За гратами

Улас Самчук

І от нарешті довгождане «страждання за ідею». Довга мандрівка «по етапу», жалі, жах перед будучим, лють за невдачу – все пусте, все не те. Головне – тюрма!

Перше, що кинулось у вічі – велике загратоване вікно. Зовсім не таке, не маленьке, як це призвичаївся він чути й читати, а велике, ніби в лікарні чи школі. Це до деякої міри неприємно його вразило. Значить, не у справжню тюрму попав. Значить, і ще не все. Ну, принаймні вікна як слід повибивані й цим вони ніби гордяться. Навіть рам не було, не те що там якої поганої шибки. Великі і чомусь темні прямокутні нори й у них цілі рої людських блідих, як треба, пик. Носи, діри якісь замісць очей, голені тверді лоби і врешті зуби білі й міцні і хижі ніби, що геть з білю налитих облич зливаються.

Привели «важних». Шпіонів піймали. Ціла в’язниця якимсь робом уже знає про це, а тому то ті «пики» так витріщали діри свої на Льва й Ковальова. І ні одної тобі усмішки. Спокійні й суворі, як білий мур. Брама тюремна зачинилася зовсім без «сердитого брязкоту поржавілого заліза», а тихо якось, з легким на два такти стуком і входили вони нарешті зовсім не брамою, а маленькою бічною фірткою, що її клямка аж блищала від частого відчиняння та зачиняння. При ній стояв, правда, грубий опецьковатий, з рушницею «на пасі», хахол, як про це пізніше дізнався Лев.

Вели їх поволі, обережно, якось урочисто. Усі, до того найдрібнішого в’язня – коридорного, що в десяте і мабуть нарешті, востаннє позаписував старанно і сумлінно їх важні прізвища до грубої заялозяної книги, поводились з новоприбувшими якось особливо, ніби вони були твердо переконані, що мають діло не з людьми, а з якимись динамітовими предметами, що при найменшій необережності вибухнуть і рознесуть дощенту цю їх укохану затишненьку в’язничку.

Тим часом три в чергу неспані ночі зробили своє і ті герої зовсім не оправдували себе. Внесли вони у смердячий коридорчик обвітрені, обмиті дощем, та синцями облизані обличчя. Одяг їх, можна сказати, зовсім не одяг, а чорт зна що. Зім’ятий, брудний. Чоботи… ох ті елегантські Ковальовські чоботи! Корова їх пожувала, чи що? А всього його ніби через комін перетягнуто. Про Льва вже й не говоримо, бо цей ніколи не відзначався елеганцією… Але запахи піль та сонця все таки не встигли розгубитися й занесли вони по непорозумінню сюди. Груди швидше запрацювали і втягали в себе густу кислу мішанину довгого темного коридору.

Внесли їх нарешті до камери. Дослівно внесли. Обережно, щоб не розхлюпати бува. На грубих, заялозяних, збитих великими вухналями дошках, що мали назву «тюремні двері», табличка з написом: Целя 7, в’язнів 9, і всі ті «дев’ять» як мариновані гриби. Невже їм мало світла? Вікниська широкі ж, без рам. Хоча грати, та що значать грати? Лийся світло без перешкод ріками, водоспадами. Ну, й обличчя ж – сором. Ходять туди й назад, з кута в кут, сюди й туди чотири кроки. Чисто як у в’язниці. Одно з них… ах!… Лев хотів… Він власне… Що він власне? Обняти хотів? Так, він дійсно до того дійшов, що хотів кинутись і обняти його, того колишнього знайомого, але очі зустріли не очі знайомого, а два гострі мечі. Не признавайся!

По коридорі ключі побрязкують, пригадують – де ти, щоб не забувся. Очі у Льва відмовляються як слід дивитися. Повіки тяжезні, пудові, безупинно і нагально спадають на очі, а їсти чомусь зовсім не хочеться. І коли, в недовзі, завітав вечір, стало гармідерніше. Всі моторніше пісні свої завивати почали. Далі, вигуки якісь навколо, хтось протяжно з виразом глибокого захоплення гукав і лаявся у матір, постукуючи у двері кулаками, а коли до келії з коридору впущено перед молитвою «коридорне начальство» – Ковальського, воно заявило, що репетував Меламед у знак протесту проти халепи його коханої Марти. Всі від того реготались, реготались чомусь так щиро, так віддано, що навіть Лев скурчив було уста і хотів мабуть усміхнутися, але ту ж мить по всіх келіях розляглася «молитва». Він стояв коло самої «параші» і на ціле горло співав, забувши свої «принципи». І от піднявся й урвавсь останній молитовний зідхун. Щось, здається, далеко, за вікном, застогнало, а після все навкруги обернулося і пірнуло у глибоку яму, куди скидають відпадки, всяку погань на покірм вошві та різним плазунцям.

Все хропе і при тому тяжко, тяжко, то піднімається, то опускається, ніби кригою грубою придушена гладь ріки деред повінню. Груди ліньки в такт і без такту піднімаються, ніби наложено на них тяжезні каміниська.

По коридорі чути ходу. Час від часу «око» якесь приложиться до визирки у дверях, відсуне засувочку, загляне до ями, поведе білками навкруги і знов засуне. А в ямі ввесь час покопчує маленька блимавочка нафтова. Коптить собі, коптить, а полум’ячко її – така мізерія, здається й є одною тут ще світлою плямкою. Обличчя сплячих у його світлі видаються восковими… Ніби їх дійсно з воску повиліплено і зложено, мов мумії по брудних нарах та помості цієї ями. Блощиці лазять по плямистих стінах та дивуються і сердяться, чого та лампочка ще хоче тут.

Рано другого дня знайшов себе Лев на голих брудних дошках, а під головою намацав щось заялозане та липке. Була це зашита в кропив’яний мішок солом’яна потеруха, що тут звали «матрац». На ньому хтось спав і перед самим його носом спокійно ще відпочивав розкритий чийсь великий пірваний зад. З одної милості дозволив він, щоб попри нього схилив намучене своє чоло цей гордий, дужий Лев – погроза неправди та соціальної нерівності А спав він видно все-аки міцно. Пробудження було не тільки пробудженням цього дня, а пробудженням від усього того сну, – що снився йому роками, місяцями, останніми днями, аж поки в’язничний дзвінок не пробудив нарешті, щоб більше не будити. Він підніс трохи голову, глянув навкруги, пригадав цілий перебіг свого кошмарного сну і відчув ясно, що значить бути за гратами.

Ніби навмисне і сонце якраз густим струмком щиро-топленого золота буревійно ллялося у вікно, відбиваючи на протилежній бруднізній стіні чіткі зариси іржавих грат, підсичуючи цим тужливе бридке відчування нового середовища. Про це він правда не думав. Не думав не тому, що дум не було, а щоб уникнути того якогось внутрішнього підсвідомого сорому, що аж тепер чомусь почав не на жарти турбувати його. Всі колишні химерні уявлення про «ідеали», «страждання» за них, раптом зіткнувшись з дійсністю, що її існування до цього часу майже не підозрівав, розлітаються і перший дотик «страждання» викликав у нього якийсь ніби протест, ніби розгубленність. Скоріше це останнє. Один вигляд зубатих частоколів за вікном, та клаптик неба (ох, той клаптик неба!) казали недвозначно – протестувати. Дарма. Десь аж пізніше геть, вглядаючись у традиційні «частокіл та клаптик неба», спостеріг він між ними ще одно зовсім непрохане видовисько. В далечині, за кілька гонів маячів шпильок кам’яної гори з трьома берізками на ньому та смужкою під ним і не зеленого, і не стиглого, а якогось брудного вівса. І ті ото берізки й овес не раз після тягли його в досі незнайому і байдужу далечінь. Виникло щось у вигляді ніби несмілого протесту і він не раз готов було голосно гукати.

Але поки що все переносив досить терпеливо. В’язниця – наслідок всього великого та смілого, тепер правда не так йому заімпонувала, як раніш, коли про неї носив лиш здогади. Вона видалась йому, і то особливо йому, чимсь занадто зайвим та непотрібним. Нічого тут ані великого, ані смілого. І все те, що цілу довгу дорогу від кордону до в’язниці переслідувало його, здавалося таким же безглуздям. Він міг би присягнути, що потиху, глибоко десь в душі, молився ще старому богові, богові батьків та матерей, що один ще навіть у модернім нашім віці зберіг властивості полегшувати скрутні становища заплутаних у новому смільчаків.

Боже, – казав він, – великий Боже! Дай мені лише спокою. Куди хоч, щоб мене не шарпано. І от, його спокій. Він досягнув те, що було неминуче. Опинився тут. Тепер боротьбу спаралізовано. Нерви пірвалися, опали, переплутались. У голові хмарою дикою, у хаосі, мчать у туманну безвість навздогін думки. Перед ними якась пустка, прірва.

Дивовижно тупо й незрозуміло купчаться, ніби сільські дядьки, несмілі запити, – спомини вчора. А він? Що він? Хм… Просто… Він, що міг звернути карк любому бугаєві. Кругла, купецька особка, що її він чомусь назвав «бочечкою» у захисному гумовому плащі, з усмішкою, (ну і усмішка), чемно пропонуючи цигарку, допитує – все так би мовити… хе, хе! на психологію… Мгу… Мені лишень психологічно, так би мовити цікаво! Проноза така. Носик гострий, а животик! Розуміється, йому психологія. Але що до того має Лев? Жодної для нього психології. Він дивився лише здивовано й їдко в його блискучі сині гудзички під русявими бровами і питав наївно – і чого вам від мене?…

Але бочечка… хе, хе!… Хіба й вона така ж наївна? Хіба вона піддасться на артистичні удавання такого… так би мовити… хе, хе! Такого ось Льва Бойчука? Смішно ж. Учитися? Ні. Він розуміє все. Він психологічно, так би мовити… До рідного краю, у царство свободи? Ідеали? Та це ж, ха-ха-ха!… – Боже, як він весело й щиро, ніби з приятелем за чаркою, зайшов смішком. При цьому димок цигарки випускав копичками й оченята жмурив. Брав за руку Льва, гладив її і по-приятельськи, їй-бо… просив і радив навіть:

– Признайтеся. Все було помилкою, несвідомістю. Все мовляв, молодість.

Він зрештою готовий усі сили приложити для полегшення «долі такого молодця».

Лев лише плечима знизував. Чого він дійсно упирається? Нічого не знає? Просто таки абсолютно нічого?

– Нічого. Клянусь вам, що нічого!

Як щиро дивився він у сині очі. Як тремтів від переляку й щирості його голос. Він готов був цілувати ту бочечку за ласку, за цигарки, за «людяне обходження» (колись напише в часописі). Але ж він їй-богу (подвійне з притиском) не знає! Ніякий він не шпиг. Все це уява вашої фантазії, брехня.

Бочечка після такої нежданої репліки встає, весело усміхається, потискає Львові руку і, ніби несучи в собі таємниці усього світу, ще раз клепає злегенька по плечі, просить признатися, «бо ж усе одно все знаємо» й виходить.

Одначе Лев упертий шпіон. Він нічого не потрапить видумати, а брехати на себе не може. Він бачить, що прийдеться попрощатися з надією на швидке звільнення. Ще йдучи вулицею на переслухання, читав він розліплені по місті плакати, що відома львівська драматична трупа даватиме ввечері виставу й він радів, що може ще побуде на ній.

В кімнаті було пусто. І пустота, та всякі дивні й непотрібні загадкові розліплені по стінах речі, ніби футуристичне малярство яке. Це одначе не довго тривало. Раптом (бо це обов’язково мусить бути раптом) відчиняються невеличкі бічні дверцята, що на них висить здоровенна, ніби там бог зна що замкнуто, колодка і входить кількох. Вусиська, холошні та рукави довжезні. І навіть не привіталися, лише одразу стають з трьох боків стола, напинають щільніше на очі брови і кликнули до себе Льва. Чисто ніби за преферанс засіли. Здавалося, отой найбільший карти почне роздавати. Але тут несподіванка. Вусиська заворушилися і з-під них чітко та безцеремонно вирвалось:

– Ну, чортів сину, кажи, чого до комуністів йшов!

Сказано розважно і спокійно, але хлопець зблід. Він знизує здивовано плечима. Тремтячим голосом оповідає те саме, що вже попереду трьом оповідав. Він більше нічого не знає і ніколи не був ніяким шпигом, бо як соціаліст, усякими шпіонами бридиться, як жабою. Він каже одну чисту правду і просить, щоб йому повірили…

Але уста його і «правду» відмовились відповідати. Зціпились, що й слово не протиснеш крізь них.

Аж прокинувшись раненько з тим вальком під головою, відчув, що значно вже поправився. Щоки повні, уста, ніс – як належить. Він уже не відповідав на кпини в’язнів. Сидів й мовчав. Та й вони не дуже-то кпили з нього, мабуть себе пригадуючи. Один лише, що за кінську політику до політичних попав, увесь час шпилечки підпускав, та решта тих досить похмурних пик гону йому не давали. Всі вони також або шпиги, або атентатчики, або бунтарі.

Боявся матері. Він знав, що не сьогодні, то завтра вона готова до нього прилетіти, ковдерку ще одну принести йому. Може він мерзне. Для неї син є син. Для неї країна щастя та мрій не існує. Вона з ним погоджується… Хоч може він і знає, де ті золоті лілеї ростуть, але чи знає він, що в серці своїм вона також ще кращі плекає лілеї, лілеї на крові власного матірного серця. І то не для кого іншого, як для нього? Хто позриває їх? Кого прикриватиме вона від спеки, чий хоронитиме сон, сидячи коло голови й оганяючи, як бувало, мухи, та ловлючи солодку усмішку напіврозтулених його нерухомих уст? Вона ж вирвала шматочок власного нутра, вирвала разом з нервами і кров’ю, дихала на нього, лизала, тулила до лона й ковтаючи солоні сльози болю і радості, тремтячими устами намагалась заспівати пісню. А тут… Ні, хіба ж не виріс він, цей син її, «син сорому», мов дуб степовий, міцний, твердий і потужний? Хіба ж не подібний він до «нього», того далекого, болюче коханого, «нього»?

У полудень діставали обід. Два барчисті типи, без сорочок, розносили від келії до келії великий цебрик і в ньому щось каламутне парувало. Лев і собі черепка глиняного випросив, став у чергу, підставив під черпак його і дістав того каламутного. Відійшовши, зобачив, що то мають бути галушки. Він зійшов на сторону, у кут, зробив присядку і так, сидячи на вшпиньках, почав сьорбати.

В той час на коридорй зчинився галас. Хтось ніби в сурму висурмлював.

– Бо-о-ойчу-ук! Бо-ойчу-ук!

Лев перестав сьорбаги і зыдивовано чи з острахом чогось нового невідомого дивився на двері. Черепка з каламутним так і тримав у руках. В ту ж мить двері відчинились, а в них ключник. Брови його одразу на Льва кивнули. Останній зірвавсь, відложив на сторону черепка. Так, як був босий, розхристаний, в забрудненій сорочці, так і пішов. По дорозі уста лишень рукавом підтер та висякався. Серце скакало, ніби його хто обдихував холодом. А мозок мабуть замерз і зробився тяжкий, мов олив’яний. Зо всіх визирок в коридорі одні очі поробилися. Всі широко, з цікавістю вдивляються.

Мати, мати, мати! Це слово вицокотував якийсь молоточок по замерзлому мозку. Він не міг знати, що і як… Він просто, мабуть, розплачеться й уста наперед уже починають дригати.

Двері, великі й грубезні двері, урочисто відчиняються. Він ступає за поріг і далі, здається, такого нічого не пам’ятає. Знає лишень, що до нього нахилялися якісь довгі вуса, що пахло житньою горілкою, що в келії не було вікон, а лише світилась маленька нафтова лямпочка, що навколо неї револьвери, купи паперів. Йому тикали під ніс його власну фотографію й питали, чи він це пізнає. Розуміється, пізнає. Були там його юнацькі щоденники, писані так нерозбірливо, що скільки він не намагався, не міг і слова розібрати з них. Якісь коперти, листівки. Один рожевий лист без адреси… А-а-а, він знає його. Він протягнув свою руку й благає, – дайте мені його! Не знищте, ради Бога! А той дивився на нього їдко, їдко.

На цей раз пішло легше. Довго порпалися в його паперах, листах, щоденниках. Довго писали, робили виписки, щоб ощасливити прийдучі віки дорогоцінними невмирущими цитатами великого злочинця і грішника. Нарешті забажалося їм мати від нього відтиски його всіх пальців й цілих долонь. Списали пильно і сумлінно кожну його рисочку і також додали до великого альбому, що в ньому було чимало вже подібних цінних і страшних відтисків долонь. На цім і скінчилося.

Був вечір. Вечеряти вже не хотів. Ніч мабуть довга й тягуча буде. Заснув аж над ранком і ранок зустрів знов так холодно свого нового гостя. Важкий, незабутній ранок. Очі глибоко залізли під чоло.

Лев – моторний юнак, силач. Лев зовсім зкапсів. Дід дідом. Навіть щетина на бороді відросла, справжня свіжа стерня на бороді. Рано сьорбнув теплої води та при тому кусень хліба скомлав. Хоч хліб той одно непорозуміння. Правда, один з в’язнів підсунув йому пирога кусок з сиром. Це ніби вернуло його до життя. Почав трохи ходити, роздивлятися… Але здебільшого все-таки сидів на нарах й мовчав, бо не було з ким розмовляти. Люду нібито повно, але пусто якось. Та й йому не дуже-то хотілось розмовляти. Отак сидів би все та поволі розмерзав би, приходив би до пам’яті. Дум сила напливала. Всі терпкі, турбуючі. Кидались вони, мов хвилі морські, і кружляли навколо матері і Марії. А Марія мабуть уже все знає. Безперечно знає. Вона зачинилась напевно у своїй кімнаті і плаче, безконечно плаче. Мабуть і до обіду не сходить, щоб мати вічно не пилувала. «Доброго собі хлопця знайшла. Щей гонорова дочка. Бач, по в’язницях… До комуністів у шпіони записався».

Ну, ну… але хіба ж Марія могла знати, що він таке? Хіба ж питала його? Зовсім ні. Побачила його пару разів у юрбі молодих бродяг, статочного, широкоплечого. Закинула свої гачки й піймалася. От й маєш. Кому, кому, але йому, все таки єдиному йому, вигравала вона свої Шубертові вальчики. Бо раз якось, вдаючися у високі матерії, сказав він: «Я люблю Шуберта. Так, сильно люблю Шуберта». А після цього і вона стала сильно любити Шуберта, і награвала його бравурові, дужі вальси. Це ж зрештою так природно.

І дума його все більше і більше шулікою шугає над тим двоповерховим домиком на ринку, де вона вслухається у Шубертові вальчики і забувається, і засипає ніби сном якимсь нетутешнім. Раз лишень пані Ольгу згадав, але якось побіжно, згадуючи Гната Миколаєвича. Перед тим Лев мабуть мусить вічно, як він казав, раків пекти. Радив йому, турбувався… Одним словом, втяв штуку, нічого казати.

Зрештою, він навіть й думати про це все не хотів. Йому здавалося чомусь, що там, на волі, про нього ніхто навіть не думав. Ковалів був значно спокійніший. Цей одразу відрікся Льва, заявивши, що він емігрант, хотів до рідного краю, зо Львом спізнався випадково, ну і пристав до кумпанії. Жодного шпіонажу за ним не зауважав, а коли б зауважав, то, як порядна людина, ніколи навіть не пішов би з ним. Звичайно, не так-то одразу йому й повірили. Але по часі таки прийшлося повірити, бо якісь організації, якісь беззубі бабусі з різними старими титулами і всяке таке поприходило і підняли на ціле місто тарарам. Почали різні фаетончики під’їжджати… Якісь животики з портфелями й без них завештались, щось радили, курили цигарки і все пішло гладко. Жодного шпіонажу за Ковальовим числитись не могло.

Що ж до Бойчука, то цей, ясно, шпіон. Чим він займався? Нічим. Хто його батьки? Невідомо. Звідки? Невідомо. Лазив по місті з бандою шалапутів, що звуть себе «сельробами»? Лазив. Бурчав на кожних зборах на владу? Бурчав. Здирав плакати виборчі. Чого ж ще треба? А хіба ж можна… ні, це просто смішно було б… Хіба ж можна чим іншим пояснити, що утік за кордон? Та що там розмовляти. Недурно ж знайдено у нього таку масу списаного паперу та різних німецьких книжок. Видно, мову вчив, видно… словом усе тут видно…

Перед обідом внесли до келії № 7 цілий кошик їжі і все те не кому, як Львові Бойчукові належало. Мати прийшла. Йшла мабуть пішки п’ятнадцять кілометрів з села і Лев, ніби ненароком, зважив на руці кошик. Ну звичайно. Менше пуда не буде. Й хотілося їй все те двигати. Після, не озгортаючи нічого і забувши свою зовнішність, він ставить усе те на полицю, а сам застукав у двері. Коло визирки показався ключник.

Що, що? Він хоче побачитись з матір’ю? Такий… ну… сміхота та й годі. Хай буде радий, що не посадили в сепаратку. Зрештою, ключник з ним й балакати не хоче. Він виконує свої скромні обов’язки і дайте йому святий спокій. Коли Бойчука покличуть, то він одразу випустить, а поки мовчи.

Ключник пошкандибав далі коридором, а Лев довго, довго стоїть коло визирки та нюхає повітря… Ех, коли б так зуби сталеві! Перегриз би. Вухо приложив і слухав, слухав, слухав, як дуже б’ється невидимий пульс його болючої неволі, а в такт йому для збільшення шаленої мелодії билось і рвалось з грудей гаряче неспокійне серце.

А час йшов залізною своєю ходою у далечінь. Набряклий, невблаганий, жорстокий час. Всі виходили на прохідку. Дуже, велике світило заливало й пражило тупе оточення золотистим водоспадом нестриманого проміння. Пити його, а не вдихати. Сміятися до нього сильним надлюдським сміхом й гукати:

– Гей! Обіймемось, чи що?!

Лев мусить ходити по крузі, заложивши руки за спину. Десять кроків наліво брама, а за брамою… Лев хотів було ризикнути підійти до брами, але дозорець так заляментував, ніби його шарнув хто тупою пилою по горлі. Соковито й сердечно вилаяв його і через п’ять хвилин загнав усю отару знов на відпочинок.

Після давали обід. Лев, розуміється, не брав його, бо мав своє. По обіді ще постояв коло визирки, щільно до неї приложивши вухо, але дарма. Стратив всяку надію. І він відійшов у кут на нари.

Але як на злість, у ту ж мить підійшов деі дверей ключник, зашкрябав ключами й покликав його. Лев не знав навіть, чи тішитись, чи плакати. Уся його незграбна, велика постать уявляла одну сміхоту й безпорадність. До того й синяки якось особливо повилізали під очима, а губи дригали, ніби у жебрака. Він не взувався й не вдягався. Босий, в одній сорочці, так і пішов.

Він йшов за ключником до брами. Знов, як і вчора, всі визирки повитріщали на нього зірки свої й дивилися, ніби там ведуть щонайбільшого начальника. Знов те саме, лишень не вели його уже у темну келію, а до брами. Коли стояв перед брамою, чекаючи поки відімкнуть, ноги підгинались, уста як навіжені тремтіли. Нарешті й брама відчинилася. Там, крім вартового з рушницею на пасі, більше нічого. Матері ніде не видно. Вартовий перебирає його від ключника й веде в напрямку канцелярії. А це всього два кроки. Мабуть зобачення для такого важного не може відбутися деінде. Мати зараз вискочить, вирве його від вартового й задушить у своїх обіймах.

У канцелярії два вартові. Лев приголомшений. Один з них руки до кишені засадив і виняв звідти ланцюжка з маленькою колодочкою:

– Прошу ваші руки.

Сказав це зовсім байдуже й серйозно. Лев хитнувся назад, широко закліпав очима, щось видко хотів промовити, але промовчав й замість того виставив перед себе свої великі, злегка оброслі волоссям, руки і спокійно дозволив тісно скріпити їх ланцюжком. Ясно, що ніякої тут не було матері. За бюрком сидів лишень один з пухким обличчям та м’ясистим носом урядовець, що майже не піднімав свого тяжкого носа від паперів. Коло нього сидів ще один такий примірник, але сухий, блідий, голова як маківка на довжезній шиї. Очі його широко відчинилися і вилізли на зовні, як у рака. Цей дивився і виявляв тільки отверто-щирого захоплення і співчуття тим поліцаям. Сам він з в’язнів. Помішник. Спить він, у тій же келії, що й Лев. Увечері матиме що оповідати про страшного шпіона, що його аж закутого повели на допит.

І дійсно, повели його у місто на допит до слідчого. Це для Льва було найбільше несподіваним ударом. Босий, без шапки, в одній сорочці. Але тут зовсім не те. Чи ж вони не знають, що він, Лев, крім банди обідраних шарпагюг сельробівців, має ще і Марію, дочку купчихи Гофманової? Чи ж вони не знають, що він волів отак, як є, крізь землю провалитися, аніж у цьому вигляді показатися на її очі? Містечко ж, як горщок. Що крок, то й знайомі. А тут кайданки, босі ноги. А слідчий як на зло у самому центрі, майже коло будинку Гофманової. Просто нісенітниця, скандал. Ті кати, битися? Нехай стріляють, щоб швидше геть з очей усього того оточення. Одначе, дарма. Схиливши голову, йшов далі. Думи тяжкі ніс і тішився надією, що принаймні розповість про них комусь колись, а може й зараз хоч би от слідчому. Людина він інтелігентна, зрозуміє. Право ж є якесь на світі. Хай розуміють те, що він же все таки людина.

Було душно. Містечко у горах. Сонце ллється та ллється, та заливає геть долину вщерть. Каміння розпікає так, що видавалося воно от-от розтопиться і попливе з-під ніг. День будній. Люди заняті працею. Малі жиденята ляментують і летять юрбою за скованим бандитом, пальцями тикають. Йому ж бідняці аж піт на чолі виступив, волосся ж розкошлелось і сторчало таке поетичне. Проходячи повз, спиняються, дивуються. Декотрі, що вдають незнайомих, відвернувшись, ніби не помічають. Ні привітання, ні усмішки. І різний солідарний бойкот. І як не бойкотувати, коли руки його сковані ланцюжком. Ніхто не звернеться до нього без упередження, чи остраху…

Але тут несподівано зірвалась ціла завірюха. Коли доходили до ринку і мали повертати у вуличку, що недавно звалася ще Шевченковою, на гору, де мешкав слідчий, з протилежного боку хтось на ціле горло вереснув:

–. Левку!…

Тут якраз натовп чималий. Жиди, селяне. Всі без шапок, всі спітнілі. Вигук був настільки раптовий, несподіваний, що вся та колотнеча збурилась і загула по-своєму, як вміє це робити справжня юрба.

Суха, висока, боса з брудними бронзової барви литками, жінка раптом сіпнулася і кинулась через вулицю до Льва. Натовп ще більше загаркотів, і також кинувся за нею. З вікон повисувалися різної барви голови, що перегукувались, як переполохані кури і швидко, швидко шваркотіли. Ціла зграя різного зброду перлася від ринку. Чорні круки заметушились і затурбувались. Сталося незрозуміле. Суха жінка кинулась на в’язня. Вона загородила собою йому дорогу, просто бухнувши перед ним голими колінами на кам’яний хідник. Лев збентежився. Що має він робити? Він не міг обняти її, ні заспокоїти… Поблизу трапився візник. До нього всадили її. Лев шарпнувсь. Але руда борода – візник вже батожив свої шкапи. Видно по всьому, що борода зовсім незадоволена. – Що їй по тому? Нуу? Який тут гешефт?… Фе! Це просто сором порядному фірманові. – І він зганяв усю свою злість на конях-кістяках. Лев міряв далі свій неминучий шлях. Проходили також і повз будинок купчихи Гофманової. Але йому тепер вже все одно. Цілий світ хай дивиться. Йому це так байдуже, так дійсно байдуже. Хай навіть дивиться й «вона». Він не підніме голови, як не підніме й рук своїх.

Слідчому навіть не було потрібно щось розпитувати. Перед ним купа паперів, листів, фотографічних карток, що так красномовно свідчать, хто й що може бути цей небезпечний в’язень. Він довго усміхався, перечитавши деякі місця з його щоденника. Там було повно «ідеалізму», плачу, благань, розпуки, надій кохання й «розчарувань у життю». Слідчий у пенсне без оправи, а тому очі його якісь насмішкуваті і блискучі. Вони хитро усміхаються, але там десь далеко, стримано, в нутрі, щоб не зрадити своєї гідності і всього того, що він знає за того «молодого чоловіка». Він анатомує поглядом свій об’єкт, зважує, пронизує очима, намагаючись сягнути аж туди, де скупчено всю ту «велику неспокійну силу молодого інтелекта». Він навіть не бажає слухати, що там розказуватиме той «шпіон». Останній, зрештою, не має просто змоги щось ще казати. Йому пересихає в роті так само, як тоді, коли підходив до кордону. Слідчий знає, чого йому бракує, але не його ж то діло радити. Поради тут властиво зовсім не на місці. Лиш на кінці сказав він Львові:

– Так, так, молодий чоловіче! В’язниця вам не пошкодить. Умийте он ваші руки… і йдіть собі!

Примітки

Подається за виданням: Самчук У. Кулак: роман у двох частях. – Чернівці: 1937 р., с. 18 – 29.