1

Степан Руданський

Не орел то сивокрилий

Квилить серед степа:

В Білій Церкві свою гадку

Гадає Мазепа.

Він гадає, поглядає:

Тиха Україна,

А далеко на півночі,

Встала хуртовина.

Встала страшна хуртовина,

Світа не видати:

Хоче москва із ляхами

Шведа воювати.

І на шведськую границю

Почалися здвиги:

Їдні здвиги аж до Нарви.

А другі до Риги.

Стала москва коло Нарви,

Ляхва коло Риги,

І журяться рижі фінни,

І журяться ліви.

І трясуться від гарматів

Каміннії гори,

І піниться від байдаків

Янтарнеє море.

Аж озвався у Стокгольмі

Карло недоліток:

«А ходімо, пани шведи,

Рахувати діток!

Бо не дармо трісли гори.

Море забіліло:

То на наших діток лівів

Два соколи сіло.

Їден сокіл сивокрилий –

Цар Петро московський,

Другий сокіл сивокрилий

Король Август польский.

Атамани мої милі!

Львиголово, Любко,

Ви збирайте своє військо

Атаманське хутко!

Ви збирайте своє військо

На фінськії гори,

А я з своїм королівським

Піду через море!»

І в годині затряслися

Опівнічні гори,

Під шведами забіліло

Янтарнеє море.

І Карло як лев могучий

На берег ступає,

Вісім тисяч коло Нарви

Трупом покладає.

Забирає двісті стягів

І двісті гарматів,

І пускається до Риги

Ляха відбивати.

Перескочив Двину-ріку

Мимо Каминиги,

В опівночі ляцьке військо

Відігнав від Риги:

До Варшави і Клісова

Прибув ще до рання,

Із Клісова до Пултуска

Прибув на снідання;

А в обіді перед Карлом

Пишная Варшава

Відцуралась від Августа,

Взяла Станіслава.

А з Варшави аж до Сасів

Прибув на вечеру,

Вибив із рук у Августа

Дрезден, не тетеру,

Тай і каже: «Віддай, брате,

Польскую корону.

То я тобі й твою саську

Віддам по закону!»

І від польської корони

Август відцурався.

Тогдї Карло зібрав раду.

На раді озвався:

«Ой ви шведи, мої шведи,

Храбрая дружино!

Побили ж ми вражих сасів,

Вражу Ляхівщину!

Побили ж ми вражих сасів,

Вражу Ляхівщину,

Та побиймо ж іще тую

Вражу Москівщину!

Ти, мій Любко, іди хутко

На фінськії гори

Та стережи з Неви-ріки

Янтарнеє море.

А ти, пане отамане

Голово ти львова,

Ти поведи своє військо

Із Риги до Пскова.

А король ваш із Ружою

Та із Горостоком

На самую Москву піде

Ляцьким Білостоком!»

І злякався цар московський

Та й не хоче битись:

«Ой брате мій, каже, Карле,

Лучше помиритись!»

«Добре, добре! – Карло каже:

Я не забарюся,

Чекай мене під Москвою.

Я там помирюся!»

І живенько на границю

Збирає дружину,

Через річку Березину,

Іде в Московщину.

А Мазепа на Вкраїні

Тільки поглядає,

Поглядає наоколо

Тай думу гадає;

Він гадає, промовляє:

«Чого ж іще ждати?

Та лучшого тепер часу

Нічого чекати.

І нічого похилятись,

Бити головою

Перед вражою ляхвою

Та перед Москвою…

Вража Польща замовчала,

Москви не видати,

Тепер би нам з ворогами

Бійку розпочати;

Тепер би нам відплатити

За нашу недолю,

Тепер би нам підійнятись

З неволі на волю,

І від Донця і Орелі

По самі Карпати

Могучеє та сильнеє

Царство збудовати».

І гадає гетьман думу

Тай не догадає,

Аж до него з Березини

Карло промовляє:

«Ой гетьмане український,

Мазепо, мій брате!

Чи не хочеш ти зо мною

Москви воювати?

Розіб’ємо Москву вражу –

Будемо панами…

Не розіб’єм, – не хрестити

Дітей з москалями.

В мене буде своє царство,

А ти, милий брате,

Будеш тоді в Білій Руси

Царем царювати!»

А Мазепа йому й каже:

«Спасибі за слово!

Я то, пане, й сам гадаю

Та не все готово.

В мене коні розсідлані

На чистому полї,

В мене люде ізмучені

В тяжкії неволі;

Тай за мною, милий пане,

Московськії очі

Поглядають середодня

І посеред ночі.

Трудно, трудно з москалями

Що-небудь почати,

Але й трудно добре слово

Назад повертати.

Пожди ж, пане, коло Дніпру,

Годину, другую,

А я зтиха на Вкраїні

Дещо поготую.

Поготую, тоді й піду

Битись з москалями.

А тим часом нехай буде

Тихо межи нами!»

І поглянув знов Мазепа

На Вкраїну згодом,

Аж там листи Карловії

Ходять між народом;

І від листів його славних

Україна ціла

На доокола Мазепи

Ройом загуділа.

«Пора, пора!» – викликають,

А той як не чує, –

То водиться з москалями,

То сам бенкетує.

«Що ж він, – кажуть молодії, –

Він за нас не дбає:

Так чого ж він в руках своїх

Булаву тримає?

Гей коли б то вона б?ла

Та у Дорошенка,

У Палія, у Самуся.

Або Гордієнка,

То давно би уже була

Воля на Вкраїні

І козаки б не гинули

В снігах на чужині!…»

Так козаки молодії

Рвалися на волю,

Нарікали на гетьмана

Та на свою долю.

Але гетьман бенкетує,

Ніби і не чує,

А тож само наоколо

Повстання готує.

І усюди його листи

Полум’я готують;

То з Булавином на Доні

Козаків бунтують;

То за річкою Уралом

Орду підмовляють,

То бунтують Запорожжя

І царем лякають;

То неволять серед Криму

Несмілого хана,

То за морем підмовляють

Сильного султана.

Ба і Карло з Березини

К Дніпру прибуває,

В славнім місті Головчині

Москву побиває.

Ще би трохи на полудень:

Вставай Україна! –

Але раптом дізналася

За все Московщина.

Подається за виданням: Твори Степана Руданського. – Льв.: Просвіта, 1913 р., т. 2, с. 62 – 68.