже лагодяться, – обізвалась Онися.

Ще не подали на стіл вечері, як двері рипнули, й в світлицю увійшов священик, старший Харитонів брат.

– Десь господь послухав моєї молитви й приніс вас неначе на крилах! – крикнув Прокопович і кинувся обнімати та цілувати гостя.

Прокоповичка кинулась до гостя й ніби почепилась на його шиї. Онися цілувала його руки, а Харитін за гуртом кинувся й собі цілуватись з братом, неначе не бачився з ним півсотні років. Усі стали ще веселіші. Всі говорили, галасували на всю хату, не знали, де сісти, де стати.

– Тепер моя вечеря не пропаде! – сказала Прокоповичка й побігла в пекарню.

Незабаром на столі з’явилась ціла купа нарізаної паляниці та пирогів, пляшки та чарки. Серед стола в мисці простяглося печене порося з хріном в зубах, як на Великдень. Прокоповичка обстелила край стола рушниками, щоб утирати губи й руки. Всі сіли за стіл, випили по чарці настойки й так тернули порося, що од його швидко зостались тільки кісточки. Після поросяти наймичка принесла салятирку смажених курчат. Й курчата десь ділись, неначе полетіли на сідало. За курми прилетіли на стіл печені качки, начинені яблуками, – й качки неначе пірнули під воду. За качками вискочили з кімнати шулики з маком та з медом, – і шулики щезли. Наливка з пляшок неначе ввіходила в стіл, і ввіходила дуже швидко.

– Ну, господине, поки ще наші язики повертаються в роті, поговоримо по-божому за весілля. Коли нам справляти весілля? – спитав Прокопович.

– Воля ваша, отець Степан, – одказав Моссаковський, – а на мою думку весілля нема чого одкладати.

– Авжеж, нема чого одкладати, – сказала й Прокоповичка, – час сухий, теплий, погожий, надворі година. В нас усього, хвалити бога, доволі. Та ще коли б часом знов парафія не втекла.

– О, вже не втече! – обізвався Харитонів брат. – Ми вже прип’яли її добрим налигачем. Другий Балабуха не швидко найдеться.

– Хто його знає… коли б часом громада не передумала, – прикинула Прокоповичка, скоса поглядаючи на Харитонового брата, котрий і сам був би радий, щоб парафія зірнула з Харитонової гнуздечки та втекла до його.

– А давайте справимо весілля через тиждень в неділю! – сказав Прокопович.

– Про мене й в неділю. В суботу спечемо коровай та шишки, а в неділю й до вінця, – сказала Прокоповичка, поправляючи на голові очіпок та намітку.

Вечеря скінчилась. Усі встали з-за стола, обернулись до образів і заспівали. Старший Моссаковський провозгласив «многая літа» господареві, потім господині й молодим. Усі заспівали «многая літа». В світлиці стало душно. Прокопович поодчиняв усі вікна. В хату полилась тонка прохолода сухої теплої осені. Зорі пишно блищали над садком на темному, аж чорному небі. Всі посідали й тільки сопли та обтирали піт з лиця. Розмова не клеїлась. Всі жмурили очі. Прокопович позіхнув на всю хату, за ним позіхнув старший Моссаковський, а потім позіхнула тоненько в рукав і Прокоповичка. Тільки молоді не позіхали в куточку. Онися все щебетала Харитонові, як Балабуха приїздив сватати її, як вона наклала йому в віз гарбузів. Харитін тихо сміявся й не зводив очей з її маленьких повних уст, котрі миготіли й ворушились – і з-під котрих блищали дрібні білі зубки.

– Тепер хоч і додому, – сказав старший Моссаковський.

– Та зостаньтесь ночувати, – просив Прокопович, соваючись на стільці, – ніч темна, а вам треба переїздити через Рось. Борони боже якої напасті!

Прокоповичка мовчала. Їй здавалось, що за ніч парафія втече од Харитона, як він не поїде ночувати в Вільшаницю.

Моссаковський встав і почав прощаться. За ним встав і Харитін. Гості розпрощались.

– Вип’ємо ж на дорогу, щоб колеса підмазати, – просив Прокопович, наливаючи по чарці.

Випили до коліс.

– Вип’ємо ж і по другій, щоб вашим коням було веселіше бігти, – знов припрошував Прокопович.

Випили і до коней і випровадили гостей на ганок з свічками, пляшками та чарками. На ганку ще випили, щоб дорога слалася скатертю. Прокопович покликав погоничів і почастував їх, щоб вони часом не перекинули гостей. Вже була глупа ніч, як гості рушили з двору. По тихому, ніби мертвому селі голосно заторохтіли вози, й той гук замер десь глибоко внизу над Россю.

– А що, мамо, чи буду я соломою топити та горшком воду носити? – спитала Онися.

– О, тепер, паніматко, вже не бігай, як курка з яйцем, та не буди мене, як я буду одпочивати в пасіці.

– Смійтесь, смійтесь з матері, а мати тепер натанцюється, поки ще й весілля настане.

– Танцюй, враже, як пан каже! – жартував Прокопович. – А добрий чоловік оцей Харитін, та такий тихий, та любить образи, ще й добру гортань має. Шкода тільки, що не бас!

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 4, с. 103 – 113.