На кордоні

Улас Самчук

Всі весело розмовляли. Велика родина, троє гостей – разом дванадцять. Їли вечерю, запивали вареним медом. Пані Ольга розмовляла зо Львом. Він дивився пильно в її очі за шкелками пенсне, що в них подвійно відбивалися світлі чоловічки.

Вікно в сад. Там темнота й по листі дерев сюсюкає дощ.

В кінці вечері ввійшов пан Гнат – чоловік пані Ольги. Мокрий, із вимитим та не втертим розчервонілим обличчям. Всі повернули голови в його сторону, на всіх очах гостро вирізьбилось: – ну?

Особливо Лев. Цей рвучком зірвався з місця, забувши навіть вибачитись. «І чогось в дійсності той Лев, цей добрий, наївний Лев, так вперто лізе на рожен? – думала пані Ольга. Що тягне його туди, чого шукає «там»? Вона ж… хто, як не вона сама на власні очі пересвідчилась, що всякі шукання, за чим би не було, «там» – неможливі. Вона сама ледве вирвалася звідти, все кинула, а вирвалась, бо бушує там буревій невговканих стихій… Кидатись у них? Ломити життя по половині? Ооо, ні! Це вже вибачте. Хай найдуться дурніші. Вона чудесно, тонко розкусила порожнього мокляка й шкаралупу відкинула отак, раз-два на бік, без вагань. Але він, Лев…

Пан Гнат відповідав кисло: «На кордоні був знайомий жандарм… Втицьнеш, було, мізерного долярчика й переведе. На превеликий жаль його «цапнули». А лізти просто так, наосліп комусь у зуби – жаль. Жаль, собачому синові… В сусіднім селі був переводчик, та й того чорт злизав. Пішов туди й зник. Розказують, ніби в Житомирі в «допрі» за шпіона сидить. Також шпіона ще знайшли! А сидить. Погода знов. Темнота – очі виколи. Дощ, дощ і дощ. Люрить, як з ринви. Два кроки вперед – могила. Хоч у морду трісни. Він би рішуче не радив отак на галай-балай вириватися. Знають вони де границя? Між іншим, він знає ще одного переводчика. А так… Їй-богу, варто зачекати деньок. Він від щирого серця. радить. По-приятельськи».

А як він в очі Льва дивився. Влізти в них хотів. І все винувато якось… Винені ніби він у всьому, ніби за це Бог зна яку нагороду діставав, а не так, просто від доброго серця. Ах, ти, ти… Добрюга ти, Гнате. Так і свербить долоня потріпати тебе по плечу, а після розмашно зібрати в обійми та до грудей. І тиснути все по-ведмежі, міцно, не жалуючи твоїх костей.

– Переходити цей «кордон», – тягнув він, – не жарт… Це, брат, не звичайний собі отак кордон, що їх у світі тисячі. Це зветься твердо, рішуче, кордон. Попадеш або туди, або сюди й – кук… Сиди й не рипайся. І стережуть його все сторожкі вартові. Чуйні, зволочі. Колючими дротами заквітчала, обвішала дзвіночками. І зграя прожекторів гострозорих, мов сови, лупають щохвилі очима. От воно, що це за кордон.

Це казав пан Гнат з таким чуттям, що не здатися на його переконання – просто було б річчю нетактовною. Але Лев подумав, приложивши середній палець правої руки до нижньої губи, що її гриз до крові, після труснув головою і рубнув:

– Ні! Я йду. Ген ви, – звернувся до Максима й Ковальова, – чи думаете зо мною маршувати, чи залишаєтеся?

Максим глянув на Ковальова. Останній кивнув головою на знак згоди. Іншої ради не було. Отже йдуть. Найвища пора. Лев ще до столу підійшов, вихилив замість меду чарку горілки й пішов одягатися. Пан Гнат знизнув лише плечима й як людина, що зробила все, що могла, зо злегка ніби ображеною міною, сів вечеряти. Ольга вийшла за Львом у сусідню кімнату.

– Чи він добре обдумав свій крок? Чи не каятиметься? Чи не краще було б зачекати тих пару днів, ну а тоді будь що буде? Га?

Але він мовчки одягався.

– Ні, пані Ольго! Це просто таки не… ет!… вона не розуміє його й баста. Що про це балакати?

Він одягнув досить притертого гумака, на нього накульбачив великий пакунок, де була одна зміна білизни, запасні черевики, одяг та невеличка ковдерка – дарунок матері.

З рідним селом прощаючись, він бачив майже все. Майже все притягувало його увагу. Кожне дерево, кожна хата, лише найменше завважав матір. Коли від’їжджав напівп’яний, кинувся до неї, поспіхом цілував її в чоло, щось мокре чув на устах, щоках, очах, скронях, чолі, щось ніби костистими клешнями тиснуло його, але він кинув її і побіг. По дорозі до товариша зайшов. Той жартував, міцно руки тис та просив писати. Мати, звичайно, письма не знає. Куди там їй писати. Але на перехресті за селом зобачив її ще раз. Зігнувшися, стояла з якимсь клуночком під пахвою.

Коли підвода зрівнялася з нею, протягнула руки з клуяочком, хотіла, щоб він зліз, та часу не було. З плачем щось сказала, а після кинула на віз клуночок, сама підбігла трошки, та мала великі чоботи на ногах. Плуталась у довгій спідниці, якось ніби спасаючись від чогось, востаннє простягнула руки і спинилася. Він пару разів оглянувся. Коні бігли буйним галопом. А мати хрестила позаду хмару збитої куряви. При кордоні заїхали до пана Гната з дружиною і гайда. Та ковдерка була єдиним і останнім подарунком матері. Ольга більше не мала чого казати.

Всі троє навантажені вийшли. Прощалися щиро й тепло. Стара мати пана Гната не забула похрестити хлопців на дорогу, хоч Лев і зморщив чоло. Всі випровадили мандрівників через двір аж до саду, хоч дощ не вгавав. Після залишився лиш один пан Гнат, що мав довести їх аж до самої річки та показати кладку. У темноті Ольга міцно тиснула руку Льва, але він, навантажений як верблюд, стояв коло Гната, ввесь захоплений останніми вказівками товариша.

– Он вогонь, бачиш?

– Ну?

– Так то двірець. Останній двірець. Далі потяги не ходять. Йти мусите просто на схід і триматися все вправо, але так, щоб огонь завжди був ззаду і трошки з правої сторони. Ні в якому разі не повертати наліво. Там багно й річка. А границя йде в тій стороні якраз річкою. Отже, ма-а-арш!…

А ніч до чорта темна. А дощ безконечно мрячить. Земля розкисла, майже спіле жито похилилося, заложило всю межу та плутається між ногами. У дійсності така пора якраз і добра для переходу кордону. Сам чорт тепер не піймає. Хай побачить тепер що-небудь. Або чи врешті захочеться кому тепер вилазити на дощ?

Йшли прудкою ходою, спустилися в долину, перейшли луг та наблизилися до річки. Тут немає містка, але лежать дві вербові комердяці поперек річки. Правда, вона зовсім не широка, так метрів з п’ять. Перескочити б можна, коли б не пітьма. Води не видно, але чути, як вона бурбонить.

– Порядно здуло її, – зауважив пан Гнат.

Тут розпрощався він востаннє. Ще оберігав не збитися вліво. До границі кілометрів три. Зараз за річкою починається невеличкий горб, там обережно, щоб не зламати в’язи, бо покопирсано шанцями. Це ще старі від війни залишилися. Йти обережно, не курити, не кашляти, прислухатися, обнюхувати повітря. Не забувайте, хлопці!

Він постояв ще коло річки, поки хлопці не перейшли на другу сторону. Коли спинився, щоб прислухатись до пітьми, що тяжким, мокрим камінем гнітила, шарпана вихрасним лютим вітром, то чув лише, як чоботи хлопців у темноті звучно з землею цілувалися. Він свиснув різко, й гукнув:

– Тихше!…

Цілування втихло, а на його місце забурбоніла густа московська лайка.

Йшли вже під гору. Ноги ховзають по мокрій траві. У спину хлеще дощ. Здавалося, із темної глибини хтось люто посипав їх пригорщями холодної води.

Вилізли на рівнину, йшли по свіжо зораній ріллі. Ковалів наперед, Лев за ним, Максим позаду плівся. Постать Ковальова ледве манячіла перед Львом, але раптом зникла. Лев поточився назад, як кінь, що його вдарено зненацька по морді. На мокру ріллю щось глухо шелепнуло і по хвильці почувся напівпереляканий вигук.

– Що сталося?

– У яму впав. Що тут за чортова нора? Обережно, ви…. Лізьте сюди…

Лев і Максим поволі зсовувались, обліплені лепким болотом.

Закурили. Цигарки тримали в кулаку, ніби на позиції. Сиділи дійсно в шанцях. От, нарешті, для кого вони придалися. Лев назовні голову під вітер виставив і прислухався до глухої темноти, ніби нюхав її. Але, крім свисту вітру та шомоту дощу, ні одного звуку. Позаду, з правого боку, блискуча цяточка, ніби вбитий у темну стіну золотий цвях. Час від часу вона десь никла, але по хвильці виринала знов і миготіла, як зоря. Зловіщий, довгий, різкий свист прорвався крізь густу пітьму й помчав десь у безвість за вітром. Потяг мабуть прийшов…

І от ідуть вони знов. Поля. Ніби розстелені брудні пологна під дощем. Межі біжать, ніби обручі на грубелезній бочці. Хлопці плигають по них, спотикаються, лаються, бо видається кожному, що інший занадто голосно сопе, або кашляє, чи шелепне десь у калюжу, або носом в ріллю заоре. Понад цією смугою землі, де все, здається, відмінне від інших міст під небом, пазуратий, жагучий жах нагально преться.

– І де та свинська границя в чорта?

Годині дві, мабуть, пройшли. Йшли. Спинялися, Прислухалися. Знову йшли… Глупа пітьма. Беззвучно рвуться куси чорного неба, розсипаються дощем і з легким шомотом землю обливають.

Рачкували по межах. Землю, мов сліпці пучками пальців обмацували, гарячого місця шукали. Але земля холодна та мокра і липнуть тяжезні закарваші до ніг, ніби хапає їх липкими долонями проклята земля. Ось на дроти колючі наткнуться. Забряжчать вони звучними дзвінками, прокинеться чорна, мертва пітьма., Запалає в очах стрілами смерть і зникнуть полохливі мрії молодости.

– Ей, братва, шумить!

– Що шумить? Де шумить?

Вкопалися і не слухали, а цілим єством жерли тишу. А воно дійсно зашуміло ніби, чи може видалось? Ні, таки шумить!

Шиї гусаками, вуха насторожились. На щелепах корчаться м’язи й розтягаються роти.

– Ліс, чи хто там? Обізвись!

Чва-ак, чва-ак! Земля вириває ноги з тулуба. А в чоботях цілий потоп.

Максим до сконів курити хоче. Ковалів і Лев розп’ялись над ним й, заціпивши зуби зо злості, пазурами роздерти хочуть. А що він винен, коли в роті слини не стало вже давно? Сагарська жага висушує, язика та затягає його в горлянку. Плював, та й плювати не стало чим. Після повітря втягав, у себе, дрібні капельки дощу в горло, та що це значить? А після гикавка його напала.

– Чи перестанеш ти, сучий сину? – сичить Ковалів. Таку зволоч на місці задуши й руки помий, щоб не смерділи.

А Максим уже й не відгризається. Кляв собі під ніс. Ще вчора, лежачи на сіні у Гната, обіцяв обом роги звернути, ось тільки «рідних» більшаків зобачить. В армії, мовляв, кури крав, з самим Котовським балакав. Не то – ви, Денікіни та Петлюри.

– Ех, пика твоя осляча! Куди ти, замурзане, прешся?

І обидва до надриву животів реготались. Хотілося стусонути колінком у задок, щоб заорав наральником у ріллю, та храпнув тут на місці. Та… Хай волочеться далі.

І раптом на якийсь рівчак наскочили. Бачили за рівчаком огорожу з колючого дроту, якісь дерева та стріха солом’яна маниячить. Стріха? Тут? У чистому полі, де ні одного корчика? Назад оглянулися. З правого боку стирчить золотий цвях, без ніякого тобі нічого. Значить добро. Все в порядку. Ага, в порядку, коли солом’яні стріхи, дроти та всяка погань! Село чи що? Га? Це «га» стало між ними й будучиною і ні туди, ні назад. Назад – сором. Коли б хоч миршавий пес лайнув, а то вітрисько соломою лишень заїло термосить та шумить.

– Ну, нічого не вистоїмо. Хто в розвідку?

Але кому ж краще, як не Львові? А що, як тут сторожа гранична? А ці вміють цапнути!

Лев зняв свій наквашений, як кислий огірок, пакунок й поклав його коло Ковальова:

– Не покинь. Сам вмирай, а пакунок мусить бути цілий.

І поліз у рівчак. Ні. З початку пройшов пару кроків вздовж нього, чи не знайде перелазу якого. Не знайшов. Рівчак та колючий дріт за ним. Далі якийсь садок, будівля з костричаною загатою при стіні. Як не намагався бути обережний, а все таки розпанахав свого гумака і шуму наробив.

У садку, пару кроків вліво, зобачив маленьку хатчину. Малюсінька, підсліпувата, як і всі хати, але дивно – собаки ніякого.

До вікна навшпиньках підкрався і став на призьбі під капіжем, ухо до віконниці приложив і слухає. Хропуть. Ніби лапаті, хижі павуки, лазять та шкработять величезні храпаки по стінах. А що, як це на кордоні? Думка штовхає та штовхає й то все в такі болючі місця. Ет!…

Застукав злегка у шибу, ніби кохану викликає. Мовчок. Ще міцніше. Тиша, навіть хропаки втихомирились. Ага, значить прокинулись. От як вискочить яка хороба і голими руками забере.

Постояв, послухав; дух заперло йому. Висякався, а потім таки порядно затарабанив у шибу. І як вона бідна не вискочила? Щось кашлянуло там, та так тихо, сухо. А потім якась пика на місце чорної шиби у раму вставилась, а голос старий, скрипучий прохарчав:

– А хто там такий?

Чсрт його знає, що його відповісти.

– Не я! Та ви мене все одно не знаєте. Слухайте, бабуню…

А бабуня та зовсім носа до шиби приплющила, ніби його кусок обтято. Паколля цілу копицю видно. А бридка, як зношений патинок.

– Де це я є, бабуню?

– А ти що, з глузду з’їхав? Десь там нап’ється, як свиня, та й морочить голову.

Прокракала відьма й, як не було, сховалася.

– Гей! Тук! Тук! Тук! – Бабуню? Слухайте!

Мовчок.

– Бабуню! Будьте так добрі… Яке це село?

Пика знов показалася в вікні:

– Спитай таких дурнів, як сам. Як вийду ось з коромислякою. то пригадаєш!

І одвернувшися, щось там бовтала: «Ти, старий. Вийди-но до нього… П’яний якийсь»…

Чи йти, або чекати? Чекати. Все одно. Ясно, що тут безпечно принаймні. Вийде з коромислом, то вийде.

По хвилі, двері ніби закашляли удушним кашлем, а на порозі з’явилася дебела біла тінь. На чорному тлі нори вона здавалася, ніби розвішена на просушку сорочка. Та це не лиш сорочка, а й штани і все, що до них належить.

І рот, і голова і… правда що не коромисло, та макогін в руках. Лев наблизився…

– А що тобі, бурлаче, запаморочилося, чи що? Ти чий?

– Ах, нащо вам. Та я ось заблукав, ви ж бачите яка слота. Ходіть сюди.

– Еге. Туди. На дощ. Чого хочеш?

– Скажіть, як зветься це село? Я вийшов з Горова.

– Го, го! Куди запер. Це ж Береги.

– Це, вибачте, в поляків чи в більшовиків?

– А ти ніби й не знаєш. З ума спитуєш…

– Їй-богу, що не знаю. Я не тутешній. Я з…

– Та звісно в поляків. Ще до границі три верстві. Але коли ти справді заблукав, то бережись, бо як попадешся… Тут утікачів багато. І в нашому селі є «посторунок». Таке! он ллє, а в полі хліб… Ех, Господи. Тьху… «Безобразіє», і тільки.

Макогона за спину сховав, радий що балакати може. Лев згоджувався з ним у всьому. Дійсно, на хліба не важно. Яке то вже зерно? Розкисне, поросте… ну, словом, нікуди… Погода, дійсно…

Лев розказав потроху старому, хоч той занадто не довіряв йому. Після ще попросив, щоб показав йому дорогу до границі.

Дорогу? У таку ніч? Та він і кроку не пройде, розіб’ється. Границя тут ніби поверчена на верчаки. Куди гам йти. Ось переспите, а рано собі спокійно підете. Вже на «ви» навіть перейшов, та все макогона далі ховав, ніби соромився його. Але Лев журився за своїх…

– Там за ровом сидять два бовдурі… Що з ними?

– У хаті хватить місця. Ось принесу куля. Ви… не дивуйтеся. Моя стара погарячилася, та тут такого всякого. У вас часом на «папіроси» нема?…

– Все розквасилось на намулу. Хіба підсушимо. Їй-богу, рубчика не знайдете сухого.

– Туди б ще. Такеє ллє . Ну, то ходіть… Та інших покличте, а я свитку накину та принесу куля…

Лев війшов у тьму. І лаявсь, і задоволений був. Що дійсно в таку погоду вириватися. Куди б вони зайшли?

Хлопці влізли в рівчак, присіли мов дві розлізлі купі гною. Лаються.

Лев гукнув на них… Шеминув через дріт його пакунок, поміг їм перелізти й пійшли.

Безперечно зробили вони величезну луку здовж кордону, йдучи під дощем цілих три годині і відійшовши всього-навсього кілометрів чотири від місця, що з нього вийшли. Йшли все направо з остраху перед болотом з лівого боку. Огонь, що ніби мав бути їм маяком, увесь час був з-позаду з правого боку, але він, очевидно, зовсім не на двірці, а невідомо де. І коли роздягнулися в теплій хаті, скинули мокрі лахи, розбалакались, та довідались, що з цього села веде простий широкий шлях на совітщину.

– Слухайте – каже Лев до дядька. Чи не могли б ви нам показати той шлях? Лише показати, а за турботи… – і витягнув доляра. Йде?

Дядько почухався. Ясний знак згоди. Це піддало надії Львові й він схопився на ноги. Максим лежав горілиць, піддоживши одну руку за потилицю, затягуючись цигареткою. Ковалів перестав чистити чоботи…

Швидко почали одягатись, викручувати. Один лише Максим гикав, а нарешті заявив, що далі не йде.

Розкішно! Того тільки й треба було. Лев і Ковалів у дві хвилині на ногах, обвантажені, готові до походу. Дядько чоботиська натягнув, накинув свитину, шапку й усі махнули.

Дощ перестав. Стало видніше, одначе до світанку годин дві. Вийшли за село на битий шлях. Не битий він тепер. Порослий шпоришем, бур’яном, він веде до замкненої границі, служачи ще незавидну службу польової дороги. Минулося його колишнє… Події перетяли його гострим мечем, як ниточку. А зв’язував собою Волинь і Поділля.

– От, – розмахує руками дядько, – так просто, просто. Верстов за дві пічнеться долина, а з боку наліво могилки. Звідти до границі півверстви глибокою дорогою. На самій границі місточок. Там річечка малесінька, але її переступити можна… Але не збийтеся з дороги. Тримайтеся за неї цупко, бо як казав, границя тут поверчена, покорчена, бодай би їх покорчило…

Шлях, зарослий шпоришем. Дві колії бігло в далечінь, у пітьму. Година й вони вже на рідній землі, або підуть, повісивши носи, у буцигарню.

Дорога зводилась ніби у нівець. Зовсім заросла, а по боках обкисле жито похилилось глибоко, ніби кланяється низьким поклоном Сходові. Буйні вітри та дощ похилили його. А вгорі колотяться хмари, табунами диких турів летіли назустріч сонцю, що воно бог-зна ще де…

Знов налетіла густа хмара, пітьма збільшилась.

Помацьки треба шукати зарослий шлях, а йшли затаївши віддих, хотілося притиснути міцно серце, щоб не тарабанило в грудях… У роті висихало, нерви готові щохвилі прийняти тяжкий удар по них вигуку: «стій»!

І раптом стовп перед очима. Стовп? Ні колючих дротів, нічого? Стовп, обмотаний білим та червоним, а кроків п’ять за ним такий же сірий стовп? І тільки? Ах, чорт!… Та марш! Ще крок і вже переходові кінець… Вони в безпеці. Кинувся Лев, метнувся диким звірем, почувши як горить та провалюється земля під ним. Зробив три кроки, різкі твер- ді, от мостик, та врешті він геть к чорту забув про всякі там мостики. Тут границя, ясна, видна. Два стовпи ніби палаючі свічки стріляють у вічі.

І в ту ж мить почув, як раптом проваливсь, шубовснув геть зовсім у воду. Плюскіт помчав у темній тиші. Рванувся; вихопивсь на другий бік, почув за собою, якесь сапання, здрігнувсь, мало не вереснув.

Та був це лише Ковалів, що не впав у річку, а переступив її. Вихопились миттю на горбочок, стали, щоб відсапнути…

Здавалося, закінчили якийсь тяжкий, нерівний бій і то закінчили переможно. Як горді лицарі, стояли на горбку, й коли пройшла знов хмара й можна бачити було уже ступнів десять наперед. Лев простягнув руку й, показуючи назад, потрясав кулачиськом й сичав – у-у-у!

Навіть і йти не захотілося вже з такою енергією. Нап’яття впало, з’явилася втома й хотілося бовхнути де-небудь та відпочити. Відійшли кроків п’ятдесят від кордону й посідали на високій межі.

Перед ними безконечна держава, за ними безліч маленьких та більших державок, що цяточками встелили землю аж до великих океанів… Країни панування капіталу й визиску, що живуть для того лиш, щоб на їх поті випасали собі черева всесильні одиниці. Там панує рука фабриканта, купця, банкира. Там люди, пролетаріат тільки й знає, що треба вічно працювати й вмерти у праці. Ніхто не турбується ним, ніхто неї спішить з допомогою, ні одно серце не б’ється жалем. Там люди випаслися, переродившися на безрогих, зажерливо гризуться між собою за корито, що з нього можна б більше виїсти.

Але насупроти йому, обличчям в обличчя, стоїть одна незрушима, неділима, однодумна, одноголосна, солідарна, тверда як бетон та сталь!

Це – країна вільної праці, країна панування слабих, малих, бідняків, гнаних, обдертих, переслідуваних, чорних мозолястих рук, обмитих кривавим потом облич, країна щирих сердець, що їм людський добробут, добробут загальний дорожче рідних батька й матері, дорожче традицій, батьківщини, рідної землі й усього «святого».

Боже, як калатає серце у грудях, як сльоза зворушення напливає на повіки. І як їй, власне нікому іншому, а їй, приписано історією бути визволителькою людства від страшної пошесті забобонів, пережитків, отупіння, неуцтва, дикунства (гак, так дикунства, як хочете!).

Він безбатченко, байстрюк по-простому. Він виріс і прожив у глухому закутку, де ніякого чорта, крім лісу, поля, брудного жидівського містечка та горілки. Він знає одну мову, ба дві, але вони стали б за одну. Читав він завжди романи, без системи й порядку, що в руки влізло. Рано почав захоплюватися політикою, кричав, нервувався, бився з противниками, був гарячим поборником неправди. Перечитав усю так звану українську літературу, де завжди балакалося про меншого брата, чорні руки, страждаючу покритку, матір, жида експлуататора та горюючого наймита. Він перечитував провінціальні газетки, все дуже мізерні, хирляві, зо старими відомостями, зо старих чужих газет. Зміст їх наївний, примітивний, усе оборона «меншого покривдженого брата» та заплаканої покритки. Були в них і різні програми, партії творили, але всі вони надихані лише «дуже возвишеними» ідеалами вселюдської любові, шукання правди, істини, а найголовніше – правда. Писані здебільшого по-українськи, але це лише тому, щоб бути більш доступними «темному, бідному, меншому братові».

Товариство ного було ворохобне, протестуюче, змагаюче за людські, ба ні, вселюдські ідеали. Його країна протестує проти нелюдського, дикунського винищування в Америці червоношкурих. Вона протестує проти жорстокості чікагськпх різників. Протестує проти ганебних репресій німецького, ненажерливого, кривавого капіталізму над працюючим братським пролетаріатом Німеччини. Солідаризується з геройськими страйкарями англійських гірників. Проти всього протестує вона… ну… й ясно… не без результатів. Її слухають, до неї прислухаються, перепрошую, до голосу її. Лишень не протестує за себе…

Ясно, Лев ні на крок не відстав від сучасності та цивілізації своєї публики. Ба, навіть стояв у передніх лавах її борців та протестуючих. Він, так би мовити, був той «кращий елемент», повний глибокої віри в майбутнє «царство правди». Маючи дещо романтичної закраски, він просто таки мучив себе тим, що ні разу не вдалося йому дійсно постраждати за «великі ідеали». По перечитанню Достоєвського, Винниченка, Горького, різних описів та оповідань про тюрми й каторги, йому здавалося, що він навіть не годен зватися правдивим борцем, бо в дійсності навіть не страждав. Страждати він страждав, та як… Він голодував не раз, мав подерті черевики, не мав ніколи порядного одіння, навмисне не вмивався як слід, не голився часом мало не місяцями (з презирства до «буржуазних предразсудків»). Краватку хоч і носив, зате завжди напівскривлену, ніби якусь ганчірочку під підборіддям. Пальто нечищене, зім’чте, без гудзиків. Кепка з обдертим дашком. Часом удавав з себе безробітного, нічого не робив, голодував, почував себе дуже погано, ходив з маленькою бандою покопирсаними хідничками містечка, кресав подертими черевиками каміння, нарікав на уряд, на світову буржуазію, хотів робити демонстрації, будувати барикади, попасти у в’язницю… Але голодуючих та безробітних було мало. Усі чим-небудь займалися; навіть он Рухля стара, вусата жидівка газетниця, і та не хотіла бути ані безробітною, ані демонструвати.

Чувся, мов релігійний фанатик, мріючий із дитинства дійти пішки до святої землі, уклонитися святій могилі, напитися гіркої йорданської води, обкупатися в ній і принести пальмову гілку додому, – що раптом досягає своєї мрії й зо тремтячим серцем вступає в зруйновану і нецікаву, забуту країну, що в ній готов обцілувати кожний брудний камінець.

Правда, не прийшов він сюди води, хоча б дніпрової, напитися, не прийшов гілок ломати, каміння цілувати. Ні. Він приходить до Києва, до вимріяного в уяві золотоверхого Києва, він буде вчитися у «вузі», буде працювати в рядах будівничих соціалістичного господарства, буде агітувати, може в комісари попаде, матиме стипендію, ну… та це між іншим! А найліпше попасти в Полпред, поїхати за кордон, в Африку до негрів проповідувати великнй коран, стати місіонером «великих ідеалів».

Куди ділися дощ, страх, утома? Усе зникло, нічого немає. Все поборено. Ах, коли б йому лише зустріти якого червоноармійця. Ні, це мабуть не звичайний чоловік. Він мабуть цілком чистий, як нові, щойно з фабрики чоботи. Лев бачив червоноармійців за революції. Але що то було? Орда, дич! То «необуздана товпа» була, тічка, спущена з ланцюга. Ні, ці рішуче не такі. Він обцілував би того милого, ідеального червоноармійця. Це ж не той, передвоєнний, грубий, тупий солдафон, з вічним запахом «водки та махри».

До всього Лев, звичайно, був українцем. Як не крути, а був українцем. У вільній країні соціалістичній так мало звертають на це увагу. Ти українець? Ну, будь собі українець, хіба ж не все одно? Татар, жид? Та ж усі вільні, всі рівні, всі повноправні горожани міцного, єдиного союзу. Немає ні гноблених, ні гнобителів, Усі вони за кордоном, у Франції, Чехії, і де хочеш. Там вони. Тут лише вільні та справедливі лишилися. І Лев усміхається з задоволення, що стоїть на землі обітованій. Навіть придивляється до тієї землі, має бажання помацати її, погладити. Зараз от може зобачити вояка, що балакає його мовою (зрештою, це не так важно), але він зобачить хутко й Київ, міста українські, вивіски в українській мові, газети правдиві, великі газети, не «рептильки». Ні, це не сон, не казка. Ніч, проведена під дощем, в дорозі, свідчить ясно, що це…

Вже ранок насувався та й холод на мокрих плечах колосить. Вириваючися від границі, у поспіху хлопці згубили шлях і, очевидно, звернули, чи вправо чи вліво. Але це менше з тим. Границя позаду. Триматися все таки будуть напрямку південного сходу, а йти приходиться уже не межами, а поперек піль з високим вівсом, пшеницею. Жито подекуди пожате. Йти тяжко. Роса дошкуляє більше як дощ, бо розквашує чоботи на ганчірку. Здавалося, що це не пашнями йдуть, а барвистою по пояс водою. Коли б хоч дорогу яку. Зрештою, на стежку натрапили… Вже починало сіріти. Увійшли в глибину нового краю, мабуть кілометрів п’ять. Над стежкою постояли, позмагалися, Лев настоював йти направо, Ковалів вліво. Пішли направо. Стежка витоптана, свіжа, веде очевидно на якусь дорогу. Коли вийдуть, будуть все таки обережно йти, коли б впереді якийсь гуркіт почули, зійдуть на сторону, ляжуть у пашні, перележать і підуть. Головне, по можливості далі в країну, щоб не могли вернути. І коли, по часі, дійсно вийшли на невелику доріжку, зраділи, йшли безпечно, голосно розмовляли. Доріжка мало в’їжджена, заросла, у дві колії, як звичайно, прикордонні дороги…

Якийсь кіпчик при дорозі з віхою, устромленою прм нім. Сіли, посиділи, Ковалів покурив і пішли далі. Навколо ні душі. Мертво. Тиша, ніби безлюддя яке. Ковалів оповідав якийсь анекдот, Лев зайшовся сміхом, таким розпашистим, щасливим…

– Стуй! – гримнуло справа.

Гримнуло зненацька, дійсно раптом, несподівано, неочікувано. Звідки? Хто? Сон? Щось чорне гупонить до них, забігає, зліва якогось довгого штиха наставляє, клямрає чимсь… Вони відступають крок за кроком у зад. Втікати чи дійсно піднимати руки, як домагалось те щось чорне? Вони не піднимали і, не втікали. Точилися задом, дивилися на сторону краю, що до нього мандрували, але чорне з багнетом, нападало на них і гнало туди ж…

Свисток, довгий, деркотливий. Десь у ранковому тумані, ніби луна відгукнулась на нього й падає з очей мадрівників якась полуда. Мрії розтають і то швидко… Ось-ось зірветься, чи краще провалиться земля, і вона летить кудись, в якусь безодню, без дна, без кінця.

Вже стало двоє чорних. Руки таки прийшлося підняти. Чорні підступили, мацали скрізь, по кишенях порпались по грудях… Далі сказали, що можуть йти, але поперед до будки, а за ними – люхви рушниці, ніби носи собачі, нюхали…

І так опинились обидва у тісній, сірій будочці. Коло них ще, правда, два жандарми, два чорні з цілим рядом білих цифер. Вони й не дуже раділи. Той, що піймав, скакав. б’ючи руками плічка, бо видно спав у півкопі жита, а тепер його холод пронизував, а другий на сторожі стояв. Мандрівники в будочці зігнулися. Жандарм, дуже веселий, кирпатий, чорний як смола, з чорним п’ятаком на правій щоці, коло носа. Він з-під лоба дивиться й ніби не помічає нікого перед собою. Все ніби як звичайно. Нічого ніби й не сталося. Він не думає. Ах, куди там йому думати? Хіба всі люди родились на те, щоб бачити лиш сни та любуватися ними? Багато є й на те, щоб творити з ілюзії дійсність.

А тут і ранок приходить. І хмари розшпурляв вітрисько, роздер. Небо насвіжо умите, ніби велике синє око, сміється. По ньому сторчака, ушир по обрію, летять шматки пошарпаних кусів брудної вати. Десь взялося і сонце, ніби, аж тепер згадало, що є он похиляне жито, пшениця, пашні… що все ще на колінах клячить, його дожидає. Чого воно зійшло? Якого біса?… Усього тридцять кроків від будочки доріженька долиною плететься та сама, гаряча доріженька, що завела мандрівників у цю будочку. Вона темна, проста й невинна. От біжить собі між пашнями та й годі. Уже стовпи видно стало. З цього боку білим та червоним обмотані, а з того… гай, гай! Усе таки там, з тією… Чому це так? Там сірі, звичайні стовпики, на них калачами літери стоять СССР.

А була це неділя. І що вище висувалося сонце, то більше оживали поля по цю й по ту сторону. Ось заходили якісь сірі істоти по тім боці. Якісь сірі, такі знайомо сірі, як це колись у війну та революцію було їх мільйонами навколо. Ті самі нові, в новій фабриці вилляті, червоноармійці. Ах, які близькі і разом далекі вони! Хочеться крикнути… А тут як на тоте один чорний два пальці під язик, та як свисне. Далеко покотився по полі свист. Сіра постать, що повзла стежечкою до гори по тому березі, оглянулась і стала. Чорна замахала на неї рукавом, щось гукнула і, видно, сіра, щось подумавши, вертається до кордону.

Чорна підбігла й собі. Обидва стали, сірий і чорний, руки протягнулися один до другого, потримали^ хвильку, пустили… Щось хвильку шпортались по кишенях, а потім від обох димок пішов. Видно закурили, стоять та ногами притупцюють, та щось базікають, та регочуться сучі коти. Це неприємно вразило Льва. Він ніколи не уявляв собі подібного. І як то так? Чорний і сірий?… Руки подають, курять? І ні один другого штиком у пузо?

А тут – друга несподіванка. Чорний з кирпатим носом, та чорною латкою коло носа дозволив мандрівникам підійти ближче до границі і навіть порозмовляти з сірим. Яке щастя, яке неочікуване щастя і доброта з боку чорного! Але він хотів лише закурити, самих же мандрівників не залишити…

Дійшли майже до самого сірого. Він, як звичайно. Морда (це так принято там звати обличчя) кругла, червона, пухка… Картоплею ніс, вуса сторчать підстрижені, а в губах цигарка. Все як усе. А чоботи здорові-прездорові, бурка брезентова, через плече рушниця, висить собі і ні мур-мур.

Ніби до неї справа й не торкається. Знов сіра і чорна рука обнялись. Сіра в глибочезну кишеню лізе, мошню витягає, сипле чорному в папір. Димок вертиться під носом…

– Цо, – каже сірий, – поймалі? – і на мандрівників верхом сивої шапки кивнув… А після додав: – Куда рябята шлі?… – і сплюнув на сторону.

Чорні закрекотали… А Лев осмілився й проговорив:

– До вас, товаришу!

– А што… Разе у нас та лучше? – і регоче… А чорні й собі регочуть.

От, подумав Лев. Це щось… Стільки ходилося, страждалося. І за те все сміх?… До того… До того… Що це? Він… він ясно не по-українськи, їй-богу, ні. Він до всього додав навіть «цо»… Чорний по-польськи, сірий по-московськи чешуть собі, регочуть, зуби шкірять, покурюють… Стали собі на кордоні… Ах!… Лев спромігся ще на одно питання…

– Звідки ви є, товаришу?…

– Цякавий, нєбось… З Катеринославскай, дружок… Дальоко зцудова. З Расєї…

Лев лише плечима здвигнув. Ковалів то аж підскочив, давай з ним перекидатися жартами, ба навіть компліментами. Та Ковальову що? Він «русскій», правдивий з Росії, до того навіть не соціаліст. Він йшов з надією дістатися додому по довшому блуканню по Європі. Колись воював у Колчака, Денікіна, і одним словом, отаке… Хіба його може боліти, що та червона пика шкірить весело зуби, зве себе з Расєї, з «Катеринославскай»? Хіба йому болить, що сторожа української, соціалістичної республики, не знає, звідки він є, чеше чужою мовою, та братається? Їм весело! Вони шкірять зуби. Вони затягаються добрим херсонським тютюнцем. Вони… Лев хотів йти знов до буди. Але він попав мабуть на якогось недотепу. Недурно у нього пика такою пампухою, а ніс картоплею. Солдафон і тільки. На кордон інших і не потрібно.

Він мусів чекати в буді з півтори години, поки зміна варти не прийде та забере його «по етапу» назад. Він йшов під ескортою з Ковальовим здовж границі, стежечкою, до найближчого села.

Примітки

Подається за виданням: Самчук У. Кулак: роман у двох частях. – Чернівці: 1937 р., с. 5 – 18.