Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Лекція 1: “В мені й кровинки української немає…”

Ігор Ольшевський

Дійові особи:

Автор.

Скептик.

Вчений зі столиці.

Однодумниця автора.

Автор. Філолог зі світовим іменем, поліглот, поет, перекладач, громадський діяч Агатангел Юхимович (Євтимович) Кримський народився 15-го (за старим стилем – 3-го) січня 1871 року в м. Володимирі-Волинському у сім’ї вчителя гімназії. У листі майбутнього Академіка до Бориса Грінченка (18. 06. 1892) читаємо:

“Мусю Вам признатися, що в мені й кровинки української немає: мати моя – українська полька (дуже проста жінка), а батько – білорус (міщанського роду, вчитель географії та історії в двохкласному вчилищі, загальнорус по пересвідченнях). Я родився і виріс на Вкраїні та й українізувався” [34, V, кн. 1, 59].

Інформація ця насправді не була повною й точною. Роком раніше, у листі до Івана Франка А. Кримський писав, що мати його – “полька литовська” [34, V, кн. 1, 38]. Про східне коріння батька в цитованому листі до Грінченка теж не згадується. Але вже 24 липня 1901 року молодий науковець і літератор ділиться з тим же таки Б. Грінченком:

“Моєї збірки «Пальмове гілля» надруковано 80 сторінок, – в серії «Спілки». Читав коректуру, – і иноді, всміхаючись, роздумував: невже справді в мені таке сильне моє азіатське походження? (До речі: сюди в Звенигородку приїхала сестра моя в других, дочка старшого батькового брата, і вона мені переказала, що папери мого прадіда писано по-арабськи; лежать вони зараз у Мстиславі)” [34, V, кн. 1, 359].

У відповідь (30 липня того ж року). Борис Дмитрович пише “Я досі не знав, що Ваш прадід був зо сходу. Як се так?” [16, І, 318]. Отже, досі розмови про азійське коріння А. Кримського між обома Письменниками не виникало.

17 серпня – новий лист до Грінченка:

“До речі, питаєтеся, яким робом з мене татарин. Наскільки мені вияснилося, перший наш прадід, виходець із ханства, мав охреститися більше-менше 1698 року у Мстиславі в Могилівщині. Це я так виводжу з запису на старовиннім молитовнику. В сентябрі сестра моя в других перешле мені наші арабські документи (її батько був найстарший, і через те папери позоставалися в нього), – тоді все знатиму точно” [34, V, кн. 1, 360].

Переходимо до значень складників імені Вченого й Поета.

Агатангел, або ж Агафангел, як уже говорилося у передмові, в перекладі з грецької означає “добровісник”.

Це тлумачення має певний перегук із поняттям “євангеліст”. В народі іноді так називають євангельських християн-баптистів чи християн віри євангельської – п’ятидесятників, – а подекуди й представників інших протестантських конфесій, які мають за Місію активну проповідь Євангелії. Але канонічне значення цього поняття стосується авторів чотирьох Євангелій, що входять до Нового Заповіту Біблії – Матвія, Марка, Луки та Івана. Cаме вони були Носіями Благої Вісті про Різдво, Хрещення, Діяння, Преображення, Розп’яття, Воскресіння та Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа. Найпершими ж, так би мовити “усними” євангелістами-благовісниками були ті, хто вперше довідався про Різдво Спасителя – себто пастухи:

“І сталось, коли Анголи відійшли від них в небо, пастухи зачали говорити один одному: «Ходім до Віфлеєму й побачмо, що сталося там, про що сповістив нас Господь».

І прийшли, поспішаючи, і знайшли там Марію та Йосипа, та Дитинку, що в яслах лежала.

А побачивши, розповіли про все те, що про Цю Дитину було їм звіщено” (Лука, 2: 15–17).

Окрім того, існує цілий ряд євангелій, які Церква не визнає як канонічні (авторами їх вважаються апостоли Петро, Яків, Хома, Варфоломій та ін.). Це т. зв. апокрифи. Якщо ж брати ширше, то своєрідним євангелістом (у розумінні – благовісником) є кожен, хто звіщає людям про Господа, просвіщає їх у питаннях Релігії. З цього приводу згадуються слова моєї бабусі про Григорія Сковороду: “Ходив по світу, розказував людям про Бога. Словом, Божий чоловік…” Справді, Великий Мислитель із честю виконував свою Місію Господнього Посланця, несучи свою Благу Вість східнослов’янським народам, зокрема українському. А якою ж була Блага Вість Агатангела Кримського, чим підтверджував він власну Місію, закладену в імені?

Перекладацьке діяння Агатангела Юхимовича робило доступними для читацького загалу твори мудреців-суфіїв (Сааді, Гафіз, Джалаледдін Румі, Омар Хайям) та подвижників християнського Сходу (Єфрем Сирієць). І хоч на догматичному рівні між доктринами ісламу та християнства існують суттєві відмінності, проте на рівні містичному (суфізм, ісихазм) помітним стає те, що об’єднує обидві релігії – віра в Єдиного Бога й молитовне єднання з Ним (див. про це в наступній лекції – “І я християнин…”). Саме цьому основному Поняттю А. Кримський підпорядковував і добір іншомовних текстів для інтерпретації, й хід думок у багатьох оригінальних творах. Скажімо, Сааді належить блискучий афоризм:

“Коли коштовний камінь потрапляє у болото, він лишається коштовністю. Коли пил підіймається до неба, він лишається пилом”.

У белетристичних творах Агатангела Кримського зовнішня поведінка героїв може дивувати, навіть дратувати, викликати незгоду в читача, а проте він уміє побачити за цим зовнішнім “болотом” (яким є, наприклад, викличний нігілізм Петруся Химченка з “Перших дебютів одного радикала” чи істеричний максималізм Андрія Лаговського в першій частині однойменного роману – “Не порозуміються”) отой діамант, оту Іскру Божу, яка в майбутньому повинна привести героя до віри у Всевишнього. Тож недарма “Перші дебюти одного радикала” завершуються висловом того ж таки Сааді: “З чорної хмари ллється ясний дощ”.

І має, мені здається, рацію проф. Марія Моклиця, коли, аналізуючи у своїй цікавій і дуже своєчасній статті “Християнство Агатангела Кримського”: психологічні та естетичні акценти”, мотиви розриву Лаговського з матір’ю, асоціює цей учинок не з порушенням п’ятої заповіді (“Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!” – Вих., 20: 12), а з… початком шляху до Бога – та обставина, що Андрій, повертається до міста із прочанами, є виразним знаком-нагадуванням про потребу йти по життю Шляхом, який освячений Господом [45, 24]. Герой роману таки ступає на цей Шлях і йде ним, врешті приходячи до гармонії з власним іменем. Андрій у цьому випадку передбачає еволюцію від інфантильного істеризму до статусу “не хлопчика, але мужа”, Іванович пов’язується з Божим Даром, прізвище Лаговський найрадше походить від слова “лагідний”, себто “лагідний муж, Богом даний”. Так можна скажати лише про людину, яка свідома своєї Місії, любить людей і звіщає їм про Господню Любов.

Хіба ж це не дороговказ, особливо для молодих? Ні, таки неспроста Агатангел Кримський узявся писати продовження повісті “Не порозуміються”, і приклад еволюції Андрія Лаговського, гадаю, й був своєрідною Благою Вістю для тих, хто серед багатьох книг мав би вибрати саме цей роман. Інша річ, що через різні обставини твір у повному обсязі не з’явився вчасно в друці (у 1919 році побачив світ, либонь, лише сигнальний примірник) – усі чотири частини роману вийшли у другому томі п’ятитомного зібрання творів у атеїстичні 1970-ті роки, тож, окрім фахівців-філологів, його читала обмежена кількість людей, тим паче, навряд чи вбачав хтось у ньому поклик до духовного відродження людини…

А поміж тим це, по суті, лейтмотив не тільки “Андрія Лаговського”, а й усієї прози А. Кримського: згадаймо хоча б названі вище “Перші дебюти одного радикала”. Петрусь Химченко, – за всієї епатажності власної поведінки, – іменем своїм засвідчує твердість переконань (Петро в перекладі з давньогрецької означає “камінь”), яка значною мірою компенсується прізвищем – Химченко означає нащадок Химкa (Юхима), себто є аналогом найменню по батькові самого автора (Юхимович) [Один із псевдонімів Кримського – Ївхимець].

Ім’я Юхим (Євфимій, Євтим) також грецьке й має значення “благочестивий, священний” [60, 97] (інші тлумачення – “благодушний, радісний, доброхвальний” [9, 189], “доброзичливий”, “веселий”, “спокійний”, “бадьорий” [69, 410]). Як бачимо, предки заклали чесноти, які ніби “дрімають” у героєві, чекаючи свого пробудження, а про те, що воно колись відбудеться, свідчить хоча б спонтанна молитва Петруся в альтанці. У разі такого розвитку подій ім’я мало б зміцнити ці чесноти, надавши їм рівень стійких переконань.

Інша річ – герой циклу сатиричних оповідань “З літопису преславних діяннів панків Присташів”. Моментами може здатися, що в ньому справді проглядаються риси, які можна трактувати як прояв імені (Олександр – “захисник людей”) – особливо, коли він робить несміливу спробу заступитися за погонича Іцька (оповідання “Жид-погонич”) і вмовити батька заплатити останньому.

Одначе цей прояв співчуття одразу гасне, бо не з переконань гуманістичних виник він, а з миттєвого пориву сентиментальності, яка, як відомо, часто-густо сусідить із жорстокістю. Та, власне, в цьому можна пересвідчитися, прочитавши наступні твори циклу – “Сирота Захарко” та “В народ”. У них Олесь остаточно “дегероїзується”, повною мірою виявляючи своє лицемірне нутро. За його поверховим і показним українофільством та демонстрацією фольклорних уподобань неможливо сховати презирство й навіть відразу до простого люду (“Україна не для мужиків”) й на адресу такого антигероя цілком доречно могла б пролунати Франкова інвектива “Сідоглавому”, хоч молодому паничеві до “сідоглав’я” ще далеко:

Ти, брате, любиш Русь

За те, що гарно вбрана, –

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм –

Празнична одежина,

А мій – то труд важкий,

Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, панування, –

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання

[78, ІІ, 184].

Знаменно, що у невеликій автобіографічній повісті “Psychopathia nationalis” (1890), згадуючи оповідання “В народ”, Агатангел Кримський характеризує головного персонажа не як патріота, а як шовініста. Як бачимо, дисгармонія імені та його носія більш аніж очевидна.

Та повернімося до ймення самого Письменника. Здійснюючи ономастичний аналіз, варто звернути увагу й на зменшені, зокрема пестливі форми імені, якими зазвичай називають нащадка його батьки. Така деривативна форма – А. Хванько, – стала, до речі, одним із псевдонімів Кримського. Вона властива також для Опанасів (Афанасіїв) та Феофанів (Теофанів), тож називаючи Хваньком (Фаньком) малого Агатангела, батьки мимоволі посилювали в ньому духовні вібрації, характерні для імен, згаданих вище (подібна ситуація відбулася й з Ларисою Косач, котра після перезвання на Лесю набула певних особливостей вдачі, характерних для Олександри – “захисниці людей”).

Як же виявляється “слід Опанаса” у вдачі й долі Агатангела Кримського? Згідно з дослідженнями професора Бориса Хигіра, Опанаси (Афанасії) з числа тих, хто народився взимку, можуть бути впертими, в суперечках завжди намагаються довести свою правоту. Вони справедливі (професор зазначає, що ця риса іноді буває “зимовим” Афанасіям на шкоду), здебільшого мовчазні, не нав’язують іншим власної думки, люблять подорожувати, мають гарну пам’ять, багато хто має талант літератора або науковця [81, 40]. З книги “Імена” Олени Грушко та Юрія Медведєва можна довідатися й про риси Феофанів – доброту, безкорисливість (якими багато хто користається), товариськість, гостинність, твердість у переконаннях [10].

Описуючи в цитованому вже листі до Бориса Грінченка від 17 червня 1892 року соціальну нерівність учнів у колегії Павла Галагана, Агатангел Кримський зізнавався другові:

“Навіть словами (безпосередньо) мене кривдили геть менше, ніж других, а проте який-небудь слабісінький натяк на адресу плебса мене болісно зачіпляв, сіяв у мені насіння ненависті, злоби та гіркоти. І ми вели боротьбу. Система її така: своєкоштні – лінюхи, тупиці, не мають знаттів, вони потребують нашої помочі, – значця залежать од нас. А коли так, то, як же вони сміють панувати, бити декотрих з наc, дорікати нам нашим мужицтвом та недостатками. І я таки довів діло до того, що ми, стипендіати, стали незалежні, що фізичної сили більше не вживалося, що грубої образи більше не чинилось” [34, V, кн. 1, 60].

Ось воно, “Опанасівське” загострене чуття справедливості, яке нерідко було й джерелом прикрощів:

“Мене своєкоштні ненавиділи гірш од усіх, але й стипендіати, хоч поважали, та не любили мене за мою вдачу. Бачте, коли я помічав, що хтось із плебсів покористується чим-небудь у багача-дворянчика, напр. позичить гроші або візьме участь в угощенію (не забудьте, закритий заклад), то мені нервовість підказувала бозна-що, і іноді з мухи я робив слона, докоряв «провинникові», що він за ковбасу продає себе і т. ін. Адже ж і мені не солодко було тоді, бо я скрізь добачав непошанування плебейства і обурювався на те; але якщо мої докори та шпильки бували незароблені, то вони мусили одпихати кожного од мене, хоч і прибільшували повагу до тих ідей, які мною проходили” [34, V, кн. 1, 61].

Були в житті Агатангела Кримського й подорожі. Особливо знакова – до Лівану та Сирії у 1896 році. Це, по суті, була й не подорож звичайного шукача нових вражень і пригод, а дворічне стажування молодого науковця (Лазаревський інститут східних мов виділив йому для цього стипендію). Листи звідтам до друзів і колег були опубліковані в 1-й книзі V тому зібрання творів, листи до рідних увійшли до 2-ї книги. Власне, останні в сукупності являють своєрідну епістолярну повість, яка примикає до навіяних тим же таки стажуванням “Бейрутських оповідань”. Цю повість цілком можна назвати “Арабським щоденником” – до речі, в листі до брата Юхима від 4 (16)–5 (17) листопада 1896 року А. Кримський просить його зберегти бейрутські листи:

“Я покамест не веду никаких дневников. Что меня больше всего поражает, я того касаюсь в письмах; но ведь только на первых порах меня может поражать что-нибудь здешнее, а через два года я ко всему привыкну. И вот, по возвращении в Россию, я надеюсь воссоздать свои первые впечатления, если вновь перечитаю свои же письма. Может быть, составлю по ним и не бесполезную статейку” [34, V, кн. 2, 37].

Записи вражень від перебування в Лівані та Сирії мають неабияке пізнавальне значення – адже це спроба поглянути на тамтешнє життя очима не романтика (як, напевно, було до поїздки), а реаліста, котрий не замовчує ані красот, ані негацій.

Під час стажування Агатангел Кримський не лише вивчав старовинні арабські манускрипти, а й опановував народну, розмовну мову. Взагалі, здатність до мов була у Вченого просто-таки дивовижною (володів понад 60-ма). Це було б неможливо, якби він не був наділений блискучою пам’яттю, яку розвивав постійно. Як бачимо, й тут “Опанасів слід” дав про себе знати. Про літературний та науково-дослідницький дар уже й не кажу. Твори, що вийшли з-під пера Агатангела-Добровісника, стали надбанням світової науки та красного письменства, підтвердивши цим і приховані вібрації Афанасія (“безсмертного”).

Прикладом доброти, безкорисливості, здатності до самопожертви, властивих для Феофанів (“явлених Богом”) можна вважати дії Вченого щодо всиновлення спочатку улюбленого учня Миколи Левченка, а потім його новонародженого сина, названого на честь біологічного батька теж Миколкою. Про те, наскільки дбайливим було ставлення Агатангела Юхимовича до прийомного сина, можна судити вже з його листа до Володимира Дорошенка від 4 січня 1941 року:

“Коли б Вам пощастило, поки не запізно, призбирати для мене всякі дитячі книжки (для старшого віку), я б був Вам дуже вдячний і, звичайно, негайно повернув би Вам Ваші витрати. Я на думці маю такі книжки, як Емара, Купера, Майн-Ріда, Ж[юля] Верна і т.п. Це для мого сина (він у 5-ій класі)” [16, ІІ, 267–268].

Що ж до твердості переконань, варто згадати передвоєнну відмову А. Кримського брати участь створенні “Російсько-українського словника”, де, на думку Академіка, “безшабашно гарцюють усякі мовокалічники та мовозасмітники” [30], та його поведінку на допитах, під час яких Учений не лише не визнав себе винним у тому, що йому інкримінувалося, а й не обмовив жодного зі своїх колег – ані репресованих, ані тих, хто перебував на волі.

Оскільки наймення А. Кримського по батькові частково аналізувалося як прізвище одного з героїв його прози – Петруся Химченка, додамо лиш, що містичний вплив “Юхимовича” багато в чому підсилювався прикладом батька, котрий, живучи в гармонії з власним іменем, зробив багато добра для Звенигородки та й для України в цілому.

Прізвище Кримський, згідно з дослідженням Омеляна Пріцака – визначного сходознавця, учня Агатангела Юхимовича, – є, по суті перекладом слова “Киримли” [54, 10]. Це одна з самоназв кримськотатарського народу. Назва ж власне півострова походить від тюркского “кирим”, що означало оборонну споруду, вал, рів або стіну. Перекопський рів відділяв півострів від основної частини материка, і спочатку Киримом звалося місто за цим ровом, а згодом ця назва поширилася на весь півострів.

Агатангел Кримський завжди пам’ятав про землю предків, часто відвідував Ялту, Бахчисарай (до речі, звістка про війну застала його в 1941 році саме у Криму), мав дружні стосунки з видатним просвітителем кримськотатарського народу Ісмаїлом Гаспринським, періодично посилався на редагований ним часопис “Терджиман” (“Тлумач”), охоче спілкувався з істориком-медієвістом Османом Акчокракли, філологом Бекіром Чобан-заде, поетом Абдуллою Лятіф-заде. Учнем його був ісламознавець, дослідник суфізму (містичної течії в ісламі) Якуб Кемаль.

Якщо ж узяти до уваги оборонне значення поняття “кирим”, то його відгомін теж знайшов свій вияв у біографії Агатангела Кримського – це праця Вченого на посаді неодмінного секретаря Всеукраїнської академії наук, коли установу доводилося боронити як від представників різних влад, що часто змінювалися у 1918 – 1920 роквх, так і від упереджено налаштованих щодо старшої наукової генерації адептів уже усталеної радянської влади (на щастя, не всіх – наприклад, заступник наркома освіти УСРР Ян Ряппо всіляко сприяв А. Кримському й був за те, щоб залишити Вченого неодмінним секретарем, оскільки “ніхто як він, п’ять років був охоронцем Академії за самих злиденних умов” [38, 113], а також “заради тої величезної роботи, яку він веде з української мови” [38, 113]).

Ставши дорослим, Учений досить часто впізнавав тюркське походження свого роду в рисах батька, про що, зокрема, писав у листі до Всеволода Міллера від 8 червня 1901:

“Отец весь сморщился и изумительно похож на киргиза. Глаза сделались узенькими и оказались не на одной прямой линии, лицо высохло, словно пергамент, а так как щёки совсем опали, то монгольские скулы вырезываются со всей типичночтью; ярко обрисовывается четырехугольный череп; жидкая острая борода окончательно придаёт татарский или, именно, киргизский облик” [34, V, кн. 1, 350].

Кількість псевдонімів Агатангела Кримського настільки велика, що може слугувати темою для окремого дослідження. Про прибране літературне й подекуди епістолярне ймення “А. Хванько”, що постало з дитячої форми імені, вже мовилось вище, тож зосередимося лише на двох, позначених виразно східним колоритом: Бешір і Мірза-Джафар.

З Бешіром ситуація дуже проста, оскільки це, судячи з усього, тюркізована форма арабського імені Башир, що означає… “добровісник”, себто, по суті, аналог хресного імені Вченого – Агатангел.

Інша річ – Мірза-Джафар. Під цим псевдонімом А. Кримський опублікував 1900 року в “Ювілейному збірнику на честь Вс. Міллера” статтю “Про штучне утворення парних слів”. Мірза – це арабське ім’я перського походження. Значення його – “принц”. Часто ймення це застосовується як титул (“лакаб”) після основного імені або ж перед ним (у міністрів, інших державних службовців тощо) і може вказувати також на ступінь ученості. Джафар же по-арабському – “потік”. Визначити, яким чином це прибране ім’я озивалося в долі Агатангела Кримського – непросто, тим паче, що воно могло бути взяте на честь людини, яка була для нього взірцем (дарма чи це був сучасник, а чи постать із минулого).

Скажімо, Мірза Джафар Топчибашев (1790–1867) – російський сходознавець і державний діяч персько-азербайджанського походження, – не міг не бути відомим Агатангелові Юхимовичу. Окрім того, ймення Мірза-Джафар зустрічається в листі А. Кримського до Володимира Гордлевського від 6 серпня 1909 року [34, V, кн. 1, 415]. В примітці до цього листа читаємо: “Мірза-Джафар – викладач перської мови. Лазаревського інституту східних мов” [34, V, кн. 1, 522]. Тож із певністю пояснити причину прибрання саме такого ймення навряд чи можливо. Хоча якщо дошукуватися саме містичних проекцій псевдоніма на характер роботи й долю Вченого, то Мірза-Джафар може означати потік думки науковця, його духовної енергії, прагнення донести стрімкі води знань до людей, що власне й було в біографії А. Кримського. Одначе загадка, попри все, залишається…

Ймення матері Академіка – Аделаїда, – має значення “шляхетна”. Аделаїда Матвіївна, була уродженкою збіднілого шляхетського роду Сидоровичів, дуже любила музику, чудово грала на фортепіано і – найголовніше! – була справжньою берегинею родинного гнізда Кримських.

З найменням по батькові та дівочим прізвищем пані Кримської – найцікавіше. Матвій у перекладі з гебрайської означає “дарунок Господа”, “Божий чоловік”. Прізвище Сидорович походить від імені Сидір (Ісидір), що дослівно перекладається як дар Ісиди або Ізиди – однієї з найзначніших богинь давньоєгипетського пантеону, покровительки родючості й материнства. Символіка Божественного Дару, отже, наявна в обох іменах, і тим визначається шляхетна місія Аделаїди – у шлюбі з Євтимом (“благочестивим”) явити світові Агатангела-Добровісника.

Cума цифр року народження А. Кримського дорівнює 17. Згідно з концепцією авторів книги “Біблійна нумерологія” – Сергія Неаполітанського та Сергія Матвєєва, – це число уособлює Таїнство Помазання, життєвий ключ до здобуття влади [47, 134]. Окрім того, це число, на думку дослідників, пов’язане з внутрішнім конфліктом, який, проте, дає справжнє розуміння речей, приносить знання, робить людину розсудливою, підводить її до вибору на користь любові та духовності.

Найяскравіший приклад такої трансформації внутрішнього конфлікту – етична та духовна еволюція героя роману А. Кримського “Андрій Лаговський” (докладніше про неї йтиметься в наступній лекції), зміна характеру Андрія від нестриманості й дратівливості з будь-якого приводу – до спокійної, розсудливої поведінки, здатності розуміти людей і сприймати їх такими, якими вони є, від розриву з матір’ю, яку герой, безперечно, любить (ось основний внутрішній конфлікт!) – до примирення з нею, зрештою, від стихійного атеїзму – через дещо максималістське розуміння єдинобожжя – до осягнення Христового Вчення.

Завершення першої “сімнадцятки” припадає на 1888 рік. На той час Агатангел іще навчався у Колегії Павла Галагана. Якихось доленосних подій, що припадали б на цей рік, біографи Вченого зазвичай не фіксують. Проте відомо, що наступного, 1889 року, він став студентом Лазаревського інституту східних мов у Москві. Є відомості, що мовами й культурами Сходу він захопився в останніх класах колегії. Тож чи не у 1888 році юнак відчув найсильніший поклик Орієнту, що, зрештою, вплинуло й на вибір майбутнього вишу?

Наступна “сімнадцятка“ веде нас у 1905 рік. Це, безперечно, вихід із друку перших двох частин роману “Андрій Лаговський” – “Не порозуміються” і “Туапсе”, – в одній книзі. Того ж року – в – Леся Українка дає цьому твору глибокий, розгорнутий, кваліфікований аналіз.

Наступна “зупинка” в “подорожі” біографією Академіка – 1922 рік. Видавництво “Час” публікує третю частину екзотичних поезій “Пальмове гілля” (1917–1920). У книзі О. Шахматова та А. Кримського “Нариси з історії української мови та хрестоматія пам’ятників письменської староукраїнщини” вміщено працю Агатангела Юхимовича “Українська мова, звідки вона взялася і як розвивалася”, у якій автор приходить до висновку, що мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ віку – це “цілком рельєфна, певно означена, ярко індивідуальна лінгвістична одиниця; і в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сучасної малоруської мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних малоруських особливостей” [34, ІІІ, 268], і наголошує на тому, що права української мови на життя в літературі та державному будівництві “засновуються не на чисто філологічних міркуваннях, а на реальній, пекучій життєвій потребі” [34, ІІІ, 282].

Того ж року помер Орест Левицький – тодішній президент ВУАН – і Академію очолив Володимир Липський – талановитий учений-біолог, проте абсолютно позбавлений організаторського хисту, тож неодмінний секретар установи Агатангел Кримський змушуний був виконувати роботу її фактичного керівника (до 1928 року).

Сума чисел 1 і 7, що становлять “сімнадцятку” дорівнює 8. Вісімка – за С. Неаполітанським та С. Матвєєвим – число Таїнства Безмежності [47, 110]. Завершення першої “вісімки” збіглося з 1879 роком. Про особливі події в житті восьмирічного Хванька довідатися не вдається, але ми знаємо, що це був період навчання хлопця у Звенигородському міському училищі, до якого він вступив… у п’ятирічному віці і п’ять же таки років у ньому вчився (1876–1881). Наступна “вісімка” – 1887 рік. Теж нічого конкретного, окрім приналежності до “колегіатського” періоду (1885–1889).

Викладачем словесності в колегії Павла Галагана був видатний український філолог Павло Житецький (1836–1911). Саме від нього передався юнакові імпульс до глибокого вивчення філологічних дисциплін, історії мови, теоретичних питань її розвитку. Павло Гнатович був, мабуть, єдиним із педагогів, до кого А. Кримський звертався не інакше, як “учителю”. Це поняття, як відомо, набагато вище аніж “викладач” і має, окрім освітнього, ще й духовний зміст. Тож, можливо, якраз на 1887 рік припадає усвідомлення Житецького як Учителя, своєрідного Гуру, і питання вибору життєвого шляху набуло конкретних форм (наступного року, як уже мовилося, цілком імовірним був Поклик Сходу, і юнак вирішив поєднати у своїй подальшій “профорієнтації” й сходознавчу, і українознавчу царини).

1895-й – завершення наступної “вісімки” позначене смертю Михайла Драгоманова, скорботними відгуками Агатангела Кримського в пресі на цю сумну подію й Лесі Українки, з якого, власне й почалася багатолітня дружба обох Письменників. Того ж року вийшла дебютна збірка прозових творів А. Кримського “Повістки і ескізи з українського життя”, де було опубліковано й майбутній перший розділ “Андрія Лаговського” – “Не порозуміються”. Надруковано також розгорнутий аналіз дисертації Івана Франка “Іван Вишенський і його твори”.

1903 рік був вельми плідним для Агатангела Юхимовича (на той час – професора Лазаревського інституту східних мов): з’явилися друком його праці “История арабов, их халифат, их дальнейшие судьбы и краткий очерк арабской литературы”, двотомна “История Персии, её литературы и дервишеской теософии”, а також другий випуск “Лекций по истории семитских языков” (під назвою “Классический арабский язык с приложеним перевода двух глав из ибн-Акыля”). У 3-му випуску другого тому “Восточных древностей” опубліковано, й цього ж року видано окремим відбитком “Очерки из истории ориенталистики в ХVІ в.” Восени Вчений здійснив поїздку на Кавказ, метою якої було зустрітися з Лесею Українкою і, хтозна, чи не там уперше й, мабуть, востаннє виникла між ними розмова, що стосувалася почуття А. Кримського до Поетеси?

1911-й – видано перший том книги “Арабская литература в очерках и образцах”, а також працю “История арабов и арабской литературы светской и духовной (Корана, Фикха, Сунны и пр.)”.

1919 рік – Академік Агатангел Кримський уже рік, як у Києві. 1918 року його обрано неодмінним секретарем новоствореної Української академії наук. На долю Вченого випала місія порятунку установи в тяжкий період громадянської війни, коли саме існування Академії (включно навіть із фізичним життям її членів) опинилося під загрозою. Щоб уявити тогочасну ситуацію досить хоча б прочитати листа А. Кримського до тодішнього президента УАН Володимира Вернадського від 26 серпня 1919 року, де Вчений пише про брутальний трус і грабунок, який учинили у приміщенні Академії денікінці на чолі з артилерійським (!) поручиком Тарновським. Як згадував потім Академік, денікінці позбавили його права займати будь-яку посаду, прирікши на голодну смерть, а білополяки ледь не розстріляли.

У 1927 році виходить із друку друга частина книги “Історія Туреччини та її письменства”, присвячена літературі ХІV – ХV ст. (перша вийшла 1916 року російською мовою і охоплювала період від зародження до початку розквіту), а в ювілейному збірнику на пошану академіка Дмитра Багалія – “«Волосова борода». З учено-кабінетної міфології ХІХ в.” , “Арабський історик Абу-Шоджа Рудраверський (1045–1095) і відношення його літопису до праць історика Гиляла ас-Сабія (пом. 1056) та Ях’ї Антіохійського (пом. бл. 1066)” і “Оповідання арабського історика ХІ в. Абу-Шоджі Рудраверського про те, як охрестилася Русь” (у співавторстві з відомим українським арабістом сирійського походження Тауфіком Кезмою).

У 1935 році про Агатангела Кримського, який ледь зводив кінці з кінцями у Звенигородці, раптом згадали і, як наслідок – він поїхав до Ленінграда на Першу сесію арабістів СРСР, одначе з доповіддю не виступав, тому, очевидно, й не був згаданий в оглядовій статті Азіза Іскандерова “Первая сессия арабистов” у 9-му числі “Вісника Академії наук СРСР” за 1935 рік [24].

Числа дня, місяця й року народження Вченого дають у сумі 24. Це – число Гармонії та Духовності (С. Неаполітанський та С. Матвєєв пов’язують його з духівництвом, апелюючи до Апокаліпсису: “А навколо престолу двадцять чотири престоли, а на престолах я бачив двадцятьох чотирьох старців, що сиділи, у шати білі одягнені, а на головах своїх мали вінці золоті” – 4: 4). Приплюсувавши 24 до року народження, отримуємо 1895. Оскільки про цей рік уже йшлося під час розгляду “вісімок”, варто додати, що повторення того чи іншого року в процесі аналізу періодичності числових проміжків може свідчити про його особливу доленосність для людини. У випадку з А. Кримським, як уже мовилося, – це становлення його як белетриста і старт ситуації, яку можна охарактеризувати так: “Агатангел + Леся = ?”

Те ж можна сказати і про згаданий уже 1919 рік – завершення другої “двадцятьчетвірки”, – коли перед самим Ученим та Академією постало воістину гамлетівське питання: “Бути чи не бути?”.

Сума 2 і 4 – є 6, число людини й боротьби добра зі злом. У шестирічному віці Агатангел був учнем Звенигородського міського училища, у дванадцятирічному (6 + 6) – Острозької прогімназії. Саме там від надмірного читання в нього різко погіршується зір (про це Кримський згадує в листі до Бориса Грінченка від 17–25 червня 1892 року [15, І, 78]). Статус “окулярника”, який до того ж відставав від ровесників у фізичному розвитку, зумовив їхнє зневажливе ставлення до хлопця.

“Певно, – читаємо в тому ж листі, що хлопці-товариші, к[от]рі дуже цінують фізичну силу та зручність, не поважали мене, я часто був задля їх якимсь покидишем, але так як я вчивсь дуже гарно і багацько начитався, то я вважав себе дуже розумним і був певен, що нікого вищого од мене немає (звісно, такі гадки я пильно хоронив при собі і нікому не висловлював)” [16, І, 78].

1889 рік – по закінченні Колегії Павла Галагана, яка, за визнанням А. Кримського була для нього “великою школою життя” [16, І, 78], вісімнадцятилітній юнак вступає до Лазаревського інституту східних мов у Москві.

1895-й – див. вище.

1901-й – Професор Агатангел Кримський очолює кафедру арабської лінгвістики у згаданому вже Лазаревському інституті. У Львові виходить із друку перша книга екзотичних поезій “Пальмове гілля”.

У 1907 році Учений здійснює переклад священної книги мусульман – Корану, до якого подає грунтовний науковий коментар. Серед виданих книжок – також “Древнекиевский говор” і “К описанию арабских рукописей собрания А. Е. Крымского”. У журналі “Рідний край”, що його редаговала мати Лесі Українки – Олена Пчілка, – вміщено статті “Д-р Іван Франко і російська Академія наук” (№ 10) та “Права української мови на археологічному з’їзді в Чернігові” (№ 11). Окрім того, це й рік публікації “Украинской граматики для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья” (видання отримало доволі критичну оцінку Івана Франка).

1913 рік – рік смерті Лесі Українки. Опублікована епістолярна спадщина Вченого, на жаль, нічого не прояснює в цьому питанні. Про тодішній стан Агатангела Кримського можна лише здогадуватися…

1919-й – до сказаного вище про цей рік варто додати, що у видавництві “Час” тоді побачили світ “Белетристичні писання”, які є, по суті, перевиданням “Повісток та ескізів з українського життя” та “Бейрутських оповідань”. Того ж року з’явилися сигнальні примірники повної версії “Андрія Лаговського”, одначе доля повного накладу невідома, як і те, чи був він узагалі.

1925-й – до ЦК КП(б)У надходить доповідна записка заступника народного комісара освіти УСРР Яна Ряппо “Про реорганізацію Української Академії наук”. У ній ідеться про потреьу кадрового оновлення установи. Обов’язковою вважається наявність більшовиків, зокрема комуністом має бути віце-президент Академії. Передбачалося об’єднати Історично-філологічний (очолюваний А. Кримським) та Соціально-економічний відділи в один – Соціально-історичний, але на чолі поставити не Кримського, а М. Грушевського – історика. Водночас Я. Ряппо, як уже мовилося вище, стояв за те, щоб Агатангел Юхимович і надалі залишався неодмінним секретарем. Ще у 1924-му здоров’я Академіка помітно погіршилося: в низці листів (у т. ч. і датованих 1925 роком) він скаржиться на погане самопочуття, вряди-годи з’являються думки про смерть. У листі до президента ВУАН Володимира Липського, датованому січнем 1925 року, Вчений пише про намір скласти із себе обов’язки неодмінного секретаря:

“Покинути секретарство, цей непосильний для мене тягар, я твердо вирішив ще в грудні, ще тоді, як дуже небезпечно слабував. І причина не стільки наказ од докторів, скільки од мого власного почуття, од моєї хороби. Секретарювання одбірає в мене щоденно не менше як чотири-п’ять годин на самісіньке листування або на складання документів, воно приневолює мене вести низку довгих, утомних балачок з безліччю люду, відколи нема Управління – доводиться самому тягатися по установах, а що я, разом з тим, органічно не можу не працювати науково, то я після тяжкого дня приневолений недосипати ночей: лягати пізно і вставати ранісенько.

Довго це видержувати організм уже одмовляється. Надрукую «Звідомлення» за 1922 р. – і попрохаю мене звільнити” [16, І, 120].

Однак неодмінним секретарем А. Кримський залишався ще три роки. Що ж до вагомих публікацій у згаданому році, варто відзначити дослідження “Перський театр, звідки він узявсь і як розвивався”.

Відомості про 1931 рік у житті Академіка вкрай скупі. Це був період “звенигородського сидіння” опального Вченого – кількарічного вимушеного безробіття, яке згодом (коли в долі Агатангела Юхимовича на якийсь час “розхмарилось”) зарахували йому, як “творче відрядження”. Ці зміни настали (причому не раптово, а поступово) по завершенні ще однієї шістки – у 1937-му. Саме того року було підтверджено його статус як “доктора суспільних наук” і відновлено виплату академічної зарплатні. В листі до В. Вернадського від 7 жовтня 1937 року А. Кримський писав:

“Академикам прибавили жалованье. Мне прислано 600 руб. за полмесяца, и я вчера мог отдать сапог сапожнику в починку за ту цену, т.е. 20 р[уб.], меньше которой он не соглашался брать. Я почувствовал, что некоторое время (пока цены опять не вздуются) я имею право чувствовать себя человеком, с человеческим достоинством, а не изголодавшимся полузверьком.

Конечно, о довольстве не позволит мечтать и новое жалованье. но оно позволит по крайней мере не ощущать себя безпрестанно нищим. Вчера же я позволил себе убогую роскошь: купил на зиму 5 пудов картофеля для семьи за 50 рублей. Для меня было счастьем – сознание, что я спокойно [Тут і далі в цитатах листів А. Кримського виділення належать Агатангелові Юхимовичу. – І. О.] могу истратить деньги на это. И я ощущал, что унижение моего человеческого достоинства как-будто перестает для меня быть нормальной, неизбежной вещью. Куплю и метра два дров, если отпустят. Роскошь!” [16, І, 246].

Окрім того, Агатангел Юхимович став керівником аспірантів у Інституті мовознавства АН УРСР.

Скептик. Перші книжки автора в серії “Нестандарт” – “Леся Українка: містика імені й долі”, “Павло Тичина: таїна життя і творчості”, “Григорій Сковорода: Місія Посланця” – справді претендували на те, щоб створити ілюзію нестандартності. Чому ілюзію? Та хоча б тому, що застосовувати містику в науковому дослідженні щонайменше несерйозно: це речі несумісні. Проекції значення людських імен на долю їх носіїв, розмови про якусь-там “гармонію” чи “дисгармонію” – попри посилання на Олексія Лосєва, Павла Флоренського та ін., сучасного дослідника Бориса Хигіра – виглядають досить-таки надуманими.

Але повторюю, спершу (через зацікавлення постаттю і творчістю письменників, про яких ішлося у згаданих книгах) це мало певний позитивний ефект. Його можна зі значною натяжкою назвати “ефектом Тухманова”. Пригадуєте, в середині 1970-х років минулого століття талановитий російський (а тоді радянський) композитор Давид Тухманов написав сюїту “По волне моей памяти” (українською, мабуть, буде “По хвилі моєї пам’яті”, чи як?). Там класична світова поезія (від Сапфо й вагантів до Ніколаса Гільєна) зазвучала мовою… рок-музики.

Популярність цього альбому перевершила всі сподівання. І варто сказати, у бібліотеках молоді люди (зокрема й прихильники року) почали запитувати твори поетів, чиї вірші були представлені на диску у вигляді пісень. Та й не лише їхні… Наступні ж платівки композитора, хоча й мали і попит, і свого вдячного слухача, але – попри високий рівень музичного втілення сучасної поезії, – вже не могли повторити успіху згаданої сюїти.

Так само й про Лесю Українку, Павла Тичину, Григорія Сковороду з книг серії “Нестандарт” справді можна було довідатися щось цікаве, прорвавшись крізь “хащі” іменно-числового аналізу, та починаючи вже з книги “Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета”, цей аналіз створює враження одноманітності методів автора, а отже з розряду “нестандарту” переходить у “стандарт”. Аналіз біографії Агатангела Кримського переконує в поглибленні цього “стандарту”, наслідком якого може стати нецікавість наступних книг.

Учений зі столиці. Не буду багатослівним – адже щоб дати розгорнутий аналіз, потрібно прослухати всі лекції. Скажу лишень, що знаю автора багато років – іще з часів його початківства. За цей час із несміливого “неофіта” він трансформувався в серйозного дослідника літературного процесу, котрому є що сказати людям. А щодо методів… Можна, звісно, сперечатися, наскільки вони є науковими. Не можу сказати, що мене аж надто переконують міркування щодо залежності людської долі від імені, проте й такий підхід має право на життя, оскільки автор уміє аргументувати свої припущення, оперуючи цікавими фактами з життя Григорія Сковороди, Лесі Українки, Павла Тичини та ін. Це захоплює увагу читача (особливо молодого) й змушує глянути на постаті класиків зовсім іншими очима – вільними від ідеологічних штампів.

Однодумниця автора. Ну і який “кримінал” у тому, що автор послуговується обраною методикою із книги в книгу? Адже він розробляє власну концепцію містичного літературознавства і, ясна річ, на дослідженні творчості лише одного письменника (скажімо, Лесі Українки) її не вибудуєш. Потрібен експеримент на життєздатність теорії, на можливість її трансформації в практику.

На мій погляд, автор перебуває на шляху до створення такої концепції. Тим паче, що вона, як-то кажуть, “не з пальця висмоктана”: серед попередників – такі велетні духу та думки, як О. Лосєв та П. Флоренський. Не скажу, що авторові все вдається однаково – наприклад, на дослідженні числово-іменних вібрацій у житті й долі Агатангела Кримського лежить печать якогось поспіху – наприклад, не було проаналізовано вплив чисел, утворених від додавання цифр дати народження Академіка за старим стилем. Тому спробую заповнити цю прогалину.

За старим стилем Учений народився 3 січня 1871 року – отже, сума цифр дати дорівнює 21, а при повторному додаванні (2 + 1) дає трійку. Те, що число 3 є сакральним у багатьох релігіях, а у християнстві особливо (Свята Трійця), вже ні для кого не становить таємниці. 21 же (згідно з доктриною шанованих автором С. Неаполітанського та С. Матвєєва) є символом Таїнства Духовного Просування, символом завершення дитинства, перемоги після тривалої боротьби й важких випробувань [47, 137]. Це може виявитися в переоцінці усталених цінностей, новими відкриттями та осяяннями.

Перший проміжок часу, пов’язаний із числом 21, завершився у 1892 році, позначеному закінченням Лазаревського інституту східних мов і вступу на історико-філологічний факультет Московського університету. Водночас це був і рік початку активних духовних шукань, результатом яких стало зізнання роком пізніше в листі до професора Омеляна Огоновського про те, що юнак увірував у Бога [16, І, 164].

Про 1913-й рік уже було сказано, а чим відзначився 1934-й? Це був один із років “звенигородського сидіння” із украй нечастими виїздами до столиці, яка на той час уже була в Києві. В один із таких виїздів, на засіданні Президії ВУАН Агатангел Юхимович висунув (щоправда, майже безрезультатно) пропозицію про святкування 1000-ліття Фірдоусі та внесення до плану академічної роботи його нарису історії перського письменства до Фірдоусі та працю, присвячену “Шах-наме” – поемі цього класика персо-таджицької літератури. Одначе саме в тому ж таки 1934-му (конкретно 13 січня) Раднарком СРСР прийняв постанову “Про вчені ступені й звання”, згідно з якою через три роки було затверджено докторський ступінь А. Кримського.

Чимало дат, пов’язаних із трійкою, також розглядалося під час аналізу шісток (3 х 2 = 6). Одначе деякі все-таки залишилися за “кадром”, тож зосереджуся лише на них.

1874-й – ймовірно, це рік, коли малий Хванько навчився читати – згадаймо цитований уже лист Агатангела Кримського до Бориса Грінченка від 17–25 червня 1892 року (“я вже вмів читати, коли мав 3 ½ роки” [34, V, кн. 1, 59]).

1880-й, 1886-й – чогось особливого не простежується, але перший із років пов’язаний з навчання у Звенигородці, другий – у Києві. Очевидно, в ті роки відбувалося становлення характеру юного Кримського.

1898-й – повернення з Близького Сходу, праця на посаді приват-доцента Лазаревського інституту.

1904-й – у Звенигородці під назвою “Із повісток та ескізів” виходить третє, виправлене видання дебютної книги прози А. Кримського, у Києві – полемічна праця “Филологія и погодинская гипотеза”. “Літературно-науковий вісник” друкує поетичний цикл “В неволі”. 14-й вірш – “Заповіт” – містить моторошне передбачення власної трагічної загибелі.

1910-й, 1916-й – публікація “Истории Турции и её литературы. От расцвета до начала упадка”.

1928-й – виходить із друку книга “Розвідки, статті та замітки”. Того ж року А. Кримського позбавляють посади неодмінного секретаря Всеукраїнської академії наук, яку він займав упродовж десяти років. Опала стає очевидною.

І, нарешті, 1940-й – Агатангел Кримський ізнову в пошані, його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, а також надано звання заслуженого діяча науки УРСР. Вчений керує аспірантами, його відряджають до Львова. “Причина фавору мені невідома, – читаємо в листі до відомого арабіста і кораніста, академіка Ігнатія Крачковського від 8 серпня 1940 року. – На долі моїй це нічим не відіб’ється. І раніше я працював, не покладаючи рук, з ранку до пізньої ночі, і тепер працюватиму з такою ж ревністю. Волів би пожити-попрацювати хоча б іще років три-чотири, щоб при житті керувати перевиданням деяких своїх робіт із тих, що обсяговіші. Не розраховую побачити в друці ту свою величезну працю, яка принесла мені стільки втіхи в останні роки – історію новоарабської літератури. Та плекаю надію, що відредагую її до кінця і вручу Вам усю повністю, не тільки готовий І том, але взагалі всю” [62, 38].

Менш як через рік після написання цього листа творчий шлях А. Кримського обірвався, а 25 січня 1942 року в Кустанайській в’язниці урвався й життєвий…