Казка руїн
Клим Поліщук
На півночі Рівенщини, серед густих та темних лісів, заховалося невеличке село Любомирівка. Стоїть воно на високому березі річки Горині, неначе заблудилося серед нетрів та пущів волинського Полісся. Починалося воно з темного соснового бору, а тяглося до старого паньского саду, з-за дерев якого сумно визирали вкриті зеленим мохом кам’яні руїни, – пам’ятка колишніх пишних палаців польського магната.
По другий бік Горині рясним килимом розгорталися поля, а там без кінця і краю шумів чорний, темний ліс… Широкою волею, дивною красою і тихим спокоєм віяло з темних лісів, де, як здавалося, все жило вільним життям надмірної любові, де на все живе лягли ознаки непереможної первісної правди.
Великий, старий, занедбаний панський сад над Горинню, з пишними алеями, столітніми дубами та велетенськими каштанами сумно гомонів споминами минулого…
Чудові, рівні як свічки сосни, зелені явори, гілчасті липи і інші старі дерева тихо про щось гомоніли, а на садових галявах дрижали самотні берізки та молоденькі зелені ялинки.
Серед саду здіймався вгору високий насипний вал, який заріс кущами проскурини та калини. Внизу, над рікою, де кінчався сей вал, була ледве помітна стежка, яка тяглася аж до старих камінних руїн, серед яких, як чатовий на чатах, стояла одна стара башта. Тут-то колись був палац польського магната – власника багатьох сіл на сумній Волині.
Найкращим і самим мальовничим місцем в саду була глибока прірва, що тяглась впоперек старого валу і, розділивши сад на дві половини, тяглася через поля в мовчазні ліси. Навколо прірви росли густі кущі верболозу та вільшини, а в чорній пащі прірви сумно гомонів струмок. На другім боці прірви, в кінці саду, над самою Горинню, стояв старий невеличкий костьол, в якому раз на рік ще й до сього часу відбувається святе набоженство. Колись через прірву до костьола був місток, але від нього залишились тільки дві кам’яних плити, які ще й досі стирчать на краях прірви між вільховими кущами. Про сю прірву серед людей Любомирівки зберігся давній переказ.
Старі люди розказують, що колись, дуже вже давно, що навіть і не спогадати самим старим ді [с. 45 – 46 у доступному нам скані немає]…
Йому здавалося, що пташки співають про його кохання, яким сповнені його груди і яким обновився б увесь світ і так засяла б грішна земля, що ясні зорі зажмурилися б від такої несподіванки… Се були мрії, які при одній думці про те, куди він зібрався виїжджати, зникали безслідно… В його уяві вставали картини: полки за полками… білі бунчуки в повітрі мають… чується брязкіт зброї, миготить золото на держалах сталевих мечів та шаблюк, на яких огніє кров перемоги… Картини були страшні, але привабливі для молодого Потоцького, бо проливання крові в ті часи вважалося ділом «честі», ділом «лицарським»… Переможці, заплямовані кров’ю, пишалися собою на бенкетах і витали в ореолі слави.
Сонце заходило і починало вечоріти, коли він наближався до парку. На одній алеї мигнула біла сукня панни Юзефи. Потоцький стрибнув з коня і швидкою ходою пішов їй назустріч. Його мужня красива постать дихала силою і здоров’ям.
Він заховав свої журливі думки і перед панною Юзефою стояв веселий, сяючий щастям. Вона стояла під високими каштанами. Лице її було бліде, а в очах світилася якась тривога. Було видно, що вона його довго чекала. Оглянувшись назад, вона побачила його і так і зраділа ним.
Справді вона була чудова. Середня на зріст, струнка, з чистими рисами обличчя, з пишними русявими косами, дивними чудовими карими очами, один погляд яких заставляв тремтіти… То були не очі, а якась криштальна глибінь, в якій сплелися сонячні й місячні проміння. Чорні, як оксамит, вії були дивною оздобою для їх, а гордо підняті брови заставляли поважати її вроджену шляхетність. Підійшовши до неї, він став цілувати її ручки, а вона тихо пригорнулася до нього. Згодом спитала;
– Чого барився?.. Я так чекала тебе, мій любий!…
– Я спішив, моя кохана! – відмовив він, але його обличчя засмутилося. – Я прийшов попрощатися, моя мила. Чекай мене, коли я повернусь назад прославленим переможцем, таким, як були батьки мої, а тоді, моя мила, одружусь з тобою. А що я вернуся переможцем, так клянусь, що скоріше земля завалиться на сьому місці, ніж я подамся їм… Клянусь тобі, отсим чистим непорочним небом, що я вернусь до тебе переможцем.
– Коли ж се буде?… Дарма вже все, бо чула я, що лють у «бидла» дуже велика; так всі помстою і палають… Хто з вас буде переможцем – важко вгадати…
– Як же ж так можна, моя кохана, невже ти зневірилася? Ти подивись, – сказав він вирівнюючись, – хіба я для перемоги не вродивсь?… Не забувай того, що рід Потоцьких сильний!…
– Але, коханий, ти знаєш і те, що все-таки проллється кров… В крові скупаєтесь, а потім «wiwat» кричите… Я бажала б тільки спокою і добра.
Юзефа гірко заплакала. Він розважав її:
–Так наказує король і так треба зробити для гаразду Річи Посполитої. Скажу і я, що хоч і надіюся на себе, і на свою перемогу, але туга, як той злодій, залазить у мою душу, а в серці якийсь віщун співає хлопської пісні:
Будуть пташки на могилі
Калиноньку їсти,
Будуть тобі з України
Приносити вісті…
Чув я раз, як співала сю пісню дівчина-служка і от засіла мені в голові гострим цвяхом… і щось не забувається… Із Горині потягло вогким туманом і стало холоднувато. Весь небосхил був рясно засіяний зорями, а над палацем у тихій задумі стояв срібний місяць…
– Час нам прощатися !… Прощай і жди мене! – мов зі сну прокинувся Потоцький.
– Коханий! Постривай! Невже так скоро?! – з невимовним жалем сказала вона. Але він вже сидів на коні. Вклонившись низенько на прощання, він зник на дорозі, брязкаючи зброєю в пітьмі ночі.
В Юзефи потемніло в очах і тільки, як дзвін подзвіння, видзвонювало її серце:
Будуть тобі з України
Приносити вісті…
Прийшла до пам’яті і їй стало боязко на самоті. Поспішаючись, вона бігом побігла до палацу. На веранді збиралась чимала громада сусідніх панів: всі вони були при зброї, голосно розмовляли про заворушення бидла і про Хмельницького, який вирушив з-за Дніпра. Почувши се, Юзефа тяжко зітхнула:
– Прощай, мій милий, не тобі перемогти гнів народу!
Сльози виступили з її очей. Щоб сховати їх, вона тихо пройшла до свого покою і без пам’яті впала на оксамитову канапу.
Вже й літо минуло, але від нього не було ніяких звісток. Ходили страшні блукаючі чутки. Колись не те, що зараз, а якої-небудь звістки приходилось чекати цілими місяцями. З далеких сторін не скоро приходили вісті…
Але ось вже після літа в золоту осінь, в кінці жовтня, одного дня прийшла сумна вістка, що Потоцького вбито на війні. Не судилося красуні Юзефі побачити свого коханого.
Не судилося молодому Потоцькому бути переможцем, щоб свою воєнну славу покласти до ніг своєї коханої, а судилося йому згинути на чужій стороні. Чи ж посадив хто на його могилі червону калину ?… Чи ж будуть ту калиноньку пташки їсти?…
Він умер заради сліпого гонору, за «честь» Польщі. Уложив його на спокій меч окривджених. Світлий образ його дорогой Юзефи був йому утіхою в його останні години життя. Він вірив, що коли не на сім, то на тім світі він стріне свою дорогу Юзефу, а через те і останні його слова були:
– Моя чудова, моя кохана, моя вічна Юзефо!
З того часу, як одержано таку сумну звістку, в палаці почалися великі зміни: припинились бенкети, скінчились гулянки. Несподівано приїхав верховець з війська і привіз від товаришів убитого тяжку звістку.
Як приїхав сей посланець, то стрінув панну Юзефу на палацовім ганку, як вона в глибокій задумі дивилася на свій дорогий сад, де так тихо згасала краса природи.
– Вельможна панно! Товариші військові доручили мені переказати вам, що молодого графа Потоцького вже на світі не має. Він вмер не від меча вороні, а в полоні від тяжких ран, після битви під Пилявою. Вмираючи, він згадував ваше ім’я…
Після таких слів страшного привіту, посланець подав листа, де було списано все…
Коли вона все взнала, так відразу для неї став зайвим весь світ; від неї відлетіло життя і вона стали чужою для нього.
Смертельний жах обгорнув Юзефу, і їй здавалося, що її коханий слідкує за нею… Вона не ридала, а тільки дві-три сльозинки з’явилися на її чудових очах і важко впали додолу. Юзефа помалу, не поспішаючись, зійшла з ганку і своєю улюбленою доріжкою пішла в парк під намет кленових вітів, туди, де вона останній раз ходила з ним, своїм любим.
Було тихо. Було так тихо, як може бути лише в золоту осінь. То була тиша смерті. Дерева стояли з убогими вітами, сумні, невеселі. Тільки де-не-де, одірвавшись від рідної гілки, з тихим шелестом падав додолу змертвілий жовтий лист. Жовте листя цілими кучугурами лежало на алеях. Важкий холодний туман тягнувся від ріки і густою наміткою обгортав усе навкруги. Було холодно і журно в німій тиші. Де-не-де зловісно крякали чорні гайворони… вона пройшла на те місце, де він останній раз був з нею, де говорив про будучину і щастя спільне. Тут він клявся, що вернеться. Пригадала його слова:
– Коли ж не вернуся переможцем, то клянусь, що скоріше провалиться тут земля, а на сім місці, де я стою, буде чорніти чорна прірва… ні, я переможу!.. Клянусь тобі самим небом!
Так, він не вернувся, то нащо здавсь її сей парк, сі дерева? Юзефа в думці молилась Богу, щоб скінчилось і її життя. Лиш вона подумала про себе сі слова, як почула, що земля під ногами захиталася, вона мимоволі одскочила назад. Почувся здвиг землі і з глухим гуком, як від стрілу гармат, перед її очима стало страшне видовище. Вся широка алея, разом з тим місцем, де було останнє побачення, провалилася вниз і через весь сад зробилася глибока прірва, яка простягнулась аж до лісів. Важко загули кругом дерева, налетів вітер, зашуміло жовте листя і з лісів озвалася дика буря з холодним осіннім скиглінням. Згодом, коли затихло це, зайшло сонце і темрява ночі щільно захопила все в свої обійми, Юзефа почула, що для неї на сім світі все померло. Довго стояла в глибокій задумі і з важким почуттям на душі повернулась до покою.
Затихло все в палацу. Юзефа поривалась кудись в незнаний край, де був її коханий. Завдяки її заходам, на другому боці прірви було збудовано костьола, а до костьола через прірву було зроблено камінний місток. Юзефа цілими днями бувала в костьолі, де довго і гаряче молилася на самоті. Скоро вона й зовсім залишила свій замок і пішла в черниці в один убогий монастир, де незабаром прославилась поміж простими людьми як «трудівниця Божа». Старого віку богобоязливі і щирі люди називалися такими «трудівниками» і дуже шанувалися простими людьми. Ото така шана випала і на долю Юзефи, сеї тендітноі панночки з шляхетського дому. Згодом, коли померли її батьки, во на батьківську спадщину віддала далеким своїм родичам, а сама десь зникла, бо про неї довго не було ніякої чутки.
Ще раз спогадали Юзефу, коли її провадили з монастиря на вічний одпочинок до її улюбленого костьолу, де її й поховано.
Скоро після того одної весняної ночі зірвалася велика буря з громом. Сталося так, що ударив грім і від грому зайнявся палац, який горів довго, а ще довше тлів, а скоро з нього лишились лиш осмалені чорні руїни… Згодом, на руїнах палацу з’явилася трава та бур’ян, який з кождим роком все збільшувався… 1 от цілі віки минули вже з того часу, але зроблене невідомою силою провалля ще й до сього часу жахає своїм темним дном.
На землі тепер немає сучасників славної бувальщини, які могли б розповісти про минувшину, а руїни стоять мовчазні і свято бережуть свій великий сон вічного спокою… Тільки в час осінній, як вмирає сонячний день, як шелестить пожовкле листя, в тихий вечір можна почути, як гомонять руїни…
1912 р., м. Краснопіль, на Волині.
Примітки
Перший варіант оповідання надруковано в 1913 р. під назвою «Проклята руїна».
Подається за виданням: Поліщук К. Тіні минулого. – Київ: Сяйво, 1919 р., с. 43 – 54.