Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

5.07.1859 р. До Г. В. Руданського

5 липня 1859 р. Санктпетербург Петропіль, 1859, VII. 5.

Коханий Гришо, милий мій брате!

Лист твій від 28 марта і п’ять карбованців я відібрав на страсній неділі, – не повіриш, як ти мене потішив перед святами: за тії гроші я хоч трохи підновився на весну, принаймній підновив старий жупан та шаровари, вставивши нові червонії пасмужки, та ще й і на свята зостався карбованець у кишені. Спасибі тобі, братику, за твою щирість і вибачай мені, що я так довго не писав до тебе, бо я тут мало що й винен. Спершу екзамени, а потім праця, щоб скільки-небудь поправити свою долю, затримала мене аж до сего часу; екзамени пройшов нічого і переходжу в четвертий курс, а робота іще тілько наполовині, іще треба цілий місяць посидіти, щоб що-небудь пустити у світ, не то щоб для слави, а хоч для кишені, бо біда таки бідою, а два роки ще треба пожити в поганім Петрополі.

В кінці мая відібрав я від батьків 15-ть карбованців і до решти опорядився: справив собі нові штани за 9 карб. і чоботи за 3 ½, а решту – проїв; не вмирати ж з голоду! Але скажу тобі, братику, гірко мені прийшлося тих 15 карбованців, – з ними разом я відібрав від батька такий лист, що й сам був не радий. Виписую тобі декотрі місця; от вони:

«Мне обидно, что ты писал не сам, а чрез других просишь денег, как будто считая для себя унизительным просить об этом сам, – еще горше обидно то, что ты пишешь к Александру письмо на мое имя и его просишь за деньги…»

«Письма твои, писаные грубо, ничуть не располагают меня в твою пользу, а только приносят боль сердцу и заставляют жалеть, что я употребил все мое воспитание для того только, чтоб видеть тебя неблагодарным…»

«Вспомоществование тебя в продолжении трех лет в Петербурге было причиною того, что я затягнулся по шею за вас в долги… и за все это я недобрый отец? Бог свидетель: я не проклинаю тебя за твою черную неблагодарность, а делюсь с тобою и сим последним куском хлеба».

«Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши!» і проч.

Більше нічого не треба! тут зачеплено і збито з болотом все, що було для мене дорогого: мою покірність називають пихою, мою правду – цвікою, мою жалість – здирством, мою вдяку – чорною невдякою… Мало того: вони лічать мене годним прокльону і заказують мені говорити з ними моєю рідною мовою. І нехай би вже я їден читав таку ганьбу, а то її і в Махнівці прочитали чужії.

Що будеш робити з такими батьками? Правда, я писав письмо до Олександра через батькові руки, і до батька не писав, але я перед тим писав до него, а він замовчав, – а яке ж я маю право питати старшого, чому він не одвічає, або другим запитом переривати його думу? Я писав до брата, щоб він попросив для мене грошей у тата, а самого тата не просив; але чи ж маю я право просити чого-небудь у батьків, коли я вже, як годилось добрій дитині, подякував їм своїм торішнім письмом і за сіль, і за хліб, і за виховання?

Своїми листами я йому нікгди не цвікав, а в листах до братів, коли часами що і сказав на батька, то правда, а що правда, то не гріх. Остатніх грошей я в ціле життя своє у батьків не забирав: за то, що вони пожалували мене два (а не три, як батько пише) роки в Петрополі, я їх пожалував два роки в Кам’янці, просидівши два роки на бурсацькім хлібі; а то, що батько заплатив за прогони, він положив би і так на мою виправу.

Зрештою, я не думаю, щоби у доброго батька був тільки їден холодний розлік з своїми дітьми без жадного вчуття; добрий батько любить і виводить дітей через то, що вони – його діти, його кров, його будуче життя, а за вчуттям дітей не обстає, бо знає, що воно залежить не від него, а від тих, чиє воно. Той – не батько, хто випоминає дитині всю свою трату на него й опоминається вдяки – то скупий пожичник допоминається довгу! Тати, тати! ми ваші діти, а не довжники, ми завсігди маємо вас за батьків, а не пожичників, – за що ж ви звете нас невдячними?!

Заказують мені мою рідну мову, – заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід – вони мені не заказали; не слухає батько мої мови – зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців. Батько, може, не любить свої мови через то, що нею говорять у нас мужики, – а нібито в Московщині не говорять мужики по-московській? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і у бога, і у натури.

Оттаке-то, брате! А що ж там діється з тобою? Напиши хоть кілька слів. Як можна, брате, пришли мені п’ять карбованців до спаса, бо на той місяць не буде вже де й позичати. Зрештою, коли в тебе нема – то нічого робити: буде й так, – а в сентябрі, може, що з Києва добуду. Будь здоров!

Твій брат Степан Руданс[ький]

Примітки

Вперше надруковано у львівському журналі «Жите і слово», 1895, № 5, стор. 266 – 269. Автограф невідомий. Подається за першодруком.

Г. В. Руданський – старший брат поета. Закінчив Подільську духовну семінарію, довгий час служив в акцизі бухгалтером.

Я писав письмо до Олександра через батькові руки. – Олександр Васильович Руданський, молодший брат поета, вчитель.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 357 – 359.