Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / О / Ігор Ольшевський / Агатангел Кримський: поклик Сходу / Лекція 2: “І я християнин…”

Агатангел Кримський: поклик Сходу

Лекція 2: “І я християнин…”

Ігор Ольшевський

Дійові особи:

Автор.

Православний Фундаменталіст (із мирян).

Мусульманин.

Сповідник Свідомої Віри – теж православний.

Автор. У “Вступі з елементами біографії” до дослідження Соломії Павличко “Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського” сама авторка, окреслюючи тематичний масштаб книги, констатувала:

“Ця праця не є біографією Кримського. Вона так само не дає аналізу всіх аспектів його наукової діяльності. Завдання її інше – прочитати цю постать на тлі епохи, чи, точніше, кількох епох з особливим акцентом на трьох аспектах – літературі, орієнталістиці та політиці” [50, 13].

Питання про релігійність Ученого дослідницею теж не внесла до основних тем розгляду, проте вряди-годи згадки про світоглядні установки А. Кримського все-таки з’являються, що свідчить, принаймні, про те, що зовсім обійти цю тему неможливо.

Зіставляючи, наприклад, погляди на жінок, любов і секс у Миколи Гоголя й Агатангела Кримського, С. Павличко торкається й світогляду обох Письменників, стверджуючи, що Кримський, на відміну від глибоко релігійного Гоголя, – “людина зовсім іншої, позитивістичної епохи”, “раціоналіст, прагматик і атеїст”. Висновок, відверто кажучи, доволі дивний, особливо, якщо згадати інших відомих поетів, художників, мислителів – ровесників, а також старших і молодших сучасників Агатангела Юхимовича, себто теж, здавалося б, людей “позитивістичної епохи”…

Микола Бердяєв, Андрій Бєлий, Сергій Булгаков, Олексій Лосєв, Микола Лосський, Дмитро Мережковський, Іван Огієнко, Павло Флоренський, Георгій Флоровський, Микола Реріх – список цей аж ніяк не повний і шукання далеко не кожного з них розвивалися в руслі традиційного для тодішньої Російської імперії православ’я, але, мабуть, жодного (а згаданих у цьому списку священиків – тим паче) не випадає зараховувати до прагматиків та атеїстів. Чому ж така “немилість” випала А. Кримському? І наскільки справедливим є це визначення?

Як можна довідатися з книги С. Павличко, на вимогу Агатангела його батько Юхим Степанович почав писати автобіографічні нотатки – вони зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського (ф. 1, спр. 22472). Згідно з цими записами, дід Ю. Кримського по батьківській лінії походив із духовної родини, навчався у Смоленській духовній семінарії (курсу не закінчив), а дядько був протоієреєм, згодом – архімандритом.

З цих скупих відомостей важко зробити якісь висновки щодо впливу релігійної ментальності на батька Вченого. Одначе врахувавши активне добротворення й просвітництво, яким упродовж усього життя займався цей талановитий літератор, педагог, краєзнавець, видавець, можна припустити, що за дороговказ Юхимові Степановичу слугували рядки із соборного послання св. апостола Якова: “Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи ж може спасти його віра? Коли брат чи сестра будуть нагi, і позбавлені денного пoкорму, а хто-небудь із вас до них скаже:

“Ідіть з миром, грійтесь та їжте”, та не дасть їм потрібного тілу, – що ж то поможе? Так само і віра, коли діл не має, – мертва в собі!” (Як. 2: 14–17).

Як же ставився до Релігії його син? Загальновідомо, що у три з половиною роки малий Агатангел вивчився читати [33, V, кн. 1, 59], й відтоді не розлучався з книгою. І не просто читав, а віддавався тривалим роздумам над прочитаним. Жага знань переповнювала його, вечори ж, проведені разом із батьком, братами й сестрами біля телескопа, робили небо ближчим, кликали думку до мандрівки зоряними світами. Потім – Звенигородське міське училище (Агатангел став його учнем, коли йому було… лише п’ять літ), Острозька прогімназія, друга Київська гімназія й, нарешті, Колегія Павла Галагана. Останній із навчальних закладів був закритого типу (з інтернатом).

Учнівський контингент поділявся на своєкоштних – дітей зі шляхетських або ж просто дуже багатих сімей, і стипендіатів – вихідців із родин незаможних, які мусили зразковим навчанням і поведінкою здобувати собі право навчатися за казенний кошт. Вище вже цитувався лист А. Кримського до Б. Грінченка, точніше, його частина, датована 17 червня 1892 року, де містяться спогади про часи навчання в колегії. Стан постійної боротьби, потребу щодня відстоювати власну гідність, відвойовувати й словами, й оцінками “місце під сонцем”, витримував далеко не кожен, і ті, хто був слабшим, здавалися, приймали правила жорстокої “гри”. У сильніших же формувалися бунтарські настрої, нерідко підсилені читанням відповідних книг та брошур.

Про це, власне, А. Кримський пише і в згаданому вище листі до Б. Грінченка (“Спершу [Д.] Писарєв, далі другі писателі того часу мали на мене великий вплив (NВ. Я літературу 1860-х років знаю незмірно краще, ніж сучасну!). Вони формували мені мої змагання, дали систему мойому світоглядові, навчили мене думати”), і в оповіданні “Перші дебюти одного радикала”, яке Письменник і Вчений присвятив своєму талановитому учневі Костеві Фрайтагу (згодом він був, як би нині висловилися, “спонсором” І. Франка та М. Павлика у виданні часописів “Народ” та “Житє і слово”, літературно-публіцистичної спадщини М. Драгоманова тощо).

Герой оповідання – учень закритого навчального закладу (читай: Колегії Павла Галагана) Петрусь Химченко (оте Хим- у прізвищі багато що прояснює, оскільки є, як ми знаємо, співзвучним із найменуванням по батькові самого Агатангела Кримського – Юхимович) є справжнім “головним болем” як для учнів, так і для викладачів колегії й навіть для родини. Обравши за метод самозахисту попередній напад, він і в буквальному, і в переносному значенні плює на правила пристойності, cвідомо робить епатажні вчинки, аби роздратувати “аристократів”, тобто своєкоштних, намовляє товаришів зі свого кола супроти начальства, говорить кожному, все, що про нього думає.

Будь-які спроби компромісу хлопець трактує як підлабузництво до сильніших, а спроби, скажімо, його колишнього приятеля Стульцева закликати Петра до об’єктивності, переконати в тому, що вихователі далеко не такі “розбійники”, якими той їх вважає, тільки викликають у “радикала” новий сплеск інвектив: “А чи визнають вони за нами якісь непорушні права? Чи позволяють вони нам мати своєї волі хоч трохи? Чи не гноблять вони нашої думки? Чи дають нам хоч слівце сказати? Чи вважають вони на наші доводи? Ні, ні! Ми для них череда, стадо баранів!” [34, І, 388–389]. Іноді він сумнівається у доцільності надмірного максималізму, але перший порух до примирення зі скривдженими ним товаришами тут-таки й гаситься, і знову все починається спочатку: “Я знаю, що я погань. Та ви… ще гірші од мене! Ви падлюки!” [34, І, 407].

Ясна річ, що за такої організації думок християнська проповідь смирення, всепрощення. “непротивлення злу” чи то в Храмі, чи то на уроках Закону Божого, будучи сприйнятою буквально, не знайшла б у серцях таких “нігілістів” жодного відгуку, окрім негативного, хоч Біблію вони можуть читати досить уважно, дошукуючись у Книзі Книг… підтвердження власної рації.

Вслухаймося в розмову іншого схожого персонажа – тільки вже з оповідання “Батьківське право”. Кость Ручицький, навчаючись у губернському місті в сьомому класі гімназії й живучи в пансіоні на повній стипендії, відчув себе незалежним від батьків і за кожної вдалої нагоди дозволяє собі сперечатися з главою сім’ї та й узагалі “старшими”. На несміливе зауваження молодшого брата Гната (котрий чи не найбільше потерпає від батьківського деспотизму), що, мовляв, треба коритися батькові, бо “так Бог звелів”, Кость вибухає цілою тирадою:

“…коли хочеш-таки покликатися на Бога, то я тобі нагадаю слова Його: “Отцы, не раздражайте чад своих…” Чи, може, оці слова для тебе ваги не мають, а вагу мають тільки тії, які наказують, щоб діти покорялися?! (…) Бо от нашому батюшці євангельські слова про те, щоб батьки себе приборкували, таки не сподобалися, і він звелів нам у класі вивчити з катехізису тільки тії тексти, де сказано, щоб діти безоглядно покорялися батькам, старшим, усяким “наставникам” та государю. Звісно, я тих текстів жоднісінького не схотів вивчити. На екзамені ж трапилося так, що я саме витяг білет: “Пятая заповедь”. Ну от, я усенькому екзаменаторському сонму понаводив тексти Христові за обмеження власті батьківської, а щоб діти слухалися, так і не сказав нічогісінько…” [34, І, 371].

Повертаючись до образу Петруся Химченка, варто звернути увагу на миттєві сплески сумління, каяття й навіть релігійного екстазу – згадаймо епізод, коли після низки бешкетів він відчув наплив незрозумілої туги:

“Петрусь увійшов до альтанки, впав навколішки, ліктями сперся об стілець, а підборіддям об долоні.

– Господи Боже! Господи Боже! – почав він молитися. – Прости мене й напути! Дай мені снаги на те, щоб працювати гаразд, дай мені снаги зробитися путящою та чесною людиною… Учуй мене, Господи рідний!.. Учуй!!

На скількись ментів Петрусь так завмер. Йому було гарно. Сльози котилися з очей, та він почував, що це не гіркі, а одрадісні сльози. Він забув, де він” [34, І, 436].

Якусь хвильку Петрові здалося, що він – у середньовічному католицькому храмі й чує звуки органа, далі храм набрав обрисів та інтер’єру шкільної церкви, а ще через мить уявилося і обличчя ненависного директора, який відзначався ледь не демонстративною побожністю, і Петрусь ізнов почав кепкувати з себе… А проте, щось таки ворухнулося в ньому:

“Якесь несвідоме почуття було підказало йому, що директорський бог не має нічого спільного з правдивим Богом: можна бути не атеїстом, хоч би в директорського бога й не вірувати. Але теє почуття майнуло дуже швидко, в глибу душі, і Петрусь недовго спинявся над ним” [34, І, 437].

Автор прощається зі своїм героєм у момент, коли він здійснює новий незбагненний учинок – залазить у чужий сад. Читачеві лишаються роздуми і над майбутнім Петруся, і над його дивною вдачею, за яку його звуть “присутсвуватим” (перекручене “присусуватий”, себто юродивий), а директор навчального закладу взагалі вважає “ненормальним”.

На мою думку, юродство тут згадано невипадково: адже хто такі юродиві? Це подвижники, котрі добровільно, з любові до Бога й ближніх, зрікаються земних благ, і навіть, щоб змирити власну гординю, приймають на себе вигляд безумних, накликаючи на себе обрaзи й насміхи, їхні вчинки можуть здатися, як на обивательське око, аморальними і навіть бого-зневажними – згадаймо, як сприймали пересічні люди св. Симеона Емеського [20]. При цьому юродиві не бояться говорити правду у вічі можновладцям, викривають несправедливість і втішають доброчесних людей.

Попри всю ризикованість подібних припущень, спробуймо поглянути на поведінку Петруся Химченка саме крізь призму юродства. Хоч як це дивно, все стає на свої місця. Невихованість хлопця – виклична, показна, і мета її – викриття лицемірства і фальші в усіх виявах: від несправжньої коси і лайки в піст у “релігійної аж до забобонів” сестри Наді до гучних закликів паламаря у церкві, які змушують згадати вигнаних Ісусом Христом “торгівців у храмі” (“Тітко! Та поклади ж бо хоч п’ятака! Що, ти дурно їла, чи що?! Гей, бабко! Сором бути скупою!.. Ти от причастя з’їсти з’їла, а немов не знаєш, що вино й проскури коштують гроші!..” [34, І, 411]).

Тож і момент, коли Петрусь на прохання сліпої старчихи подати їй милостиню ради Святої Тройці спочатку відмовляє, а потім таки подає, мотивуючи тим, що жебрачка – людина, до того ж безталанна, також є (в контексті юродства) не так богозневагою, як протестом проти показної релігійності й публічної доброчинності – здадаймо слова Спасителя з Євангелії від св. Матвія:

“Стережіться виставляти свою милостиню перед людьми, щоб бачили вас, а як ні, то не матимете нагороди від Отця вашого, що на небі” (Матв., 6: 1).

“Перші дебюти одного радикала” не завершуються якимсь висновком щодо майбутньої долі головного персонажа, одначе в романі “Андрій Лаговський”, точніше, в першій його частині – “Не порозуміються”, де герой-студент, роздратований запобіганням матері перед особами, вищими від неї за соціальним і матеріальним становищем, покидає рідну домівку з наміром ніколи туди не вертатися, автор передбачає два можливих шляхи в долі Андрія – самогубство або ж чернецтво. У редакції 1919 року Письменник вводить у дію, як би нині сказали, “віртуальних” суддю та оборонця, і саме “суддя”, відкидаючи ймовірність суїциду, більше схиляється до варіанта чернецтва, проте потім окреслює ще один, де в чому навіть пророчий для самого автора – шлях ученого-аскета.

Про шукання, сумніви і вагання самого Кримського можна довідатися з його листування. Йому не чужі традиційні християнські формули вітання з Різдвом, Великоднем тощо (переконаний атеїст їх би однозначно уникав), а проте відділити кукіль від пшениці, себто фундаменталізм “книжників” і показуху “фарисеїв” від істинного Христового Вчення юнакові було непросто:

“Не раз пробував молитися, – важко. Один тільки раз я зміг збудити в собі почуття, що Бог є: це було тоді, коли я взяв буддійський молитовник. Але другим разом і цей молитовник не міг прокинути в мені релігійного почування. Любий земляче! Поможіть мені! Навчіть мене відчувати! Я, либонь, ще не атеїст, мені здається, що я ще спосібний вірити” (Лист до Бориса Грінченка від 9 грудня 1892 року [16, І, 131]).

Та вже в епістолярній розмові з проф. Омеляном Огоновським (лист від 27 липня 1893 року за старим стилем), яка збіглася з новим загостренням хвороб, чуємо зовсім інші нотки, які свідчать про певну еволюцію поглядів А. Кримського, про його визначення у виборі між релігією та атеїзмом на користь, зрозуміло, релігії:

“Все-таки, мені здається, – писав недужий Поет, що років із п’ятеро я ще якось дотягну. А в тім, хто його зна-віда?!… Може, й цими днями доведеться дуба дати. Та я од того часу, як увірував у Бога, спокійненько чекаю смерти” [16, І, 164].

Третя частина роману “Андрій Лаговський” – “За святим Єфремом Сіріним”, – присвячена якраз світоглядному становленню героя. Зачитуючись Єфремом Сирійським, єгипетським аввою Ісайєю Відлюдником, Ісааком Ніневійцем, він позиціонує себе як монотеїста, причому у сприйнятті доктрини про Єдиного Бога є неабияким максималістом, вважаючи догмат про Святу Трійцю та молитви до Богородиці виявом… багатобожжя:

“…стрічаючи очима в надруковане чорним по білому слово «Трійця», Лаговський читав собі ті букви як ієрогліфічну ідеограму і вимовляв не «Трійця», а «Бог», «Боже». Так само насилуючи всякий контекст, заміняв він і якесь речення: «Поможе мені Богородиця» на «Поможе мені Бог». (…)

Таким чином, через усякі такі викрути, все спеціально християнське, догматичне, що що було в Єфрема Сірійця та інших подвижників, одсувалося у професоровім читанні на задній план, а натомість картинно поставали перед ним величні постаті сірійських та єгипетських аскетів монотеїстів, на поетичному фоні палючої, безводної, скалисто пісочаної пустелі… (…)

А тут ще малювалися перед Лаговським чудова пальмова оаза серед безкрайого гарячого кам’янисто-піскуватого моря – оаза, куди анахорет на часинку заходить, щоб напитися води з живого джерела, і звідти знов іде в свою безводну пустелю – плести пальмові рядна та кошики та думати про Безконечного… виганяти нечисту людську натуру, щоб наблизитися до натури божества…” [34, ІІ, 241]

Молодий учений (до речі, не філолог і не філософ, а математик) не просто читає, він дошукується у писаннях Єфрема Сирійця духовних ліків для своїх недуг. І зрештою їх знаходить – це утримання від їжі (“всякі страсті знищує голод”). Після цього трапляється диво: його стан здоров’я помітно поліпшується, й не лише фізичний, але й душевний. Але, – найголовніше, – йому стає зрозумілим глибинний, містичний зміст прочитаного:

“За тиждень такого аскетичного голодного, але відрадісного життя одкривсь нарешті перед професором ще й той, інший елемент Єфремових писань, якого він досі й не цінував гаразд і наче не завважав його досі: елемент чисто релігійний, екстатичний. Захотілося не тільки мати вільний дух і вільне серце, але й розмовляти з Божеством; захотілося летіти душею до Нього, захотілося з’єднатися з Ним…” [34, ІІ, 245]

Це спонукало Андрія після вдумливого перечитування аскетів християнського Сходу взятися за вивчення, здавалося, б позахристиянських доктрин – буддизму та суфізму (містичного ісламу). Професора вже не влаштовувало ознайомлення з творами перських дервішів у перекладах, і він почав вивчати фарсі. І от одного разу трапився Лаговському містичний вірш Поета-Суфія Джалаледдіна Румі (ХІІІ ст.), назва якого в перекладі вченого (а насправді автора роману) звучала як “Од порошинки – до Бога” [Сакральна лексика у творах Агатангела Кримського подається згідно з релігійним каноном]:

Був колись час, що не був я душею:

Дрібкою фосфору був під землею.

Сипався, терся я геть по світах,

Та й опинився у батька в кістках.

Він мене вилляв: з любовним течінням –

Я з мінералу зробився насінням.

В череві матері став я рослиною…

Як народився, зробився звіриною.

Далі підріс я і став я людець…

Чи ж я повірю, що це вже кінець?

Ні! Як помру я, то буду літати:

З мене ізробиться янгол крилатий.

Тільки ж не хочу я й янголом бути,

Хочу ще й Богом себе я почути.

Бог – океан, я – одна із краплин.

З ним я зіллюся – та й стану єдин

[34, І, 267, 268].

Цей вірш став поштовхом до справжнього релігійного екстазу, причому для його досягнення не знадобилися ані довгі молитви, ані виснажливі радіння, які вряди-годи практикували дервіші та представники деяких християнських общин:

“І страшенно забажалося Лаговському зіллятися з тим Усеєдиним не аж після смерті, ба зараз. Одкинувшись головою на спинку фотелі, він екстатично простяг угору руки і пнувсь усім серцем і всією думкою, і всім хотінням до Всеєдиного. І занімів-заціпенів у такій-о позі. Коли це як стій у голові і в очах йому закрутилося: він стратив пам’ять, притомність і в п’янім сні – полинув-понісся кудись у височінь. Що він там побачив, він після не міг собі розказати: знав тільки, що був разом із Усеєдиним, і що крапля на момент розпливлася в океані, і що це була аж жахливо солодка хвилина, може аж навіть до цинізму солодка хвилина…” [34, ІІ, 247]

Це був ще один крок до духовного одужання, до звільнення від лабет марнотних чуттів та пристрастей, до усвідомлення радості життя в Бозі:

“Пішла рівна, спокійна вчена праця в самітному затишку кабінету, пішли щоденні піші прогуляння по тихих, нелюдних переулках Москви або виїзди на санях в зимові замерзлі підмосковські ліси, вкриті снігом та інеєм. На душі держалася ще якась меланхолія, та не тая безнадійна, тупа меланхолія, що нищить душу і серце, але вдумлива, відрадісна, лагідна меланхолія, з якої хочеться щиро молитися” [34, ІІ, 247]

Православний Фундаменталіст. Даруйте, але ж суфійські практики – це іслам!

Автор. Справді, підхід до згаданих уже понять Трійці та Богородиці багато в чому є у Андрія Лаговського значною мірою мусульманським – згадаймо рядки Корану:

“О люди (Святого) Письма! Не переступайте межi у вашiй вiрi та говорiть про Аллаха тiльки iстину. Адже Месiя, Teа, син Мар’ям, – лише посланець Божий, i Його Слово, яке Вiн повiдав Мар’ям, – i Його Дух. Тож вiруйте в (Єдиного) Бога i Його посланцiв та не говорiть: «Трiйця». Утримайтесь (вiд цього) – так буде краще для вас. Тiльки Аллах – Єдиний Бог, Пречистий Вiн, i не може бути в Нього дитини” (4: 171) [Український переклад Валерія Рибалкіна [74]].

В такому підході, мабуть, усе-таки більше Кримського, аніж Лаговського, котрий, власне й не філолог, і на знайомство з ісламською доктриною до того, як він почав читати й перекладати твори суфіїв, по суті, ніщо не натякає. Інша річ – Агатангел Юхимович, котрий після закінчення Лазаревського інституту східних мов та історико-філологічного факультету Московського університету, два роки (1896–1898) прожив у Сирії й Лівані, маючи змогу зсередини пізнати як християнський, так і мусульманський Схід, грунтовно вивчав та перекладав Коран (див. про це статтю Сейрана Асанова “Агатангел Крымский как коранист” у ч. 2 (39) газети “Арраид” за 2002 [1]).

Як наслідок, ще замолоду він став автором “Нарису розвитку суфізму до кінця ІІІ ст. Гіджри” (1896), книг “Мусульманство та його будучність” (1899), “Історія арабів, їх халіфат, їх подальші долі й короткий нарис арабської літератури” (1903), “Історія Персії, її літератури та дервішської філософії”, “Історія мусульманства” (1903–1904, перевидана у Москві в 2003-му), курсу лекцій з Корану (1902), численних статей в “Енциклопедичному словнику Брокгауза й Ефрона”.

Значну увагу приділяв ролі суфізму (містичного ісламу) в історії мусульманства та літератур Близького й Середнього Сходу, зокрема перської.

“Щоб до ладу розуміти класичну, перську ліричну поезію, – писав Учений, – треба раз у раз пам’ятати, що її геть усю обвіяно т. зв. суфійством. Суфійство – це мусульманський містицизм, закрашений пантеїзмом. Генезу він має почасти буддійську, почасти християнсько-неоплатонічну (через грецьку філософську літературу, що її переложено на арабську мову за халіфів). Перська лірика повна того пантеїстичного світогляду. Та ще, окрім цього має вона свою особливу, умовну алегоричну термінологію, яку добачають християни в старозавітній біблійній “Пісні пісень” [34, І, 279].

Першою студією з містичного ісламу, очевидно, треба вважати повідомлення “Про походження суфізму”, що його зробив А. Кримський на засіданні Східної комісії Московського археологічного товариства 27 жовтня 1892 року. Через кілька місяців, 28 січня 1893 року на засіданні цієї ж комісії, молодий науковець зробить наступне повідомлення – “Нарис розвитку суфізму у І та ІІ ст. Гіджри), 4 травня – “Суфізм у ІІІ ст. Гіджри”, а 27 жовтня – “Ісмаїлітський вплив на суфізм у ІІІ ст. Гіджри”. Разом ці повідомлення й становлять виданий у 1896 році “Нарис розвитку суфізму до кінця ІІІ ст. Гіджри”.

Дослідниця наукової спадщини Вченого Тетяна Маленька підкреслювала свого часу, що роботи ці мали значною мірою компілятивний характер і, за вказівкою автора, грунтувалися на працях європейських орієнталістів, зокрема француза Гюстава Дюга та нідерландця французького походження Рейнгарта Дозі [34, 353], одначе саме Агатангел Кримський “першим увів в український культуро-логічний обіг поняття «суфізм», дав поетичні зразки перської поезії, овіяної суфізмом” [36, 356].

Володіючи багатьма (хоча й ще не стількома, як на схилі віку) мовами, молодий учений, безперечно мав доступ і до цих, і до інших книг, і смію думати, саме вони зумовили певний злам у світогляді юнака. Звернімо увагу: після першої зі студій у цитованому вже листі до Бориса Грінченка А. Кримський ще пише, що йому важко молитися, а вже через рік у листі до Омеляна Огоновського він уже констатує, що “увірував у Бога”. Все це відбулося якраз під час вивчення питання про суфізм і підготовки згаданих вище нарисів.

Православний Фундаменталіст. Стривайте, ви ж знову ведете мову про суфізм. А раз так, то і віра Кримського не православна, а мусульманська, й між християнством та ісламом годі шукати якихось спільностей.

Автор. Так, на догматичному рівні в обох релігій є чимало розбіжностей – уже говорилося про розуміння Трійці, ставлення до Богоматері тощо й цитувалися фрагменти священної книги мусульман – Корану. Проте на рівні містичному – якщо порівняти, скажімо, суфізм з ісихазмом, – таких розбіжностей значно менше.

Одним зі складників ісихазму – вчення про єднання людини з Богом через очищення серця сльозами й самозосередження (засновниками його були вихідці зі Близького Сходу – єгипетські та синайські ченці ІV – VІІ ст. від Р.Х. – такі, наприклад, як Макарій Єгипетський, Євагрій, Іван Ліствичник та ін.), – є практика “розумного роблення”, тобто внутрішньої молитви, суть якої чи не найповніше розкрита в Добротолюбії – зібранні спеціальних настанов Отців Церкви. Стислий виклад цих думок можна знайти у книзі “Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві” (1859).

Так, зокрема, в додатку під назвою “Три ключі до внутрішнього молитовного діяння” (з духовних багатств святих Отців) наводяться слова св. Симеона Нового Богослова, які, власне, й привели героя “Щирих розповідей…” до практики Ісусової молитви (у першій із розповідей їх цитує старець, котрий став духовним Учителем Прочанина):

“Усамітнись у будь-якому відлюдному й тихому місці, зачини двері, сядь, відверни ум свій від усякої тимчасової і суєтної речі, схили голову свою на груди і зосередься всередині себе самого (не в голові, а в серці), звертаючи туди ум свій і чуттєві очі свої та затримуючи трохи подих. Усіляко намагайся занурити ум свій у серце, щоби він перебував там уже постійно. (…)

Ум, подвизаючись так, знайде місце у серці твоєму й тоді одразу побачить там, усередині, такі речі, яких ніколи раніше не бачив і не знав. Тоді, звідки б не з’явився б помисел, раніше, аніж увійде досередини і зронить думку або уявлення, ум прожене його звідти, знищивши Ісусовим іменем, молитвою до Нього: Господи Ісусе Христе, помилуй мене!

Тоді ум запалає гнівом на демонів, виганятиме їх і нещадно знищуватиме. Інше ж, що звичайно настає за цим діянням, з Божою поміччю сам із досвіду спізнаєш, будучи уважним і тримаючись Ісуса та молитви до Нього: Господи Ісусе Христе, помилуй мене!” [88, 190] [Повний варіант Ісусової молитви складається складається із семи (восьми) слів: “Господи Ісусе Христе, Cину Божий, помилуй мене [грішного]”.].

Сердечну молитву – зікр – практикують і суфії. Таку молитву вони Слово “зікр” перекладається з арабської як “згадування” (рос. “поминание”). Ця практика полягає в багаторазовому вимовлянні (вголос чи подумки) молитовної формули, яка містить прославлення Бога. Д-р Лале Бахтіяр у своїй книзі “Суфій: образи містичного пошуку” (1976, рос. переклад 2007) говорить про три значення цього поняття – “згадувати”, “закликати”, “пам’ятати”:

“Згадавши про Бога, ми вимовляємо Його ім’я. Вимовляючи ім’я, ми пам’ятаємо про Нього. Цей процес – містичний. Бог присутній у Своїх іменах, бо Він любить нас” [3, 24].

Протоієрей Іоан Мейєндорф у своїй праці “Житіє і вчення св. Григорія Палами”, згадуючи, зокрема, практику, св. Никифора Ісихаста (цей подвижник розробив особливий метод вимовлення Ісусової молитви, при якому вдих і видих пов’язуються з ударами серця, і кожне слово молитви подумки вимовляється з одним таким ударом, причому перші три слова “вимовляються” на вдиху, а наступні три – на видиху), зазначає, що “елементи схожості між зікром мусульман і способом Никифора Ісихаста аж надто разючі” [41, 196]. Про це, зрештою, говорить і Мірча Еліаде, проводячи паралель між зікром та “молитвою східних христиан, monologistos, яка зводиться до безнастанного повторення імені Господа Ісуса” [89, 118].

Шляхи Агатангела Кримського і героя його роману до осягнення істинного Христового Вчення (обоє, можливо, спершу й неусвідомлено, але слідували настанові св. апостола Павла з його 1-го Послання до Солунян: “Усе досліджуючи, тримайтеся доброго!” [1 Сол., 5: 21]) за всієї подібності різняться, насамперед, їх етапами. У Андрія Лаговського це був шлях від Єфрема Сирійця та інших християнських аскетів – через суфізм – до поглядів, висловлених у вірші “Сон”, апофеозом якого є слова: “Благословен у Бога ти, Христе!”

Проф. Марія Моклиця у згаданій уже статті “Християнство Агатангела Кримського: психологічні та естетичні акценти”, уважно проаналізувавши роман “Андрій Лаговський” на предмет очевидних паралелей між героєм твору та його автором, слушно зазначає, що цей вірш – “останній рубіж у формуванні християнського світогляду Лаговського” [45, 28]. Дослідниця має всі підстави стверджувати: “Стихійним християнином Лаговський був із самого початку, оскільки природна інтуїтивність тягла його у містичний світ віри і мистецтва. Але, щоб прийняти християнство як усвідомлене світосприйняття, треба було пройти тяжкий, сповнений мук і суперечностей шлях” [45, 28].

Далі відбулося повернення “блудного сина” до матері й вистраждана, сповнена щирого каяття реакція його на слова неньки – “Сину мій! Ти святий!”:

“Замість відповіді почулися од сина глухі ридання. Він ніколи ще не бачив себе таким мерзотним, таким огидним, таким обпльованим, як чуючи оцю хвалебну материну мову. Що він гроші роздає? – так вони ж йому непотрібні, а подяка од людей солодка. Що він ховає од усіх свій чин? – так це тому, що се його не тішить. Що він мало їсть і м’ясива не хоче? – так це тому, що так і здоровше і для душі спокійніше, себто робить він це для евдемонізму… І от йому, мізерній жертві своєї власної розпусти, йому, поганому егоїстові, мало що не матеревбийникові, йому кажуть, що він святий!

– Мамо!!! – істерійно скрикнув він, кидаючись до її [матері – І. О,] рук і цілуючи їх. – Та я ж матеревбийник! Я ж сім год про вас і не згадував, а ви мене любите!!! Не вартий я вашої любові!..

– Андрієчку! Сонце моє! – плакала мати. – Та за одно отаке твоє слово я двадцять год готова покутувати!..” [34, ІІ, 302].

У шуканнях Агатангела Кримського, першим, навпаки, був суфізм, причому спочатку як об’єкт професійного інтересу, а потім – як основа духовних практик, після цього – настав час для опрацювання класичних надбань християнського Сходу, і нарешті – знову ж таки, як і в героя: “Благословен у Бога ти, Христе!”. Знаменно, що 1918 року, рецензуючи в часописі “Книгар” [27] виданий того ж року у Проскурові “Молитовничок щоденних молитов”, православний священик Олександр Ходзицький вважає за потрібне процитувати цикл поезій та перекладів А. Кримського “Містичне”, де є й суфійські (цитована вище інтерпретація вірша Джалаледдіна Румі “Від порошинки до Бога”), і християнські мотиви (“Молитва”, “Похвала пустині” [із св. Єфрема Сирійця]). Найголовнішим для отця Олександра є описаний Поетом “непереможний потяг людини до Бога”:

Я палюсь, я горю, бо Тебе хочу знать,

Хочу бачить Тебе, доторкнутись, обнять!..

[32, 169].

14 жовтня 1921 року, на Свято Покрови Пресвятої Богородиці, в Софійському соборі в Києві зібрався І Всеукраїнський собор, який проголосив створення Української автокефальної православної церкви. Приблизно сьому частину його учасників становило духівництво, решту – миряни, серед яких був і Агатангел Кримський.

Православний Фундаменталіст. Нічого собі, знайшли “православних”!

Автор (залишає репліку без відповіді). Відома дослідниця історії науки, лауреат премії імені А. Кримського НАН України Елла Циганкова ще 1993 року опублікувала у 3-му числі “Вісника АН України” унікальний матеріал під назвою “Для багатьох він був розрадою” (Спогади про останні дні А. Ю. Кримського). В основу його покладено лист мешканця селища Строїтель Бєлгородської області Російської Федерації Івана Юхимовича Гречихіна. Свого часу він зазнав репресій за релігійні погляди (був баптистом) і відбував покарання разом із… Агатангелом Кримським. Ось як він описує зустріч зі славетним Ученим:

“Коли ми опинилися у камері, я побачив, що поряд зі мною лежить старий чоловік, скоса на мене поглядає.

– За що ж Вас заарештували? – питає.

– За начальника життя.

– А хто це – начальник життя?

– А той, хто все це створив.

– Це означає, що Ви християнин?

– Так…

– І я християнин. Я Кримський, Агатангел Юхимович Кримський. (…)

Востаннє я бачив Агатангела Юхимовича перед самою його смертю, коли його забирали до іншої камери. Він підняв руки, попрощався й сказав: “Брате, стрінемось там, на небесах” [81, 62, 63].

Православний Фундаменталіст. Як це так – назвати братом представника неправославної конфесії?

Сповідник Свідомої Віри. Так, як Ви, можуть думати ті, хто ще не сягнув того щабля духовного розвитку, на якому всі міжконфесійні суперечності розтануть, яко “суєта суєт” (адже Спаситель конфесій не створював), на якому всі, хто сповідує Вчення Ісуса Христа, а тим паче страждає за Нього – брати і сестри. Агатангел Кримський цього щабля сягнув. І як тут не погодитися з Марією Моклицею:

“Гадаю, немає потреби доводити тезу (опосередковано вона вже доведена: через усвідомлення автобіографічності цього твору, мову про яку почала ще Леся Українка), що перед нами у романі “Андрій Лаговський” розгорнулась історія становлення світогляду самого Агатангела Кримського, що його воістину християнське подвижництво гідне подиву і вдячності нащадків” [44, 28].

Православний Фундаменталіст. Часи атеїзму, здається, безповоротно минули. Та чи можна сказати, що остаточно перемогло Світло? На жаль, стверджувати це ще, далебі, рано. Далеко не всі збагнули цінність вузького, чужого будь-якій суєті, Шляху до Бога. Є ще люди, які офіційного безбожництва зреклися тільки тому, що це стало “немодним”. Проте порожнечу у своїх душах вони поспішили заповнити не істинною духовністю, а, так би мовити, “модою на духовність”, коли натільний хрест стає однією з прикрас, проповіді священнослужителів сусідять на сторінках преси з любовними замовляннями, а новоспечений мирянин передумує йти до церкви тільки через те, що йому перебіг дорогу чорний кіт або на календарі – тринадцяте число. Вони не живуть у день перший, “як у день останній”, хоча й прагнуть вгадати час кінця світу, про який, як мовиться в Євангелії від Матвія (24: 36), “не знає ніхто: ані Анголи́ небесні, ані Син, – лише сам Отець”.

Як нічні метелики на вогонь свічки, летять такі до лжепророків, і почувши, що світ загине такого-то року, впадають у паніку, і ще добре, якщо починають молитися і каятися (як тривога – то до Бога), але ж доволі часто вони керуються принципом “після нас – хоч потоп” – і намагаються “втопити” свій страх у горілці, наркотиках, блуді, безглуздих злочинах (бо ж поки посадять – світ “накриється”). Почувши ж від таких самих лжепророків, що навпаки – жодної всесвітньої катастрофи не буде, заспокоюються й живуть суто фізіологічним, суто матеріальним життям, навіть не згадуючи про Творця…

Ми прослухали дві лекції нашого шановного автора, і, природно, виникає запитання: чи працює він на відродження православної духовності, а чи обслуговує “моду на духовність”, яка, зрештою, може обернутися для багатьох іще страшнішою бездуховністю, аніж атеїстична (саме про неї, на мій погляд, мовлено в Апокаліпсисі: “І зник кожен острів, і не знайдено гір /16: 20/)?

Найперше, чим пояснює автор свою увагу до імені при аналізі постаті та творчості Агатангела Кримського – це, за його ж словами, теорія імен отця Павла Флоренського. У попередній книжці – “Павло Тичина: штрихи до містичного портрета” справді є чимало посилань на цю далеко не безспірну теорію. Однак П. Флоренський у його лекціях про Кримського (принаймні тих, які мені вдалося послухати) лише згадується. І не дивно – імен, які досліджуються в першій лекції, Флоренський у своїй відомій праці не розглядає.

Т. зв. методика розшифрування автором “впливу імені на долю” більш аніж проста, і покладається автор не на якісь там теорії, а здебільшого на власну фантазію, джерелами якої нерідко слугують палець і стеля. Як же це робиться? Беруться людські імена з поясненням їх значень (які можна знайти в будь-якому спеціальному довіднику) й починається “притягування за вуха” біографії об’єкта дослідження до бодай часткового узгодження з суттю імені.

Коли авторської фантазії бракує, в хід іде апеляція до авторитетів – цього разу суціль нецерковних, ба навіть езотериків (Б. Хигіра, О. Грушко, Ю. Медведєва та ін.). Якщо ж їхні концепції не підтверджують авторських вигадок – теж не біда: висувається також, по суті, окультна гіпотеза “сліду іншого імені” (в нашому випадку – Афанасія та Феофана в Агафангелі). А там, де нестикувань не обминути, автор приходить до висновку про “дисгармонію” імені та його носія або ж просто обриває мову й переходить на іншу тему.

Нічого іншого, аніж загравання з окультизмом, не бачу я і у спробах простежити “доленосні” часові проміжки, пов’язані з впливом певних чисел. Причому автор заявляє, що послуговується “біблійною нумерологією” – в його розумінні це означає посилання на однойменну книгу російських авторів С. Неаполітанського та С. Матвєєва, та деякі інші – також не церковні – видання, як-от “Энциклопедия символов” Т. Турскової тощо. Так, у Біблії зустрічається числова символіка, але про якісь “доленосні періоди” і їхній “вплив” на людину не йдеться й не може йтися (це, як то кажуть, зовсім з іншої “опери”).

Коли ж автор намагається аналізувати світогляд Агатангела Кримського, релігійні шукання вченого, воістину дивуєшся його здатності звалити “в одну купу” православні духовні практики (прикладом яких є ісихазм), буддизм, суфійські медитації-зікри й ледь не поставити між ними знак рівності (а у списку філософів – сучасників А. Кримського, – буквально поряд стоять Георгій Флоровський та… Микола Реріх).

За ознаку прилучення до християнських цінностей вважаються рядки: “Благословен у Бога Ти, Христе!”, але ж їх можна тлумачити не лише, як визнання Ісуса Христа Богом, а і як спробу протиставлення Отця Синові. Розуміючи це, автор намагається знайти інші докази “православності” поета – задля цього згадується його участь у “соборі” неканонічної “Української автокефальної православної церкви” і, ясна річ, тюремні розмови Кримського зі співкамерником-баптистом, де вчений признається йому, що є християнином, і, зрештою, останні слова академіка: він зве Івана Гречихіна братом, і надіється, що обоє зустрінуться “на небесах”.

Над тим, що ці факти свідчать радше про протестантські, аніж православні орієнтири, а фраза про небеса є свідченням неподоланої гордині (адже куди хто потрапить після смерті, знає лише Всевишній), автор, схоже, навіть не намагається задуматися.

Тому вважаю, що т. зв. “лекції” слугують не формуванню високої православної духовності, а є саме виявом ворожої православ’ю моди на псевдо-духовність і спокусою для невоцерковлених рабів Божих. Кожен сам має здійснити вибір: слухати їх далі, а чи ні. Я вирішив не слухати, і вам не раджу

(На цій фразі встає і прямує до виходу).

Мусульманин. Ассалому алейкум! Мир вам!

Оскільки українську мову я вивчаю недавно, тож іще не можу вільно спілкуватися нею, а таджицьку знають далеко не всі, з вашого дозволу говоритиму російською.

В наше время многие относятся к мусульманскому миру предвзято, фактически ставя знак равенства между Исламом и терроризмом. А между тем сама суть понятия “Ислам” (в переводе с арабского – “ покорность”) уже противостоит экстремизму. Откроем Коран в оригинале или в замечательном переводе Магомеда-Нури Османова (да продлит Аллах его дни!) [“В год моего выступления (2012) Магомед-Нури Османович Османов (да упокоит Аллах его душу!) ещё был жив (ушёл к праотцам 8 августа 2015 года)” (Прим. Мусульманина)] и прочтем, что говорит Пророк Мухаммад (да благословит его Аллах, да приветствует!) во 2-м аяте 5-й суры Корана (“Ал-Маида”, то есть “Трапеза”): “Помогайте друг другу в благочестии, богобоязненности, но не помогайте друг другу в грехе и вражде. И страшитесь Аллаха. Воистину, Аллах суров в наказании!” (5: 2). Или – в той же суре, но в 87-м аяте: “Не преступайте закона, ибо Аллах не любит преступающих границы” [Російський переклад Магомеда-Нурі Османова [28]].

Где же здесь призыв к терроризму? Другое дело, что отсутствие веротерпимости, например, у христианских фундаменталистов (обычно фундаментализм огульно приписывают только нам) приводит в конечном счёте к ответному выплеску нетерпимости – ведь зло порождает только зло, и если изо дня в день человека называют буйволом, он рано или поздно начнёт “бодаться”, и этим не преминут воспользоваться экстремисты, в т. ч. и считающие себя мусульманами.

К счастью, во все времена встречались достойные люди, которые руководствовались веротерпимостью и вдумчиво подходили к столь сложной теме. Таким был академик Агатангел Крымский, чей вклад в историю Ислама, а также культуры и литературы арабских, тюркских, иранских народов (к иранским относимся и мы – таджики) трудно переоценить. Приятно удивил и автор прослушанных мной двух лекций о Крымском. Будучи последователем учения пророка Исы (мир ему!), он достаточно объективно, без ярлыков, говорит об Исламе (в частности, о Суфизме), к месту цитирует Коран, чувствуется его уважительное отношение к поэтам Востока – Омару Хайяму, Джалаледдину Руми, Саади, Хафизу и др.

Конечно автору, как немусульманину, трудно постигнуть все тонкости Ислама (и тем более Суфизма – тут необходимо быть практиком). Но уже то, что он пытается это сделать – большой плюс. Можно, конечно, поспорить относительно параллелей Суфизма с исихазмом, однако налицо опять же стремление найти не различия путей Богопознания, а их родство, то есть не на конфронтацию обеих религий он работает, а доказывает необходимость их мирного сосуществования. Понимаю, что рано делать какие-либо выводы, однако надеюсь, что в авторе я не ошибся, и с интересом послушаю последующие его лекции, хотя и не всё понимаю – как я уже говорил, украинский изучаю недавно.

Дякую за увагу! Рахмат!

Сповідник Свідомої Віри. Я поділяю занепокоєння пана Фундаменталіста нинішньою бездуховністю, якій, на жаль, часто-густо протистоїть не істинна духовність, а забобонність чи “мода на духовність”. Так само я тлумачу й процитовані ним рядки з Апокаліпсису. Гора – символ духовної висоти, острів – відстороненості від марнот і спокус. Відсутність гір та островів означає відсутність духовного розвитку людства.

У виступі пана Фундаменталіста прозвучав заклик уважно читати Біблію. Обома руками за! От тільки цей заклик варто адресувати і йому (шкода, що він пішов!). Адже у Святому Письмі ясно сказано: “Не судіть, щоб і вас не судили” (Матв., 7: 1).

Що ж ми чули у виступі Фундаменталіста? Суцільний осуд, більше того, маємо повний набір порівнянь, які свідчать про зневажливе, цинічне ставлення до автора тільки на тій підставі, що той має не таку думку, яку б хотілося почути шановному опоненту – й зі стелі, бачте, взяті авторські викладки, і з пальця висмоктані, й за вуха притягнуті аргументи. Нападає пан Фундаменталіст і на схильність автора до фантазії. А хіба не творча фантазія багатьох письменників стала, по суті, передвісником багатьох наукових відкриттів – згадаймо “Робура-завойовника” Жуля Верна, “Гіперболоїд інженера Гаріна” Олексія Толстого та ін.

Справді, отець Павло Флоренський не розглядав імен, представлених у лекції. То що, автору треба було піти шляхом найменшого спротиву й відмовитися від подальших досліджень? Але ж, даруйте, якщо є інші джерела, чому б не звернутися до них? Ах, вони нецерковні… Тоді не гріх буде нагадати шановному панові Фундаменталісту східну мудрість (пан Мусульманин, напевно, знає її), суть якої зводиться до того, що навіть у купі попелу можна знайти діамант. Або ж – якщо все східне відкидається Православним Фундаменталістом, яко язичницьке, – повторю й згадані вже автором слова апостола Павла з 21 вірша V розділу Першого послання до Солунян: “Усе досліджуючи, тримайтеся доброго!”.

За бажання й не упередженого ставлення до Бориса Хигіра, Олени Грушко, Юрія Медведєва та ін., за всієї неоднозначності їхніх концепцій і в них можна знайти чимало цікавого і позитивного. Гіпотезу про “слід іншого імені” пан Фундаменталіст теж називає окультною. Якщо так, то якої саме окультної науки вона стосується? Чи не простіше віднести її до психологічних спостережень?

Я, наприклад, знав чоловіка, якого всі звали Шуриком, але коли я звернувся до нього, як до Олександра, виявилося, що звуть його… Михайлом, і Шурик у цьому випадку походить не від “Сашyри”, а від ”Мишyри”. А більшість із тих, хто не знав ситуації, вважали цю людину, як і я, Олександром. Ось вам і “слід імені”, й жодним “заграванням із окультизмом” тут навіть не пахне.

Тепер щодо біблійних чисел. Ясна річ, як православний, пан Фундаменталіст святкує Великдень. А поміж тим в основу розрахунків християнської Пасхалії покладено дев’ятнадцятирічне “місячне коло” або Метонів цикл. Отже “доленосність” і тут простежується (я вже не кажу про знаковість чисел 3, 7, 9, 10, 12, 24, 33, 40 та ін.). Знову ж таки, можуть заперечити: адже автор цитує нецерковні книги. Ну так порекомендуйте йому церковні! Немає таких? Пошукайте!

Але шановному опонентові простіше наліпити наличку окультиста, “ворога православ’я” (церковний аналог “ворога народу”), аніж спокійно розібратися у суті справи. Вельми промовистим є й демарш пана Фундаменталіста – він навіть не дослухав усього курсу лекцій. Боявся, що автор його врешті-решт переконає? Але такий страх може свідчити лише про неглибоку, а точніше, сліпу віру. Того ж, чия Віра Видюща, Усвідомлена, побудована на Богопізнанні (“Ві-Ра” – “Відья-Ра” – “Знання Світла”) ніхто не в силі похитнути в переконаннях – які б нові “вчення” не пропонувалися йому усно й через паперові чи електронні носії. І справді воцерковлена людина не прийматиме поспішних рішень, а висловить свою думку лише тоді, коли знатиме об’єкт свого схвалення або ж критики в повному обсязі.

Пан Фундаменталіст стверджує, що в усьому керується Біблією, в якій немає і натяку на вже згадану доленосність чисел. Але ж, даруйте, там нічого не говориться й про існування релігійних конфесій, до однієї з яких він себе зараховує. Ще раз повторюю: Син Божий конфесій не створював, бо ж “нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе Його“ (Рим., 10: 12).

Православ’я визначається не самою тільки приналежністю до відповідної конфесії (тим паче, що в Україні їх кілька), а насамперед у духовному єднанні з Богом на відміну від явослав’я (матеріалістично-атеїстичного світогляду, а також поверхового обрядовірства) і навослав’я (окультизму та забобонності). В цьому плані стає зрозумілим, чому Агатангел Кримський назвав баптиста Івана Гречихіна братом. Не вчить Біблія й пересмикувати факти, як це ми бачимо у спробі витлумачити слова Агатангела Юхимовича (і його героя Андрія Лаговського) – “Благословен у Бога Ти, Христе!”, – як спробу “протиставлення Отця Синові”. Невже й слова Спасителя на хресті – “Елі, Елі, лама савахтані?” (“Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?”) пан Фундаменталіст тлумачив би як “протиставлення”?

Фундаменталізм – це крайність у сприйнятті Істини, він не передбачає активного Богопізнання (яке тут пізнання, коли духовний зміст Святого Письма “затуляється” буквальним і зовнішня “церковність” часто-густо стає своєрідним аналогом “партійності”, де крок вліво-вправо вважається за зраду ідеалів, навіть якщо той “крок” комусь просто примарився). Власне, фундаменталізм у будь-якій релігії – це і є “крок вправо” (“кроком вліво” є атеїзм) замість того, щоб іти прямим шляхом, себто Шляхом Видющої, Свідомої Віри.

З Богом!

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 628

Модифіковано : 10.09.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.