Зрада
Клим Поліщук
Давно, дуже давно сталось се страшне діло, але пам’ять про нього ще довго житиме серед людей землі Болохівської. В тихих надтетерівських селах знайдеться ще не один старий дідусь, який залюбки розповість про сю страшну пригоду, що колись була… Тоді ще старий Тетерів був славною рікою, а не тим, чим він зараз став. Часи змінилися і люди не ті стали.
Коли на Україні польські пани взяли волю під замок, то люди, не можучи далі стерпіти знущання над собою, стали в чагарниках помсту гартувати, а в темного ліса поради шукати. На Україні стався великий гомін тривоги, який голосно відгукнувся в землі Болохівській і там з’явилися гайдамаки, месники за народні кривди. З радістю переказували люди з села в село всякі новини про гайдамацькі діла, з великим страхом і злобою говорили про них польські пани і гуртувалися в , щоб боротися з гайдамацтвом. Як вони мали боротися, то сього й самі не знали, бо ніхто з них не знав, де саме знаходяться гайдамацькі гульбища.
На селах люди хоч і знали, але мовчали, ніхто ніякою силою не міг їх заставити сказати, де вони. Се була таємниця змучених неволею людей, яку свято зберігали тетерівські багнища та болохівські ліси. А гайдамацьке гульбище знайшло собі захист там, де й панська нога ще не ступала. Серед широкого простору лісів, серед багнищ та бездонних прірв на Тетереві, де зараз с. , що біля Чуднова, був невеличкий острів, на якому замешкали гайдамаки. Навколо їх були пустельні нетрі та шелест очеретів.
На самім острові, де зараз стоїть стародавня дерев’яна волосівська церква, понуро росли кремезні дуби й липи, стояли похилені кучеряві верби, струнко тягнулися до неба високі тополі і осокори. Особливо високий був один ясен, з якого як на долоні було видно старий Чуднів – на північ і Краснопіль – на південь. Гайдамаки з сього ясена часто дивилися на битий шлях, що тягнувся через подільські лани до волинських лісів, боючись, щоб часом конфедерати не пронюхали і несподівано не наскочили.
Осілися тут гайдамаки з самими певними замірами, що як прийдуть Зелені свята, то в них сили назбирається настільки, що вони підуть самі на Кодню і Бердичів, а зараз, поки що, вони обмежувалися тим, що нападали на панські дворища від самого Звягеля аж до Радомишля і мали велику удачу.
Недаремно ж ними керував такий завзятий гайдамака як Яків Швачка, який був правою рукою в славного Максима Залізняка. Ще за зими, великих снігів та пекучих морозів, стали вони гуртуватися тут, але весною тільки взялися за діло. До весни вони виходили тільки на битий шлях і переймали панів для «братерської бесіди», а весною стали до них і в гості наїздити. Тошно і нудно стало Замойському, засумував Ескерко, сердився Потоцький, лютувався Браницький і всі вони збирали коло себе цілі тисячі конфедератів, щоб остаточно «розговоритися» з гайдамаками.
Пани з п’яними конфедератами їздили з села в село і тяжко знущалися над людьми, думаючи, що серед них знайдеться такий страхополох, що розкаже про схованку гайдамацьку. Пробували вони шукати гайдамаків самі, але се кінчалося тим, що не їм в руки гайдамаки попадалися, а вони самі лізли до гайдамацьких рук.
Темної ночі, як тіні, як привиди скрадалися вони до своїх ворогів і все частіше бачили люди на дорогах панські фаетони без коней, а в канавах замордованих панів. Вночі гайдамаки робили своє діло, а вдень гуляли на своїм затишнім гульбищі і вирішали кому й куди саме йти на другу ніч.
Перед Великоднем по всій земли Болохівській була вже велика тривога, бо гайдамацькі загони скрізь порозсипалися і скрізь мстилися за народні кривди. Яків Швачка з своїм головним загоном встиг побувати в , , і навіть в . Коли він на вербну неділю повернувся на своє постійне гульбище, то вже застав багато братчиків з інших загонів, які ходили на , , та . Всі вони були бадьорі і багато розповідали про те, що говорять на селах люди. А люди говорили, що скоро всі підуть за гайдамаками, щоб рідному краєві щастя здобути…
Вербний тиждень і Великдень вони вирішили спочити і мирно провести дні великого свята, а через те осілися на гульбищі і часто заглядали в коршму старого Янкеля, що стояла на чуднівській дорозі.
Гайдамаки любили старого Янкеля, бо знали його ще за зими, коли вони, не маючи грошей заплатити за горілку, брала її на борг. Янкель знав добру вдачу сих здорових на вид людей і, даючи горілку, знав, що при нагоді вони розплатяться польськими червінцями. Ще більше полюбили гайдамаки Янкеля за те, що він їм дістав попа.
Гуляючи в коршмі, гайдамаки скаржилися, що на Великдень не буде кому й служби Божої одправити. Казали:
– Всі ми люди, як люди, але мусимо жити по-звірячому. Чим ми винні, що мусимо боротися? Але ж за що ми мусимо нехристами стати, коли ми люди? Нам коли б хоч який-небудь був піп, аби лиш піп!
Янкель тільки слухав та покручував свою бороду, бо щось таке мав на думці, щоб догодити їм. А в Чистий четвер він справді дістав попа для товариства. Се був здоровий кремезний чоловік, з чорною підстриженою бородою, яку йому десь там підстригли браїлівські ксьондзи. Одягнутий він був в стареньку рясу, з під якої визирали великі чоботи з острогами, а на патлатій голові гордо пишалася з червоним верхом чорна шапка. Через плече висів великий мішок, в якому було дві ковбаси, пляшка горілки, стара біблія в шкуратяній оправі і требник. Хто він був сам і як опинився в коршмі Янкеля, куди він зараз прямував, – гайдамаки не цікавилися, бо відразу побачили, що се «свій чоловік і справжній піп».
А як він сам розповідав про себе, так був він аж з Брацлавщини, де змагався з панами, за що його пани вигнали з його парафії. Шукаючи захисту в гайдамаків, він з попав до прислужників Браницького, де йому остригли бороду і хотіли повісити, але йому якось поталанило втекти звідти, а зараз він прямував до Почаївських базиліанів, які все ж таки були свої люди і могли заховати. В він стрінувся з Янкелем, який привіз його в свою коршму до гайдамаків. Оце і все, що міг сказати батько Ярема, як він сам себе називав.
Батько Ярема відразу всім припав до вподоби, бо пив горілку не гірше всіх, а був наче тверезий. Гайдамаку раділи, що як загуляють всі, то хоч один чоловік матиме тверезу голову.
Тиха весняна ніч опустила свої шати над лісами і чагарниками. Все заснуло і заніміло навколо. Була урочиста свята велика ніч.
Повітря легке і пахуче. Дихається вільно і легко тим грудям, що досі вміли тільки зітхати в неволі. Тихо хлюпощуться в береги тетерівські хвилі, злякано десь стрепенеться маленька рибка, за якою ганяється зубатий щупак. Заснули навіть і птахи, тільки один соловей щось про себе співав… Наче камні-самоцвіти в емалевій оправі, ясно горіли зорі в темно-синьому небі і відбивалися в чорній воді сонного Тетерева.
В гайдамацькім гульбищі настало велике свято і йде урочиста великодня одправа. Старі й молоді гайдамаки прибралися не згірш панів яких.
Зараз вони всі були одягнуті в сині жупани з шаблею при боці і всі тверезі, поважні і сумирні стояли на колінах лицем на схід і щиро молилися. В кожного в руках палала свічка з ярого воску, який вони дістали з пасіки . Перед ними плащаниця, перед якою вони замолюють свої вільні і невільні гріхи. Гайдамаки шептали тихі молитви, а в їх серцях одживав тяжкий біль в споминах минулого, коли вони були в своїх хатах, де до якогось часу ще мирилися з лихом. Зараз вони стали месниками і моляться за прощення своїх гріхів і за гріхи ворогів народу. Спереду всіх стоїть батько Ярема в новій шовковій рясі і вичитує святе діяніє…
…З далекого берега почулося, як заспівав півень… Ще трохи і з боку Чуднова долетів тихий відгомон дзвонів…
Батько Ярема одягається в білі ясні ризи, бере в руки трійцю і кадильницю і кадить навколо плащаниці, а потім згортає її і відносить до схову. Повернувшись лицем до товариства, він хрестить їх стародавнім дерев’яним хрестом і високим басом виголошує:
– Слава святій єдиносущій і животворящій Трійці!
Захиталися гайдамацькі голови і всі радісно глянули в небо. Груди озвалися:
– Христос воскресе із мертвих…
Стоголоса луна озвалася в нетрях і, десь зовсім близенько, в зелених вербах заспівав соловей. А батько Ярема пішов між рівними рядами гайдамаків і тричі христосувався з кожним, а потім почалося великоднє служеніє.
Коло землянок, на розстелених білих скатерках ще з вчорашнього дня були приготовлені всякі наїдки та напитки. Після служби Божої батько Ярема, освятивши се все, поблагословив його і тоді сталі розговлятися. Підібгавши під себе ноги, всі сиділи на зеленій траві і пили за Максима, за Дніпро свавільний та широкий, за Тетерів, який став для них захистом, за батька Ярему, за славного ватажка Швачку, що став до боротьби з панами. Потім ще пили за всіх і вся, а вранці стали пити кождий сам за себе, хто скільки міг.
Веселий гомін їх голосів голосною луною відкликався далеко в лісах і нетрях. Всі пили, гомоніли, були веселі і байдужі до всього. Тільки один молодий гайдамака, що недавно пристав до загону Швачки, чогось нічого не їв і не пив, а все боязко озирався на всі боки, все чогось прислухався. Ватажок Швачка, вуса в якого були вимазані медом і закладені за вуха, обернувшись до нього, ніжно, як в малої дитини, питався:
– Чом же ти, синку, горілки не п’єш? Чого ж ти такий смутний й невеселий?
Нічого не відповів ватажкові молодий гайдамака а ще нижче схилив свою голову на груди і сховав очі. Посидівши ще трохи, він встав і десь зник.
– Стомився бідний хлопець, – сказав ватажок, – він сьогодні з дороги вернувся. Посилав його в Хвастів розпитатися, чи скоро можна буде розпочинати велику війну… От, як минеться Великдень, так тоді й ми загуляєм!.. Загуляєм так, що небо почервоніє! Ой, загуляємо!..
Ватажок говорив і п’яними очами дивився на схід, де вже починало світати. Він сам один ще сидів і пив, пив і щось говорив, а навколо його вже покотом лежало товариство і спало п’яним сном. Спали і крізь сон щось говорили, на когось скаржилися, комусь грозилися. Спокійно і тихо спав лиш один батько Ярема, але й він на сей раз черкнув через міру.
– Прощай розум, завтра побачимся! – всміхнувся ватажок сам до себе. Перехиливши ще одну кварту хмільного меду, він покотився на зелену траву і упав в глибокий сон. Рогатий місяць піднявся над лісом і цікаво зазирав на гайдамацьке гульбище.
З Тетерева повійнуло вранішньою прохолодою і на хвилях річки з’явилися якійсь темні плями, які рухались і наближалися до гульбища. Десяток великих човнів під’їхало до острова і з першого човна вискочив на берег молодий гайдамака, за яким тихо йшли конфедерати. Ось він привів їх до самих землянок і повів туди, де всі лежали і спали. Мовчки показав рукою на свого ватажка, але не стримався і з голосним риданням побіг до човнів…
Ридання зрадника порушило сон його побратимів і десь хтось прокинувся з криком «до зброї!» – але всьому був кінець. Польські шаблі працювали направо й наліво і стинали буйні гайдамацькі голови. Всі вмерли, ніхто не зміг врятуватися, а в тім числі згинув батько Ярема, який, схопившись, думав боронитися, але сам себе заколов своїм ножем…
Вже зійшло сонце, коли польські човни одпливли від гайдамацького гульбища. Радісну звістку везли вони в Кодню. Ворог панський лежав скривавленим трупом, а над ним в повітрі кружляли чорні гайворони. Після того, всі села землі Болохівської засмутилися і скорилися перед своєю лихою долею.
Три роки минуло!… Була третя великодня ніч. На острові, де було гайдамацьке гульбище, хтось самотній блукає і ломить руки в розпуці… Ходить, озирається навколо себе, чогось шукає наче…
То молодий гайдамака, гнаний своїм сумлінням, чогось прийшов сюди. Ходить він, а перед ним картина за картиною встають з мороку весняної ночі… Свята, урочиста, велика ніч і страшний гріх стоять в його уяві…
Ось тут був престол з плащаницею, а тут стояв батько Ярема… Он там стояв і молився ватажок Швачка, а коло його і він, улюблений гульбищем, гайдамака. Христосувались як щиро, а співали як радісно!.. Он тут, коло землянок, на зеленій траві лежали білі скатерті, а зараз там біліють кості, та витрішкуваті черепи порожніми очами позирають з німим докором…
Сумно на душі гайдамаки і страшно йому стало… Його очі побачили щось надзвичайне… Щось ахнуло в лісі і вмить заворушилася трава і з неї стали вставати гайдамаки, яких він продав позаторік. З остраху він хотів кричати, але язик його не міг порушитися з місця.
Зібрався з силами і став втікати. Біг скільки хватало духу і боявся озирнутись назад; за ним чувся шум страшної погоні привидів…
Він добіг до високого ясена і став вилазити вгору. Ось він видряпався аж на самий верх і його руки наткнулися на прив’язану ним ліхтарню, якою він в ту страшну ніч подавав гасло на чуднівський шлях, щоб конфедерати знали як зайти сюди. Міцно ще тримається ліхтарня і зберігся недогарок воскової свічки в ній. Злочинство, яке страшне непростиме злочинство!.. Треба знищити всякі сліди його, бо страшна погоня вже коло ясена… Ось він вже чує голос ватажка Швачки:
– Чого ж ти такий смутний й невеселий?
Страшно стає гайдамаці і він вже чує, як довгі холодні цупкі кістляві руки ватажка тягнуться вгору і дістають його. Він вже чує, як клацають зубами голодні кістяки проданих за тридцять тисяч червоних його товаришів, і холодний піт заливає його очі. Як в лихоманці тіпається його тіло і він боїться, щоб не упасти вниз до кістяків в зуби… Поспішаючись, одв’язує ліхтарню, щоб оборонятися нею, але довга шворка сама собою складається в петельку. Але, нежданно, несподівано щось його сильно штовхнуло і він падає вниз…
Злякано здригнувся старий ясен, коли почув на своїй гілляці важке тіло зрадника гайдамаки і посипалося на землю свіже зелене листя його… Щось застогнало в тетерівських багнищах десь, заспівали півні і зникли привиди…
Коли зійшло сонце і засяло над тетерівським островом, де було гайдамацьке гульбище, то старий гайворон, який пролітав в ту пору над островом, побачив собі поживу і, радісно крякаючи, сів на голову гайдамаки і цікаво зазирнув в його мертві очі…
Старий ясен лишився безлистим все літо, а потім зовсім всох і довго ще стояв він серед зелених дубів та тополів, нагадуючи собою людям про той страшний гріх, що стався колись…
Пізніше, як повисихали багнища і були вирубані ліси, якийсь козак Волосів збудував тут свого хутора, який скоро в ціле село розрісся. Люди, коли будували церкву, то не могли знайти для неї кращого місця, як те, де було гайдамацьке гульбище…
Ще й до сього часу старі волосівські діди показують коло старої церкви якогось струхлявілого пенька, який, начебто залишився від того ясена, на якому повісився зрадник-гайдамака. А на цвинтарі біля церкви, а також на близьких до цвинтаря городах, люди часто знаходять в землі всяку стародавню зброю, а також багато людських черепів. Бог його знає, який з них належав батькові Яремі, який Швачці, а який зрадникові?..
Старі люди вірять, що гайдамаки ще колись воскреснуть і встануть до великої боротьби за остаточне визволення народа і знищать зрадництво серед себе. А до того часу, як кажуть старі люди, щороку коло цвинтаря, над самим Тетеревом в зелених вербах буде чутись тужливе ридання душі зрадника, яка карається серед земного життя.
Молодь таким казкам, звичайно, не вірить, але для старих людей се є свята правда, що повстала з минулого життя.
м. Житомир на Волині. 1914 року, 20 квітня.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Тіні минулого. – Київ: Сяйво, 1919 р., с. 55 – 67.