8. Великий здвиг

Клим Поліщук

– Ну, як? – спитався Зелений начальника розвідки, яка тільки що повернулася з-під Голосіївського лісу.

– Дві батареї на узліссі, а одна серед поля в просі, – відповів начальник. – Вартові гарматчики в карти грають.

Зелений повернувся до Проця:

– А як там Супоня і Гонтаренко?

– Вони вже три години, як чекають на своїх місцях, – відповів Проць.

– Ну, а дзвони як?…

– Вже п’ять годин, як по всіх селах дзвонять.

– А люди прибувають?

– Плавом пливуть.

– Ну, коли так, то сповістіть Супоню й Гонтаренка, щоб начинали.

– Гаразд!

Не зрадив грунт чорноземний. На голос гвалтових дзвонів у тихих селах повстали молоді і старі, які майже до останнього часу були байдужими до всього, що навколо них діялося. Мовчанка скінчилася, терпіння ввірвалося і на широкі польові простори вийшла тисячесота жадоба помсти, яку годі було стримати звичайними відозвами про визнання невизнаного, або, навіть, громом гарматних вибухів. Цій жадобі помсти досить було одного слова, що сказав їй Зелений:

– На Київ!

Щогодини приходили із сіл нові ватаги. З криком і галасом ішли до Зеленого і просили:

– Ми тобі хліба, ми тобі сала, ми тобі жінок і дітей, тільки ти веди нас!

– Я й веду! – казав їм і відразу ставив їх у перший ряд, посилаючи на ворогів, які стовпившись величезними юрбами на передмістях, намагалися задержати перші хвилі повстанчого наступу і дати змогу виїхати з міста своїм відповідальним керманичам.

Та годі було їм змагатися. Як величезне море, яке нестримано виходить зі своїх берегів під час бурі, покотились могутніми валами повстанці. І коли раніш вони не завжди були одностайні і коли раніш брали верх несподіваним нападом, так тепер ломили все своєю одностайною, чисто мужицькою, запеклою впертістю. Тепер вони вже не зупинялися перед висланим на задержку наступу полком мадярської кінноти, не лякалися шрапнельного граду, яким засипалася свіжа стерня, – були силою землі української. І коли сам отаман Зелений, думаючи про великий здвиг народу, раніше ще сумнівався в де чому, то тепер він у все повірив і був незламним у своїй вірі. Як захоплений течією човен, летів він на свому коні в саму гущу ворогів і ця гуща не сміла зв’язати ні одного його руху.

Спочатку все завдання здавалося незвичайно важним: ворог був сильний і не полохливий. Але як десятки тисяч голов зробилися одною, п’яною від жадьби, головою святого божевілля, – все стало нічим. Били, торощили, гнали, аж заким не опинилися на брукованих вулицях своєї столиці і тоді кожний здивувався з того, що сталося за такий короткий час.

Ворог намагався затриматися на набережній Дніпра і шалено одбивався. Снаряди цілими скиртами лежали просто на вулиці і півсотні гармат безупинно плювалися, знищуючим огнем, до центра міста, де вже порядкували повстанці. Тут виявилася сила ворога, який уже мав досвід в боротьбі на міських вулицях, де діти ріллі почували себе розгубленими і чужими. Частина червоних встигла була знову посунутись на весь Поділ і досягла Кирилівського цвинтаря, в якому засів Супоня.

Щось неймовірно страшне діялось там. Двадцять два кулемети безупинно засипали кулями червоних, які снопами валилися по кирилівських косогорах і, нарешті, таки досягли цвинтаря. Стрілянина затихла сама собою і на зміну їй залунало піднесене «Слава» і напружене «Ура!» З осатанілими лицями лізли друг на друга і гризлися, як скажені пси, намагаючись захопити цей куточок міста, де досі спокійно спали мертві.

На щастя підійшли на поміч дві сотні, послані Зеленим і при їх несподіваній появі червоні стали втікати. Не даючи їм змоги зупинитися, Супоня зачав переслідувати їх. Вже в кінці Кирилівської, недалеко від «товчка» перед ним упав снаряд і куча диму та каміння закрила його з виду товаришів. Два-три повстанці кинулося до місця розриву і побачили страшно знівечений труп свого проводиря. Стали над ним і так замерли, не знаючи – чи бігти вперед, чи втікати назад.

Але вже не треба було йти ні вперед, ні назад, бо саме в той час у місто вступали перші ряди регулярного Запорозького корпусу і два полки січових стрільців. І сталося так, що Зелений розбив ворога, а регулярне військо зайняло Київ. Увійшло в нього майже без усяких страт зі свого боку і почувало себе не в міру сміливим і не в міру певним себе.

Літня ніч, яка поспішно стелилася над землею, вкрила собою велике місто, в пітьмі якого звучно перекликалися вартові і часами розсипалися наглі вистріли рушниць.

І в тій тривожній пітьмі стягав Зелений до гурту своїх трипільців, аби порадитися з ними, що робити далі. Київ, який дістався їм ціною повстанчої крові, вони на приказ командуючого фронтом генерала Кравчика мусили залишити ще до сходу сонця. Одержавши цього наказа, Зелений негайно виїхав до командуючого фронтом, який зупинився в міській думі, аби той дозволив йому перейти на лівий беріг Дніпра. Генерал дякував йому за допомогу і, разом з тим застерігав його від яких би не було дальших виступів.

– Охорона міста в моїх руках, а ви до ранку вийдіть собі до Боярки і там чекайте на мої розпорядження, – сказав генерал.

– Так! Я вийти можу, але люди можуть відмовитися виконати мої накази! – пробував Зелений поставити всю справу на іншу площину.

Генерал нервово поморщився і сухо промовив:

– Наказую вам зробити це в порядку дисципліни! Маємо почати з білими переговори, а присутність в місті обірваних повстанців компрометуватиме армію.

– Не знаю, – сказав Зелений, – наскільки ви тепер певні в собі, але говорити так про повстанців після того, що вони сьогодня зробили, вам все ж таки не годилося б.

Генерал, почервонівши весь, схопився з крісла і в злості сухо промовив:

– Ну, здається, досить того, що сказав. Турбуюся не за свою справу, а за загальну. Роблю, як мені велять і йти проти наказів Головної команди не можу.

Хто знає, чим би скінчилася ця розмова Зеленого з генералом, якби там не з’явився Проць.

– Пане отамане! – крикнув він ще з порога. – Супоню вбито!

Як припечений розпаленим залізом, метнувся Зелений до нього:

– Не може бути!

– Тільки-що принесли до штабу його трупа…

– Найкращого товариша пожертвували для Києва, а ви… – повернувся Зелений до генерала і не скінчив. Махнув рукою: – Що там! Ходім!

Йшли великими гуртами, без усякого порядку. Стомлені й знесилені, пленталися як могли і тільки одні трипільці старалися бути бадьорими.

Зелений, як ніч темна, понуро їхав на коні між Процем та Гонтаренком і не відзивався до них ні одним словом.

– Цього вже я ніяк не сподівався, щоб робітники так розгнівалися на нас, що й трупа Супоні не віддали нам! – говорив Проць.

– Бо ніхто з робітників не думав, що ми здамося на керунок якогось там генерала! – відповів Гонтаренко.

Зелений кашельнув і, наче сам до себе, промовив:

– Ось воно, яблуко роздору! Ось воно! З нас же й починається.

Під Жулянами стали на спочинок. Дивилися, як світало і як в передранковій млі голосно грюкали за Дніпром важкі гармати білих.

Зелений довго прислухався до того грюкоту, а потім звів до неба очі і голосно промовив:

– Будьте прокляті ви всі, що жадаєте крові! Знайте, що коли не Бог, так сам народ скарає вас і тинятиметеся ви по широкому світу доти, доки не погинете десь під чужими плотами.

Повстанці слухали і таємничо мовчали. Дивилися в бік Київа і не розуміли самі, що було, що є і що буде.

– Більше вже такого здвигу ніколи не буде, – говорив хтось, лягаючи під кущем спати.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 122 – 126.