Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / П’ять по дванадцятій / Король Страх у Ваймарі

П’ять по дванадцятій

Король Страх у Ваймарі

Улас Самчук

І в дорогій Галичині,

Країні стоптаній і нашій,

Ми розпатроним кодло ваше.

В. Сосюра.

12-13 квітня. Ніч. Незабутня і неповторна. Перша по багатьох роках. Сон. Це був не сон, а поезія. Абсолютне почуття безпеки. Уночі до нашої кімнати, у товаристві нашого господаря, заглянув хтось в уніформі вояка, але це була одна мить, і ми буди спокійні, мов діти. Ми знали, що ані нам, ані будь-кому нічого злого не станеться, Спали до ранку, аж поки веселе сонце не зігнало нас з лігва силою свого тепла і світла. Таня вперше прокинулась, ніби осяяна новим сяйвом, ніби наново на світ народжена.

О ви, філософи «небезпечного життя», що їх ми стільки за останні роки наслухались, о премудрий Ніцше, могутній Муссоліні, епохальний Гітлере! О геній геніїв Сталіне! О Європа, з твоєю «волею до влади». Є ще одна ведична сила, що ми її, по своїй слабості старечій, перестали відчувати. Це – певність. Певність себе, своєї незламної, людської, свідомої волі. І ще – свободи. Свободи, як основного елементу буття.

Ми не боїмось наших нових завойовників з Америки, ми їм коримось добровільно, свідомо, з переконанням і гордістю. Вони – люди Свободи, і та їх чарівна сила безпосередньо переходить і на нас. Ми вже з ними!

Ранок. Свіжо і тепло. Під вікнами сильно, аж провокативно, цвітуть дерева, до відчиненого вікна безупину рветься рев машин. Це їде, це летить, це шествує у просторах і віках юна Америка. Стара її прамати вітає своїх синів, що вертаються, щоб дати звіт про свої здобутки.

Питання, що буде з нами, українцями, нависло над нашими головами. Ні, не від Америки це питання виходить… Назустріч цій силі йде інша, у віках нам знана, як антипод Америки, сила Рабства і Страху, і ми ще тепер не певні, котра з цих двох стихій рішатиме про наше «бути чи не бути». Кажуть же, що про нас уже «домовлено», що нас таки пішлють, хочемо ми чи не хочемо, «на родіну», що ця проблема вже остаточно вирішена. Саме тому й наповняє вона наші серця болючою тривогою, і нависла вона над нами мечем Дамокла. Мають «родіну» французи, італійці, скандинавці, і багато, багато інших, не мають її ті, що у сфері володінь Короля Страху. Само це слово «родіна» для тих людей прибрало виразу страшака.

І кажуть, що у Ваймарі починає діяти Бухенвальд, один із неперевершених творів духа «нової Європи». де зібрано пару десятків тисяч різного, у переважній кількості кримінального, решти – політичного, а взагалі винятково подразненого, безоглядно спрагненого помсти, людського елементу. Усе те дихає вогнем, і все те рухнуло. Бідний «геррен фольк».

Іду до Жеваго, удвох певніше і легше думкам, що нас турбують. Завтра йду до Ваймару.

14 квітня. Бідний класичний олімпійський Ваймаре! Десятки тисяч ображених зі всієї Європи на твоїх поетичних вуличках висловлюють своє безсилля. Мови, раси, строкаті бухенвальдські піжами, трикутники, латки, повінь наколесників, прапорів, червоних зірок, загадкові авта із загадковими пасажирами, шільди з назвами нових організацій.

Між ними і наш Допомоговий Комітет. Ні, не той «фашистівський», що ним керував інженер Пастернак, а інший, «новий демократичний». І буяє в ньому могутня постать нашого старого знайомого Аркадія Яременка, що тепер дійсно став на його чолі. І не в тому приміщенню… Не одна скромна кімнатка десь там у невідомій будівлі, а п’ять чи шість чистих, ясних, просторих кімнат у будівлі її бувшої величності, самої Націонал-Соціалістичної партії. От куди пішли наш за ці два дні нового ладу. Там тепер шумом шумить, там тепер люду і люду…

І безліч різних відділів: культурно-освітній, мешканевий, харся, пропагандивний, тепер не модний, його заступлено інчовий, організаційний, і інші, і інші. Скасовано, здаєть [якийсь пропуск у виданні 1954 р.] формативним. І багато моїх знайомих там чесно трудяться, запрошувано і мене до того. Професор Семен Підгайний, з величезною жовто-синьою кокардою на грудях, буяє, як керівник культурно-освітнього відділу, пан Ковпаненко – заступником голови, мій старий пражський знайомий, мадяр Микола Битинський, без перерви малює вивіски, написи, плакати…

Тепер саме стоїть кардинальне питання: вивішувати чи не вивішувати на зовні жовто-синій прапор? Одні за, інші проти. Надто вже та вулиця зачервонілась, а червоних зірок появилися цілі сузір’я… Хоча наші харків’яни, що творять оту загадкову «організовану громадськість», що захопили в свої руки владу і оголосили демократичну диктатуру, мають абсолютно агресивний вигляд: усі озброєні жовто-синіми значками і готові прийняти атаку хоч би й усього Бухенвальду.

І славетну Гердершуле скасовано. «Наших» гордо переведено у фешенебельні апартаменти якогось бувшого люксусового пансіону, де недавно царювали самі ес-еси, де м’які ліжка, гарні килими, чисті, просторі кімнати, картини.

А вулиця шумить… Найбільше того припадає на долю поляків, що їх тут також найчисельніше. Усі ровери в їх посіданню. Горді своєю «перемогою», як квінтесенція аліянтських аспірацій, вони шугають по місті і країні, мов буйний вітер, і горе тим бауерам, до яких вони загостять.

Не менше шумить усе, що червоне, а його тут океан. І воно тепер пан над панами. О, яким затоком, завертом, фертом проходяться по вулицях величні Ваньки. Роздайсь, море! Не попадайсь! Розірву! Затопчу! І дійсно, їм дають дорогу, такі вони якісь винятково «впливові», і не було б добре з такою величністю зустрітись у темній вулиці. Над деякими будівлями гордо й демонстративно повисли їх найдовші червоні полотнища, живцем перероблені з готових гітлерівських. Тільки замість гакового хреста пишаються серп і молот. У тих будівлях, як символ, без перерви гримить гармошка, і гімном розливається, повна бундючного, душуроздираючого відчаю, славетна «Катюша», ніби тих виконавців остаточно ріжуть, і вони криком кричать про рятунок.

І французи, і італійці, і голандці, і десь-не-десь діти Ізраеля, і інші, і інші…

Не шумлять, не носяться, не парадують лише… американці. Скромні, прості, звичайні. Скептично посміхаються на вигляд торжествуючих своїх «аліянтів». Усевладні пани над безмежним хаосом, що безстрашно і спокійно, ніби бавлячись, приводять його в космос. Ні, в цей час вони імпонують нам беззастережно. Навіть їх найгірша звичка – жування гуми – придає їм своєрідного, коров’ячо-ремигального вигляду, що гемонсько кпить над драпіжною. пантеро-лев’ячою породою вихованців Сталіна-Муссоліні-Гітлера.

А їх безодня машинерії і гори всілякої їжі, ці божища сучасної Європи! І дивляться вони на все те з такою роззброюючою байдужістю, що нам запирає дихання. Для них то не шинки, не ковбаси, не гори білого хліба, а купи звичайного сіна. А їх цигаркові недопалки, звані загально «бичками», годні ввергнути в грязь і порох хоч яку ваньківсько-європейську величність, і недурно найкраща половина європейської раси, неповторні «дойче фрауен», що їх виняткову вірність оспівано в їх національному гимні, цілими роями носяться за стрункими ремигаючими «бойсами», з надією дістати «камеля» чи «честерфільда» в заміну за найсолодші розкоші своїх принад, ігноруючи всі величні питання раси та всі інші «табу» націонал-соціалізму.

І не помагають тут ніякі аліянтські заборони братання, і не діють ніякі ворогування.

Воістину є то, здається, єдине явище всієї світової історії, щоб завойовницьке військо не тільки нічого не брало в завойованій країні для себе, але ще й щедро давало від себе. Америці належить світ!

Вулиці обліпились плакатами із страхітливими світлинами. Де вже промовив той другий, бувший Бухенвальд. На якого чорта всі ті ідіотські «режими» творять різні Винниці, Соловки, Катині, Бухенвальди, коли їм рано чи пізно доведеться за них розраховуватися не тільки перед сумлінням світу, але й перед звичайним людським законом?

Вертаючись з Ваймару, наздогнав молоду жінку з відзнакою «Ост». Розговорились. Українка з Київщини. Перебуває у Мелінгені. Розповіла, що її господиня годувала її тим самим, що й свою свиню. В дому забрали насильно, з вулиці. Чи повернеться назад ?

– Боюся, – каже і опускає очі.

– Але ж вас забрали силою, – пробую казати.

– Хіба «вони» повірять?. . А як і повірять… І вона заплакала.

«Родіна»!

15 квітня. Немає світла, не чуємо радіо, не чигаємо газет… Але і так усе відомо. У Берліні бої. Американці в Ляйпцігу.

Якимсь чудом «упав» з головства комітету Яременко. Кажуть, занадто був демократичний за тоталітарними взірцями. Головою тепер Ковпаненко. Намагаються договоритися з комендантом міста, міркують про організацію центрального комітету. У будівлі на бувшій вулиці Гітлера, номер 9, повно наших людей. Товпляться, чекають, говорять, слухають… Безліч татарських вістей, і продукують їх, розуміється, самі ж наші…

Над вечір ми з Танею пройшлися долиною, вздовж річки. Прекрасно. Свіжо й зелено. Яскраво цвітуть каштани. Пригадується вірш Гете: «По всіх верхах кладеться тиша». Саме по цих верхах клалась вона тоді, як і тепер. Лише тепер не тоді, хоча саме тоді і був Наполеон, і саме від того часу ці спокійні шляхи і верхи до наших днів не бачили війни…

16 квітня. По дорогах, по ровах, по ямах валяються спокійно рештки дорогоцінного воєнного знаряддя гордої німецької збройної сиди. Діти бавляються шоломами, що ще недавно прикрашали голови найгрізніших воїнів світу.

А німецьке воєнне звідомлення, що все ще десь існує, вперто твердить про «запеклі бої» та «запеклий спротив». Армія без літаків, без панцерів, без гармат. Це хіба одні українці потраплять без цього воювати. «Дізе люмпен! Дізе людер!» – каже Ульрих. Горе переможеним!– квітня. Забувається рев сирен, перші минулі дні ті звуки все стояли в повітрі. Але говорять уже про можливість війни. Не може бути, щоб ці дві протилежні системи, Америка і СССР, вмістилися на одній планеті.

Над нами, зовсім низько, з страшним рокотом, пролітають ескадри літаків… На цей раз транспортових. Прямують на Ляйціг. Автострадою день і ніч, без перерви, йдуть на схід машини. Я весь день пишу свої записки «Во время люте». Мислями, душею я весь на наших українсько-волинських просторах, часів горезвісного Райхскомісаріяту. Боюся, що в цей час там діється ще гірше, ніж тоді. Тоді ми бодай мали куди відійти, тепер вони там у повному полоні, здані на ласку і неласку.

На вулицях Ваймару багато алкогольного запаху і багато розгуляних Ваньок. Вертаючись з міста, йдучи поораним бомбами парком, я нагнав хилу постать у потріпаній шинелині совєтського полоненного. Плівся, бідака, попри шатра американських вояків, що розтаборились уздовж алеї, і ловив безустану консерви й цигарки, що йому кидали американці. Наловив їх повну полу.

Заговорив до нього. З Ленінграду. В полон попав біля Пскова. Працював на заводі. Чи вертається додому?

– Канєчно!

– А чи не боїться?

– Чаво? Как только что, гаварю просто: разстрелівай! А на Сібір не пайду. За что, спрашіваю? Я воевал чесно. В плен попал? Комісари удралі, патронов нету, жрать нету… Что било делать? Нет, нет… Свабода ілі смерть! Я слишал, будут реформи, армія требует реформ, дале так нельзя… Армія не сложіт аружія пака не будет реформ…

Гомонів до самого табору, що стоїть при виході з парку, з велетенським червоним прапором і не меншим написом: «Смерть фашистам!» Поплівся з оберемком консерв у той вертеп, звідки і на цей раз несло гармошкою і якимсь розвальним, мов гураган, реготом. Що вони там, дійсно, виробляють?

19 квітня. Щойно вчора німці подали звідомлення про здачу Ваймару, розуміється, після «впертих і запеклих боів». Над нами з пекельним ревом женуть на схід машини.

Увечорі, мабуть, востаннє, вислухали ми відомий голос відомого доктора Йосифа Геббельса. Стільки наслухались його, стільки він наговорився, стільки начитались… Така злива слів. Це був міністр пропаганди, і дійсно, це був кдясичний представник цього типу людини і цього єдиного в історії уряду, з назвою міністерство. Міністерство мови. Міністерство брехні. Міністерство правди. Міністерство сугестії. О так! Слово – страшна зброя! І дуже часто воно більш учинне, ніж зброя фізична. І поки діяло слово, доти був Третій Райх. Почади діяти гармати – не стало Третього Райху. Словом постало християнство, і словом воно володіє до наших днів.

Цього вечора голос Геббельса звучав уперше розпачливо. Говорив про вічну вірність своєму вождеві Гітлерові, закінчив містичним пророцтвом, що Німеччина стоїть на порозі ще небувалої перемоги, і що її провід увінчав своє чоло лаврами безсмертя. Ульрих реагував на це своїм звичайним: «Дізе фарфлюхте людер!».

Промовляв він з Берліну, з підземного схоронища, з приводу завтрішнього дня народження його «фюрера».

20 квітня. Сонячно і ясно. Пам’ятний день кожного німця: наради, промови, барабани. День «фюрера». Де він тепер? У бомбосховищі, під руїнами Берліну. Навіть жаско уявити, скільки неймовірного натворила ця одинока людина в історії світу.

Цей день пам’ятний і для мене. 1942 року, після довгої і впертої боротьби з моїми слідчими, що хотіли конче запроторити мене до котрогось Бухенвальду, мені вдалося вирватись із рівенської німецької в’язниці… Незабутні враження. Вітання й обійми з кожним зустрічним земляком на вулиці. Моє «Так було, так буде» [Стаття, за яку автора було заарештовано німцями.], що за нього німці підняли такий шум, тепер справджується, і я вірю, як і тоді, що воно справдиться до кінця.

Люди вперто говорять про можливість нової війни, про Молотова у Вашінгтоні, про бажання англійців, щоб Польщу у Сан Франціско заступав польський уряд з Лондону, про демонстративний від’їзд Молотова до Москви з цього приводу, про американських вояків, що десь там зірвали червоні зірки… Говорять, говорять, говорять…

21 квітня. Після довшої посухи – дощ. Приємний, тихий, теплий. Усе буяє, усе в цвіту, усе свіже. Дуже рання весна. Минулого року в цю нору ледве зеленіла трава. Ми були тоді ще в Городку, біля Львова, у нашого незабутнього отця Роздольського. Що то з ним тепер?

Німці хоровито скупіють, дістати у них картоплину – все одно, що відтяти їм руку. Наші чудові сусіди – поляки не просять, а беруть, німці пищать. Я все таки вдоволений, що наші люди від такого утримуються. Ходили з Жеваго до Ваймару шукати солі. Повільно, лагідно оповів мені, як то він працював у Донбасі, і як йому загрожував арешт…

24 квітня. Нові зустрічі і знайомства у Ваймарі. Зустрів Ігоря Костецького. Письменник, критик, театрал… Перс, турок чи молдаванин, народжений на Волині, вирослий в Україні, школений у Москві, знає і любить театр, захоплено мріє про нову еру в нашій літературі, завзятий сюрреаліст, невтомний борець за «Хорса» – журнал, що має бути вікном до світу, задуманий кілька років тому, матеріяли якого носить у своїй торбі, як найбільші скарби.

Оповів незрівняні шкіци про наш сучасний Ваймар, про збирачів «бичків» – зайняття, що витворило професіоналів, і навіть появився у Гердершуле «король бичків», добродій, що потрапить кожного ранку, до сходу сонця, в місцях, де п’ють і гуляють американці, назбирати цілий мішок «бичків», і тим самим відограє домінуючу ролю серед курців.

Ідеальна для фільму сцена з винним склепом, що в ньому, зі свічками в руках, бродять по коліна в вині чорні, таємничі, зовсім п’яні постаті і співають «Інтернаціонал».

Показував власноручний лист Кнута Гамсуна, прагне нав’язати стосунки з Томасом Манном, мріє пізнати свого куміра Гемінгвея, зачитується незрівняним своїм Джойсом, обожнює Торнтона Уалда.

Познайомився і з іншими… З Державиним, з Фіялою. Це люди стилю, культури, мистецтва. Відмовився від участі в комітеті. Шкода часу, краще писати. Кожне тепер написане слово – чисте золото колись. А комітети хоч і корисні, але замінимі іншими…

Вперше попала до рук газета, видана американцями для німців: «Франкфуртер Пресе»… Знаний, лінивий, яловий, фальшований тон і стиль, як це буває з усіма завойовницькими перводруками. Було це у нас за часів німців, і є те весь час тепер там, у Києві, в Харкові і по всій нашій землі… Кожна нація має свою питому закономірну вимогу від життя. Кожний завойовник у першу чергу намагається ту вимогу уневажнити і накинути свою. Виходить завжди нещиро, пісно, фальшиво…

Завтра починається епохальна конференція у Сан Франціско, що її завданням є знайти і підготовити умови замирення нашого розвойованого світу. Едуард Стетініус, Антон Іден і Вячеслав Молотов – кити, що на них спирається сьогоднішній світ. Особливо мусить бути задоволений Антон Іден, що репрезентує могутній Комонвелт, Велику Британію. Яскравий представник нашої епохи, рожево-ліберальний лорд – консерватист, якого життьовою мрією було ліквідація фашизму і знайдення таких доріг, щоб по них безболісно могла прийти доба марксистичного ощасливлення людства…

Вячеслав Молотов по його боці виглядає рожевощоким амурчиком із стрілкою в руці, якого завданням є здійснювати заповіти свого покійного шефа Леніна, що казав використати кожного ліберала. Якщо той має бажання пройти разом аршин, змусити його пройти два, а не захоче – йти без нього і через нього.

Едуард Стетініус так само син доби великого Франкліна Деляно Рузвельта. ідеальний об’єкт для експериментів розвойовоного сталінізму… З цією, наскрізь м’якотілою інтелігенцією, грубошкірий різник Джугашвілі потрапить зробити все по своїй уподобі.

У Берліні останні бої за останні руїни Третього Райху.

26 квітня. Конференція у Сан Франціско почалася. Президент Трумен сказав багато гарних слів. І свобода, і рівноправність, і пошанівок людини. Молотов сидить з іронічно затиснутими широкими устами і гемонсько в душі посміхається. Де його уповноважують запроваджувати в світі «свободу, рівноправність і пошанівок людини»? Воістину, по двох міліярдах років буття наш світ ще не позбавлений елементарної наївності. І щирого цинізму… Бо ж говорити про німецькі Бухенвальди, а замовчувати сталінські Бухенвальди з Винницями та Катинями… О, Сан Франціско! Як твоя земля не потряслася ще раз!

Учора все таки був на засіданні нашого допомогового комітету. Теорії й плани. Зрештою, що можемо робити поза цим? У місті бушує анархія, наше становище не вияснене, і не легко його вияснити. Залишається імпровізація стану буття з дня на день, в основному – не датись вивезти насильно на «родіну». По обіді був у мене знову Костецький. Хвилинка відчуження. Таке саме буяння розкованого гону до абсолюту свободи. Пише лист «до сумління світу». Він ще молодий емігрант і почав у нещасливий час.

У Сан Франціско багато гарних слів про пошанівок людини, а в Бухенвальді, що став совєтським табором, багато розстрілюють невинних.

28 квітня. «Третій Райх» доживає останні години. Слухаємо і чуємо ледве вловні удари його пульсу. Мільйони людей і машин чужинців топчуть «гайліге дойче боден» (святу німецьку землю). Мільйони тон пороху впало на німецький «раум» (простір»). Гамбург, Кельн, Франкфурт, Штуттгарт, Берлін, Нюрнберг, Мюнхен, Відень, і інші, і інші… Груз, груз і груз. Ні одного живого місця. Століття й століття дійсно муравлиної праці найпрацьовитішої людини. Храми, замки, музеї… Чи були жахливіші часи? Чи знано більше горя? Чи пролито більше крови? Де більші кладовища, більший голод?

Уся Європа, від границь до границь: Сталінград, Нарвік, Брест, Неаполь… Огненна риса огненних пристрастей. Ленін – Муссоліні – Гітлер – Сталін. Найгучніші слова і паради, найвеличніші пам’ятники. Гимни і оди, мавзолеї і фіміями. Встають і падають тисячелітні держави, мов іграшки. Наша доба! Наша доба! Як все таки прекрасно, що й ми додали до неї частинку своїх мук!

29 квітня. Радіо принесло вістку, що в Альпах піймано і розстріляно комуністами Беніто Муссоліні… І з ним п’ятнадцять членів його штабу. І ще мало. По розстрілі його повішено. І ще мало. Його повішено за ноги. І ще мало. Разом з його приятелькою Кляретою Петаці.

Гітлер має бути ще в руїнах Берліну. Там також Геббельс. Гітлера ніби від влади усунено. На його місце має прийти Ріббентроп, чи Рунделіч [так у виданні 1954 р., явна помилка. Може, Рунштедт?], чи адмірал Деніц. Ті мали б запропонувати капітуляцію.

Увечорі слухав Москву. Там урочисто повідомлено, що напередодні першого травня, тобто завтра, має бути знесене затемнення. «Москва загориться огнями! Переможна Москва Сталіна!».

1 травня. Знаменна річ: коли ми прокинулись рано, на будинках, на землі, на розцвілих деревах лежав сніг. І був мороз. Молоді листочки дерев зів’яли, цвіт яблунь почорнів. І це після такої чудової весни у квітні і навіть у березні. Символічно!

І ще одно: по обіді прибігла до мене ледве жива, бліда й перелякана пані Осадча. На обличчі жах. Не може вимовити слова, уста тремтять.

– Що сталося?

– Прийдуть большевики!

– Безглуздя!

– Ні, таки прийдуть.

– Коли?

– Уже після завтра, а, може, й завтра.

– Хто вам казав?

– Сеник.

– А звідки він знає?

– Йому казали естонці.

– Звідки ж знають естонці?

– Від коменданта міста.

– Нісенітниця! Не вірю! Не може бути! – вирвалось у мене гостро, хоча вістка ця прошила мене навиліт. Коли б таке було можливе, і то вже завтра, ми знали б наперед.

– Ні, ні, ні! Вони прийдуть. Мені також снився поганий сон. Нам не сказали, бо це змова, нас хочуть віддати тим катюгам…

Руки її тремтять, слова затинаються.

Ця вістка, мов блискавка, шириться між нашими людьми, моя хатина не зачиняється перед відвідувачами. Усім і все я тверджу, що це нісенітниця. Чому б американці мали віддати їм Тюрінгію? В якого резону? Де логіка?

Але мої слова помагають мало. На всіх обличчях живий страх. Я все таки вперто тверджу, що це найбезглуздіша нісенітниця, раджу всім іти додому, бути спокійними, а я спробую цю справу вияснити.

Іду до Сеника, що мешкає в цьому ж селі. Ні, не завтра прийдуть, а за два тижні… Але прийдуть. Уже легше. Питаю: хто, де і коли йому казав? Це казали, дійсно, естонці, що були в коменданта міста… Я все таки перечу і знов наводжу всі свої аргументи… Сеник лише посміхається. Він певний, що сюди прийдуть совєти.

Завтра йду до Ваймару. Зі мною йде Жеваго.

2 травня. Вісті щодо большевиків не вірні. В комітеті про це знали б. На першу чутку пішли до коменданта міста; там урядує навіть якийсь американець українського походження, і той сказав, що вони нічого про це не знають… На його думку, Тюрінгії не уступлять, бо це не має ніякого сенсу.

Це заспокоює. Я маю сатисфакцію. Серце б’ється спокійніше. Спішу передати цю вістку моїм сусідам. Але при одній розмові в коридорі комітету, у малому гурті, де були й незнайомі мені особи, коли я завзятюще доводив усю безглуздість подібного погягнення американців, мене скептично перебив незнайомий добродій, що сказав приблизно таке: кажете, безглуздість… А віддадуть. І не лише Тюрінгію… А всю Німеччину… І всю Європу… Мусите знати, що головними дорадниками Рузвельта були, і вони ще є, прямі агенти Сталіна…

Не люблю цих трагічних бесервісерів, а тому я глянув на нього згірдливо. Хоча і в мені десь там глибоко ворушиться думка, що той має якусь частину правди. А коли ми йшли з Жеваго вулицею, нам кинулась у вічі така сцена: типовий Ванька, у чоботях виразно совєтського походження, у шапчині з червоною обводкою, з червоною зіркою на лобі, у розхристаній, як слід, брудній сорочці, невідомо чого і за що пристав до лисого, старшого добродія з бухенвальдським трикутником на бухенвальдській піжамі, і орудуючи під самим носом останнього своїм кулаком, виголошував приблизно такий монолог: Ми ще вас, сучих синів, таку вашу мать, навчимо… Ось тільки другого тижня прийдуть наші… Ми вам покажемо не Бухенвальд, а тричі Бухенвальд. На Сибір з вами!

Добродій з трикутником намагався й собі щось сказати по німецьки, але не мав нагоди прийти до слова. Ванька рішуче його крив, і то цілковито.

Нам з Жеваго найбільше запам’яталося те: «прийдуть наші». І то другого тижня. Як і сказав Сеник. Значить, ця чутка є, вона діє. З усіх боків надходять вісті, що червоні нападають на наших людей, затягають їх до своїх таборів, знущаються, розстрілюють. Люди з латкою «ост» і виразно п’яними обличчями масово появилися на вулицях. Десь там їх табір, звідти лунає гармошка, «Катюша», і все таке. Скоро їх повезуть на «родіну».

Зі всіх боків чутки, що Гітлер не живе. Його місце посів адмірал Деніц.

4 травня. Сніг, крупа, вітер… От вам і Юр’їв день!

У Берліні большевики святкують перемогу. Ганс Фріче – відомий, непомильний рупор Геббельса, якого грудний голос усе ще звучить в наших вухах, що кожного тижня, протягом років, крізь мікрофон пророкував стільки благодатей своїй Дойчлянд, той самий Фріче під’їхав автом до совєтського коменданта і віддав себе в його руки. Єдиний з видатних, що віддався східному аліянтові. Геббельс, Герінг, Ріббентроп – не відомо, де. Німецька армія капітулює мільйоновими числами і переважно західним аліянтам. Деніц пропонує капітуляцію західним аліянтам, але не совєтам. Західні відкидають. Питання честі. От коли б на їх місці та був їх східний аліянт…

Наша великодня п’ятниця. Отже, надходить Великдень. У мене чудом, ще з Городка, завалявся літр справжньої горілки «на всяк випадок». Такий випадок трапився. Я пішов до різнички і поміняв її на… три фунти сала. Що сказали б чисельні наші Ваньки з Ваймару, що в цей час володіють кількома харчовими картками, а за горілку готові б продати рідну матір.

5 травня. Великодня субота. Ні пасок, ні крашанок… Маємо картоплю, ніпінат, сало. На дворі дощ і холод. Групами й поодинці заходять земляки і настирливо питають, що робити. Усе тверджу, що нема причин боятися… Що маю інше казати?

У Сан Франціско лорди і капіталісті, на спілку із «справжніми демократами» з Москви, думають зорганізувати «тривалий мир». О, як це зворушливо!

По обіді був у Жеваго. Дискутували на тему мови. Обговорювали трагіку українського совєтського письменника, що на своїй рідній землі, у рідній столиці, ніде не чує мови, якою пише, а тому його твори з життя міського мусять бути наполовину штучні. По містах українці не говорять своєю мовою, бо бояться. Заборони нема, але кожний знає, що це «табу», за яке рано чи пізно може опинитись у Сибірі. В Сан Франціско про це, розуміється, не думають.

6 травня. Великдень, дощ, потепліло, скука. Нема потреби вставати, нікуди йти, лежимо в ліжку, читаємо, що під рукою.

В обід прибув несподівано наш земляк з Рівного, Мартинюк. Згадали Волинь, Рівне… Згадали його трагедію. У сорок третьому році німці арештували і розстріляли його жінку і дочку. Був зворушений до сліз, настрій тяжкий. Передав мені такий витинок з газети «Волинь» за 24 жовтня 1943 року:

«Кара за два атентати в Рівному. Урядово повідомляється, що в останньому часі доконано два атентати на життя політично високопоставленої особистості райхскомісара для України. Завдяки докладному доходженню, беззакидно установлено зв’язок між властивим колом доконуючих атентат та ідейними спричинниками. Після цього заряджено та проведено відповідні заходи проти більшої кількості в’язнів на Волині, які належать до отяжених кол».

Ця неграмотна писулька гідна своїх авторів. Тією «високопоставленою» особистістю» мав бути заступник райхскомісара Даргель, а «докладне доходження» є звичайною глупотою відповідних органів німецької політичної поліції, бо сьогодні вже цілком відомо, що обидва атентати на Даргеля були ділом рук большевицких агентів, і розстріл понад п’ятсот українських в’язнів, як відплата за це, є нічим іншим, як брудною большевицькою провокацією, що руками німців нищила немиле собі українське населення.

У тій трагічній ситуації опинились і згинули десятки моїх знайомих і друзів, а між ними двоє братів Мисечків, артист Демо-Довгопільський і наша велика приятелька, невтомна громадська діячка, дорога нам Харитя Кононенко.

Три роки тому, якраз у ці дні Великодня, я сидів у рівенській в’язниці, і покійній Хариті вдалося відвідати мене у самій камері, не дивлячись на абсолютну заборону відвідувати в’язнів. Це був незабутній, зворушливий момент, якого я ніколи в житті не забуду. Рік пізніше і її було арештовано, розстріляно і спалено. Мир її святій душі!

Радіо принесло повідомлення про зрив конференції у Сан Франціско, і то з приводу польської справи. Молотов образився на англійців і демонстративно від’їхав до Москви.

7 травня. Сьогодні, о годині 14.30, капітулювали всі збройні сили Третього Гітлерового Райху перед силами Англії, Америки та Советского Союзу. Цим днем кінчається велика, друга, шостилітня світова війна німців з рештою світу за гегемонію в Європі. «Фольк оне раум» хотів було збільшити свій простір коштом слов’янських земель, у першу чергу Польщі і України, засобами, гідними Кортеса. Населення завойованих земель мало бути тотально знищене, землі очищені і передані у вічне, пряме й безпосереднє володіння представникам «панівного народу», що мав на них закласти підвалини двохтисячелітнього райху.

Ці грандіозні плани і наміри цілком і остаточно рухнули цього 7 травня 1945 року. У руїнах, голоді і смертельних корчах покутує цей народ свої безмірно великі провини проти людськості, права і справедливості.

Також сьогодні, з головної квартири Айзенговера, урядово повідомлено, що всі совєтські громадяни, хочуть вони чи не хочуть, мусять повернутись до своєї батьківщини.

Сотні тисяч сердець у смертельному жаху забилися на цю дику вість. Айзенговер цього ані не чує, ані не знає, а, можливо, чує і знає, та хилиться перед вимогою «великого аліянта» зі сходу, що з ним ще прийдеться йому сточити не один бій за цю свою слабість тепер.

Ми, що походимо з так званої Західної України, ще не знаємо, до яких громадян нас ласково зарахують – до совєтських чи польських, я ж особисто, від двадцять восьмого року, маю честь не мати ніякого такого громадянства, за що винятково вдячний своїй долі.

По обіді ми з Танею відвідали наших дорогих земляків, родину Пирогових. Доктор з дружиною і малим онуком мешкають на піддашшю… Гостили нас по нашому, знайшлися й крашанки, розмовляли, розуміється, про неминучість нової війни, мріяли вернутися додому… Ціле своє життя прожили ті мирні труженики дома, нікому не творячи зла, але зло знайшло їх, вигнало в світ і переслідує далі.

По обіді поправилась погода, ніби вона хоче хоч трошки чимсь нам у цей день віддячитись. Завтра Англія святкує свято перемоги.

8 травня. Пахучий, теплий ранок. Воркують на стріхах голуби, блищить у саду роса.

Минулої ночі довго не міг заснути, все мучила думка, де дінуться ті сотні тисяч невинних людей, що їх вимагає на пожертя жахливий совєтський Молох. І що за кровожадна доктрина, і що за ненаситна та Москва!

Англія святкує… О п’ятнадцятій годині має промовляти Черчіль, увечорі король. Не знаємо, що діється в Москві. Вашінгтон ще воює з Японією. Не маємо світла і не можемо про те чути.

А ми? Ми маємо страх. Знову чутка, що Тюрінгію віддадуть. Три рази був у Мелінгені. Багато розмовляю з нашими, питаю, довідуюсь. Многі вірять, що «ті» прийдуть, усі в тривозі. У мене не вистачає сили і певності далі тримати настрій.

Для розваги пішов до Жеваго. Вибралися на річку. Сонячно і тепло. Жеваго пристрасний рибалка. Сиділи над водою, над нами довгий час кружляли у великій кількості літаки, автострадою сюди й туди, без перерви, йдуть машини. Ми ж розмовляли про мистецтво. Жеваго оповідав мені про Харків, про Бурачека, про Бойчука…

9 травня. Був у Ваймарі. Там у кількох місцях (червоним олівцем, на клаптику паперу) оповіщення, підписане якимсь Коваленком, що всі громадяни, які проживали на території СССР до 1941 року, мають негайно зголоситися у зв’язкового совєтського офіцера для репатріації на батьківщину. Ні. Краще смерть! Бідна Осадча! Ні жива, ні мертва.

А світ святкує «мир». Що йому до Осадчої? Промовив Черчіль, промовив король. Кінець затемнення, бомбосховищ, черг… Ніби мир. Для нас же вічне скитання. Нас будуть далі гнати, ловити, нищити…

Але ось ми все таки живемо. Наперекір усім і всьому. А скільки було нагод не жити! Піднесімо серця і подякуймо Провидінню. Багато наших друзів не живе… Олег Ольжич. Олена Теліга. Іван Ірлявський. Юрій Липа. Аркадій Любченко. О, список був би дуже довгий, коли б усіх згадати. Мир їх душам!

Тепер ми на чужому подвір’ю, без надій, без права, не знаємо, куди далі… Наші рідні там, за тими межами. Ми за них у смертельній тривозі… А над усім туга. За батьківщиною, за свободою, за правом, за життям людським.

Сьогодні у нас смутно, дуже смутно. Пішли з Танею понад річкою і довго в тривозі міркували: як і де влаштувати, своє життя? Трохи мріяли. Про Америку, про нові Можливості. Що робити в Америці письменникові, який пише нашою мовою? Знаємо, що там є наші люди; знаємо, що вони патріоти… Але чи знайдуть вони місце для такого своєрідного явища, яким є письменник?

Хоч гарний день, хоч гріє сонце, хоч яскраво цвітуть дерева, хоч мир, але в наших душах далі війна і горе. А таких, як ми, сьогодні мільйони. Скільки людей і народів за цю війну втратило свою незалежність і свободу!

10, 11, 12, 13 травня. Дні боротьби… Боремось самі з собою. З усіх боків тиснуться вісті, що «йдуть большевики», що не сьогодні-завтра вони будуть тут, що нас віддають, що нам треба тікати, що нам нема куди тікати. Це подібне на поганий сон, коли то людина тікає від чогось злого і не може втікти.

Я борюся з усіх сил із тією панікою. Йду до Жеваго, з ним ідемо на річку. Прекрасні до крику дні, цвіте луг. Сидимо над водою з вудками і ідилійно слідкуємо за порухами рибок, за грою метеликів. Перекидаємось словами про мистецтво, я оповідаю про минуле Ваймару, Жеваго про своє пережите «там».

От і сьогодні. Неділя. Навмисне встаю раненько, щоб використати цю благодать. Так гарно, що хочеться від зворушення плакати. Тепло. Зелено. Сонце, як діямант горить. Біжу просто на річку і просто через городи. Там, на закруті під вільхами, сидить з вудкою наш чудовий Городовенко. Він загорів так, що нагадує деяких вояків Америки, і висох, як Ганді. Його білі зуби радісно блищать.

– Клює? – питаю тихо.

Хитає заперечливо головою. Нічого. Такого ранку варто тут посидіти і без «клює». Присідаю. Десь кукає зозуля. Прозора вода нагадує симфонію Двожака «Влтава».

– Уласе Олексієвичу… того… ну, як там? – питає Нестор. Посміхаюсь. – Таки прийдуть? – питає далі, не діставши відповіді. – А куди ж ми?

Автострадою на захід, з грюкотом і ревом пливуть тяжкі танки. Кажуть – на Японію. З Лондону вісті про поляків. Шістнадцять польських діячів поїхало до Москви здобувати Жеч-Посполіту, а їх там усіх «посадили». Польщу, без сумніву, це піднесено на срібній тарелі Сталінові, як орден заслуги. Поляки, розуміється, шарпаються…

Дома одразу люди і одразу:

– Уласе Олексієвичу! То ж большевики! Треба діяти.

Я все ще перечу.

Ділі ночі думаю про тих проклятих большевиків, і починаю вірити, що аліянти таки зроблять і це, ще одне свинство і глупоту, але не вірю, що це станеться вже завтра-позавтра.

14 травня. Знов і знов – большевики. З самого рання двері моєї кімнати не зачиняються. Яременко, Скалицький, Осадча, Пирогів, Жеваго, Городовенко, Смовська, Жартинюк, і інші, і інші. Умовляють їхати. Має прийти ніби совєтська поліція на допомогу німецькій. Мовляв, совєтські люди грабують, і німці не можуть їм дати ради…

Щось таки та значимо,

Коли так бояться нас…

Ох, те «нас», – шановний академіку, поете, філософе, трижди-три орденоносче і… міністре Тичино! Але як би воно не було

Страх і трепет пріїде на мя

І покри мя тьма.

– як більш щиро говорить жидівський поет Давид. Утихомирюю земляків з усіх моїх останніх сил, але страх Павла Тичини гемонсько глумиться з моїх невдалих намагань. Уявляємо орди «большевиків», що йдуть, що хапають, що женуть…

16 травня. Але я все ще маю рацію. Усі терміни їх приходу минули, а ми на місці. Усіма дорогами зі сходу на захід («дранг нах вестен») з ручними візочками йдуть лише жінки і діти. Німецькі жінки і німецькі діти.

Я ж живу «мирно», брожу квітучим лугом, дихаю благодатями прозорого повітря, вислухую гамори… . машин, пишу «Во время люте», ходжу з німецькою сусідкою до тавбахського лісопарку, рубаю там старанно плекані молоді клени, тягну їх ручним возиком до Ульриха, читаю бліденького Отто Ергарта «Траль щасливець», і взагалі-прекрасний вечір, воркують голуби, роздумую над німецькою літературою…

Німецьку літературу за останні десятиліття геть до пня загризла німецька «політика»… Хоча по суті цей народ ніколи не мав великої літератури. Поезія, музика, філософія – кожна сама по собі, це лише елементи літератури, не з’єднані хемією синтетичного творчого процесу. Роман і драма прозою почали тут творитися лише недавно, не здобули ще собі у світі такого місця, як англійські, російські і французькі, а Гітлер, що забобонно ненавидів цього роду творчість, заглушив її в зародку своїми псевдо-політичними розумуваннями дуже проблематичного значення. Це відбилось і на його політиці. Його штивний розум вимагав штивного слова, а вже давно помічено, що літературні народи – політичні народи, і навпаки.

23 травня. Німці хоробливо не люблять чужинців і мають їх безодню. Німці за чистоту раси, а їх жінки роями носяться за муринами. Закон антитези. Те ж явище, що сталося з нашими всезнаючими соціалістичними батьками. які творили закони проти смертної кари, а створили Чека.

Уперше бачився з людьми з англійської зони, а також уперше з людиною з-поза Німеччини, представником нашого неофіційного женевського Червоного Хреста (забув прізвище), що пропонує й мені Женеву. Так, я б то хотів Женеву, але чи захоче Женева мене?У Ваймарі вже виринув протягом двох годин наш Червоний Хрест, що його завданням є всіх нас обернути на «старих емігрантів», на «польських громадян», на… взагалі, захисний колір проти зазіхального, ненажерного ока Тичинівського Короля – Страху.

Ми з Танею дістали такий елексір за числом 002, що помножило наших пару десятків документів ще на один, не даючи нам, одначе, права мати бодай один документ справжній. Тисячі і тисячі народу в чергах за подібним охоронним засобом. Бравий наш земляк, рівенський адвокат Микола Багрянівський, що в парі з не менш бравим Євгеном Архипенком, заручившись співробітництвом пані Євгенії Пастернак, плюс кількох інших шановних дам, очолив цю благородну інституцію, і робота йде повною парою. Розуміється, що агенти великого короля дуже скоро всю ту акцію проглянуть і почнуть протиакцію, але поки «суд та діло», ми маємо соломинку рятунку.

Знов невтомний професор Василь Дубровський познайомив мене з якимись латишськими журналістами, і ми пару годин провели у нудній розмові про знані речі. Це має відбуватися в рямцях нашої «міжнародної акції» визвольної справи.

У Сан Франціско бере участь і Україна, її заступає ренегат Мануїльський. Вона має додатковий, притакуючий голос і творить статистику, а в нагороду за це всіх нас тут «совєтських громадян» хочуть насильно повернути в рабів. Що ж… Контрольна рада. Засідають. «Наш великий аліянт». Чудові очі. Як їм у чомусь відмовити?

24 травня. Дощ, страх, трепет і дрібниці змішались у таку какофонію, що голова йде ходором. Я пишу. Приходили земляки, нанесли повно жаху. Був у Жеваго, щоб дещо очиститись. Філософія, історіософія, мистецтво рятують мене від паніки. При тому безліч куриться. Славетна торба тертого на порошок тютюну пані Мар’яни, що довгий час служила притягаючим магнетом для моєї Тані, давно вже вичерпалась, і тепер усе це надолужується відомими «бичками», за якими треба ходити до Ваймару, бо ж мурини до нас не доходять. Благословляю небо, що позбавило мене такої приємності, як те паскудне курево.

26 травня. У Ваймарі не лише політика, а й література. Сьогодні, наприклад, мав сутичку з другом Костецького Василем О. – поетом, естетом, гуманістом. Прізвище для мене нове, але приємно, що зустрічаєш такі все наново і наново. Вічна і банальна тема: Достоєвський. Василь О. за «найбільшого прозірливця», я контра «ідіотизму». І він і я дискутанти під нулем. Він кипить і випадає з рівноваги, я ж за останні роки трагічно збанальнів і зовсім забув, що кожна медаля має два боки.

Після паскудного обіду, який ми в чисельному гурті спожили у якомусь піврозваленому ресторані, ми тим самим гуртом, в числі шістьох, творячи ареопаг з того ж Василя О., Ігоря Костецького, Жарка Антоновича, Мирослава Григор’їва, Володимира Державина і мене, засіли на зеленому лузі, просто в буйній траві, під каштанами, напроти будинку Гете і, користаючись розпрекрасною погодою, почали рішати долю майбутнього світу, головним чином, відносно нової війни: коли вона вибухне і хто на цей раз переможе?

Тема, розуміється, не літературна, але рішали ми її літературно. Тобто вгадували, пророчили, вичували. Державин пророчив, що війни скоро не буде, я, що буде. Члени ареопагу «нової еміграції» вичували, що переможуть совєти, «старої» – Америка. За, проти, калейдоскоп, мішанина, компромісування, компромітування… Закінчилась дискусія без закінчення.

Після всі ми посунули до церкви, на панахиду по Петлюрі.

Рознеслась вість, що вкрадено генерала Вовка. Згодом генерал з’явився. Його дійсно вкрали і, розуміється, червоні, але до Бухенвальду, куди його старанно «рідні брати» везли, доїхати йому не вдалося, завдяки певним обставинам і деякій участі американської війскової поліції, а тому вийшов роман, хоч і кримінальний, але з «гепіендом».

На чисельних американських тягарниках полинули на схід перші дави поворотців «родіни». З червоними полотнищами, транспарантами, Сталіним, Молотовим, гармошкою, «Катюшою», Інтернаціоналом, свистами, гвалтом. Винятково істерична картина, гідна Репіна.

2 червня. Перед хвилиною по автостраді прокотилося багато тяжких танків. Цим разом на схід. Коливання температури між аліянтами, за чим ми старанно слідкуємо. І напружено чекаємо.

Але я все таки не буду мати рації… Мабуть… Мабуть…

Навмисне відвідав старого Скалицького, що найбільше переживає. Суцільний розпач.

– Вийдемо ось туди, нас переловлять і – каюк…

Я звертаю в інший бік, наводжу на тему спогадів про недавнє підсовєтське минуле. Шановний товариш ректор київської політехніки оповідає, як то їх контролювали і чистили комсомольці, як вони вчились політграмоти, як зникали професори. Виливає душу, і йому робиться легше. Все таки тут ми далі від Сибіру, ніж там… І треба змагатися.

І німці нарешті стривожені. Спочатку, як і я, не вірили, що «вони» сюди прийдуть. Ширяться вісті, що Ваньки не зовсім чемно поводяться з їх коморами, хлівами, а особливо з самими фрау… Впевняють нас, що американці не віддадуть советам таких важливих індустріальних міст, як Єна… єдиних, свого роду, у світі… «Великому аліянтові»? За гарні очі? Віддадуть!

Минулої неділі я мав промову на святі Коновальця, у приміщенні комітету. Багато гратуляцій…

Мріється, мріється, мріється. Згадується 1941 рік. Рік величезних надій, що став роком величезних розчарувань.

6 червня. Учора відніс зібрані для Червоного Хреста гроші. Совєтських громадян дійсно вивозять силою. Акція нашого комітету значно поширилась. Там день-денно черга за посвідками.

7 червня. День тривоги. З самого рання, як тільки я вмився, прийшов молодий Сеник і сказав, що вже офіційно радіо повідомило про відступлення Тюрінгії большевикам. До мене зайшов нарешті Тичинівський король. Двері моєї кімнатки знов не зачиняються, на обличчях переляк. «Страх і трепет» зійшов і на мене, і «покриває мене тьма». А що сказати, як помогти? Пробую далі перечити…

Однак, ми з Танею пішли до Ваймару ще раз «довідатись». Дорогою дещо розвіявся настрій, створений там, у хаті. До комітету багато прийшло таких, як і ми. Пішла знов делегація до коменданта. Там усе ще нема офіційного розпорядження в цій справі, але нема й певності. Якби щось таке було, дадуть знати сім днів наперед.

Сім днів.

Ми з Танею можемо відвідати мавзолей Гете і Шіллера, що знаходиться на ваймарському кладовищі. Дуже гарячий день, прекрасне, тінисте, повне квітів, кладовище. Місцями і тут побували бомби. Шукаємо могил знаних людей, але це не легка справа, бо ми не знаємо розположення кладовища, а спитати нема кого. Знаходимо лише випадково могилу Христини Вульпіус – служниці і після жінки Гете, що єдина з його чисельних жіночих приятельок цілком присвятила своє життя великому поетові. Приємно віддати їй шану, схилити голову перед її пам’яттю…

І нарешті велика, блідо-жовтого кольору ротонда гробниці двох найбільших поетів людства. Перед нею просторий, всипаний гравієм майданчик з лавочками і густо-зеленими, тінистими, на подобу парасолі, плеканими берестами… Користаємось одною з лавочок і з тіні берестів. Від близості з тими, що їх рештки за стінами тієї споруди, робиться легше, відриваєшся від земного, забуваєш сьогоднішнє. Думки летять різними напрямками і торкаються різних речей. Згадується могила на могилі над Дніпром, у Каневі, згадуються свої рідні могили, там десь покинуті. Ті, що нас женуть, і ті, що люблять. Душа виразно відпочиває, робиться легше, вільніше, просторіше. День тривоги стає днем відпруження.

Але тільки вернулись, уже на дорозі нас переймають наші друзі і засипають питаннями. Говоримо про сім днів, про можливість евакуації, про зустрічі.

Не видно логіки в подіях. Німеччину спихають на захід, віддаючи весь її схід совєтам. Перенаселений індустріяльний захід – аліянтам, хліборобський схід – совєтам. Де в майбутньому стане основною причиною протитиснення і головним аргументом відворотного руху. Це другий Версаль.

Поки що говориться про виміну господарських ресурсів між сходом і заходом, про вияв всенародної свобідної волі на створення єдиної німецької державної одиниці, але згодом це виглядатиме не так. Совєти не дадуть ніодного зерна заходові, ніякої всенародної волі не буде, ніякої нової Німеччини також. Наші люди, що знають совєтські порядки, вже говорять про повну евакуацію не лише Німеччини, але всього заходу Європи. Може, це й переборщення, однак, щось тут є…

9 червня. З Лондону передають, що лондонська преса під добрим настроєм. Відбулися перші по війні кінські перегони… А також Сталін уступив у справі вето і в справі Трієсту.

Знову Ваймар. Ішов полями, лісом, автострадою. Під лісом, у зеленій пшениці, зустрів зайця і серну. Ця остання пройшлася борозною – горда і чудова, як дівчина. Зайчило, звичайно, дурень: дав драпака, задерши хвіст.

Автострада завалена машинами: сюди й туди йдуть без перерви. Бачив знайомих, що недавно вирвалися з Праги. Там повно Москви. Чехи мають те, чого так хотіли. Готвальд, гавдяйтер Сталіна, міністром внутрішніх справ. «Народний комісаріат внутренніх дєл» – енкаведе. Багато наших людей, що не виїхали, загинули. Микола Галаган, Євген Вировий, Славінський. Галагана вивезли, Сдавінського також, Вировий кинувся з вікна. Зінаїду Мирну також арештували, допитували, але випустили. Сірополка також… Архів-Музей під контролем) «визволителів». Чехів мобілізують і вивозять на перевишкіл.

А їхати нам доведеться. Наші люди дуже хвилюються. Я програв по всій лінії…

10 червня. Рано прийшли до нас робітники поляки і запропонували нам їхати з ними. Військо дає їм авта. Кудись під бельгійський кордон, де ніби вони дістануть автономну територію під окупацією польського легіону. Нас з Танею зворушила їх увага, але ми їм подякували. Що сказали б наші земляки, що виявили до мене стільки довір’я.

Між Москвою і Лондоном було дещо затьмарено, але після відвідин Москви відомим совєтофілом Гопкінсом, усі хмари розвіялися. Англія у відступі.

У комітеті Содом і Гомора. Атакують комендатуру і міську управу, домагаються комунікації. Ми були з німцями, хай нам німці й помагають, – сказав американський совєтофільський комендант. Німецька міська управа обіцяє два автобуси на дров’яному паливі. Головна надія на ноги. На наші славні українські ноги. Посвідок маємо досить, навіть від комендатури.

Був у мене Яременко, пропонує піти на станцію і спробувати роздобути вагон. Я вказав йому на дорогу, що завалена ручними возиками німецьких жінок з дітьми. Коли б буди які вагони, ті дістали б першими.

Ми ще не пакуємось. Завтра ще раз іду до Ваймару.

11 червня. У Ваймарі вже рух повною парою. Ноги, возики. Ці останні тепер на вагу золота. Багато наших знайомих уже «поїхали»… Їдуть на Авгсбург, на Мюнхен, на Герсфельд, на Бад Еісінген.

Знову складатись? Те прокляте складання! Котрий раз? Наші недобиті коші, недонищені валізи. Картини, газети, рукописи. Куди те все довеземо, де зробимо останню зупинку?

Нашвидкуруч поповняємо запаси наших харчів, на заході, кажуть, голод. Лишаю Ульрихові свої чоботи, дістаю сало, горох, картоплю.

Просимо Ульриха, щоб відвіз нас до Ваймару. Гаразд. Як буде дощ – відвезе, погода – не відвезе. Йому треба робити в полі. Наші німці також стурбовані, хоча вони все ще не зовсім вірять, що ті «руси» таки прийдуть.

Рух, рух, рух… До нас заходять і заходять. Передовсім професор Скалицький із своєю ланкою і племінницею. Вони розраховують тільки на нас. «А ми вже загинемо… Куди поїдемо? Чим?» Я кажу, що поїдемо, що знайдемо місце, буде чим. Наперед їдемо до Ваймару, до табору, а там побачимо…

Падає дощ. Отже, поїдемо. Бог за нами.

12 червня. Можливо, сьогодні залишимо Тавбах. Ранок. Настрій проклятий. В душі сльота, На дворі також. Легенькі прокльони на всіх і все розсилає моя душевна лабораторія. Уже не слухаю ніяких вістей, хай їм грець. Ширять їх наші ж дурні, щоб нам було ще прикріше. Між нами багато й таких, що думають спасати свою власну шкуру шкурою своїх ближніх, ті діти хамського накорення, плекані в розсаднику великого совєтського будинку божевільних.

А їхати треба, бо ті каналії таки прийдуть. Я десь плачу, десь далеко в собі, в нутрі, бо плакати назовні, щоб бачили інші – гріх. Таня спокійніша від мене, її найбільше лихо, бомби, минуло, моє ж надходить. Бомба, по моєму, невинний шматок металу в порівнянні з людською глупотою, що здібна спаскудити життя гірше від усяких бомб.

Прощай, бідний скупердяго Ульриху. Мені тебе шкода. Згадаєш нас, бідако, не раз і збагнеш, чого ми тут тобі докучали. У мене лайливий настрій. Пригадується Єсєнін:

Нє малітся тєбє, а лаятся,

Научіл ти мєня, Гасподь.

І ще пригадується Рильський:

Ще от день – і все ми, все покинемо

Для блакитнокрилої плавби.

Пізніше: вечір, дощ, ми все ще на місці. Прийшли приємніші вісті: ті чортяки будуть тут дише двадцять п’ятого. Мала втіха. Наші речі спаковані, стоять і чекають, мов символи, мов сфінкси. Тягнемо через життя те драний – тя – купи паперу і дахи, сушимо тим голову, обриваємо руки і все одно десь кинемо. А де ми раби себе самих і не маємо сили від себе звільнитися.

А дощ ллє, мов з цебра… Більше, ніж треба.

Останні хвилюючі години у ліжку під написом:

Der Dich behütet schläft nicht.

13 червня. Покинули Тавбах. Сталась ця епохальна подія сьогодні, о дев’ятій рано. Був сирий, мов намочена губка, день, і погрожувало далі дощем. Ульрих усе квапив їхати, бо на нього ж чекає поле. Казімір не поїхав із своїми земляками, а лишився в Ульриха, бо земляки – земляками, Ульрих – Ульрихом, а серце – серцем. Закохався, бідака, в сусідку Гретхен, і це рішило. Зрештою і Ульрих не останній з останніх, і в ньому сидить дещо від людини.

Прощаючись, Ульричиха пустила сльозу, ульричата пас геть через село проводили, сусіди виходили на вулицю і бажали нам щастя. Віз нас Казімір. З нами Скалицькі. Сиділи, мов цигани, на клунках, тяжкі кониська повільно ступали класичною дорогою, яскрава зелень і свіжо.

Заїхали до Стрілецького дому Ваймару. Був це колись прекрасний ресторан з прекрасними задями, кдюб, кав’ярня, килими, картини, меблі. Тепер мразь, бруд, руїна. Нас тут звалили, мов хуру дров, я бігав, шукав, носив, потів і сердився. Тут нас таких повно. Помпея з малюнку Брюлова, всесвітній потоп. Жінки, діти, старці, собаки. На обличчях переляк. Під’їжджають усе нові й нові підводи, акта. Щасливі кудись від’їжджають, менш щасливі сидять і тремтять. У великій паркетній залі склади скринь, валіз, мішків, пакунків, посередині вільне місце, там грає акордіон і танцюють. Побіч, де попало, сплять діти. Трапляються знайомі. Наш знайомий, бувший директор молочарні в Городку, Фур, що стратив у Берліні жінку, на ресторанній кухні старанно смажить м’ясо.

Ми примістились у малій, вузькій, у самому розі, кімнаті з виглядом на Ваймар. Бруд, сміття, ліжка перевернуті, сінники розбиті. У другому куті якісь люди, що наспіх кудись збираються. Швидко робимо сякі-такі порядки. Сюди й туди дибає і хвилюється Скалицький, нудьгує й охає його дружина, німо сидить на клунках його племінниця, заклопотано робить обід Таня, я ж присів на краю залитого кавою стола і запопадливо пишу.

Хочу вирвати цей шматок життя гарячим, бо він видається мені винятковим, небуденним, неповторним. Це ж Ваймар. В уяві той вічний Фавст, доктор Генрих Фавст, філософ, шукач, той, що женеться за всім, що тікає, що торкається всього незнаного, що намагається пізнати і збагнути Бога і Сатану. І в остаточному приходить до висновку, що збагнути ці речі людина не в силі.

Але побіч Фавста доктор Вагнер. Вчений, винахідник, що «вірить» в науку і розум, що хоче реформувати життя, що прагне знайти його в пробірці дослідів. І він його творить… І він переконаний, що його творчість є досконалою… І приходить на думку: у наш час нема Фавста. Наш час належить Вагнерам. Тим, що творять життя в пробірках. Життя гомункулюсів. Їм здається, що вони «все знають», що їм «усе ясно», що вони реформують… Тим часом вони женуть його на край прірви… Ще крок, ще два і життя буде вбите.

А Фавст тим часом спить у зачарованому сні, і ніхто не знає, як його розбудити. А гомункулюс бушує. Він увійшов у моду, він переконав себе, що він надлюдина, його творець, Вагнер, будить самого Фавста, веде його на Фесальське поле і каже: тут скінчилась доба античних республік і починається доба Імперії Риму. Тут Цезар переміг Помпея. І так сталося. І почалась доба цезаризму. І вела до кінця. І Рим загинув.

Але не загинув Фавст. Він стурбований, він сумний, але він ось викликає з віків найкращу з жінок Олену, прагне відновити життя, одружується з нею, родить з нею сина Евфоріона – поєднання антики і доби гомункулюсів. Починається доба боротьби елементів. Хто переможе? Евфоріон то підноситься до неба, то спускається знов до землі. Бажає досягнути недосяжне, виноситься на найвищу височ-висот… Він нарешті високо… Він несеться в просторах, як комета, але… зривається. І падає додолу. І вбивається. Евфоріонові кінець. Він у царстві тіней. Він кличе за собою і свою матір Олену. Фавст противиться, але вона його кидає і відходить до сина. Переміг Вагнер.

Евфоріон – це ми. Європа. Нова Європа. Гітлер.

Блискуюче родиться й живе хвилину,

А справжнішнє в потомстві не загине.

Невже Гете цими словами дає ще нам надію?

Мене кличуть їсти. Біжу. Пізніше: ходив до міста, до комітету. Там усе запхане людьми. Як, чим поїдемо? І куди? Працює окрема для цього комісія, усі червоні, втомлені, стурбовані. Професор Вєтухів, професор Дубровський, професор Еридов, професор Підгайний, інженер Несходовський. Усе це засідає, радиться, хвилюється, гуртом і зокрема ходить до комендатури, до міської управи. Робляться списки, масові перепустки, скрізь натовп, скрізь черги, скрізь страх, страх, страх.

На велику допомогу нема чого розраховувати, наперед треба рятувати жінок і дітей. Надія на власні сили – надія найкраща. Окремо від комітету стоять гурти, що планують виїзд на власну руку. Ті, що можуть, шукають авта, що не можуть – ручні возики. Я шукаю будь-чого, але такого, що могло б умістити мої пакунки. Вони тяжкі, мов гріх…

У подвір’ї цього ж Шюценгавзу, дещо вище за бараками, група наших малярів на чолі з Перебийносом, власними силами, нашвидкуруч, ремонтує торобало, досить об’ємного розміру, що, видно, довго стояло на смітнику, але яке при біді можна назвати автом. Ним, кажуть, можна їхати, дише треба море бензини. А бензини нема, її треба дістати. Де дістати? Кажуть, десь там у муринів. Як дістати? Треба дати їм самогону. Де взяти самогону? У якихось там італійців.

Мені кажуть: як дістану двадцять літрів бензини – їду. Йдемо з Перебийносом до італійців. Шкода. Було. Ще вчора було. Двісті марок літр. Тепер, на жаль, нема. Кажуть, що хтось там, чи не редактор Маруняк, має коньяк. За таку розкіш можна дістати безліч пального. Де редактор Маруняк? У Гердершуле. Біжу до Гердершуле. Маруняк сам не має, але має одна його знайома. Де та знайома? Знаходимо. Так. вона має, але лише одну пляшку. Де значить: одна каністра бензини. На ту бензину мали б їхати: я з дружиною, Маруняк з дружиною і батьками, і їх знайома. Авто має десять, найвище дванадцять місць, бажаючих сісти на нього сімнадцять. А речі? Ні, це не вигорить.

А тут поспіх, а тут лемент, а тут паніка. Марунякова жінка лежить горілиць і б’є істерику. Усі, мовляв, їдуть, усі дають собі раду, а вони на місці… У неї ж батько й мати і дитина, а большевики вже напевне ось за містом, дише стоять і чекають… Ен-Ка-Ве-Де, що клацає зубами.

До речі, Маруняк мав уже з ними зустріч. Його застали вони в Берліні, хотіли ласкаво вивезти «на родіну», але він удав чеха і направився до Праги. У Празі метушня, ловлять людей, буди випадки палення німців живими, за традицією, як Яна Гуса. Українців з місця видають «братшам русам». Тому Маруняк чимдуж дав ногам ходу.

Під комітетом безодня нарікань. Беруть не нас, а інших. Кожний відомий, кожний заслужений, кожний страждав за справу. Мій добрячий професор Скалицький ані кроку від мене. Він переконаний, що його не візьмуть…

Ну, що ж… Доведеться загибати… Вирвались аж сюди, і тут доведеться пропасти, – жалісно гомонить старий. Його дружина, Віра Антонівна, все лиш питає: – А ска- жить, пожадуста… Як ви думаєте? Чи не прийдуть вони вже завтра? – Ні, ні! Не прийдуть, – кажу заклопотано, але по часі Віра Антонівна знов своє: – А скажіть, пожалуста… чи вони нас не поб’ють? – Ні! Завіщо? Ми виїдемо. Ми з ними нічого не хочемо мати, – гукаю і кудись біжу…

Тікаю. Не можу більше зносити чужих нервів, маю повно своїх.

14 червня. Другий день у Стрілецькому домі. Спалось ніяк, тривога мучила всю ніч. Раннім-ранком біжу до міста і все шукаю нагоди їхати. Лоб мокрий, спина мокра, ноги мліють. В полудень увігнався до наших заль якийсь хлопчисько і сповістив, що на станції стоїть потяг, що бере людей на захід. Куди на захід? Невідомо. Аби захід. Зчиняється метушня, люди беруться за клунки, ми не квапимося йти з іншими, Скалицькі тримаються нас. Добре, але ж ми нічого не маємо, нічого не обіцяємо. Нічого. Він нам вірить. Не встигли люди себе обладувати, як уже біжить інший вісник: – А! З тим потягом нічого не вийде. Я там був. Нікого не беруть, навіть на перон не пускають, там день і ніч тисячі людей валяються.

Я був скрізь і то не раз. У комітеті, в Гердершуле, в пансіоні на Гартенштрассе, на станції. Гасав по місті… Інші мають щастя, я ні. Багато навантажених авт, але інших. А ціни карколомні. За одну туру до найближчого позатюрінгського пункту триста, чотириста, п’ятсот марок. Чорт з ним, аби їхати. Перепитую сотні людей і все дарма. А знаєте, що? Побіжіть-но туди. Такий-то, здається, повинен щось мати. Не вірю, але біжу, і в наслідок почуваюся тим прокаженим з Євангелії, що хотів скупатися в овечій купелі, але завжди приходив запізно.

Прибігаю до Стрілецького дому. На мене одразу накидаються: Що? Є щось? Та бідна Віра Антонівна. Вона вже навіть боїться мене питати, бо відчуває мій настрій, а запитати дуже кортить. Може, раптом є щось відрадніше… Так, – хочу сказати, – є, а кажу: нема. Бо нема. Але тішу, обіцяю: не бійтесь, усі поїдемо, американці обіцяли потяг, – брешу зовсім переконливо, бо треба, щоб люди в щось вірили. Віра Антонівна почала вже твердити, що завтра тут будуть большевики. – Хто вам таке казав? – А там. – Де там? – У залі. – Покажіть! Розуміється, ніхто нічого не казав, це говорить його величність, Король-Страх.

Вештаюсь між людьми, щоб щось більш вірогідного про дійсне становище справи почути. Ніяких газет, ніяких радійових апаратів. Почуваєшся у вирі татарських вістей, мов би утопленик серед океану. Люди переважно найрізніших, переважно невиразного духового складу типів. Часто бачиш «большевиків», вони, здається, прозорі, їх обличчя дихають ненавистю, страхом, підступством. Це ті, що намагаються купити собі ласку сильних зрадою ближніх. Це Юди. Їх тут між нами тисячі, їх видно, вони не чисті… О, як неприємно дихати цим повітрям – брудним, отруєним, зрадливим.

І разом: тут безліч святих. Тих, що прагнули і прагнуть добра, щастя собі й іншим…

Дещо нижче Стрілецького дому пара бараків, що в них видно постійних мешканців. Бачу такий малий барачок, і в ньому відкриті двері… Постійно входять і виходять люди. Що там таке? Виявляється, радіоапарат. Заходжу й собі. Біля апарату весь час сидять і слухають незнайомі люди. Власницею мешкання і апарату молода, циганковатого вигляду, чорнява, з обвислими грудьми під легкою сорочкою, жінка з кількома дітьми, виявляється, «фолькс-дойчка» з Румунії. Невинна, скромна, тиха тваринка, заклопотана і бідна. Її вигнано з дому, як і всіх нас. Вона дозволяє, щоб в її хаті постійно товклися сотні людей. Усі вони жадібно чекають від апарату вістей… Усі хочуть щось знати, особливо про Тюрінгію. Але про те ні слова.

Люди. Скрізь безліч їх. Трохи вище просторі, гарні, з мальованими стінами, бараки. Там також повно. Бачу «наших», бачу людей з Тавбаху, зупиняємось, обмінюємось кількома незначними словами, висловлюємо надію, що скоро поїдемо.

Дещо далі бараки італійців. Питаю, чи їх вивезуть. Вивезуть. Заходжу до поляків. Вивезуть. Зустрічаю лотишів, литовців… Вивезуть. Усіх вивезуть. І настрій підноситься, а як заблищало світло, з залі Стрілецького дому вирвались звуки танго. Бачу групу молодих дівчат і хлопців, що танцюють. Це переважно вирвані з батьківського дому діти, що пішли у світ, многі з них багато бачили і багато пережили. Надолужують, як можуть, утрачену молодість. Чути співи… Наша українська, всемогутня пісня.

Увечорі довідуюсь, що Тюрінгія мусить бути очищена американцями до 21 червня. Це забирає мені сон усієї ночі.

16 червня. Уже о п’ятій був на ногах і простував до міста. Все ще спало. Брав вулицю за вулицею, дім за домом, забрів аж до Верхнього Ваймару, підходив до кожного знаряддя, що нагадувало авто, і лише трапився один випадок, що подав деякі надії. У парку натрапив на людей, що за добру ціну годяться перевезти мене до Герсфедьду. Обіцяв дещо з дорожчих речей і добру заплату. Але не скорше, як за три дні.

– Це буде пізно.

– Чому пізно?

– Та ж прийдуть совєти.

– А, ті прийдуть ще не так скоро.

Краще думати, що скоро.

Коди вернувся до міста, воно було зовсім порожнє. На мене враз находить панічний страх. Не бачу зовсім військових, будівлі, де квартирували американські вояки, виглядають порожніми. Що сталось? Невже вони вибралися протягом ночі? Біжу до готелю «Вікторія», де знаходиться штаб. Ні, штаб на місці. І все на місці. Це лише сьома година, всі сплять. І діє на мене загальний панічний настрій. Нерви мої не в порядку.

А люди все таки їдуть. На Авгсбург, на Вюрцбург, на Бад Кісінген, на Герсфельд. Чи є там наші люди? Є. Де їх нема? Навіть комітети. Оповідають дива. Червоні займаються людоловством, люди бороняться, багато жертв. Один у комітеті оповідає, як він у Вюрцберзі шукав український комітет. Каже, шукали довго і нарешті знайшли. У руїнах подоба будови. Раненько. Постукали до дверей. По часі з-за дверей питання: Хто там? Свої. Хто свої? Назвали себе. Двері відхиляються, в них добродій у білизні, в руках сокира. А я, каже, думав: уже прийшли. Вони тут, як собаки, нюхають. Недобрі вісті прийшли з Бад Кісінгену. Там комендант жидівського походження і сприяє большевикам. Влаштовує віча, людей намовляють, потім загрожують, далі силують.

У комітеті мене запевнили, що ми поїдемо разом з комітетом. Треба лише перебратися до пансіону на Гартеп-штрассе. Але я тепер не конче покладаюсь на запевнення. Багато обіцяли, та забули про свою обіцянку. Мистці об’їздили своє торобало і поїхали. Такий добродій Грінченко, що десь роздобув трактора і причепу і що обіцяв нас узяти, поїхав і не взяв. Представники одного політичного угруповання, що вважають мене «своїм» і що вивозять «організовано своїх», обіцяли й нас забрати, але забули це зробити. Бачив, як вони виїздили. Мені лишили обіцянку, що вернуться. І не вернулись.

Але ми рішені. Не трапиться нічого, – кидаємо все і йдемо пішки. Гірше зі Скалицькими. Вони старші люди і йти їм неможливо. Віра Антонівна вже мовчить, старий стогне та охає. Мені хочеться щось знайти для них. Нарешті хтось прибіг і сказав, що на станції сформовано великий потяг, який бере людей на Франкфурт. Раджу Скалицьким скористатися з нагоди. Ні, вони хочуть з нами. Хай будемо разом. – Ми ж ще не їдемо, і нема великої певності, чи поїдемо. Єдина надія на автобус комітету, і якщо вони можуть чекати… Ні, чекати вони не можуть. Віра Антонівна не спить, вона може захворіти… Годяться їхати тепер.

І мені було не легко бачити, як ці люди збиралися, як швидко, щоб не спізнитися, пакували своє вбоге майно, як не легко їм було його нести, як старому зірвалось кілька сльозин на прощання. – їдемо. Бог з ним… Кудись їдемо… Будьте здоровенькі. Може, ще зустрінемось! І пішли, навантажені. Я їх провів. Залишилось по них кілька клунків сухої картоплі. Не могли понести. А була та картопля так старанно загорнута і зашита, ніби то було золото.

Але добре, що вони поїхали. Аби лиш за ту прокляту межу, а там знайдуться. Тут же ніяких гарантій, що їм удалось б до когось приєднатися…

До вечора у мене безодня роботи. Шукаю ручного воза, і перевожу до пансіону на Гартенштрассе своє майно. Це не близько і не легко, обливаюсь дванадцятьма потами… У пансіоні повно наших, переважно харків’ян, сливе ціла «організована громадськість», люди всіх станів і віку. Вони тут «раюють», бо прекрасні кімнати, м’які ліжка, чистота. Ми вже давно не користались такими благами. Ми дістали кімнату, і Таня негайно взялася за порядки. Наші люди мають недобру звичку: вибираючись, залишати за собою по можливості більший непорядок.

Разом з усім, тут повно страху. Що ж зробили всі ті мирні люди, що вони так бояться? Питання нашої епохи. Вони, розуміється, нічого не зробили. Хвора епоха породила хворих людей. Наш вік породив страх перед своєю батьківщиною, перед державою. Страх замінив авторитет і владу. Страх став на місці гідності і свободи.

Боїмось бути громадянами СССР. Бути безмовною, безправною, пониженою, гнаною істотою. Боїмось беззаконня і сваволі.

Не кари, не законів, не правосуддя боїмось… Боїмось дикої розправи нічим негамованих пристрастей. І не боїмось смерти. Боїмось повільного, у муках душі і тіла, конання.

18 червня. Усі дні однакові. Комітет працює далі. Професор Вєтухів, що керує акцією евакуації, запевняє, що всі поїдуть, а він поїде останнім. Людська повінь починає спадати. Багато поїхало, а ще більше пішло пішки. Ми на місці. Нам сказали чекати. Нема причин для істерики, соромлю себе за малодушшя, але не можу дати собі ради. В моєму житті я ще не переживав подібного неспокою.

Щоб відпочити і прийти до рівноваги, йду до парку, до пам’ятника Ліста, або до будинку Гете. Тут мені легше, ті люди певно живуть у віках, вони не страшили, вони вчили. І тому вони сильні, і тому вічні. Зникли пам’ятники й вулиці Гітлера і Герінга, не зникли Гете й Шіллера, Мені тут приємно і безпечно, не хочеться вертатись до дійсності.

Я познайомився з завідуючою пансіоном – поважною, гарною дамою, що займає в будинку пару добре обставлених кімнат. Вона, видно, не призвичаєна бачити в себе таких, як ми, гостей. Просить мене, щоб я вплинув на наших людей, щоб вони нічого не вивозили з пансіону. Бракує вже ложок, мисок горняток.

Обіцяю це зробити, але вона помічає мій скептичний настрій з приводу цього. Запрошує мене на чашку кави. З приємністю приймаю запрошення. Зав’язується цікава розмова на тему горнят, утікачів, війни, історії. Виявляється, що вона є викладачкою історії якогось там інституту. Я питаю, чим пояснити факт, що німецький народ протягом одного покоління програв дві великі війни. Зазначила, що німці ніколи не були народом політичним. Це техніки, організатори, поети, музики, вояки. Їм бракує синтези цих вартостей.

Розмовляємо довго і з приємністю. Прощаємось приятелями. Іду до своїх. Унизу, перед будинком, на горах клунків сидять і чекають на свою чергу жінки, діти, чоловіки. Пару разів на день під’їжджає автобус і забирає, скільки може. Ті, що їдуть, радісно сміються, ті що чекають, мають смутні обличчя.

Ми їдемо завтра у передостанній черзі. І не до Бад Кісінгену, а до Герсфельду, в провінції Гессен-Насау. І боїмось. А що, як «щось станеться», як попсується кволий, на дров’яному паливі, автобус, або виникне якась інша перешкода. З нами чекають також наші друзі Жеваги, пані Осадча, Пастернаки. Усіма дорогами на захід, денно і нічно, без перерви йдуть люди. На захід. Далі на захід. З перших свідомих років мого життя, будучи патріотом своєї країни, свій зір я скеровував на захід. Моя спрага заходу насичена. Дуже мало років мав я нагоду бути на землі предків. Ціле життя – захід. Далі, далі на захід!19 червня. Наш день. О десятій перед обідом має приїхати автобус і нас забрати. Ми готові від раннього рання. Наші маєтки гордо стоять унизу, при виході, разом з іншими. Я вже не бігаю і не шукаю. Їдемо майже останніми, після нас від’їжджає лише комітет. Мусимо віддати йому справедливість. Усе, що можна було зробити -- зроблено. Честь і слава тим людям.

О десятій автобус не приходить. Натомість приходить вістка, що з ним трапилась аварія і тепер його десь там лагодять. Коли приїде – невідомо.

Це і є те, чого ми боялись. Новий іспит нервів. Виповнені страхом години пливуть повільно. О дванадцятій автобуса нема. Обід, що його мали з’їсти в дорозі, з’їли на місці. Година друга, третя… четверта. Неспокій великий. Професор Вєтухів утихомирює людей, йому вірять, але з острахом. Нарешті, біля пів на шосту почувся гуркіт мотору, а згодом під’їхав тяжко великий автобус, перебудований, відповідно часові, на дров’яне паливо. О радість велика! Зчинився рейвах. Професор Вєтухів стоїть гордо, мов Мойсей, що виводить нас із землі Єгипетської, зі списком у руках. Тридцять прізвищ вичитує він на цей раз, наше прізвище також там є. Автобус тим часом заточується і стає. Закочуємо рукави. Наперед речі, їх цілі гори, все те до заднього переділу. Далі йдуть люди, один за одним, по списку. З нами їдуть Пастернаки, Жеваги, Осадча…

В автобусі тісно і гаряче. Багато невдоволених. Дебелий, вусатий добродій, що набрав із собою багато шевського приладдя, стоїть посередині, йому тісно, він не вміщається, він бурчить. Йому радять злізти та йти пішки, або найняти лімузину. Курці страждають. Їм хочеться курити, решта протестує…

Автобус тяжко рушає, він переладований. Їдемо. Замахало багато рук. Поволі спускаємось униз. Алеї… парк… руїни. Прощай, Ваймаре! Жадібно вдивляюсь у довкілля, ловлю останні враження. Сильні, гострі, незабутні враження. Враження виняткового часу. Враження останніх днів епохи.

А шкода лишати Ваймар. Розбитий, розшарпаний, а все таки він місто якогось добра, що ним насичене все повітря. Багато лип, багато каштанів… Під їх тінню завжди відчуваєш радість відпочинку. І духової повноти.

І шкода мені тих днів. З ними лишив я багато свого серця.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. П’ять по дванадцятій. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюса, 1954 р., с. 107 – 157.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 130

Модифіковано : 26.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.