Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / О / Ігор Ольшевський / Агатангел Кримський: поклик… / Лекція 4: 1920-ті роки: орієнтація на “психологічну… Азію”?

Агатангел Кримський: поклик Сходу

Лекція 4: 1920-ті роки: орієнтація на “психологічну… Азію”?

Ігор Ольшевський

Дійові особи:

Автор.

Орієнтований на Європу.

Закохана у Схід.

Об’єктивіст.

Трабзон – місто на узбережжі Чорного моря, центр однойменного ілу (провінції) в Туреччині. Колись цей населений пункт мав назву Трапезунд (Трапезонт). Згадаймо українську народну думу про Самійла Кішку:

Ой із города із Трапезонта виступала галера,

Трьома цвітами процвітана, мальована.

Ой первим цвітом процвітана –

Златосиніми киндяками пообивана;

А другим цвітом процвітана –

Гарматами арештована;

Третім цвітом процвітана –

Турецькою білою габою покровена

[15, 82].

Саме до Трапезунда відрядила Агатангела Кримського влітку 1917 року Петербурзька академія наук. Метою відрядження було впорядкування й забезпечення охорони пам’яток старовини, які зазнали пошкоджень під час Першої світової війни. Науковий звіт Ученого про цю поїздку було надруковано через рік у “Вістях Російської Академії наук”. Але мандрівка до цього турецького міста, що в античні часи було найсхіднішою грецькою колонією в Малій Азії, озвалися у діткливій душі Агатангела Юхимовича ще й рядками поетичного циклу “В Трапезунді”. Побачене й почуте автор проектував на зовсім недавні події Лютневої революції й звістку про І Універсал Центральної ради від 10 (23 н. ст.) червня, у якому проголошувалася автономія України:

Я не зміг остаться зараз там у місті.

В мене славне свято: з України – вісті.

“Україна – вільна!” вчув я новину.

І подавсь у гори! вільно тут зітхну.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І тобі, Вкраїно, вільная дорога

Зараз заблищала до життя нового.

Ти одкритим морем сміло попливеш!

Ти новітнім щастям гордо заживеш!

[34, І, 136].

Узагалі важко знайти тогочасного українського поета, якого б не захопила Лютнева ейфорія. “Дума про трьох вітрів” Павла Тичини, “Воля!? Воля!? Сниться, може?..” Олександра Олеся, “Христос Воскрес!” Володимира Кобилянського, “Слава” Василя Алешка – цей перелік можна продовжувати й продовжувати. Кожен із авторів намагався передати у поетичній формі ті сподівання, які посіяв у людських серцях цей соціальний здвиг. Про доленосні й безповоротні, як багато кому здавалося, зміни в рідному краї, писав на той час і А. Кримський, символічно звертаючись до солдатів-українців, що полягли на турецькій землі у складі російської армії:

Земляки мої… вкраїнці…

Сила-сила вас померло!

І оце Вкраїні – воля,

Вас – земля чужа пожерла!..

Рідні! нащо вам судилось

Тут загинути в недолі,

Не вернутися додому,

Не зазнати щастя-волі!

Гей, чи чуєте в могилах

Ви моє поздоровлення? –

Прокидайтеся, радійте –

В нас Великдень, воскресення!

Воскресайте всі до щастя!

Час паніти! Час радіти!..

…Та мовчать німі могили…

Щастя – тим, хто має жити

[34, І, 137].

Цей емоційний стан, гадаю, багато в чому спричинився до відчуття Вченим і Поетом власної потрібності саме в Україні. Хоч були і зовнішні причини – зокрема, запрошення всесвітньо відомого академіка Володимира Вернадського до роботи з організації Української академії наук. У вересні 1918 р. Вчений прибув до Києва. Часи, коли Академія, так би мовити, “спиналася на ноги”, були важкими й непевними. Найкрасномовнішою ілюстрацією до періоду громадянської війни можуть слугувати слова зі збірки Павла Тичини “Замість сонетів і октав”: “Вставайте! У місто вступила нова влада!” [67, І, 133]. Гетьманство Павла Скоропадського, Директорія УНР, більшовики, денікінці, знову більшовики, потім білополяки, зрештою, вже втретє (й на той час остаточно) – більшовики…

Влади змінювали одна одну, і дійсному членові та неодмінному секретареві УАН (а за доволі частої зміни її президентів у перші роки існування – і фактичному керівникові Академії) Агатангелові Кримському не раз доводилося виявляти неабиякий приклад дипломатичності – й тоді, коли він піклувався про збереження приміщень, виплату зарплат та пайків співробітникам УАН, збільшення бібліотечних та музейних фондів, домагався виділення для Академії земельної ділянки, де вчені могли б займатися городництвом та заготовляти дрова (приміщення Академії не опалювалося), й пізніше, коли був депутатом Київської ради робітничих та червоноармійських депутатів (з 1920-го) та членом ВУЦВК (з 1925-го).

Не раз Агатангел Юхимович ризикував і власним життям – про те, як денікінці позбавили його права займати будь-яку посаду, “засуджуючи тим на голодну смерть” [16, ІІ, 205], а білополяки взагалі поставили Вченого під розстріл під стінами Академії, він, зокрема, згадував у листах (із приводу арешту свого наукового секретаря й названого сина Миколи Левченка) до начальника Обліково-організаційного управління ДПУ при Раді народних комісарів УСРР Семена Западного (Кессельмана) від 8 серпня 1929 року [У книзі Лесі Матвєєвої та Елли Циганкової “А. Ю. Кримський – неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук: Вибране листування” адресатом цього листа названо начальника слідчої групи, старшого уповноваженого КОВ ДПУ Марка Гольдмана [39, 123], і в цьому, на мій погляд, більше слушності, оскільки А. Кримський зве його Марком Йосиповичем.] та до відомого партійного і державного діяча радянської України, академіка ВУАН Володимира Затонського (вересень того ж року).

Але за всього цього “тасування влад” А. Кримський не полишав ні наукової, ні літературної роботи. 1918 року в Москві вийшли з передмовою академіка “Пісні Гафіза” (“Песни Хафиза”). У першому числі часопису “Шлях” за 1919 рік з’явилася його публікація “Поет Фірдовсій. З Гейневих «Романсеро»”. Того ж таки року київське видавництво “Час” благословило у світ “Белетристичні писання”. Першу частину книги сккладає повне й переглянуте видання “Повісток та ескізів з українського життя”, другу – “Бейрутські оповідання”. Була спроба видрукувати повністю й “Андрія Лаговського”, але здійснити задум не вдалося (зберігся лише сигнальний примірник без вказівки на місце видання: рік – 1919-й – можна визначити з примітки на останній сторінці).

Брав Агатангел Кримський участь і в розробці та редагуванні першого декретованого українського правопису, який став основою всіх наступних (“Найголовніші правила українського правопису” схвалені УАН у травні 1919 року, а побачили світ у 1921-му) [73, 516].

Окрім того, впродовж 1917–1920 років Агатангел Кримський працював над третьою частиною “Пальмового гілля”, яка побачила світ у згаданому вже видавництві “Час” (1922). До книги увійшли переважно українські інтерпретації доробку поетів Близького та Середнього Сходу, і саме з нею Поет увійшов у поетичний розмай 1920-х років. Наступного року київське ж таки видавництво “Слово” перевидало першу й другу книги в одній збірці.

Факт опублікування останньої саме у “Слові”, де вже встигли побачити світ непересічні книги Григорія Косинки, Тодося Осьмачки, Максима Рильського, Павла Филиповича, Бориса Якубського, робив книжку актуальним явищем тогочасного літпроцесу. Більше того, зв’язок цих видавництв із постатями, які уособлювали неокласичний напрям в українській літературі (адже саме у “Часі” виходив перший український бібліографічний часопис “Книгарь”, редактором якого у 1919–1920 роках був Микола Зеров, а про “Слово” й годі говорити – це була просто-таки “трибуна” для їхніх виступів), значною мірою ставив у їх ряд і Агатангела Кримського (тим паче, що Вченого залучали до участі у “Книгарі”).

Чи є підстави для розгляду поетичної та перекладацької творчості Агатангела Юхимовича саме в неокласичному контексті? Щоб бодай якось відповісти на це питання, варто розібратися, а хто ж такі українські неокласики? У низці досліджень (зокрема радянського часу) їх представляли – поряд із ВАПЛІТЕ та “Ланкою” (“Марсом”) як самостійне угруповання, опозиційне і до пролетарсько-селянських (“Гарт”, “Плуг”), і до авангардистських літературних організацій (“Аспанфут”, “Нова генерація”, власне “Авангард”), а склад і чисельність їх найчастіше визначали, посилаючись на рядки сонета Михайла Драй-Хмари “Лебеді”:

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя

[14, 281].

Персонально “п’ятірне гроно” – це сам Драй-Хмара, Освальд Бургардт (він же Юрій Клен), а також згадані вище Микола Зеров, Максим Рильський і Павло Филипович. Насправді ж уявлення про неокласиків як окреме і стале угруповання, схоже, було виплодом фантазії офіціозних літературних критиків на кшталт Якова Савченка та ін. Чіткої ідейної програми та розподілених обов’язків (голова, секретар і т. д.) співці краси і грації не мали. Не було й регулярних засідань – їх об’єднання, найрадше, виникало спонтанно й базувалося лише на подібності естетичних уподобань, як самі ж поети зізнавалися у т. зв. “Неокласичному марші”:

Ми виникаємо стихійно,

Щороку сходячись на чай

[22, І, 105].

До речі, щойно процитований твір, який поетам ставили у провину, попри позірну “програмність”, не можна сприймати як серйозний гімн чи маніфест “угруповання”, оскільки він наскрізь просякнутий іронією і – що найголовніше, – самоіронією (“приколювались”, як-то кажуть, “на свою голову”).

Та й кількість цих митців була далеко більшою за “п’ятірне гроно”: нині до цього списку нерідко додають також молодшого брата Миколи Зерова – Михайла Ореста, літературознавців Ананія Лебедя та Бориса Якубського, а також одну з найбільш загадкових і суперечливих постатей української літератури – Віктора Петрова (Домонтовича). Окрім того, вплив неокласиків прямо або опосередковано відчували на собі й “ланко-марсівці” (Євген Плужник, Тодось Осьмачка), і плужани (Аркадій Казка, Василь Мисик, Володимир Свідзінський), ба навіть деякі футуристи (Олександр Корж, наприклад), та й позагрупових симпатиків не бракувало (взяти хоча б письменницьку родину Могилянських). Були прихильники неокласицизму й у Західній Україні (Святослав Гординський, Богдан Кравців, Ростислав Кедр).

Зрештою, й Павло Тичина приятелював із Зеровим і, попри новаторські пошуки (творення неологізмів, експерименти з пунктуацією, переносами слів, періодичне звертання до позаримових та позаметричних поетичних форм) та заяви про те, що в неокласиків “не річка – тільки став”, виявляв неабияку прихильність до класичного вірша – у його доробку маємо сонети (“Я знаю…”, “Гнатові Михайличенку”, друга частина присвяченого Тарасові Шевченку диптиху “26. ІІ /11. ІІІ”, “В Хараксі”), олександрійські вірші (“Великим брехунам”, “Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі”), ронделі (однойменний диптих), терцини (цикл віршів-споминів про Михайла Коцюбинського), гекзаметри (“Що ж, зволікай женихів, Україно, як та Пенелопа…”, “Хмари кругом облягли…”, “Повстанці”, “Клеон і Діодот”, друга редакція вірша “Загупало в двері прикладом…”, численні гекзаметрові вкраплення у “Шаблю Котовського” – починаючи з першого начерку до поеми під назвою “Чистила мати картоплю…”, у “Зустріч з Мариною”, “Серафиму Морачевську” тощо).

То ж чи маємо ми право вписувати у цей контекст і Агатангела Кримського? З одного боку, виразні традиціоналістські установки, чергування оригінальних поезій з перекладами ніби й дають такі підстави, тим паче, що фрагмент вірша А. Кримського з циклу “Самотою на чужині”, – як приклад перeрваної рими (аbcb), – Б. Якубський процитував у своїй “Науці віршування”:

Горді пальми… Думні лаври…

Манячливий кипарис…

Океан тропічних квітів,

Ще й цвіте цитринний ліс…

[90, 95].

Ще один штрих для можливого уподібнення – активне поєднання літературної діяльності з науковою: як уже мовилося, з часу заснування УАН А. Кримський був неодмінним секретарем Академії (1918–1928), головою історико-філологічного відділення Академії наук, а з 1921 року – директором Інституту української наукової мови (нині – Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України). Гідний подиву також вияв воістину академічної ерудиції в розмаїтті імен, доль, звичаїв, культур та мов тих народів, чию спадщину досліджував та інтерпретував Поет і Вчений. На певні асоціації можуть наштовхнути й слова Лесі Українки, мовлені у відомому листі від 16 листопада 1905 року, який, по суті, є розгорнутим аналізом роману А. Кримського “Андрій Лаговський”. Завершивши розгляд твору Поетеса висловлює захоплення науковими працями Вченого:

“Я люблю їх стиль, їх тон. (…) Так, наче Ви античний, зрівноважений тілом і духом еллін, як пишете їх. Такий колорит я тільки на Акрополі бачила!” [71, ХІІ, 151].

Гадаю, зайве нагадувати, що антична культура стала згодом для українських неокласиків (особливо М. Зерова) одним з об’єктів особливої шани, що дало згодом декому (як, скажімо, тому ж таки Я. Савченку) підстави вбачати в їхній творчості спробу “реставрації греко-римського мистецтва”.

Та й факт спілкування А. Кримського з М. Зеровим теж знаходить своє підтвердження. Так, Ніна Вірченко (доктор фізико-математичних наук, професор, учениця видатного українського математика – ще одного уродженця Волині Михайла Кравчука) пише:

“У 1920-ті роки не раз у студентському клубі за столом можна було побачити славетне тріо – академік-сходознавець Агатангел Кримський, поет і літературознавець Микола Зеров (за рівнем знань і ерудицією – академік, хоч з політичних причин не «удостоєний» академічних регалій…), М. Кравчук”. І хто б з них не говорив – це було незабутнім! Зала клубу переповнена і схвильована…” [7].

Зважмо – не кожен сам по собі, а “тріо”!

Але водночас цілковитої єдності не спостерігається. І річ тут не лише в тім, що ім'я Агатангела Юхимовича годі знайти в “Неокласичному марші”, а Віктор Петров у своїй праці “Українські культурні діячі УРСР – жертви большевицького терору” згадує А. Кримського знову ж таки не серед “своїх”, а серед “семидесятників” (за роками народження) – укупі з Грицьком Чупринкою, Іваном Стешенком, Миколою Вороним, Миколою Філянським, Юрієм Будяком, Євгeном Тимченком, Людмилою Старицькою-Черняхівською [52, 58]. По-перше, не треба забувати, що традиціоналізм Кримського як поета (не як Ученого) майже не виходив за межі “народницьких” норм, притаманних досимволістській естетиці ХІХ ст.

І варто-таки погодитися із Соломією Павличко, котра так писала про першу книгу “Пальмового гілля”: “Вірші цієї поетичної збірки аж ніяк не вражають довершеністю форми, ця прикмета стала сильною рисою української поезії лише з появою Павла Тичини і неокласиків” [50, 68]. До речі, й Леся Українка вперше згадала “молоденького поета Кримського” саме в контексті потреби вчитися майстерності віршування, висловивши при цьому дещо максималістську, але в цілому слушну думку про те, що сучасним їй українським поетам

“слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір” [71, Х, 130].

Хтозна чи усвідомлювала це сама Поетеса, але і в цих кількох рядках листа до Михайла Драгоманова від 15 березня 1892 року також були закладені засади, які згодом багато в чому стали визначати духовну орієнтацію неокласиків. Як відгомін згаданих вище слів, а також Франкового кредо “Poeta semper tiro”, сприймається сонет Миколи Зерова “Класики” із циклу “Ars poetica”, написаний у 1921 році і включений згодом до збірки “Камена” (1924):

Ви вже давно ступили за порiг

Життя земного, лiрники-пiвбоги

I голос ваш – рапсодiї й еклоги –

Дзвенять у тьмi Аїдових дорiг.

I чорний сум, безмовний жаль налiг

На берег наш, на скитськi перелоги –

Невже повiк не знайдете спромоги

Навiдатись на наш пiвнiчний снiг?

I ваше слово, смак, калагатiя

Для нас лиш порив, недосяжна мрiя

Та гострої розпуки гострий бiль.

I лиш одна ще тiшить дух поета,

Одна вiдроджує ваш строгий стиль –

Ясна, дзвінка закiнченiсть сонета.

[22, І, 22].

Майже в унісон із думкою Лесі Українки звучить і інший сонет Поета –“Молода Україна” із того ж циклу, так само датований 1921-м роком (інші назви – “Pro domo” та “Нова українська поезія”). Зокрема, в одній із редакцій вірша читаємо:

Яка ж гiрка, о Господи, ця чаша,

Цей старосвiтський повiтовий смак –

Цi мрiйники без крил, якими так

Поезiя прославилася наша.

От Петька Стах, мiстечковий сiряк,

От Вороний, сантиментальна кваша.

О нi, Пегасовi потрiбна iнша паша,

А то – не вивезе, загрузне неборак.

[Петро Стах – псевдонім українського письменника Спиридона Черкасенка (1876 – 1940); Вороний Микола (1871 – 1938) – український поет, перекладач, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець]

Критикуючи “старосвітський повітовий смак” поезії ХІХ ст. і новітніх її епігонів, М. Зеров протиставляє йому (на відміну від представників авангардистських течій – Михайля Семенка, Валер’яна Поліщука та ін., котрі також не мирилися з “народницьким” примітивізмом) не епатажне експериментаторство, а досконалість класичних поетичних форм:

Прекрасна пластика i контур строгий,

Добiрний стиль, залiзна колiя –

Оце твоя, Україно, дорога:

Леконт де Лiль, Хозе Ередiя,

Парнаських зiр незахiдне сузiр’я,

Зведуть тебе на справжнє верхогiр’я

[22, І, 813].

[Шарль Леконт де Лiль, Жозе-Марія де Ередiа – французькі поети-“парнасці”, до яких із особливою повагою ставилися неокласики.]

І згадка про “парнаських зір незахідне сузір’я” тут теж – заклик не до нового наслідування, а до вдумливого творчого навчання в митців, яких Поет має за ідеал. Але чи цілковито стосовні його інвективи до Агатангела Кримського? Ба ні, твори автора “Пальмового гілля” мали свою “родзинку”, та їхня оригінальність полягала не у версифікаційній вишуканості. Вони, як слушно зазначала С. Павличко, “захоплювали драматизмом і якоюсь оголеною сповідальністю” [50, 68]. Ця шевченківська за своєю суттю тенденція до поєднання простоти форми зі щойно згаданою сповідальністю теж мала своїх послідовників – як у ХІХ віці (Михайло Старицький, Павло Грабовський), так і в столітті минулому – у 1920-ті (Володимир Сосюра, Дмитро Фальківський), і в 1960-ті роки (Василь Симоненко, Борис Олійник, Володимир Забаштанський та ін.).

Друга відмінність творчого кредо А. Кримського від неокласичних установок – у його підході як перекладача до оригінальних поетичних текстів. Неокласики прагнули рафінованої точності з неодмінним дотриманням рим, ритміки, образності оригінального твору, але при цьому традиціоналізм їхній не сягав крайнощів, які могли б призвести до загрози калькування. Ось, наприклад, як інтерпретував Микола Зеров вірш Олександра Пушкіна “Труд”.

Оригінал:

Миг вожделенный настал: окончен мой труд многолетний.

Что ж непонятная грусть тайно тревожит меня?

Или, свой подвиг свершив, я стою, как поденщик ненужный,

Плату приявший свою, чуждый работе другой?

Или жаль мне труда, молчаливого спутника ночи,

Друга Авроры златой, друга пенатов святых?

[55, ІІ, 302].

І переклад:

Мить пожадана прийшла: довершено труд многоденний!

Що ж то за сум, не збагну, потай тривожить мене?

Чи, докінчивши роботу, стою – непотрібний поденщик, –

Взявши заплату свою, іншим турботам чужий?

Чи мені шкода труда, мовчазного супутника ночі,

Друга ясної Зорі, друга пенатів святих?

[22, І, 395].

Як бачимо, той же елегійний дистих, та ж думка, той же образний склад (поет-“поденщик”, праця як “мовчазний супутник ночі” й “друг пенатів святих”). Навіть мить тут не “омріяна”, а “пожадaна”, себто підібрано точний відповідник “мигу вожделенному”. Проте “многолетний труд” у перекладі М. Зерова став “многоденним”, а “Аврора златая” стала звичною для українського поетичного космосу “ясною Зорею”. Таким чином досягнуто мети у двох напрямах – вірш за настроєм, формою й змістом залишився цілковито пушкінським, і водночас став тогочасним явищем української поезії – як частина доробку М. Зерова.

Переклади ж Агатангела Кримського відзначаються набагато вільнішим підходом – іноді аж до зміни усталеної літературної форми. Зазвичай, перекладаючи рубаї (чи пишучи власні – Дмитро Павличко, Михайло Клименко або Ігор Нижник тут не є винятками), послуговуються звичною формою чотиривірша з римуванням ааба чи аааа (т. з. пісенні рубаї). Як приклад – два рубаї Омара Хайяма в перекладі Василя Мисика:

Хай кожна мить, що в вічність промайне,

Тебе вщасливлює, бо головне,

Що нам дається тут, – життя: пильнуй же!

Як ти захочеш, так воно й мине

[43, ІІ, 245].

Якби мені до рук скрижалі Долі!

Я розписав би їх по власній волі!

Із світу вигнав би всі смутки, болі,

Чолом небес досяг не жив би долі!

[43, ІІ, 245].

Як уже говорилося в передмові до книжки, яку читач тримає в руках, Агатангел Кримський перекладав рубаї Омара Мервського, Абу-ль-Али Маарі, Авіценни, Омара Хайяма, Сенаї, Енвері та інших восьмивіршами (найчастіше римуючи парні рядки – аабб). Поет пояснював це тим, що перси записували віршову строфу у два рядки, а в європейській традиції усталилась чотирирядкова строфа, і, на думку Агатангела Юхимовича, український пошанувач поезії мав би читати рубаї “з більшою охотою” саме в такому написанні.

Можливо, на той час це було й справедливо, хоч особисто авторові цих рядків усе-таки більше до вподоби чотиривіршеві варіанти. Та, зрештою, набагато важливішим було збереження загального настрою вірша. Через багато літ після появи перекладів А. Кримського, – 29 вересня 1959 року, – молодший сучасник Ученого Павло Тичина запише у своєму щоденнику (вже про власний твір):

“Цей вірш [елегія “Іній”. – І. О.] піднаголовку не має. Я б поставив під ним піднаголовок “Станси”. Ми, як новатори, не повинні глядіти на те, що станси, мовляв, тільки певним розміром пишуться. З якої це речі, справді? Хіба старі давнішні форми ми не маємо права зміняти, чи як? Аже настрій тут стансів? То чого ж тоді не назвати їх стансами?

Вірність старині – дурниця, якої я не додержуюсь” [67, ХІ, 322].

Поет-Сонцеприхильник, будучи глибоким знавцем азійської, зокрема японської, літератури, вряди-годи звертався у своїй творчості до далеко східних поетичних форм – танка, хоку тощо, але при цьому далеко не завжди дотримувався усталеної кількості рядків. Так, наприклад, двовірш П. Тичини “Лучок натягла…” (1919) має всі ознаки хоку, a “Люба, ми з тобою ідемо…” (1966?) – танка, хоча й поділяється аж на вісім рядків. Це ж можна сказати й про тринадцятирядковий фрагмент із начерків до поеми “Подорож до Іхтімана”:

А небозвід

хтось

синім

і фіалковим

розписав.

А трохи нижче

починався

ще й зеленавий

радісний зик.

Яка хвилина урочиста!

З величезним коромислом

ішла хмарина

по воду

[67, III, 489 – 490].

Такий підхід легко пояснити умовністю згаданої “усталеності” (японці свої вірші записують в один рядок, а назви “тривірш” або “п’ятивірш” побутують лише на Заході й пов’язані вони найперше з ритмічною організацією цих мініатюр). Загальний настрій твору для Поета був ніби “другою формою”, іноді навіть важливішою за “першу”. Тож “японський” настрій нерідко наявний навіть у суто європейських (за формою) віршах. Наприклад, мініатюра, присвячена пам’яті О. М. Горького, складається з одного лише римованого катрена, написаного тристопним хореєм (з дактилічним закінченням першого рядка):

Люди не вертаються.

Слід їх тільки мріє…

А в вікні неначе

Листя серебріє, –

однак загальний медитативний колорит змушує згадати японську поезію, особливо її класика Мацуо Басьо (1644–1694), його вірші на смерть близьких і просто знайомих йому людей, які нерідко супроводжуються стислим або розгорнутим коментарем-поясненням. Є такий коментар і у вірші Павла Тичини:

“Ще за кілька день до смерті Горького, в Ірпені, в своїй кімнаті, якось я глянув у вікно, – а там каштани! Небо чисте! Аж серце стислось. Наче передчував, що хтось помре із тих, що тобі вони близькі й рідні… Люди не вертаються” [67, II, 413].

Чи ж не позначені подібним підходом переклади Агатангела Кримського? В передмові уже наводився приклад інтерпретованого Поетом Хайямового рубаї “Це не вигадка порожня…” (Агатангел Юхимович об’єднав цей та низку інших віршів у цикл “Песимізм”). А це – із творів, об’єднаних у цикл “Гедоніка”:

Хто кохає, хай п’яніє

Од кохання-божевілля!

Хай любісінько шаліє

В чаді вічного похмілля

Де тверезі міркування,

Там утіха не утіха.

А сп’яніють почування –

Будь, що буде! Геть до лиха!

[34, І, 243].

Як бачимо, Хайямів настрій “схоплено” просто блискуче. А подекуди натрапляємо майже на повну узгодженість із традиційними установками східної поезії – особливо в перекладах т. з. пісенних рубаї. Найяскравіший приклад – інтерпретація вірша “Од гяурства до іслама…” [34, І, 249]. Якщо записати цю поезію не восьмивіршем, а звичним чотиривіршем, матимемо одну з видозмін рубаї з редифом (словом, повторюваним наприкінці кожного рядка):

Од гяурства до іслама – лиш хвилинка,

І від сумнівів до віри – лиш хвилинка.

Всю нам долю вирішає тa хвилинка

Ох, яка ж дорогоцінна, та хвилинка!

І останнє: вектори поетичного пошуку неокласиків сягали переважно західних теренів. За взірець, як уже мовилося, вони брали європейське, зокрема античне, середньовічне і ренесансне мистецтво, а також класицизм. Саме в цьому Микола Зеров бачив суть свого славетного “Ad fontes!” (“До джерел!”), тож природною була і його підтримка тези Миколи Хвильового про орієнтацію на “психологічну Європу”.

Шукання ж А. Кримського (і Поета, й Перекладача, і Науковця) були тісно пов’язані з Близьким та Середнім Сходом. Навіть нечасті вкраплення з Анакреонта, Сапфо, Гете, Гейне, Ростана, “іспанські” стилізації і т. ін. мають виразний орієнтальний зміст або, принаймні, настрій. Згадаймо цитований у передмові “Іспанський романс”, що входить до циклу “Кохання по-людському” (1900).

Навіть знаючи про вплив фінікійців і арабів на культуру народів Піренейського півострова у певні періоди їхньої історії, важко не подивуватися суто близькосхідній енергетиці твору. Якби не підзаголовок і не згадка про гітану (іспанську циганку), можна було б подумати, що це ще одна варіація на теми біблійної “Пісні над Піснями” або суфійської поезії.

За прикладами далеко йти не доводиться. Ось уривок із “Пісні над Піснями” в перекладі Митрополита Іларіона (Івана Огієнка):

Прокинься, о вітре з півночі,

І прилинь, вітре з півдня,–

повій на садок мій:

нехай потечуть його пахощі!

Хай коханий мій прийде

до саду свого

і нехай споживає плід

найкращий його!.. (4: 16).

А це – славетний перський поет ХІV ст. Гафіз у інтерпретації Агатангела Кримського:

Знову прийшов для весняного саду

Час молодечий, блискучий.

Радісну звістку про рожу-красуню

Вчув соловейко співучий.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тільки коханню престоли будуймо…

Любонько! Місяцю ясний!

Виступи з пітьми й засяй на престолі

Наче той Йосип Прекрасний!

[34, І, 287].

Мотиви “Пісні Пісень”, переплетені з арабською пісенною лірикою, легко впізнати також в оригінальних творах самого А. Кримського: ідилії “В горах ліванських” (1897, тим паче, що там є пряма згадка про біблійну книгу) та пасторалі “З Єрусалимських околиць” (1900).

Зрештою, й в екстатичних сплесках почуттів Анакреонта неважко знайти перегук, скажімо, з Омаром Хайямом, хоча цих поетів розділяє півтора тисячоліття, або ж зі згаданою вже “Піснею над Піснями” (до речі, ще давнішою й чи не найбільш тайномовною серед книг Старого Заповіту). Будучи блискучим знавцем священних текстів та історії релігій, А. Кримський у коментарях до своїх перекладів неодноразово підкреслював можливість пояснення любовної лірики Середньовічного Сходу приблизно в такому ракурсі, як теологи тлумачать кохання Соломона й Суламіти.

“Поривання до Божества, – писав Учений, – тяготіння до екстатичного з’єднання з Ним, суфії порівнюють з тим, як людина любить свою милу любку або щирого приятеля або як упивається вином і т. ін., а через те суфійська поезія, окрім філософсько-песимістичних ідей виспівує ще й містичну гедоніку” [34, І, 280].

Тоді адресатом творів Гафіза виявляється не земна жінка, а Вища, Божественна сутність, отже, Хайямове вино стає вже не плотським, а духовним поняттям (порівняймо з “пивушком духовным” у сектантських традиціях післярозкольної Росії).

Сліди подібної символіки можна віднайти і в оригінальній ліриці самого Кримського, в якій під коханою нерідко розуміється Україна. Причому бувають моменти, коли Поетові ніби набридає приховувати любе ім’я за фіранками алегорій і він врешті “розкриває карти”, як-от у вірші “Весняна розмова”:

У мене коханка, у мене є любка,

То – рідна країна.

До неї горнуся, її поцілунком

Уп’юсь до сконання.

О друзі! Чи є що на світі солодше

Од цього кохання?

[34, І, 64].

Випадки порівняння рідного краю з коханою, нареченою, дружиною не поодинокі в культурах світу: згадаймо епітет “тонкостанна” на означення Вітчизни у башкир, Блокове “О Русь моя! Жена моя!” та ін. В Україні чи не найяскравішим творцем такого типу патріотичної лірики був Василь Симоненко:

Може, ти зі мною надто строга,

Та й чого б ти ніжною була?

Але ти в життя моє убоге

Зіркою яскравою ввійшла.

І нехай проміння те не гріє,

Що послала зірка здалека,

Та до неї лине й лине мрія,

Ніби світло, тиха і легка.

І не треба долі дорікати,

Всіх не може обігріть вона:

Нас до тебе горнеться багато,

Але ж ти одна

[58, 72].

Здавалося б, вірш – про кохання, але останні два рядки одразу насторожують: згодьмося, навряд чи добре характеризуватимуть кохану дівчину слова про те, що “нас до тебе горнеться багато” (якщо сприймати твір суто як зразок інтимної лірики, створюється образ такої собі байдужої серцеїдки, яка відчуває задоволення від того, що в неї безнадійно й без взаємності закохані багато хлопців). До кого ж тоді звернені ці рядки? До дружини? Але ж сім’я Василя Симоненка не була багатодітною. До матері? У Ганни Федорівни Щербань Василь теж був єдиним сином, ріс без батька…

Звідки ж “нас багато”? Можливо, йдеться про улюблену вчительку – Уляну Миколаївну Демченко (адже тут маємо навіть мимовільний перегук із Малишковим “зоре світова”)? Але неминучих для таких поезій згадок про школу немає жодних. І тут спадає на думку інший промовистий вірш Симоненка – “Чорні від страждання мої ночі…” (1962), де маємо ще екстатичніший сплеск любовних почуттів:

Диких орд незлічені навали

Розтрощили пращури мої,

Щоб несла ти гордо і зухвало

Груди недоторкані свої.

Щоб горіли маками долоні,

Щоб гуло моє серцебиття,

Щоб в твоєму соромливім лоні

Визрівало завтрашнє життя.

І моє прокляття очманіле

Упаде на тім'я дурням тим,

Хто твоє солодке грішне тіло

Оскверняє помислом гидким.

Стегна твої, брови і рамена,

Шия і вогонь тендітних рук –

Все в тобі прекрасне і священне,

Мамо моїх радощів і мук!

[58, 133, 134].

Ліричний адресат тут теж лишається загадкою, либонь до самого кінця вірша, а його завершення спочатку навіть шокує читача, можливо, когось наводячи й на фройдистські асоціації. Але всі ці псевдоаналогії відпадають, якщо згадати “любку” з “Весняної розмови” А. Кримського і визнати, що йдеться про поняття, теж священне й невіддільне для Поета (цього разу для шістдесятника В. Симоненка) від образів і матері, і коханої – про Вітчизну. Подібну думку, до речі, висловлював відомий літературознавець Анатолій Ткаченко (він же спостеріг з цього приводу цікаву закономірність: майже всі Симоненкові поезії про Україну написані в тому ж ритмі й розмірі, що й більшість його віршів про кохання [67, 103-104]). Елементи цієї традиції простежуються і в інших поетів, зокрема Володимира Сосюри:

Солодко плачуть в садах солов'ї,

так, як i завжди, незмiнно…

В тебе i губи, i брови твої,

як у моєї Вкраїни…

[64, 245],

а з митців ХІХ ст. – у Михайла Старицького, чий “Виклик” (“Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна…”), з огляду на сказане вище може сприйматись як твір не лише інтимного змісту (звідки такий акцент на “ворогах” коханої, “знуджених працею”?). І не так, зрештою, важливо, чи були згадані поети знайомі із суфійською поезією й прийомами містичного “шифрування” сакральних понять за допомогою образів любовного, ба навіть еротичного характеру – це могло виникати в них і спонтанно, десь на архетипічному рівні.

Однак про обізнаність власне Агатангела Кримського із практиками містичного ісламу і, ймовірно, спроби бодай частково втілити їх у поетичній творчості можна говорити цілком упевнено, оскільки маємо письмові (зокрема листовні) свідчення цієї обізнаності. Так, у листі до Бориса Грінченка від 30 червня 1892 року, маючи на увазі саме “Весняну розмову” (вперше опубліковану роком раніше в 9-му числі часопису “Зоря”), Поет зізнається:

“Ми маємо (надто на Сході) приклади, що містики цілком закохуються в свого Бога, наче в любку; оте саме було зо мною (тим більше, що я маю трошки хору фантазію). Україна мені навіть снилася…” [16, І, 89–90].

То ж чи не могло таке поєднання суфізму з національним патріотизмом стати зародком формування поглядів, де в чому навіть альтернативних (а можливо, просто паралельних) щодо майбутньої доктрини Миколи Хвильового, яку активно підтримували неокласики? Чи існувала у 1920-ті перспектива нового вектора, спрямованого, так би мовити, на “психологічну Азію” (не плутати з озвученою тим же таки Хвильовим ідеєю “азіатського ренесансу”)?

Академік Іван Дзюба свого часу нагадував, що для лідера ВАПЛІТЕ поняття Європи існувало як психологічна категорія. Азія ж була для нього категорією “революційно-містичною”: “Не будемо тут говорити, – читаємо в інавгураційній лекції І. Дзюби як Почесного професора НаУКМА “Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і Психологічна Европа»”, – про міру теоретичної обгрунтованості цих версій Хвильового:

Зрештою, він не був теоретиком; це публіцистика, в якій озиваються то Шпенглер, то якась альтернатива російським євразійцям (тут уперше Хвильовий вживає термін «Евразія», але у своєму специфічному контексті).

Однак важливіше інше: фактом був бурхливий національно-визвольний рух народів Сходу, який Комінтерн розглядав як чинник світової революції (під проводом європейського пролетаріату. У Хвильового навпаки: Азія мала підстьобнути трохи вже приспаний опортуністами європейський пролетаріат). І фактом була важлива роль України як свого роду моделі поєднання соціального та національного визволення. Відповідно – і вибух теми революційного Сходу в українській літературі, піднесення наукового сходознавства, про що ми вже згадували [13, 27–28].

Виходить справді парадокс: майже одночасно з появою “європейського вектора” у творчість українських письменників 1920–30-х років починає все сміливіше проникати східна тематика (“Де я живу, колись була церква…”, “Сьогодні на морі безоднів немає…”, “Хлопчик Лі”, окремі глави поеми “Навколо” Володимира Сосюри, “Цень-Цань” Миколи Терещенка, “Китай в огні” Михайля Семенка, “Балада про басмача Мамета-Абдулу”, “Балада про зайві очі”, “Давайте погодимо наперед з вами, що це не гастролі факіра Іями” Олекси Влизька, “Казахстанська магістраль” та “Турксиб” Василя Мисика, нариси Миколи Коркішка (майбутній романіст Микола Лазорський) про Індію, Китай, його ж розвідки про Грузію та республіки Середньої Азії, написані у співавторстві з О. Степаненком, “Сонце над мінаретами” Костя Котка, навіяні поїздками до Таджикистану поезії Івана Калянника тощо), причому поряд зі злободенними темами (революційна боротьба народів Азії, соціалістичне будівництво на радянському Сході) були спроби звернути увагу на питання “вічні”, себто актуальні завжди – від давніх віків до сьогодення, – й таким чином осмислювати духовні надбання Азії як категорію не так політичну, як психологічно-містичну.

Таким підходом позначені, на мій погляд, ескізи Павла Тичини до віршів про Туреччину та Вірменію (“Босфор. Сон”, “Де країна Туреччина дивна…”, “І ось він сам уже стоїть…”) та, зрештою, й “кримський цикл” Поета, причому не лише тому, що в цьому краї жив східний народ (кримські татари), а й тому, що деякі твори щойно названої поетичної сюїти витримані в цілковито орієнтальному (щоправда, не суфійському, як у Кримського, а радше далеко східному) дусі – наприклад, сповнений пантеїстичних роздумів вірш “Над хмарами обвали” або ж “Сниться й далі” (впливи філософії Дзен там самоочевидні). Формально будучи членом ВАПЛІТЕ, Павло Григорович досить стримано ставився до тези про “психологічну Європу” і ще за кілька років до її виникнення пішов на поклик Сходу, визначивши у вірші “ Захід І” із циклу “Вулиця Кузнечна” (1921), свої світоглядні орієнтири так:

Іду вперед.

Там десь за мною захід

[67, І, 211].

А у другій частині диптиху “Захід” бачимо образи Анрі Барбюса та Ромена Роллана, котрі так само, як і Тичина, “відкидають власну тінь” із Заходу на Схід [66, І, 212]. Згадка про Роллана видається особливо символічною, оскільки поклик Азії у творчості Нобелівського лауреата був вельми потужним – варто згадати хоча б його есе “Махатма Ганді” (1924), “Жива Індія”, “Життя Рамакрішни” (обидва – 1929), “Життя Вівекананди” та “Вселенська Євангелія Вівекананди (обидва – 1930).

Навіть на схилі життя, у “Подорожі до Іхтімана” – лебединій пісні Павла Тичини, цей поклик озвався цитованими вже віщими рядками зі сну одного з персонажів (а може, другого “я” самого Поета): “Іди… на схід сонця з чистим серцем, там джерела води живої…” [67, ІІІ, 389].

Взагалі про роль азійських релігійно-філософських та етичних доктрин у творчості П. Тичини можна говорити багато, – цій темі присвячений, зокрема, ледь чи не цілий розділ “Молюсь не самому Духові, та й не Матерії…” у книзі автора цих рядків “Павло Тичина; таїна життя і творчості”. Тут же незле буде хоча б нагадати, що Дружина Сонцеприхильника – Лідія Петрівна – у розмові зі Станіславом Тельнюком [66, 171] пояснювала орієнтальні зацікавлення Поета впливом нікого іншого, як Агатангела Кримського.

Символічно, що саме Павло Тичина у 1925 році увійшов (разом із професорами Павлом Ріттером та Андрієм Ковалівським – учнем Агатангела Юхимовича з часів навчання у Лазаревському інституті східних мов) до складу сходознавчого гуртка, який роком пізніше влився у Всеукраїнську науковy асоціацію сходознавства. Як можна довідатися з “Української літературної енциклопедії” [72, І, 364], А. Кримський, котрий на той час був головою Київської філії Всесоюзної наукової асоціації сходознавства, брав діяльну участь у створенні й роботі ВУНАС та організованих нею Всеукраїнських з’їздах сходознавців (1927, 1929). Академік Іван Білодід у своїй передмові до виданого у 1972–1973 роках п’ятитомника Вченого також згадує, що Агатангел Юхимович був обраний членом правління асоціації її та її почесним членом [34, І, 7].

Розумію, що проводити паралель між двома організаціями – літературною (ВАПЛІТЕ) і науково-громадською (ВУНАС), та ще й шукати в них якихось взаємних альтернатив надто ризиковано, та й самого терміна “психологічна Азія” на противагу чи як доповнення до “психологічної Європи” на той час не існувало (принаймні у друкованих виданнях – про усні висловлювання не скажу, оскільки не міг бути їх свідком, народившись наприкінці 1950-х). Проте не беруся й однозначно стверджувати, що хоча б поодиноких, спонтанних думок щодо потреби митців навчатися саме у Сходу зовсім не виникало.

За датуванням книг того ж таки Ромена Роллана можна пересвідчитися, що у 1920-ті – на початку 30-х своєрідний “азійський бум” охопив і Європу. Це була, можна сказати, його друга хвиля у ХХ ст. (перша була поширена у міжреволюційний період). Заради об’єктивності варто згадати, що саме на цей час припадає й поява книг Живої Етики, навколо яких і досі не стихають суперечки. Ці та дотичні до них видання могли потрапляти до рук членів ВУНАС, скажімо, під час закордонних поїздок (тим паче, що одним із фундаторів, як відомо, був видатний вчений-індолог Павло Ріттер).

Якщо ж говорити про мусульманський та доісламський Схід, дослідження з арабістики та тюркології – знову ж таки ці теми невіддільні від постатей Агатангела Кримського та його учня – Андрія Ковалівського. Тож якщо розмови про “східний вектор” і могли в ті часи з’явитися, то тільки у згаданому середовищі (А. Кримський, А. Ковалівський, П. Ріттер, П. Тичина та ін.) і, ймовірно, саме у 1927 році, коли “зоря” ВАПЛІТЕ почала “заходити” (заборона виходу 6-го числа журналу “Вапліте” з публікацією роману М. Хвильового “Вальдшнепи”, виключення його самого з організації тощо). Одначе сформуватися у щось певне ці міркування, як мені здається, не встигли – надто мало було часу: “перший дзвінок” санкцій проти ВУНАС “продзвенів” тоді ж таки, коли у її київської філії раптом виникли проблеми з приміщенням. Симптоматичним видається лист заступника голови Асоціації Яна Ряппо до Агатангела Кримського від 26 лютого 1927 року, в якому він пише:

“Ми всі тут переконані, що Ви не маєте ніякого відношення до усунення філії ВУНАС з будинку Акад[емії] наук тощо, і що це не є Ваше розпорядження, щоб Київській філії ВУНАС [не] давали змогу працювати в будинкові Акад[емії] наук, на тих самих засадах, на яких вона працювала торік” [16, ІІ, 158].

Схоже, що противники Асоціації не просто ставили їй “палки в колеса” – вони намагалися ще й посварити ВУНАС із Всеукраїнською академією наук і особисто з А. Кримським, котрий, як уже мовилося вище, був почесним членом Асоціації, членом її правління та почесним головою Київської філії ВУНАС. Посіяти підозри й недовіру, – як бачимо з листа, – того разу не вдалося. Та вже на другому Всеукраїнському з’їзді сходознавців ВУНАС (1929) було оголошено “буржуазною” організацією і прийнято рішення про створення замість неї Асоціації войовничих (sic!) сходознавців-марксистів, яка теж довго не проіснувала.

У житті ж самого Агатангела Кримського настала тривала (хоч іще й не остаточна) “чорна смуга”.

Орієнтований на Європу. Теза Миколи Хвильового про “психологічну Европу” була тим промінчиком, який осявав і осяює нині шлях у майбутнє. А майбутнє мені бачиться тільки в Европейському Союзі. Лідер Вільної академії пролетарської літератури вже тоді розумів, що прагнення українців до незалежности не збігаються з плянами Москви, апетити якої, попри революційні гасла і творення нового міту про “свободу, рівність і братерство” залишились ненаситно-імперськими.

Cпочатку ідея “психологічної Европи” виглядала як заклик суто літературного навчання в західних мистців, але саме через це мало прийти усвідомлення українцями себе як европейської нації. Наступним кроком мало стати здійснення гасла “Геть від Москви” – себто геть від шовіністичних амбіцій “старшого брата” і від льокайської психології “хохла-малороса”. Одначе кинуто цей льозунг було дещо зарано. В основній масі люди ще не могли збагнути небезпеку нової, вже радянської, імперії.

Націонал-комуніст Хвильовий, більшість його творчих соратників по ВАПЛІТЕ, а також союзники з кола неоклясиків, “ланко-марсівців” і навіть деяких плужан розуміли, чим може скінчитися для них таке зухвальство. Той факт, що серйозна партійна критика хвильовизму вперше надійшла від самого Генсека ВКП(б) Й. Сталіна (а це автоматично переводило “ваплітянство” із літературно-мистецької площини у площину політичну і, по суті, ставило хвильовистів поза законом), а також перші арешти однозначно переконували в небезпеці такого шляху. Каяття самого М. Хвильового і його “самовиключення” з ВАПЛІТЕ вже не могло врятувати ситуацію.

Доля “непокірних” була визначена наперед, а для того, щоб посмертно регабілітувати лідера ВАПЛІТЕ, потрібно було чекати більш, аніж півстоліття. І лише у 1989 році, коли зусиллями демократично орієнтованої інтелігенції постав Народний Рух України, мрія Миколи Хвильового та його однодумців почала втілюватися в реальність, і 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність Української Держави.

Що ж до версії автора про якийсь-там “альтернативний вектор” пошуків Агатангела Кримського і навіть припущення щодо визрівання в “надрах” Всеукраїнської наукової асоціяції сходознавства ідей орієнтації на “психологічну Азію” (ледь чи не наперекір ВАПЛІТЕ) видаються мені надуманими і їх можна сприйняти хіба що як зумисну полемічну тезу, на якій, зрештою, й грунтується прослухана нами лекція. Бо тут таки автор наводить вірші А. Кримського про Україну, проводить цікаві паралелі з громадянською лірикою Михайла Старицького, Володимира Сосюри, Василя Симоненка, й це не може не наштовхнути на думку про самостійницькі погляди Кримського, а людина, яка прагне до незалежности України, не може бути проти евроінтеграції. Що ж до сходознавчих пошуків Ученого, то гадаю, що не варто ототожнювати його наукові інтереси з політичними поглядами.

Закохана у Схід. На жаль, багато хто нині поділяє доктрину західництва. Тільки й чуєш – Європа, Європа, Європа… Повторюють ніби мантру, не розуміючи, що як би все в Євросоюзі було “в шоколаді”, Греція б не бунтувала. Та хіба ж тільки Греція? Скільки ще соціальних недуг зріє у здавалось би благополучних державах. Коли дитина не плаче – це ще не значить, що вона здорова: може, у неї просто немає сил на плач… Розпуста, збочення, цинізм, примат матеріального над духовним – усе це нам пропонує Захід.

Усім відомий термін “східна мудрість” – одразу виникають асоціації з Омаром Хайямом, Рабіндранатом Тагором, Мацуо Басьо… А чи часто ми ведемо мову про “західну мудрість”? Навіть античні філософи – той же Піфагор – набиралися знань на Сході. Я вже не кажу про те, що ледь чи не всі знакові релігії виникли в Азії – не становить винятку і християнство, – в той час, як спотворення цих доктрин (взяти хоча б сваволю середньовічної інквізиції) часто-густо виявляється західним продуктом. А згадаймо азійські економічні дива! Ми ж досі, як папуги – Європа, Європа, Європа…

Чи існувала ідея “східного вектора” у 1920-ті роки? Не можу стверджувати це з певністю, але у другій половині 20-х, коли хвильовизм зазнав перших поразок і різкої сталінської критики, цілком можливими ставали пошуки альтернативи “психологічній Європі”, й автор, на мій погляд, цілком слушно припускає, що до спроб віднайти таку альтернативу могли бути причетними – бодай на рівні розмов чи усних заяв – Агатангел Кримський, Андрій Ковалівський, Павло Ріттер, Павло Тичина (від себе додам ще відомого санскритолога Михайла Калиновича).

Принаймні у низці поезій Павла Тичини бачимо разючий перегук і з Ученням Дзен, і навіть із Живою Етикою, причому в останньому випадку маємо (і про це вже йшлося у книзі нашого автора “Павло Тичина: таїна життя і творчості”) не запозичення, а паралельну інформацію. Агатангел же Кримський, як ми уже чули, тяжів до суфізму. Можливо, розмаїття доктрин, які привертали увагу вчених, і стало на заваді виробленню єдиної концепції: вона, образно кажучи, померла, не встигши народитися…

Об’єктивіст. Та змилуйтесь, ради Бога, не треба виставляти Хвильового ентузіастом входження України до Європейського Союзу, якого тоді й близько не було (свого часу існували, щоправда, прихильники т. зв. Сполучених Штатів Європи, але це гасло ще 1915 року розкритикував Володимир Ульянов-Ленін). Якщо об’єктивно, то не був Микола Хвильовий і сепаратистом у буквальному розумінні цього слова. Він не заперечував союзу з Росією, але наголошував: “Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою” [79, ІІ, 573].

Тези про орієнтацію на “психологічну Європу” та “Геть від Москви” були значною мірою емоційними випадами в полеміці, з одного боку, із плужанським масовізмом Сергія Пилипенка (Європа чи “Просвіта”?), а з іншого – із РАППівським вульгаризаторським лобі на чолі з Леопольдом Авербахом і йому подібними. Але слово не горобець, і хто сказав “а”, мусить сказати й “б”.

Полемічні тези Миколи Хвильового знайшли відгук і підтримку насамперед у його колег-ваплітян, але ж і “Марс”, і навіть окремі сили в “Плузі” (як згадував відомий прозаїк і драматург Василь Минко, в організації існувала потаємна групка прихильників ВАПЛІТЕ, яка мріяла про утворення ВАСЛІТЕ – Всеукраїнської академії селянської літератури [42, 51, 71]) симпатизували ідеям бунтівного автора “Вальдшнепів”. Усі вони мали надію на М. Хвильового як потенційного лідера літературної дискусії 1925–1928 років і будь-який його демарш означав би зраду. Зрештою, вже не письменник керував ситуацією, а вона керувала ним. Ні спроба “зіскочити” з керівництва ВАПЛІТЕ у 1927-му, ні публічне каяття у 1928-му (після статті Андрія Хвилі “Від ухилу – в прірву”), ані викривальні статті про СВУ врятувати становища не могли, і все скінчилося самогубством Хвильового (чи вбивством? – є й така версія [84]) у травні 1933 року.

Суфійська ж символіка у віршах Агатангела Кримського очевидна, і це неодноразово підтверджує автор, цитуючи його твори й порівнюючи зі схожим підходом до сакральних понять у творчості М. Старицького, В. Сосюри, В. Симоненка (останній цитується аж надто щедро – іноді мені здавалося, що в лекції більше Симоненка, аніж Кримського). Але це аж ніяк не означає, що Академік і його соратники збиралися, грунтуючись на східній містиці, висунути якусь нову доктрину – версія про ідею “психологічної Азії” не витримує жодної критики.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 885

Модифіковано : 22.11.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.