Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / П’ять по дванадцятій / Під каштанами у Гете

П’ять по дванадцятій

Під каштанами у Гете

Улас Самчук

Mein Lied ertönt der unbekannten Menge.

Göthe

25 лютого. Дні і ночі швидко чергуються. Ще шматок небувалого: ми в Тюрінгії, під Ваймаром, у селі Таубах. Прибули сюди вчора.

Маємо маленьку, мов шухлядка, без печі, кімнатку, пару вузько-глибоких ліжок, розхитаний стілець і малий, різьблений посудничок. Стола бракує, тому пишу на колінах.

Але як приємно! Ми під стріхою, замість сирен за вікном півні, замість бомб сонце і, нехтуючи місяцем лютим, на дворі не лютнево, а квітнево, тепломір показує плюс тринадцять.

Як же це, в лиха, скоїлось, що ми їхали на Геру, а попали сюди? Скоїлось. Нас, видно, веде сила, що краще за нас знає наші путі.

Два тижні тому ми залишили Берлін. Їхали тяжко, повільно, з пересадками, зі страхом і трепетом. Потяг ступав, ніби злодій, гробова темнота, ревуть сирени, там то там загоряються і горять обрії, вибухи, зриви і придушений гуркіт моторів у небі.

А все ж їхали… Станція за станцією – яка і що – за темнотою не видно, і доїхали до Ляйпцігу.

Ляйпціг. Знана на карті Європи точка, колись велике й горде слово, місто книг, найбільший залізничний вузол. Тепер це найбільша, майстерна, апокаліптична руїна; якась химерна рука, мов сірники, поламала бетон, віртуозно погнула крицеві стовпи, розгромила й розкидала гігантські споруди, мов би дімки з карт.

Чекання. Ранній ранок. Дрібний дощ. Темнота. Маси народу. Кволий, втомлений рух. По двох годинах сідаємо на потяг і їдемо на Вайсенфельд. Тут знов чекання й знов пересадка. Потяжок, що повезе нас до Цайсу, до останнього кутика, по господарськи, заповнений. Штурм. Крізь двері, вікна, через голови, через усі перешкоди. Мою бойову активність поважно гамують валіза в руках і наплечник за плечима. Прокладаю дорогу, а за мною Таня. Потяг, видно, не має наміру чекати висліду боротьби і цілком виразно рушає, залишаючи величезну юрбу за собою. І раптом чую розпачливий оклик Тані. Я рвуся до дверей, чемність не грає тут ролі, бачу, Таня ще за бортом, але ось учепилась за дверці, хапаю її за руку і що сили держу. По довшому змаганню і вона в середині. Славити Бога! їдемо, горді своєю перемогою.

Біля одинадцятої в Цайсі. Тут перерва до трьох годин по обіді, і нова пересадка вже на Геру. Сидимо в гурті інших у почекальні, обережно замовляємо по двадцять грамів хліба, по десять грамів ковбаси, п’ємо мляве пиво і повільно надолужуємо безсонну минулу ніч. Дощ перестав, виглянуло сонце, стало тепло, мов на весні. Йдемо прогулятись, бачимо цілі юрби французьких полонених, що ладнають дорогу, ходять люди зі знаком «Ост», попадаються ес-еси. Мирно і тихо, і все на місці…

О третій знову штурм, знову боротьба, знов їдемо. На цей раз я позбувся лише гудзиків від свого плаща, але Таня зі мною. Вона везе дуже великий скарб: картину Федора Кричевського, куплену в Києві, у автора. Цікаво, куди і як ми її завеземо.

Біля п’ятої ми нарешті в Гері. Зовсім, аж на диво, ціле, неторкнуте пальцем війни місто. Гарна погода, гарний, рожевий настрій. Мріється про відпочинок, вечерю, ванну. Шукаємо мешкання нашого німецького приятеля, високого достойника. Знайшли. Гарна, тиха, ціла вулиця, гарний дім, зовсім чисті, ніби в мирні часи, сходи, блискучі двері. Дзвонимо. Відчиняє служниця. Питаємо, чи дома пан директор, і називаємо себе. Ні, пана дома нема, але є пані. Просимо пані. Служниця пускає нас до почекальні. Чисто, тепло, просторно, цілі вікна, м’які фотелі.

Приходить пані. Знайомимось. Вона нас знає, чула, Герман багато їй про нас оповідав, але розмова в’яжеться в’яло. Таня виймає цигарки, просить дозволу закурити, сама курить і частує господиню. Та бере і також курить. Таня пропонує їй цілу пачку – бере. Дзвонить до Германа. І враз чуємо в слухавці цілу бурю. Бачу, пані міняє тон. Поклала слухавку і сказала, що він зараз буде тут.

І дійсно він прибув. Першим його словом було:

– Як ти всюди попав? Де дістав адресу?

– Та ж від тебе. Ти ж мені писав…

– До мене чужинцям заходити заборонено.

Конфуз. Великий, історичний, епохальний конфуз. Мій друг, мій побратим… І не можна… Між нами стоїть питання раси. Питання війни. Ми з Танею встаємо. Добре. Ми йдемо. Ні. Він може нас примістити на деякий час у гуртожитку. Тут є такий для втікачів німецьких поліційних родин… І з місця почав дзвонити.

І так ми опинились у поліційному гуртожитку, якесь бувше касино, сам пан директор відвів нас туди і рекомендував, як своїх приятелів, начальству. До нас повна увага і респект, маємо двоє ліжок, зі. всіх боків жінки, діти, крики, верески, гори речей, нема тривог. Під вереск немовлят спимо, мов би забиті, дістаємо сніданки, обіди, вечері.

Другого дня, на запрошення директора, заходжу до його уряду. Урядово маю право до нього заходити. Його кабінет на п’ятому поверсі великого будинку дирекції поліції. Деякий час чекаю, бо в нього якийсь генерал. Потім приймає мене. Він радий мене бачити, мушу його розуміти, просить сідати. Що чувати? Як, на мій погляд, війна? Хто переможе?

– Мені потрібно мешкання, з місця заявляю йому, ігноруючи інші питання.

– На жаль, цей район для чужинців закритий, – каже пан директор.

– Але ж ти директор.

На жаль, від нього це не залежить. Зрештою, він попробує, але за успіх не ручається. Але його цікавить інше. Хто ж, по твоєму, переможе? Ти завжди був мудрим…

Нащо питаєш? Ще в Рівному я казав тобі, хто переможе. Свого часу не раз вели ми з ним на цю тему розмови. Ще з початку війни, ще перед Сталінградом. Я не ховався з своїми прогнозами. Він був свідком мого арешту в Рівному, бо саме тоді жив у мене. Я казав, і Навіть робив натяки в статтях, що в таких умовах і з такими політичними засобами перемогти неможливо. Але ж у нас є нова, таємна зброя, – заявляє директор.

Я виразно посміхаюсь. Герман Блюме бачить мій посміх. Ти не віриш? О! Чому? Вірю. У нас, каже, фау І, фау II, нові ловецькі літаки, що здібні перетинати ворожі бомбовози. Ось саме говорив мені про це той генерал. Зброя тут, кажу, не поможе. А що, по твоєму? Знов, скажеш, самостійна Україна? Ні, кажу. Не поможе ані свята вода. Війна вже програна. Ще місяць-два і «шлюс». «Файрам». Ти думаєш? – ставить гостро питання і випростується. Що тут думати? Я переконаний, – відповідаю йому. Директор похмурнів, але він не здається. А ось той генерал твердить, що ми замиримось із західним аліянтами, а з росіянами дамо собі раду. Це твердить, кажу, генерал, але цього не твердить містер Черчіль. І Рузвельт. Ти ж, напевне, слухаєш їх радієві передачі.

Герман дуже добре знає хід моїх думок, ми з ним стільки разів вели різкі дискусії ще за студентських часів, і він звик з ними рахуватися. Багато з моїх передбачень справдилося, він це добре знає. Тому ця мова його пригнобила зовсім.

– А що ж думаєш ти робити? – питає.

– Поїду, – кажу коротко.

– Куди?

– Тим часом думаю до Пляуен.

– Чому до Пляуен?

– Там багато моїх знайомих.

– Хочеш там залишитись?

– Ні.

– А чому?

– Хочеш знати, чому? – питаю. – Там будуть большевики.

– Ха-ха-ха! – сміється Герман. – А де ж ти оселишся, щоб не було большевиків?

– Ще не знаю. Здається, поїду до Ваймару.

– Там, думаєш, большевиків не буде? – питає іронічно.

– Хочу думати, що не буде…

Герман Блюме збентежений, не знає, що робити, помітно нервується, просить зайти ще. Я обіцяю і прощаюсь.

Як приємно ходити по вулиці цілого міста, відпочивати від руїн. Заходимо з Танею до кав’ярні, замовляємо несмачні, Бог-зна з чого, тістечка, замовляємо каву з праженого ячменю, замовляємо ілюстровані журнали. Тут тепер гурток бабусь, що, видно, щодня сходяться сюди поклепати язиками, панна з молодим, раненим фронтовиком, що прийшов у відпустку, кілька таких же, як і ми, втікачів – чужинців і німці. Кельнери, як правило, чужинці – чехи, італійці, поляки.

Ми сидимо, розкошуємо, читаємо журнали, звідомлення з фронтів. Бачимо і чуємо ті самі героїчні, переможні слова і фрази, знаємо їх напам’ять і дивуємось, що люди, у великій масі дорослі, освічені і не без розуму, можуть таке казати, а ще гірше, в таке вірити. І не шукати засобів виходу з положення, бути дерев’яно-мертвими фігурами сліпої фортуни, що вже занесла свою караючу руку над головами вершителів подій.

Увечорі, біля дев’ятої, тривога. Спускаємось до дуже мілкої пивниці під будинком, що Таня дуже переживає.

Тут багато веселих жінок, і коли десь б’ють завзято гармати і ревуть літаки, вони чомусь заходяться сміхом. Таня і це винятково переживає. Їй видається сміх у такий час блюзнірством. Я ж дивлюсь на це спокійно і байдуже.

Другого дня мчусь до Пляуен. Тут скупчені українські видавництва, що виходять з рамени відділу пропаганди. Тут також багато моїх знайомих. Наші люди люблять триматися якогось гурту. Місто також ще мало заторкнуте бомбами, зруйновано лише двірець і дещо вулиць у центрі. Але тривоги бувають часто, населення ховається у величезній, підземній норі, де мало повітря і де навіть тече струмочок води. Тут багато моїх, переважно літературних, знайомих. Проф. Ш. [Шевельов?], проф. К., письменник І. К., письменник Ю. К. [Юрій Косач?] і чимало інших. Приємні зустрічі, багато розмов, повні гумору, шукання харчів, планування нових видань.

Але залишатись тут я не збираюсь, ані не збираюсь щось тут друкувати. Цього роду видавництв і видань я, по змозі моїх сил, завжди цілком свідомо уникав. Не любив і змісту таких видань – нещирого, несправжнього, фарбованого, прісного. Люди, що цим займаються – займаються лише з потреби зарібку, я ж таким пе нуждаюсь, тому волію утриматись.

По двох днях вертаюсь назад. А вже другого дня знов лишаю жінку в шумному поліційному гуртожитку. Вона там розкошує, старанно, вдень і вночі, відвідує бомбосховище, а я, під звуки чисельних сирен, відправляюсь на прогулянку по Тюрінгії.

17 лютого. Субота. Прекрасний, сливе весняний день, сонце і лагідний вітрець. Біля години першої по обіді відходить потяг на Ваймар, дві години їзди. Таня проводить мене любенько на станцію, і вже по дорозі сирени заганяють нас до дуже легковажного бомбосховища із штучним насипом півметра землі, що Таня, розуміється, дуже переживає. На щастя, цей раз бомби впали деінде, нас не торкнулися, і по двох годинах сидіння, під звуки сирен відклику, ми щасливо вилазимо на денне світло.

Потяг замість двох годин, везе мене п’ять. Ще раз гули сирени. Зупинились у полі і стояли в заглибленню дороги, мов миші під мітлою. Я мав час і нагоду віддатися своїм думкам, що заливали мене цілого. Тож уперше їду до Ваймару – міста Гете, Шіллера, Ліста, Ніцше, Гердера, Улянда, Корони Шротер… Класичний грунт Німеччини. Ваймарська конституція. Місто поезії, думки, великих ідей і прекрасних почувань. Скільки чулося, скільки читалося! Хто з культурних людей Європи, а то й світу, не мріяв хоч раз у житті побувати тут. До таких належав і я, але не мав до цього часу доброї нагоди. І ось моя мрія сповнилась. Я їду. До Ваймару. Ще година, і я там.

Але сім кілометрів перед Ваймаром, на маленькій станції Мелінгені, потяг несміливо зупинився і ані руш уперед. Година одна, друга, починає вечоріти, я хвилююсь, у мене там ніяких адрес, коли приїду затемна, до кого вдамся, де ночуватиму?

Тим часом над Ваймаром розлого, яскраво й щиро ревуть сирени. Сонце маєстатно і сильно заливається за стіну Ваймарського парку, а у високому чистому небі літаки пливуть спокійно й величаво, ніби зграї орлів. Можна собі уявити, що там перед хвилиною діялось. Не віриться, що ми на землі і що це дійсно так. Чи не є це часом якась зміна нашої планети? Ми заснули, і ось нас перекинуто в інший світ, і ми дивуємось. І про що, власне, тут ходить? Американські летуни, «Фавст» Гете, музика Ліста? Все поміщалось. Це музика всесвіту, космічна гра планет, сонць, комет, духа й матерії. Як велично і разом… смішно! Даруйте!

Але потяг нарешті рушає і змінює мої думки, у мене прокидається надія ще за смеркання дістатися в гості до Гете. Але надія коротка. Біля Верхнього Ваймару, перед великим віадуктом, що, на диво, стоїть цілий, потяг знову, мені на злість, обережно зупиняється. Мене нервує його скрадлива обережність. Женись у прірву і баста. Ні! Він, бачте, хоче обдурити і себе і війну, і хоче – ха-ха-ха! – жити.

Мої нерви видержуть легко бомбардування, але не видержують чекання. Ну, посудіть самі: я кваплюся, мене беруть чорти, здається, скочу з насипу і побіжу, а він стоїть. Ну, чого? Знає він, той бідний, обережний, німецький потяг, чого він чекає і, можливо, переживає свою «неточність» більше, ніж я, але він мовчить, а я нервуюсь.

Нарешті не видержую, стрибаю з потягу, з насипу і, мов коза, біжу вниз, просто на цілу серію кратерів, що геть помережили цей краєвид, де, видно, колись був прекрасний сад. Бідні дерева розкидались на всі боки, кілька будиночків розсипалося на сміття, яма на ямі… Мабуть тут не раз уже побували Рузвельтові орли.

Але я йду, шествую, біжу. Якийсь сад, чи парк, чи город… Хочеться скоріше вибратись на якусь дорогу, я повний найкращих думок і сподівань, хай буде, що буде, але я люблю життя і людей, бо я знаю, що по цій землі ходив творець Фавста, який уже тоді знав і бачив, що прийде цей день Апокаліпси, і що люди люблять смакувати трагічне життя і дихати трагічним повітрям. Інакше вони не були б людьми.

І нарешті дорога… Вибачте… Поорані хідники, купи цегли і болота. Недавній дощ додав до цього своїх прикрас, і баюри на хідниках – по самі кісточки. Я стрибаю, хляпаю, і все думаю, як би то когось з «наших» зустріти, їх же тут стільки розвелося. Але в таких випадках рідко коли щастя біжить назустріч, а до того це субота, після бомбардування, вечір, темнота, грязюка, і кому в таких умовах хочеться ходити, скажемо, на прогулянку, навіть коли це й у Ваймарі?

Я сам, я на вулиці, я не знаю куди і до кого вдатися. Спробував зайти до німців, до інформаційного уряду партії. Я і німці. Я і партія. Чи не навчив мене випадок з моїм другом Германом Блюме? Може, сто разів уже зарікався звертатися за чимсь до німців, але ж тут такі преглупі умови, що мусиш іноді знехтувати свої постанови і звернутися хоч би й до самого Люципера. І на цей раз мої звертання даремні. Мешкань нема, готелів нема, ніякої ради нема. Я можу собі йти і робити, що мені захочеться. Найкраще це лишитись на вулиці…

Але з настанням темноти я все збільшую швидкість свого руху. Тут же мусить існувати якийсь наш комітет. Допитуюсь і знаходжу його. Але це даремні і жалюгідні спроби. Субота і ніч, і я це цілком розумію. Німі стіни і двері ще збільшили моє зрозуміння. І коли хтось сказав, що на залізничній станції є деяка можливість пересидіти ніч, я схопився за цю дошку рятунку, як потопаючий за бритву, і побіг…

Та все таки дорогою до станції, під каштанами, що їх тут так багато, цілком випадково і навіть у темноті я наткнувся на свою людину. І навіть з того ж мого УНО. Був це унівський урядовець, добрячий пан Прокопович. Його і пані Коваленкову вислано сюди з певною кількістю речей та з місією підшукання приміщення для службовців УНО на рішучий випадок потреби. Яке щастя! Яке шалене щастя! Я вже маю все!

Але дарма. Велика помилка. По кількох словах я довідався, що мій шановний колега в останній стадії розпуки, Що таке? Плачевним, гірко-українським тоном і голосом мій шановний ангел рятунку оповів мені, що він тут уже пару тижнів, що їх сюди вислали, що до цього часу вони тут не мають ніякого приміщення, ніякої опіки, ніяких засобів до життя. Що зупинилися вони в якійсь там відомій школі Гердера, що там повно таких же, як і він, що валяються вони, мов дрова, на долівці, що там ні дверей, ні вікон… Словом – розпука!

Цей лемент вернув мені мій добрий настрій, я вже майже сміюся. Ану, ведіть мене до тієї школи. Гердер? Само ім’я вже вселяє в нас віру і надію. Славетний Йоган Готфрид фон Гердер, філософ, критик, поет, священик. Його школа, його місце діяльності. Чи ж не слід там побувати? О, мій дорогий земляче! Навіщо тут вікна, двері і таке інше?

Ми вертаємось, властиво, вертаюсь я, бо мій земляк шествує своєю дорогою розпуки далі. Я щось говорю. Настрій мого супутника дещо піднісся, ми по приятельськи гомонимо, і нарешті догомоніли до славетного ваймарського, історичного Ратскеллера. Моєму землякові це нічого не каже, він лише нарікає, що тут тепер нема нічого поїсти, але я знаю, що тут попивав пиво Гете з Шіллером, і цього мені вистачає.

До всього, вечеря, переборщено скромна, пара картоплин і клякса чогось зеленого, мабуть вітамінного, але все таки вечеря. Соромно лише, що американці так безпардонно поводяться з делікатними будиночками Ваймару, тією гордістю німецької класичної архітектури, і від них тепер так мало залишилося. Багато з них перестало існувати, вода і світло перестали текти. Вулиці вщерть завалені грузами, і коли проходять партійці, на їх обличчях уже нема виразу півбожка найвищої в світі раси, а є лише звичайна людська жалюгідність, коли вона зустрінеться на своїй дорозі з дещо незвичним станом.

Тут, у Ваймарі, виразно пахне повним і безповоротним упадком Третього Гітлерового Райху. Сонце гакового хреста вже зайшло, і тільки дуже слабенькі його відблиски помітні ще над безконечним, величним маєстатом королеви Руїни.

Зовсім пізно, в бездонній глибині ночі намацуємо школу Гердера. Замість входових дверей, якась заслона, на брудних, розхитаних сходах огарок свічки, багато дверей, і в одні з них, на другому поверсі, заходимо. Майже темнота, десь далеко, в куті, блимає вогник, на помості, вздовж стін і по середині, дійсно, мов дрова, люди. Земляк П. заявляє, що привів нового гостя і назвав моє прізвище. – Пан Самчук? – чую одразу з темноти. – Так, – кажу. Прошу ласкаво сюди, до мене, тут є місце. Чую незнайомий, але добрий і приятельський голос. Прямую іуди через розложені сінники і стискаю чиюсь теплу, дружню долоню. Це був новий знайомий, добрячий пан Григор’їв, що з ним ми заприятелювали, і якого я ніколи не забуду.

А спав я на тому клаптеві сінника солодко і міцно, і приснився мені дуже дивний сон: приснилось, ніби помер наш відомий публіцист Д. [Донцов?], і я гірко оплакував його смерть. Прокинувшись рано, я, здається, мав на очах сльози.

Коли вийшов на двір, побачив у ранковому тумані незабутнє видовище: відому, історичну церкву, що в ній проповідував Гердер, і яка носить його ім’я. Її покривля зовсім обсипалась, гострошпилі крокви, ніби ребра кістяка, стирчать угору, стіни побиті, кусні покривлі ганебно валяються купами в болоті, і тільки пам’ятник самого Гердера стоїть неушкодженим. А гурти наших людей, переважно жінки, мешканці школи, збирають розкидане з даху дерево на паливо в своїх печах. Там то там горять багаття, що на них кип’ятять чай.

Скільки очей протягом століть оглядало цю святиню, але напевне ні одне око не проглянуло її майбутнього, того, що прилетять літаки з другої половини планети заходу, що прийдуть люди з далекого сходу Європи, щоб цей храм потрясти до основ, а його залишками зварити собі чаю. І мусіли це зробити, без їх волі, саме ті жінки і діти, що їх теперішні горді нащадки Гердера мали намір обернути в рабів на їх власній землі. Буття химерне. Його шляхи неісповідимі. Ніхто і ніщо не уникне приречення.

Недільний ранок. Матове сонце, сіровато і тепло. Довідуюсь, що й минулої ночі була тривога, але не було Тані, і я спокійно її проспав. Спішу оглянути Ваймар, одночасно поснідати, а при нагоді пошукати за якимсь приміщенням. З досвіду і з оповідань тутешніх земляків знаю, що це справа сливе безнадійна. Але я суцільне захоплення, і це мені помагає. Тут но цих, колись утульних, вуличках та провулках ступав великий олімпієць Йоган Вольфганг Гете, і Фрідрих Шіллер. Вони поклали свою печать безсмертя на це місто, і воно живе разом з тими, що супроводжували його життя. Шарлота фон Штайн, Шарлота Шіллер, Корона Шротер, Кароліна Ягеман.

Ті, що творили ореол творцям «Фавста» й «Розбійників», ті, що жили разом з ними і разом з ними пішли в далеку мандрівку майбутнього, дійшли до цього дня, і до цих руїн, і освятили їх своєю присутністю, і мені, бездомному мандрівникові, надали сили бачити цей світ очима не тільки того, що є, але й того, що було і що буде, розуміти цей трагічний епізод, як маленьку частинку безмежного космосу, що в своїй цілості є гарним, вічним, незбагнутим твором невідомого нам Сотворитеся.

Час снідати, відчуваю на це потребу, випадково бачу пошарпаний готелик з написом «Цур Зоне» (Під сонцем) бачу крізь вікно його ресторану гостей, що щось смачно їдять, і рішаю й собі зайти туди.

Заходжу. Знаходжу місце. Сідаю. Оглядаюсь. Приходить по часі довгий, довгошиїй, мов жирафа, і худий, як тараня, кельнер. Даю йому відтяти від моїх харчових карток десять грамів масла і два окрайчики хліба, а також дістаю горнятко житньої, без цукру, кави. Довгий кельнер феноменально повільний і феноменально нічим не зацікавлений. На питання майже не відповідає. Гоблю атентат на його крокодилячий спокій і виймаю кілька «спортів». І при тому питаю, чи не можна б тут на деякий час дістати кімнати. Жирафа глянула на мене зі своєї висоти, взяла «спорти» і бевкнула: – Мегліх! (Можливо!) Ура! Слава! Я маю місце «Під сонцем», я позбавлений потреби вертатися до славного Гердера, я розчарую мого великого песиміста П., я маю цілком пристойну, з целюльозовими шибами, кімнату з чистим ліжком і з усіма іншими ліжковими прикрасами й вигодами.

А коли я спитав жирафу, де тут будинок Гете, та сердито відкликнулась: – Ее вар айн маль! (Це було колись). А що там тепер? – питаю. – Дрек! – каже той. (Бруд). Але я хочу бачити і той «дрек», я лишаю готель і прямую до відомої «Ам Фрауенплан», де стоїть той ліричний, загорнутий у дикий виноград, будиночок, що ми бачили його на чисельних листівках уже не раз, з тією каретою при вході і пишним паном гегаймратом, що виходить з дверей до карети, з парою хлопчиків збоку, які до всього приглядаються, тримаючи пальця в роті.

І ось він, той «дрек», а я перед ним. Дивуюся. Так. Притулок творця «Фавста» дістав і свою порцію американського пороху. Права половина мешкання дійсно «дрек»: відвалені стіни, розметені папери, скинуті картини, відкриті сходи. Але друга половина стоїть із забитими вікнами, і портал входу, з числом 67, над дверима темно-зеленавої барви, так само стоїть. І стоїть також відомий ресторанчик, здається, «Цум Адлер», де то часто бував пишний гегаймрат, і де він приймав чисельних своїх поклонників і поклонниць, включно з безсмертним Людвиком фон Бетговеном. І відома ажурна, романтична криниця на маленькому майданчику, перед вікнами дому, ціла. І шматок вулиці…

Стою, дивуюся, шепчу якісь слова, не то молитви, не то прокляття, після йду далі, на вулицю Шіллера, що знаходиться тут же трошки далі і доходжу до невеличкого, двоповерхового, із зачиненими віконницями, зовсім розхитаного, але все таки цілого будиночку, що в ньому було написано «Вільгельма Теля», і інше, і інше. Привіт тобі, великий Поете! Здіймаю капелюха. Намагаюся заглянути крізь віконниці до середини. Крихітні кімнаточки, малі меблі. Як міг у них жити такий велетень, як Фрідрих Шіллер? Міг. І жив. І творив. І дав безконечно більше людям, ніж ті чисельні у пишних замках і палацах.

Зворушливо висять на стінах поблідлі картинки в овальних рямцях. Стоять різні речі, лежать папери. Чекаю, що вийде з тих маленьких дверей пані Шарлота і запросить мене до середини. Я переконаний, що вона не належить до малесеньких «надлюдей», що мешкають у цих руїнах моїх днів. І вона виходить, і запрошує мене, і знайомить із своїм Фрідрихом, і ми довго, приязно розмовляємо, а після я відходжу… Так багато поніс я із собою сили і відваги жати.

Але мені все ще мало, йду далі. Продираюся стежками поміж звалищами, пригадую собі мою мандрівку в товаристві Роберта Лісовського, 1938 року, крізь руїни Помпеї, прямую до Ваймару урядового, замкового, до Альте Брюке, до Ільму, до парку… Йду хвилястими стежками лугом, понад Ільмом. Бомбові кратери позначають весь цей шлях, могутні липи, каштани і дуби творять мальовничість краєвиду. І нарешті той маленький, що стоїть дискретно, під пагорбком, зелений дімок. «Зомергавз». Тут родився «Фавст». Тепер тут кратер на кратері і знівечені каштани. Зворушливо виглядає інтимна лавочка із столиком, у куті невеликого садочка, під каштанами. Вона не пошкоджена. Місце відпочинку Гете.

Довго вештався я по цих місцях, довго не могла втихомиритись моя уява. Пригадував і Дніпро, і Канів, і «могилу на могилі». Як ті Шевченки старалися зробити з нас людей, а ми зосталися по нашому, по земному, і тому ті ямі, і тому життя-життям, бо доля мабуть якраз так хотіла.

Чудово провів цей дополудень тут, під каштанами… У Гете. Говорив з ним про війну, про Америку, про большевизм… І про кінець країни заходу – «Абендляндес» з цими утульними куточками первозванності однієї з найпотужніших культур двоміліярднорічного існування нашої дивовижної планети.

А в понеділок я поїхав до Гери, щоб у вівторок бути назад уже з Танею, і ми оселились на пару днів «Під сонцем». Ваймар нам сподобався. Це мало б бути «остаточне» місце перебування в нашій великій мандрівці. Можливо, «вони» аж сюди не прийдуть. Будемо чекати останнього акту трагедії. До речі, тут стільки наших харків’ян, киевлян, львов’ян, що весь той Ваймар геть чисто втопився у цій інвазії. Вулиці, ресторани, двірець – скрізь чути нашу мову; це похідна, мандруюча, кометарна Україна, що летить крізь континенти на своєму коні Апокаліпси і невідомо де зупиниться.

Але що ж далі? Три дні життя в готелі не вічність. Люди шукають тривалішого приміщення, йдуть на села, втискаються, де можуть. Село Тюрінгії згорнулося в кулак і борониться, як може, проти інвазії іноземців, захищає свої «штубен» з усіх сил, але люди з «Осту» також тиснуть з усіх сил, ламають спротив, залазять у всі щілини. Вже діє їх комітет, вони вже тут дома і навіть, здається, будуть тут мати свій уряд і військо…

Наші кімнати «Під сонцем» далеко не завжди під сонцем. Бракує вікон, а тому й відповідна температура. А до того регулярно, кожного ранку, біля третьої, треба зриватися і бігти шукати схоронища. Біжимо аж до парку, під скелю, що напроти зеленого Гегевого будиночку… Білий мармуровий пам’ятник Шекспіра хоронить наш вхід. Мусимо й ми на село. Іду до комітету, там урядує добряча пані Луцька, і прекрасний наш друг, інженер Євген Пастернак. Цей останній дає мені урядове скерування до села Тавбаху – сім кілометрів від Ваймару, на схід. Довідуюсь на двірці, що потяг у той бік відходить о годині п’ятій і двадцять хвилин рано.

24 лютого. О пів п’ятої рано покинули наше «Під сонцем». О першій ночі ми востаннє відвідали наше бомбосховище, на цей раз під ваймарським банком, а тому ми порядком невиспані. Обвантажені, мов верблюди, ми все таки маршуємо своєю дорогою далі. Темно. Мрячить дощик. Після налету все довкруги спить. Мертва тиша. Півгодини ходи, мої руки, мої плечі вимагають милосердя, але я не маю його. Мені направду починає бракувати сили, втома залазить до шпіку костей, якщо той шпік у мене взагалі не висох. Ми тепер складалися лише з костей, обтягнутих білою шкірою. Наші харчові картки немилосердно доходять до кінця, а до нових ще два тижні. До всього, нас мучить острах: а що як американці цієї ночі змінили розклад наших потягів?

І наші страхи не були безпідставні. Півмертві, залиті потом, ми довідуємось при віконцю, де продають білети, що минулої ночі пошкоджено віядукт, а тому потяги в напрямку Єни відходять лише з Верхнього Ваймару. Розпач. Це додає нам ще дві години ходи, а щоб спіймати ранній потяг, ми мусіли б хіба летіти. Другий потяг, правдоподібно (цього . ніхто не може сказати певно), відійде біля години одинадцятої, отже, нам не лишаєтеся нічого іншого, як дещо відпочити, «поснідати» і мандрувати до Верхнього Ваймару.

Чому ж ми бодай не в готелі, не в ліжку, не спимо? Ах, чому, чому! Кому воно потрібне? Треба чекати там, де ми є, коли б хоч де присісти. Буфет і почекальня ще зачинені, решту ж простору двірця старанно, до останнього містечка, заповнено. Лежать, сидять, вештаються, гуторять, мовчать, жують. Люди всіх мов і всіх рас, люди з партії, есеси, звичайні і незвичайні воїни грізної німецької збройної сили. На їх грудях партійні відзнаки, військові ордени.

Ось вояки з відзнаками Криму, Нарвіку, Добруку [Тобруку в Єгипті], ті, що мали безліч влади, що звикли командувати, панувати, що робили найбільшу в історії воєнну епопею, що хотіли здобути простір, що мріяли регулювати Волгу, будувати заводи на Уралі, санаторії в Криму, що були «гавляйтерами», «гебітскомісарами», «ляндвіртами», що мали до свого розпорядження чуже майно і чуже життя, що, нарешті, мали безліч шансів бути панами світу, і все так дивно, незбагнуто загирили.

З яким неймовірним презирством дивилися вони на нас там, у нас, як високо возносились над нами… І ось ми тут усі гарненько разом валяємось на долівці цього ваймарського двірця, де так чортячо брудно і так пекельно непривітно.

Сон. Над усім горує сон. І голод. Кожні очі прозраджують бажання їсти. Ми також з нетерплячкою чекаємо, коли то, нарешті, відчинять той ресторан, щоб можна було щось дістати…

О шостій, нарешті, наше бажання сповняється. Ресторан відчиняють. Народ масою ринув у залю, і за секунду там нема ані одного вільного місця. Ми рухнули також за хвилею, нас дещо пом’яли,, але місце маємо. Сидимо і чекаємо на «каву». Сьогодні ми ще можемо вистригти з наших карток по десяти грамів масла і по сто грамів хліба. Що буде завтра – побачимо.

Довге чекання на обслугу, сонні кельнери-чужинці не квапляться обслуговувати. Оглядаю простору залю… Було це не зле зроблено, на стінах прекрасні фрески – Будинок Гете, так званий Класичний Будинок з парку, Дім Панів, Малий Замочок. Цитати з Гете і Шіллера. Моя втомлена увага зупиняється на словах:

Rastlos vorwärts musst du streben,

Nie ermüdet stille stehen

Willst du die Vollendung sehen.

Це з Шіллера [Слова Конфуція, 2]. Вам, можливо, траплялося у хвилини втоми чи депресії почути кілька бадьорих слів, що вривалися до вашої душі і там несподівано робили цілий переворот. Мені це трапилось цього мрячного ранку. Було так безнадійно глупо і морочливо, стільки чорного безвихіддя лізло до голови, і враз ці слова, висловлені Шіллером… Робиться надійніше, підношу голову, випростую спину. Ми, дружино, перейдемо цю многолюдну пустелю! Тільки «беззастережно вперед»!

З таким настроєм, біля восьмої, ми вирушили верблюжим кроком до Верхнього Ваймару. Руїнами, бомбовими кратерами, ховзькими стежками, парком, вуличками і провулками. З нас течуть ріки поту, зупиняємось, щоб відсапнути, дивимось одне на одного, і робиться нам смішно. Такі ми дивовижні, далеко заблукані, жалюгідні, ягодоподібні тіні. По двох годинах зусилля ми все таки доходимо до мети.

Маленька бічна станція, почекальня, виповнена вщерть, весь перон завалений людьми й речами. Шукаю хоч будь якого місця присіти – ніде й нічого. Дивлюсь на мою Таню, вона ось-ось упаде. Під ногами болото, мрячить дрібний дощик і дме західний вітер. Раджу Тані прихилитись до телеграфного стовпа, трохи присісти на нашій валізі.

Час тягнеться, одинадцята година, потягу нема. Йдучи сюди, ми потіли, тепер ми мерзнемо. Нижемось поміж люди. Мене сверлує острах: а що як ми там нічого не знайдемо і мусимо знов вертатися? Боюся, що ми не видержимо, що впадемо на вулиці.

Але ось і потяг. Це щось по першій годині. Всідаємо й їдемо цілі сім хвилин до найближчої зупинки – Мелінсену. Хто знав, що це так близько? Чи не було б нам краще зробити ту дорогу пішки, ніж стільки вистояти на тих стоянках? Але ми боялися, що не змогли б дійти. Дуже вже ми хилі, ми навіть не усвідомлюємо, які ми перемучені і виснажені. Якась надлюдська сила допомагає нам рухатись і стояти на своїх ногах. Особливо та Таня, з тими усіма своїми лічницями і хворобами.

Зі станції до нашого села ще одне зусилля, це яких двадцять хвилин пішки. Але тут ми свою валізу залишаємо на переховання і йдемо дише з наплечником. Це вже ніщо в порівнянні з попереднім нашим вантажем.

Поволі доходимо. Невелике, стиснене в долині, над лугом річки Ільму, типове, видно, заможне німецьке село. Гостроверхі будинки, готична вежа церкви, старовинна, покручена вулиця. Ми маємо скерування до місцевого учителя, що керує тут акцією допомоги втікачам. Знаходимо його. Маленька, хирлява, з горбом за плечима, людина, дуже приємної, завжди готової помогти, вдачі. Ми швидко з ним знайомимось, веде нас крізь село на схід, і заходимо до скрайнього від поля двору.

Сухорлявий, старший, з люлькою в зубах,бауер, нам тяжко зрозуміти його тюрінгський діялект, але по двох-трьох словах з учителем, ми маємо приміщення. Браво! Йдемо рипливими, дерев’яними східцями на перший поверх і дістаємо там вузеньку клітинку з вікном на схід, на подвір’я, на садок, на поле. Наш господар зветься Ульрих, Оскар Ульрих. А над моїм ліжком на стіні висить килимчик з написом: Der dich behütet schläft nicht – «Той, що тебе охороняє, не спить». Хай буде благословенно його ім’я!

25 лютого. Село щодень роздувається, мов бальон. Мало понад триста мешканців, тепер їх чотири рази стільки. Люди з-над Рейну, зі Східної Прусії, з Італії, Росії, України, Польщі. Немає народу в Європі, що не був би тут заступлений. Нова Європа. Селяни вперто змагаються за кожний шматок своїх «штубен» (кімнат), за кожну картоплину, за кожну шкуринку хліба. Але «штубени» роздувають і роздувають так, що ось-ось тріснуть.

Гідна уваги, гарна, барвиста місцевість – долина річки Ільму, що тече на захід, дорога Ваймар-Єна з історичними закутинками, романтичними мурованими місточками, лугом, осокорами, каштанами. Здалека видно вежі Баймару – навпростець шість кілометрів.

Наш господар – людина старша, мовчазна, працьовита, ощадна. Його старший син воює, тепер в оточенню, л Курляндії. Стара, буркотлива, дуже розумна, скупа жінка, жвава, весела, молода дочка, скромна невістка, і два, дванадцяти і семи років, онуки. У нього двадцять моргів поля. У нього п’ять дійних корів. Шестеро свиней. Двоє коней. І багато всілякого дробу. Ми жахнулись, коли побачили на його столі справжні, повновартісні, без карток і обмеження, ковбаси, шинку, яйця, масло, молоко. Їдять п’ять разів на добу. Ульрих має одного хлонця-робітника, поляка, і побіч з нами мешкає жінка з Берліну, з двома дітьми. Разом з нами – дванадцять душ.

У нас він звався б куркулем, і його за те заслали б у Сибір. Тут він середній собі «бауер», що в його домі нічого не бракує, що годує не лише себе, але й державу, що саме за це його держава підтримує і йому сприяє. Господарська політика держави хоронила його до цього часу, як могла, постачання країни харчами відбувалося коштом завойованих країн, залишаючи Ульриха, як надійну резерву на всякий випадок. Тепер, здається, той «всякий випадок» надішов.

Але й Ульрих має свої клопоти, і то поважні. Він дуже насторожений, він старанно читає свою тюрінгську газету, він уважно вслухається в повідомлення радіо. Він уже вичуває і знає, більше і краще ніж герівський директор, що воно, певне, усьому кінець, що «ті там нагорі все просвистали», що Геббельс «люгт» (бреше), що Гітлер «зарвався, як школяр». Кожне повідомлення військового командування, з якого виходить, що все скрізь гаразд, Ульрих супроводжує такими епітетами, як «дізе фарфлюхте людер», «дізе люмпен», «дізе людерліхе штройхер», «дізе лгогнер!» (Та проклята сволота, ті голодранці, ті жалюгідні страхопуди, ті брехуни). О, знов брешуть! Хо! Вирівнюють лінії! Планово відступили! Знаємо ті вирівнювання. Успішно відбили наступ, а разом відступили на заготовлені позиції. Холери прокляті!

А від сина ніяких вістей, він там в оточенню, в тій далекій Курляндії. Питає, які то ті «русен», чи дуже злі? Пояснюю, як умію, старий сидить, слухає, попихкує люлькою, киває головою й думає. Невесело думає. Недобрі сни йому тепер сняться…

А ми «розкошуємо». По-перше, хоч-не-хоч, а Ульрих мусить нас підгодовувати, бо за дорогу наші картки майже вичерпались. По-друге, ми тепер цілу ніч спимо. У Ваймарі ревуть сирени, але то у Ваймарі, ми їх сливе не чуємо, лише селом проходить вартовий і потрублює в свою трубочку, сповіщаючи, що на небі негаразд. Таня ж і тут хвилюється. Як тільки небо почне ревіти, вона йому вже не вірить. Я ж спокійний, мов китайський божок.

Гуркіт фортець? Хай собі гуркотять. Блискає десь? Хай блискає. Дрижить земля? Шиби? Хай! Таня ж своєї думки. Вона сидить переважно з іншими в кухні, і як тільки у Ваймарі, чи Єні, чи Готі почне аж надто барабанити, вона обережно приходить до мене (я або лежу в ліжку, або пишу), і починає робити натяки, чи я б не зійшов униз, ближче до погребця? Бідна Таня знає, що в вже волію краще бути розтерзаним бомбою, ніж оте вічне бігання в підземелля, але вона має на це відмінну думку. Я намагаюся її заспокоювати, доводячи всіма аргументами, що американцям нема ніякої потреби скидати бомби на це село… Таня слухає, «вірить», але все таки не лишає мене в спокою так довго, поки я не зберуся і не зійду вниз.

26 лютого. Ще ніколи не мали ми такого шаленого апетиту, як тепер. Їли б усе. Ульриха, а особливо Ульричиху заклинаємо всіма дідьками, щоб нас підгодовували. Обіцяємо їм усі наші скарби. Ульрихові нічого особливо не потрібно, але одна з найкращих суконок моєї жінки сподобалася його дочці, і ми їмо. Їмо, мов навіжені. Безконечно шкодую, що пустив той мішок з харчами з Люнденбургу. Згадка! Пропало!

Учора був на двірці Ваймару. Наші речі з Берліну вже є. Мені радили якнайскорше їх забрати, бо вони ні за що не ручаються. Учора там був такий гармідер, що я вже гадав: від речей лишиться тільки спогад. Ні. Все ціле. Бомби впали, але на інші речі. Я позичив у Ульриха ручний візок і гарненько все те привіз. На дворі не лютий, а травень. Плюс дванадцять степенів.

28 лютого. Зими нема. Лютий минув, мов один день. За метушнею час тікає карколомно. Гарні, сонячні дні, за вікном, над полем, цвірінькають жайворонки. Учора ходив до Ваймару, хочеться бути в тій колотнечі. Тисячі наших людей. У школі Гердера повно, і все прибувають нові. Всі рвуться на село, тривоги входять в силу, учора, вночі, зовсім близько від школи, вибухла повітряна міна велетенської сили. Двері й вікна полетіли, багато будинків також. Особливо клопіт жінкам з дітьми. Комітет робить надмірні зусилля розіпхати їх на села, але успіху мало.

Біля одинадцятої заревли сирени, я потрапив до пивниці під Ваймарським замком, просидів там майже три години, чувся гаразд, літаки літали, мов горобці, над дахами, і все і всіх обстрілювали.

По нальоті пішов обідати до історичного ресторану «Елефант». Довжелезна черга за місцем, їсти мало і погано, біля мене сиділи і шварготіли незрозумілою мовою литовці, естонці і навіть турки.

Кажуть, що німці на сході готуються до протинастуну, кажуть, що вони мають якусь особливу таємну зброю, кажуть, що пробують зробити замирення з західними аліян- тами. Кажуть, кажуть, кажуть. Наші не вірять в ніяку чарівну силу, в ніяку перемогу, і лише чекають, коли то вже, нарешті, кінчиться. Хотіли б тільки, щоб сюди прийшли американці.

І наші політики тут. Довкруги повно нашої проміненції. Тут і Андрій Лівицький, і Андрій Мельник, і Степан Бандера, і його ясновельможність пан Гетьман [Скоропадський]. І сходяться, і домовляються, і творять коаліції. Не створять. Вони можуть сидіти побіч і не бачити одне одного, можуть говорити, але не чути, можуть обіцяти, але тільки собі, можуть планувати, але тільки для самих себе. Їх сковують їх комплекси почуття нижчості, їх партії, їх замкненість в собі. «Справа загальна» на устах, справа гурту в серці. Ні! Ні! Поки не вигоїться наша людина з цього стенозу, все дарма.

1 березня. Весна, проліски, берези… Пахне земля, свіжіє небо, гомонять птахи. Їздив до Ваймару. На цей раз «їздив». Заманулося розкошів. У Мелінгені дві години чекав на потяг, щоб десять хвилин їхати. За той час я був би два рази у Ваймарі пішки. Двірець ваймарський стоїть, хоча здавалося, що після вчорашнього від нього зостались ріжки та ніжки. Бомби впали зі всіх боків, а все не туди.

Зустрів знайомих, а між ними старого друга Городовенка, славного диригента. Разом у Ратскеллері й пообідали, довго стояли в черзі, зібралось чимало знайомих, і по обіді, використовуючи спокій і гарну погоду, я повів своїх земляків показувати видатні місця Ваймару. Гете, Шіллер, Ліст… У парку, біля хатки Гете, нові величезні кратери, виступила вода і потворились озерця. Число будинку Гете на Ам Фрауенплан 67, число мого Ульриха 76.

У комітеті навантажили мене обов’язками. Добрячий голова комітету інж. Пастернак і його секретарка пані Любов Луцька удостоїли мене честі бути зв’язковим між нашою громадою у Тавбаху і комітетом. Моєю функцією є вичаровувати нові приміщення для наших утікачів. Завдання богів.

Перед десятою вечора сирени, гуркіт, вибухи, багато переляку. Бомби знайшли нас і тут. Десь там щось за селом вибухло, у церкві і ближчих хатах посипалися шиби.

Моя Таня має повну сатисфакцію. Тепер мені не уникнути приємності щовечора збігати до пивниці з картоплею. Ми з Ульрихом почали спішно закріпляти наше нове «бомбосховище». Картоплю довелось дещо потиснути, підперти одвірки дверей, поробити лавки для шановних пань. Таня тріюмфує…

2 березня. Березень приніс холод… Дме прудкий вітер, по небі топчуться гори сірих суворих хмар, напередодні впав сніг, і сонце іноді проривається безсило, щоб погнати геть неприємного і невчасного прихідця. Це помста весни за лютий, що вмішався в не свої порядки.

Я начальствую, тероризую найповажніших у світі німецьких «фрау», жадаючи від них дуже авторитетним тоном їх найчистіших «штубен» для різних «авслендер» (чужинців). У моїй малесенькій кімнатці день-що-день черга найвидатніших громадян з Києва, Харкова, і яких хочте столиць України. І Нестор Городовенко з дуже милою усмішкою, і бувший ректор Київської політехніки, проф. С. Скалицький, і дружина засланого большевиками відомого професора Янати, пані Н. Осадча, і чудовий, талановитий маляр Микола Жеваго, і інші, і інші.

Величезного росту і дуже солідного вигляду Аркадій Петрович Яременко, закриваючи собою сливе все чесне товариство, з важним виглядом вручає мені записку, підписану невідомим мені паном Сеником, від невідомої «організованої громадськості», щоб приділити йому приміщення в першу чергу. Ті три кімнати, що я маю поки що до розпорядження, дуже не легко розірвати на стількох потребуючих, але далеко на кінці черги, за всіма спинами, бачу непоказну постать, з дуже симпатичним, ясним і одвертим обличчям, яка згодом виявилась відомим малярем Жевагом.

Мені показалось, що пан Яременко, маючи за собою таку могутню організацію, знайде значно легше кімнату, ніж той скромний маляр, обтяжений до всього досить чисельною родиною, а тому я приділив кімнату йому. Для пана Яременка ми ще знайдемо… Яременко підняв, як і слід великому політичному діячеві, неймовірну бурю, вилаяв мене останніми словами за сторонництво, але мій спокій від того ані на йоту не було порушено. Я запевнив Яременка, що він своє дістане, хоч і не в першу чергу.

У нашій кімнаті собачий холод, печі нема, а весна здуріла зовсім і перекинулась на зиму. Вбираюся писати і витягаю свою многостраждальну вірну сопутницю «Оргу», що на ній було написано стільки моїх різних писань, яка була зі мною і в Празі, і на Закарпаттю, і в Рівному, мала так багато нагод пропасти, але не пропала, і ось вона зі мною тут. Збираюся писати записки, чи радше спомини недавно пережитого. Хай буде. За стола має правити стілець, сидіти можна на ліжку, паперу дещо, дуже поганого, але маю… Не забуваю й за читання. Поки що читаю якогось Гольріголя «Барабан дервішів». Це все, що могла дати мені Ульрихова бібліотека.

3 березня. Знов був у Ваймарі, і знов три години просидів у підземеллю так званого гроту Гете, що в парку проти Гетевого будиночку. Ці різні гроти нагадують мені наші «татарські ями», що іноді трапляються по ярах України, де колись наші предки знаходили схоронище від татарів.

Сумна, гірка вість: у Бад Кісінген помер мій добрий друг, письменник Аркадій Любченко, останній з хвильовістів, що перейшов на наш бік життя, довго і тяжко хворів і голодував у рідному Києві, дуже прагнув попасти до вимріяного Львова, що його дуже ідеалізував. Нарешті, туди дістався, був досить розчарованим, не знайшовши, чого шукав, а згодом, невідомо з яких причин, мабуть спровокований большевицькими агентами, був арештований придуркуватим німецьким гестапом. Просидів кілька місяців у львівській в’язниці, надірвав тим остаточно і так дуже хирне здоров’я, опісля продерся крізь труднощі нашого скитання, дійшов до Бад Кісінгену і тут, майже під ножем операції, скінчив своє многотрудне життя. Мир його пам’яті!

Довідався також, нібито організовано об’єднаний український політичний комітет. Не вірю, не вірю, не вірю!

4 березня. Холодний, шорсткий день, по небі – «планети»… Тривожний настрій, повно хвилювань. Дні і ночі гнітять тривожні думки. Що буде з нами? З Україною? З Європою? Повільно, але певно і неухильно надходить новий, відмінний лад, що, напевне, змінить обличчя цього світу. Найгірше, що в тому новому ладі не останнє слово мали і будуть мати агенти Москви. Що аліянти, а особливо Вашінгтон ними наскрізь просякнутий, у тому нема найменшого сумніву.

Кажуть, що, наприклад, нас усіх видадуть, що про це вже домовлено, що нас чекає репатріація. Це починає й мене торкати. Не бомби, не голод, не смерть, а саме це. Уявляю ту лють, що дихає звідти. Що «помста», що заслання?! Боюсь варварської, садистичної, примітивної, чисто імпульсивної розправи нічим не гамованого звірюки. Знайти дефініцію большевицького голого терору нема сили. І це навіть не терор. Головне, що це річ не видумана, а стихійна. Про це говорив Достоєвський. Росіян будуть завжди боятись, як боялись татар, монголів, Чінгіс-Хана, Атили.

Читаю про дервішів, слухаю звідомлення, слідкую по карті за фронтами. У кімнаті холод, тому проводжу час на кухні. Неділя. Тиша. Усі десь позникали. Ульрих, добродушно настроєний, півлежить на засмальцьованій, старій каналі, з окулярами на носі, і читає «Оргії золота». Час від часу встає, щоб підкинути до печі пару полін і при тому зауважити: – Усе, скажу вам, робить те прокляте золото… Я при тому чудуюсь. Чому я саме тут опинився? З цією мені ніколи незнаною людиною? І разом з тим помічаю, що ми з ним маємо дуже багато спільного. Ми селяни Європи.

6 березня. Не гарно й не тепло. Намагаюсь привести до порядку свою «Оргу», що побувавши в дорозі Берлін-Ваймар, перестала чомусь належно працювати. Бідна, вірна, загнана товаришка моїх скитань. Вона герой! Нею кидали, як дровами, а живе. І буде жити. Приходять усе нові й нові земляки, просять, плачуть… Ось жінка… Вона, видно, не зовсім притомна. Під час бомбардування у Готі стратила чоловіка, довго його шукала, знайшла, але без голови. Бачу в її очах весь відчай її становища… А жінки Тюрінгії істерично захищають свої мешкання… Нізащо! Ніяких аргументів! Ніякого милосердя! Але кара на них надходить. Бич Божий вже над головою. На фронтах знов «рухлива війна» – знак кінця. Літаки, літаки і літаки. Єдине спасіння – підземелля.

10 березня. Далі завзяті бої з «фрау» за приміщення. Зі мною учитель. Змагаються усіма частинками своєї маленької душі. Але вже багато приміщених. І Жеваго, і Осадча, і Скалицькі, і Городовенки. Просив Окалицького, щоб зняв свою бороду і менше лякав цим наших «фрау». Учора мене повідомлено про важливу нараду наших міродайних політиків. Прибув генерал Ш. «Щось треба робити». Цього вечора прилетіло лиш кілька літаків, що скинули лиш кілька бомб. Але були то повітряні міни виняткової сили. Чому їх так цікавить той Ваймар? Одна з бомб упала знов поблизу Гердершуле. Уявляю тих, що там купою мешкають, і розумію, чому вони за всяку ціну хочуть на село. Нашу добу назвуть колись, як це завжди буває, великою. Доба великих нещасть!

18 березня. Вибачте. Яка рація нотувати кожний день? Учора, сьогодні, завтра… А яка різниця? Мешкання, літаки, бомби, підземелля. Лице в лице з німцями. Не їм, не їм, бідним, дрібненьким, маленьким було думати про підбій світу. Не їм, не панам вдавати панівний народ. Раби дрібниць. Хай у них дороги, хай машини… Замало у них великодушності.

Хвилина спокою. На дворі погикують гиндики.

19 березня. Ви читали або бачили в театрі Мольєрового «Скупаря»? Пам’ятаєте Гарпагона? Плюшкина? Скупого лицаря? Приїдьте до Тюрінгії і побачите їх тут мільйонами. Дістати у тюрінгского Гарпагона картоплину – те саме, що вилізти на шпиль Монт Евересту. Це не значить, що тут бракує того продукту, це просто їх природа.

Сьогодні переживали ефектовне видовисько: синє небо, яскраве сонце, ідилійний спокій, спів жайворонків і півнів, і разом… Із заходу до сходу маєстатно, спокійно й урочисто пливуть зграї американських летючих фортець. Так рівно і так гарно. Бачимо їх, мов у чарівному дзеркалі. Там далі, над славною Єною, передній летун подає димовий знак. Б-р-р-р! Сипнули градом бомби, задрижала земля, забряжчали шиби вікон. І все небо вкрилося ковтупчиками димків протилетунської артилерії, але всі літаки полетіли і зникли у вирію. Єна, один з кращих університетів Німечинни, батьківщина знаменитого Цайса. Ви мали також щось від нього: далековид, фотоапарат, мікроскоп, чи бодай звичайні окуляри.

20 березня. Люди лізуть в землю. А куди ж інакше? Пригорни нас, рідна, до грудей своїх! З мого вікна видно, як під пагорбком, у ярку, селяни старанно копають собі нори. Над ними, мов оси, літаки, розуміється, не німецькі. Горде Герінгове «люфтвафе» давно вже не затьмарює нашого неба, а славний райхсмаршал мовчить. Лиш інколи над вечір, коли американці підуть на лонч, десь появиться, ніби на кпини, німецький літачок. Цього якраз вечора я слухав «пояснення до положення». Доповідь закінчилася словами: «До цього часу було завжди так, що все, що не людське, що злочинне, людство відкидало від себе геть».

21 березня. Минулої ночі, о третій, ми вставали і ходили до упорядкованої нашої пивниці, де так пахне капустою і картоплею. Рано знов тривога. О пів десятої знов. Тішуся, що родина Жевого дістала гарну кімнату. У нього цікава дружина Мар’яна і дуже талановита доня Леся. Заходила пані Осадча, довго, гарно, зворушливо оповідала про арешт свого чоловіка, про свої роки терпіння під советами. Чудова, сердечна, культурна людпна. Увечорі слухав звідомлення верховного командування. Розуміється, все гаразд. Дуже хотілося б піймати апаратом закордон, але Ульрих боїться, він слухає лише своїх, щоб мати можливість облегшити серце:

– Дізе людер! Дізе фарфлюхте швайне-д’унде!

Лає всіх, але Гітлера оминає. Він все ще переконаний, що це «вони» наробили, не «він». Має на увазі Геббельса, Герінга…

23 березня. Виняткове явище! Дістав з Берліна картку. Вона йшла сюди пару тижнів. Пам’ятаєте мої турботи в Люнденбургу з речами? Тоді, шостого січня? Що на них я вже махнув рукою і поставив хрест вдячності? Вони є! У Берліні. Під УНОм. Їхати за ними чи не їхати? Їхати! Ще раз Берлін. Там же одяги, їжа, смалець. Там же мій архів. Був уже у Ваймарі і маю перепустку. Завтра, о п’ятій сорок чотири, швидкий потяг на Берлін. Слава німецькому організаційному генієві!

24 березня. Вставання о третій, пішки до Ваймару, долина, залита свіжістю, сріблистим туманом, місяцем, чарівна тиша. Мій потяг не пішов о п’ятій, не пішов о шостій, не пішов ані о восьмій, ані о дев’ятій. Я просто його не дочекався. Уночі Ерфурт міцно навідали американці. Біля одинадцятої, під виття сирен, я вскочив до потягу з напрямком на Єну, і ми чимдужче подерли з міста. За кілька хвилин висів у Мелінгені. Таня здивована моїм поворотом.

25 березня. Те саме. О третій вставання, пішки, під місяцем, до Ваймару, безнадійне чекання. Хаос, руїни, люди, речі, всі нації, військова контроля. Потягу на Берлін нема. І не буде? Не відомо. О пів десятої щось їде на Ляйпціг. Гаразд. Їдемо на Ляіпціг, я вже в азарті подорожі, будь-що-будь. По дорозі, у Наубурзі, рідному місті Фрідриха Ніцше, тривога. Зупинка. Люди, мов миші, біжать до нір і зникають. Усе мовчить. Потяг заліз у щілину долинки і принишк. Потім відтрублення, їдемо далі. В дорозі ще одна тривога і знов стояння, але вже у вагонах.

До Ляйпцігу прибули о пів дванадцятої. Перше, що нас привітало – тривога. Шукаємо нори, скрізь жахливі, стихійні руїни, але знаходимо. Прекрасне бомбосховище на три тисячі, місцями пошкоджене. За півгодини тривогу відкликано. Кваплюсь до ресторану щось поїсти. Зайшов до залі, що втрималась у руїнах, зовсім обколупана, замовив якусь капость, що мала вигляд картопланої салати, і тільки встиг умочити ложку, як знов заревли сирени. Облизую уста і з філософським спокоєм чимчикую до того ж сховища, що з нього тільки що виліз…

Це ще повторялось, і то протягом кількох годин. Одначе, я все таки, чекаючи на берлінський потяг, встиг хоч краєм ока глянути на Ляйпціг. На карті Європи ви побачите маленьку крапку з цією назвою, але в дійсності її вже нема. В дійсності це розлогі, маєстатно висловлені, химерно стилізовані, безмежні, безконечні, німі і глухі руїни. У тих руїнах асфальтові вулиці, які свідчать, що бувші мешканці цього вертепу були людьми цивілізованими. Тепер тут лише стежки, що по них сюди й туди снують чудернацькі людські істоти. Інколи попадаються й тварини у вигляді пса чи коня, і навіть трапляється, що проволочеться кудись якась дивовижна, з величезним димарем, машина.

Це Ляйпціг. Кажуть, що він був іншим. ІІро це свідчать також археологічні рештки. Та он мальовнича руїна напевне була оперою, а та нагадує готичний храм… Ось висить сторч обгоріла бляха з написом «Бухгандлюнг» (Книгарня). Вірю. Там знов, напевне, був ресторан. Діри переділів, провалля залі. «Кроне»! Ну, це мабуть кав’ярня. Люди до Новоєвропейської ери сиділи там, курили «оверштольц», пили «мокко», танцювали танго. А в тому величезному бльоці, напевне, мешкали міські патриції, мали по п’ять-шість кімнат, батько мав кабінет, бібліотеку, мати вітальню з м’якими, сірими, під колір стін, меблями. Велика збірка дрезденської порцеляни оздоблювала буфет їдальні, у спальні стояло двоє, рядочком, гордих, пухких ліжок.

Прийшов з неба огонь і все забрав із собою. Зміна. Нове світотворення… Пустка. «Земля знов невлаштована, і знов дух Божий носиться над нею». І тільки он там, на розі двох бувших вулиць, купа цьогосвітніх, видно, не німців, щось завзято товчуться. Цікавлюся ними. До мене підходить один у «пумках», з довгим на голові волоссям, і пропонує відтинки карток на цигарки. Інший пропонує самі цигарки. Ще інший «шнапс». І всі вони дискретно, що на цілу милю видно, мовчать, і дивно, як цього не бачить строга німецька поліція. Цигарка тут коштує марку. Кілька відтинків картки на хліб – п’ять-десять марок. Найбільше чути мову польську. Винятково здібна в таких випадах польська нація, і треба направду дивуватися, чому вони в добрий, мирний час своєї Жечи-Посполітої не здобули всіх світових ринків торгівлі.

По другій їдемо далі. На Бітерфельд. На цей раз звичайним особовим, що зрештою мало чим відрізняється від попереднього швидкого. У Бітерфельді пересадка і чекання. Користаюся з нагоди і йду до містечка. Тут ніяких слідів бомб, вікна цілі, ресторанчики, мов квіти. До одного з них заходжу. Тепло й ідилійно, старші бюргери «гемютліх» ляпають картами по столі, перед ними «гальби», зовсім як за Вільгельма. Замовив і собі пиво, випив і – далі.

Зараз за містечком великі індустріяльні скупчення, так звані, Герінгверке, тобто величезні, як бачить око, руїни. Потяг старанно тікає у простір, мабуть, хоче бути далі від таких місцевостей.

Взагалі подороя; у цей час має свій стиль. Лінива, боязка, обережна. Люди раз насторожені, раз мовчазно опалі, тісно, парно, сонно. Все, здається, має якісь рани. Крок за кроком зближаємось до Берліна, військових туди чомусь не пускають, перед містом вони мусять висідати. Надходить вечір, потяг все уповільнює хід, і ось у лісі зовсім зупиняється. Тихо. Чисте небо, свіже повітря, над верхами смерек стирчить серпик місяця. Пасажири мовчазно, мов лантухи, стовбичать у темноті, і час до часу позирають крізь вікно на небо, звідки вже чутно далеке, знайоме, добродушне вуркотіння.

Ми знаємо, що в цей час весь Берлін під землею, відчуваю його настрій, бачу ті сонні, байдужі обличчя, а одночасно шарпко десь здригається земля, ніби її карають батогами. – Гріх бити землю, – казала мені колись мама, коли я пацав по стежці дубцем. Саме тепер це нагадалось.

Наш потяг нагадує звіря, якого переслідують ловці, і він причаївся та вслухається… Усе гаразд. Рушає і поволі повзе. Мене мучать думки: От приїду… Ні трамваїв, ні готелів, ні знайомих. Доведеться чапіти десь, хто зна де, у руїнах до ранку, уявляючи себе на планеті, на другий день після страшного суду. Уявляю собі Берлін, його тепер, напевне, не впізнати, після нас було ще кілька таких «третіх лютих».

О пів дванадцятої на Ангальтербангофі. Темнота. Фантастичні примари – руїни. Люди мовчазно висідають і, пригнувшись, відходять. Паротяг придушено почмихує. Я так само мовчазно та швидко зникаю і не можу зникнути. Вдається, ось-ось заревуть сирени, тікаєш сам від себе і не бачиш куди. Таємничо женусь до виходу, маю намір зайти до пансіону «Ніндорф», а ось з нього лишився якийсь шматок з Манею і курящою господинею. По дорозі бачу зправа ще щось стирчить на місці готелю Ексцельсіор і навіть там ще світиться. Звертаю туди. Це дійсно уламок готелю, і навіть двері, і якісь східці, і пародія на бюро, і горить одна однісенька електрична грушка, елегантно причеплена на дроті… І все це серед суцільних, невідкличних руїн.

А що як зайду? І заходжу. І питаю за кімнатою. І є! Тільки одна на двох. На двох, на десятьох, що за різниця? Хапаю ключа, кидаю марки, вписуюсь, і гайда по голих, потрісканих мармурових сходах, що ведуть просто в руїну, але один зворот направо, і бачу коридор, і ряд дверей, і моя кімната. Ліжко! Широке, чисте ліжко. З легким пуховим укривальцем. Рештки розкошів. Шалене щастя! Зриваю з себе одяг, щось на ходу жую і тривога – не тривога – сплю, мов камінь. Ніякі бомби мене не розворушать. Завтра тяжкий день.

Приходить мій співмешканець – молодий пан, який, здається, приїхав тим же потягом, що й я. Добрий вечір! Він також утомлений, також люто зриває з себе одяг і при тому щось бурчить собі під ніс. Не розбираю його слів, але розумію настрій. По часі він мене півсонного раптом питає: – Думаєте, що ми переможемо? Несподіване питання. Спокійно, крізь сон, відповідаю: – Ах, це досить уже нудне питання! – Так! Так! Ідіоти! Зчинили війну з цілим світом і думають виграти. – Той хрест заслуги» – виривається в нього по короткій павзі. І він зриває з себе орден і жбурляє ним об землю. Плюється. Бурчить. І це триває… Але я вже сплю, мені дуже й дуже приємно.

Ранком другого дня вирвався на двір. Помпеї. Світить сонце. Містична приреченість. Людей менше. Кваплюся до Вайсензе, де знаходяться мої речі. Мучить питання: а як же я їх довезу на двірець? Це ж добрих п’ять кілометрів… Як туди дістатись? Усі підземки в той бік попсовані, трамваї лиш де-не-де, візників – і помину нема. Пробігши хвилин двадцять, наздоганяю підводу, що мене підвозить. За півгодини чую: гуде трамвай. Миттю лишаю воза і стрибаю до трамваю. П’ятнадцять хвилин трамваєм, п’ятнадцять ногами, і я на місці.

Вайсензе я залишив, порівнюючи, «цілим», тепер тут «стовпотворення». Будинок УНО обгорілий, але стоїть. У канцелярії ще двоє людей, які доліквідовують справи. Мої речі внизу, у пивниці, зараз за дверима. Двері, видно, горіли, частинно згоріли, але їх загасили, ніби знали, що там мої скарби. Знайомі коші. Побиті, пом’яті… Бракує лише мішка з харчами… А до того бракує пари одягів і зимового плаща. Чорт з ними! Відкидаю все зайве й незручне, і біжу шукати когось, хто б мені те перевіз до двірця.

Маю шалене щастя – «дер діх бегютет – шлефт ніхт». Дякую, дякую… Оперую моїм випробуваним «спортом», маю його з собою пару пачок. Вказують мені на якогось глухонімого хлопчиська, що має ручного возика. Питаю, чи хотів би мені послужити і показую цигарки. О! Охоче! Хоч би й на край світа. Зрадів, бідака, на смерть. Цигарки!

І це ще не кінець мого щастя. Мені бракує харчів: маю смалець, не маю хліба. У дворі бачу пекарню, а пекарем, як звичайно, чужинець. У мене ще кілька відтинків картки на курево, пропоную їх пекареві. Гаразд. За два маленькі відтинки на вісім штук цигарок, що їх ледве чи можна буде дістати, одержую два великі боханці прекрасного хліба. Мені щастить, мов утопленикові, недарма снились новенькі чоботи, що, за народною мудрістю, мусить означати конче успішну подорож. Ладуємо речі, маємо хліб, гарна погода, ніяких тривог.

За півтори години ходи ми на двірці. Тут, як звичайно, велетеяська черга за квитками і ще більша при здачі речей. На перонах цілі гори того добра, і коли б так довелося мені чекати на свою чергу, надії на здачу мого дрантя майже ніякої. Але навіщо в мене мій випробуваний, дорогоцінний «спорт» з Генерального Губернаторства? Пускаю його в рух. Магічний засіб! За півтори пачки цього добра біля мене негайно з’являється урядовий носій, в урядовій круглій шапочці, з урядовим возиком, хапає мої скарби, кудись їх пре… Ще пара хвилин, і поквитовання в кишені. Готово! «Фікс унд фертіг»: Данкешейн! Данкешейн!» (Чисто – готово! Дякую, дякую!).

До того, запевнення, що речі мої підуть ще сьогодні, «нох гойте». Чисельні страждальці з черги, що, можливо, помітили цю шалену комбінацію, мабуть не могли з дива вийти, що де зі мною і зі всім тим німецьким урядом сталося, що все так дійсно «фікс унд фертіг» пішло. Я ж задоволений цілком, усі мої справи полагоджені, залишається тільки знайти земляків, що ще тут десь перебувають. Найбільші ентузіасті політики і найхоробріші військовики ще тут напевне, хоча весь той Берлін у такому дивному стані, ніби він ось-ось має остаточно згаснути. Люди виснажені до краю, руйнація абсолютна, якась сонна резигнація на всіх обличчях. Сідаю до трамваю і бачу: водій хитається, мов п’яний. Даю йому цигарку. Той до сліз зворушений.

– О, Боже! – вирвалось у нього спонтанно. Та ж я на неї два тижні чекаю!

Пересідаю в підземку, що місцями ще функціонує. Сиджу зі своїми хлібинами під пахвою, напроти мене старший, лисий пан, що добродушно-заздрісно позирає на мої скарби і, посміхаючись, філософує:

– То ви тепер можете сміливо одружитися.

– Чому? – питаю.

– Бо тепер вийшла б за вас найкраща жінка, хе-хе-хе!

Решта слухачів підтримує його дотеп.

У Шарльотенбурзі, якимсь чудом, там то там, хоча в дуже плачевному стані, збереглося кілька будинків, що їх можна б назвати цілими. До таких належить і готель «Кант», на вулиці того ж імени. У тому готелі проживає, чи, краще, діє гурт моїх земляків з отаманом Б. на чолі, що за останній час причепурилися досить новими одностроями, з дуже блискучими, офіцерськими відзнаками. Саме тепер вибираються на Судети… Що мають там діяти – не знаю. Радили й мені до них прилучитися. – Що мав би там робити? – Читати вишкільні лекції. О, як це зворушливо! Навіщо, Господи, обдарував Ти мене цим реалістичним спогляданням світу, що перешкоджає мені бути героїчним?

Вечір проводжу в товаристві земляків-волинян. Бракує нам, розуміється, самогону і сала, але не бракує щирої гостинності, що виявляється хоч би в такій фасолевій юшці. В ці дні є то велика розкіш.

Пізно вертаюсь до готелю, на вулицях скрізь барикади, тиша, ніякої тривоги, сплю до десятої ранку, а по обіді, біля другої, лишаю Берлін… І мабуть назавжди.

Їхалося до трьох годин ночі, з численними зупинками й перечікуваннями, лід звуки мелодійних сирен. На станції у Ваймарі мушу чекати потягу на Єну, бо маю тягари, яких пішки годі нести. Чекаю. Бруд і нуда. Люди не сидять, не ходять, не лежать, а вештаються. Все те закопчене, заялозене, пом’яте. Знаходжу місце в куті і присідаю на долівці. Підо мною якийсь мішок. Кволе, синє світло. Обличчя людей мертво-бліді. Побіч, у темному одязі, сидить на клунку старша жінка. У неї на голові дивовижний, подібний на вороняче гніздо, капелюх. По часі до неї підходить молода дівчина в короткій спідничці. Чую діялолог: – Я, мама, пакушала. Ніякої відповіді. – С тем, что бил с нами, – додає дівчина.-– А ти с нім апять куда-то хаділа… Я, Зіночка, нєдавольна. – Ах, ето нє тот! Ти всьо путаєш. Ето другой… Такой, знаєш, мілий… компанєйскій. Дал мнє тарєлку супа… І кофе.

Розмова вривається від втручання стихій. Під нас, невідомо звідки, підтекла якась рідина і попередила мене иро це та сама невдоводена мама. Я зірвався, але іншого місця не знайшов.

Рано-раненько, коли ще всі спали, я постукав до фіртки Ульрихового подвір’я. Загавкав Люмп, але відчиняти ніхто не вийшов. Я поліз через браму…

На сході горіла рожева заграва, свіжо пахли дерева, що пустили перші листочки, і оксамитно зеленіли поля.

31 березня. Яскравий, сонячний, пахучий ранок. До нас прийшов Жеваго. Завжди чемний, скромний, делікатний. Маємо виконати з ним поважну місію: йдемо до сусіднього села Медінгену по вивар, що в ньому варилися ковбаси, так званий «брює». Дають його без карток, і він дуже доповнює наші харчові ресурси.

Йдеться легко, ніби танцем. Так дзвінко вереміють жайворонки, так приємно пахне молода липа. Жеваго оповідає, як він у Харкові купував жінці сарафан. Каже, стояли в черзі перед Універмагом. Черга довжелезна. Він був одним з перших. По часі двері враз відкриваються, і він не стямився, коди попав на другий поверх. Знепритомнів. Пізніше дише помітив, що один його бік був увесь енній.

Не дійшли до перших будинків Мелінгену, як над Ваймаром розмашно загули сирени. Інколи вони мають такий звук, ніби всю землю ріжуть, а вони кричать до неба про рятунок. Саме тепер вони й ревли з таким лютим розпачем. Усе, що йшло, зупинилося. Ми повернули назад і пішли в поле, до залізничного валу, з наміром використати масивний, бетоновий, залізничний віядукт. Вийшли на взгір’я і зупинилися.

Над Ваймаром, повільно і урочисто, кількома хвилями, пропливали сріблисто-блискучі машини. На прозорому тлі неба вони виглядають чудово, і нам видно їх, мов би на долоні. Передній летун подає знак – блискучий димовий хвіст, що дугою летить униз. За ним сиплються бомби, і ми бачимо фонтаня вибухів. Фантастичне видовище. Кілька відділів пропливло і над нами, ми проведи їх жадібними очима десь отуди на схід, на Єну, і дуже скоро там повторилось те ж саме. Били з гармат. Небо всіялося густо сірими баранчиками димків, але машини пливуть з непорушним спокоєм далі, роблять урочисто велику дуту і зникають у синьому просторі півночі.

По обіді ми з Жеваго квапимось до Ваймару. Бідний парк. Бідні люксусові вілли вздовж паркової алеї. Яма на ямі. З дерев – сторчаки. Дім Панів рознесено. Лише дивом-чудом мармуровий пам’ятник Ліста стоїть, мов привид на цвинтарищі, тільки злегка подряпаний. У повітрі димно і чути сильно запах пороху.

2 квітня. В ці дні сподіваємось приходу американців. Звідомлення все одноманітніші і порожніші. Усе «вперті бої» і «займання нових позицій». Фронт від нас п’ятдесят кілометрів. Великдень за новим стилем. Скучно і одноманітно. Заходив до «кірхе», було там дев’ятеро бабів на запорошених лавках, і дуже високо, під стелею, пастор на проповідниці, що кричав до порожнього простору слова християнських істин. Під вечір ми з Танею зробили візиту гетьманові Скоропадському, якого знайшли в пасюрському домі Мелінгену. Був дуже люб’язний, гостинний, довго і приємно розмовляли. Про Київ, про дні революції, про його відвідини у кайзера Вільгельма, про деякі справи нашої поточної політики. Він ще зовсім гарно виглядає, має добрий гумор, і має намір у скорому часі від’їхати кудись до Баварії… Обіцяли зустрічатися частіше.

3 квітня. Речі наші не прийшли, і хто зна, чи прийдуть. Бог з ними! Айзенах «після впертих боїв» здано – («героїзм!»), американці йдуть на Готу. Був у Ваймарі, весь час просидів у бомбосховищі, нічого не полагодив і вернувся назад. Дорогою бавився в сліпу бабу з літаками. Появляються зненацька, обстрілюють, що бачать і, мов вихор, зникають. На дорозі ні душі, селяни риють нори, сонячно і тепло, прекрасно цвітуть дерева.

Прийшов і знов укладаю речі на випадок, коли б тут став фронт. Ульрих копає в саду яму і весь час кляне.

5 квітня. Уночі дві тривоги. Таня змусила мене вставати і сходити до пивниці. Ми з Ульрихом там ще дещо підправили, і виглядає «надійно». Сидимо на картоплі, пахнє цвіллю.

До мене приходять наші люди на наради. – Що робити, як прийдуть американці? Нічого. Спокій. Триматися гідно. Нічого не чіпати, ні на кого не доносити. На селі старанно затирають ознаки режиму, зникли гакові хрести, вивіски, однострої. Зникає партія, яку я бачив у її початках, у зрості, в розмаху, в тріюмфах, і нарешті… Так воно й буває. Літаки. Безконечно і безупинно.

7 квітня. Нашим речам не судилося пропасти. Учора був на станції, і мені сказали, щоб скоріше їх забрав, інакше ні за що не відповідають. Стільки було нагод їм пропасти, але – ні. Є то, властиво, речі наших дорогих покійних Телігів: два коші і три валізи. Їдучи з Кракова до Києва, Михайло Теліга залишив їх у нас, у Рівному, на переховання. Власники трагічно загинули, речі залишились, ми їх частинно забрали з собою, і ось вони з нами до цього часу. Вони нагадують нам Телігів – Олену і Михайла. У нас також залишилася Михайлова бандура, вона довго висіла в мене на стіні, в Рівному, після я відвіз її до Яворова і передав Юрієві Липі, що не хотів нікуди виїжджати. Юрій Липа передав ту бандуру Григорові Китастому. У Китастого вона загинула при бомбардуванні Берліна. А альбоми фотографій, речі Олени, Михайла, деякі папери, частина листування лишились у нас. Дещо з того передам, при нагоді, до музею, хоча які тепер музеї і де? Що, наприклад, станеться з музеєм у Празі, де було зібрано стільки цікавих експонатів нашої визвольної епопеї.

Настрій «останніх днів» Райху Гітлера. Чужинці, особливо поляки, вже ведуть таємничі наради, їх вигляд не віщує німцям нічого доброго, на обличчях німців німий жах. Що буде? Що то буде?

Підвода, що розвозить молоко, за невелику оплату привезла мої обтріпані, понищені коші і валізи до Тавбаху. Від часу розлуки з ними в Люнденбурзі минуло якраз чотири місяці. При тому поміг нарешті Яременкам, яким знайшов приміщення і допоміг перевезти їхні речі. Це мила, прочна родина, і я дуже шкодую, що не міг помогти їм скоріше. Тепер усі, хто може, тікають з міста. Німці страшать, що кожне місто оголосять за фортецю… Мобілізуються останні рештки чоловічого населення – інваліди, старі, малі, немічні. Гавляшер Тюрінгії Завкель криком кричить, щоб обернути Ваймар на фортецю. Населення противиться тому всіма силами. Усі знають, що все те останні корчі трупа, який діє по інерції.

Увечорі пролетіло над нами безліч машин. Небо ревіло, вибухало, горіло всіма барвами веселки. Земля дрижала від того реву. Ми сиділи на картоплях, охали, ахали. Таля німа й непритомна, я щохвилини намагаюся вирватись і подивитись, що «там» робиться, Ульрих кляне, решта байдужа. І тривало це до 1-ої години ночі. Бомби впади десь там далі, на сході, кажуть, на Пляуен і Геру. Уявляю. Бідний мій «друг», директор Герман Блюме, з своєю «новою зброєю».

8-9-10 квітня. Літаки, літаки, літаки. Рев сирен і рев моторів. Усе живе під землею. Дуже напружена атмосфера. Завтра-позавтра у нас буде інша влада, інші порядки, інші умови, інший дух. Прийдуть нові, для Європи небувалі, порядки. Історія перегортає останні сторінки діяній Європи, як такої. Ні. Нема більше Європи. Це крапка і кінець. Ніколи, ніколи вона не постане з попелу, як не постали старі Єгипет, Греція, Рим. Те, що буде, буде вже Америка, Московщина. Європа лишиться, як додаток і як згадка, виростуть на її руїнах нові будинки, родяться інші люди, однак, ця війна до кінця і краю вичерпала дух буття цього багатющого культурою континенту. Америка, на жаль, ніколи не заступить Європи, без огляду на її колосальні матеріяльні багатства.

Востаннє вийшла у Ваймарі газетка, всього на одному аркуші. Трагічниим тоном гавляйтер закликає населення Тюрінгії триматися гідно перед ворогом, не здаватись до останнього віддиху, і кожного, хто вивісить білий прапор, вважати за зрадника народу. Вночі зі всіх боків чути стрілянину. Таня не спала. Я напружено зацікавлений, по дитячому, хвилююся новим, намагаюсь писати, нотувати, затямити моменти, дрібниці, настрій…

11 квітня. Літаки нагло зникли. У напрямку Готи чути стрілянину з гармат. Сонце і тепло. З нашого подвір’я дуже гарно видно автостраду на другому взгір’ю долини. Далі, в напрямку сходу, автострада розгалужується на кілька доріг. Зараз усі ті дороги куряться. По них з раннього ранку, без перерви, йдуть на схід машини. Це вже не по небі, а по землі. Здалека їх не можна розпізнати виразно. Всі наші мешканці повиходили на подвір’я, кожний, хто де може, вилазить на підвищенні! і дивиться. Малий Гюнтер весь час бігає і все вгадує, що то машини німецькі. Робітник-поляк Казимир йому старанно помагає, що дуже подобається Гюнтерові, Ульрих мовчазно і суворо попихкує своєю люлечкою, скептично похитує головою і чомусь спокійно питає мене:

– Як думаєте ви? Хто то там їде?

– Американці, – кажу впевнено.

Всі насторожено мовчать.

У нашому селі ще німці, хоча ті там машини далеко залишили село за собою. Маленький відділ обмундированих дядьків, що не знають куди їм подітися, кілька з них ночувало в Ульриха, рано попили кави, обеззброїлись, один передав таємничо Удьрихові дуже доброго револьвера, якого той негайно і дискретно, на моїх очах, заховав. Довго після радились і кудись пішли. За півгодини вернулись назад. Сказали, що йти нема куди, всі дороги відтяті, селяни просять їх не стріляти, хоча ті й не думають цього робити. За селом, під лісом, на взгір’ю, перед кількома днями викопали було довгий рівчак, (ціле село над ним потіло), що мав би бути ознакою фортеційного стану Ваймару, але тепер усе те лежить спокійно ладом, машини, що біжать горою, не звертають на те найменшої уваги, хоча там ще вештається кілька озброєних людей у німецьких уніформах.

Вікно моєї кімнатки відчинене, співають півні, м’яко світить сонце, далі, за ярком, зелене, мов ізмарагд, поле. Вітрець похитує фіранками. 12 квітня. Ранок. Ніч минула неспокійно. Зі всіх боків пострілювали. Таня знов не спала. Звідомлення каже, що американці вже під Герою і прямують на Ляйпціг. А у нас усе ще «Третій Райх». Мешканці Ульрихового горища, у вигляді воїнів гордої німецької воєнної сиди, обеззброюються остаточно, зривають відзнаки, відкидають шоломи і газові маски… Ті газові маски. Шість років носили їх німецькі вояки і, на щастя, завжди даремно. Жахливу газову зброю минулої війни в цій не було вжито. Деякі з вояків переодягаються в цивільне і поспіхом намагаються зникнути між населенням. Один товстий померанець уже за наймита в нашої сусідки, і спокійно їде волом у поле орати.

І кажуть, що у Ваймарі вже американці, що вони гарно поводяться з населенням, що німців поки навіть не беруть до полону, що натомість подяки вийшли на вулиці і чистять, що можуть, що рухнув Бухенвадьд. У нас був тільки – що наш добрий земляк, доктор Пирогів із Ковдя. Радилися. Хотілось бути в гурті. Згадували нашу Волинь.

На дворі крики і гармидер, городами, через плоти, женуться і чомусь стріляють німецькі вояки, деякі з них у півцивільному, один молодий, без шапки, реве на всю губу, мов дитина. Назбігалося багато людей. Вояк крізь плач невиразно оповідає, що десь там якийсь американець заколов багнетом його камрада. Інші вояки з поспіхом відходять і зникають.

А за долиною, автострадою «козаки йдуть», лише американські і на «джіпах». Над нашими головами, зовсім низько, цілими зграями, пролітають літаки, а між ними розвідчі, які, видно, мають намір очистити наше село від залишків німецького вояцтва, що тільки чекає, як би його десь крізь землю провадитись. Таня внизу варить обід, я пишу, вікно відчинене, приємне повітря поля ллється мені під машинку…

І враз перед самим обідом від Мелінгену, двома струмами, вздовж залізниці і вздовж шляху, виринули величезні машини. Танки! – чую знизу. І дійсно. Вони йдуть грізно, просто на нас, через зелене поле, швидким темпом. Один, два, десять, усе поле ними заставлене. Величезні і – грізні, нагадують передпотопових звірюк. Підступили під саме село і зупинилися. Дула їх гармат наставлені просто на наші вікна. Кілька молодих, струнких, у захисних уніформах, у шоломах, людей появилося на краю ярка. Приходить Таня і просить мене зійти вниз, але я не йду, мені звідсіль краще видно, я чомусь переконаний, що стріляти вони не будуть.

Що діється? Звідки ці танки? Де Гете? Райх? Вісмарк? Вільгельм? Гітлер? Танки. І білі зірки на них. Молоді, стрункі хлопці. На них округлі шоломи. За плечима короткі рушнички. Звідки вони? З Марса?

Таня приносить обід. Обідаємо при відчиненому вікні з панорамою велетнів зі сталі. Повільно і байдуже, над самими стріхами, пролітають розвідчі літаки, їм напевне видно, що ми спокійно обідаємо… Навкруги тиша.

О пів четвертої село «взяте». Німецькі воїни зійшли зі своїх горищ, піднесли руки, і так гусаком, один за одним, пішли назустріч танкам. Більше ми їх такими не бачили. Кінець.

Село завалене машинами, попід огорожами павутина телефонних проводів, по ровах купи німецької зброї, шоломів, газових масок, діти бавляться ними у вермахт. Від хати до хати проходить контроля, каже здавати зброю і… фотоапарати. Нас, чужинців, це не стосується. Молоді чужі вояки, що між ними споре число нащадків чорної Африки, поводяться, як джентедьмени. Чемно, обережно, поважно, спокійно, здається, байдуже. Вони їдять білий, мов папір, хліб, вони курять цигарки, що нагадують мирний час. Великі, мов палець, недокурки валяються просто під ногами і жахливо провокують наших курців.

Європейці всіх мов і рас дивляться і чудуються, а коди ніхто не бачить, не одна спина гордого сина країни Заходу нахиляється, щоб сягнути за недопалком американського нащадка «дядька Тома».

До вечора прийшов наказ, щоб певну кількість будинків було звільнено для нових гостей. Наказ виконано. Негайно, спокійно і точно. Воїни Америки спокійно сплять під пуховиками залізних тюрінгських фрау. Планета крутиться.

А пізньою вечірньою добою від хати до хати пройшла вістка: помер президент Рузвельт.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. П’ять по дванадцятій. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюса, 1954 р., с. 53 – 106.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 134

Модифіковано : 26.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.