1. Хмари густішають

Улас Самчук

Коли на початку XIV століття, Данте Аліг’єрі карався за свої гріхи на вигнанні і йому загрожувала кара смерті спалення живцем на кострищі, якщо б він наважився повернутися до своєї рідної Флоренції, то його темне середньовіччя відрізнялося від нашого темного середньовіччя лишень розмірами географії. Його провина була тотожна з нашою, він хотів, щоб його Флоренція була вільною і незалежною республікою без втручання престола папського, ані імператора германського. Те саме, чого ми хочемо для нашої України.

Боротьба Римської церкви за світську владу в Європі нагадує боротьбу Третього Інтернаціоналу за таку ж владу в світі, а Чорні і Білі Флоренції нагадують Червоних і Білих Європи. І провадилась та боротьба з такою ж безпосередністю анімалізму, як тоді, так і тепер.

«Це звідти з радіових веж, як з мечетів, щоночі трикратно лунає: «Пролетарі всіх країн» і одночасно звідти – прокляття на всіх, хто інакше думає, ніж Москва і це звучить, як церковне «ізидіте оглашениї», –

писав про таке Ю. Липа («Призначення України»).

Скільки наслухались ми про безпощадність «караючої руки пролетаріату», скільки було покарано, скільки чекає в передсінках каральних трибуналів, скільки буде чекати їх в майбутньому. Не питайте, чому. Дістанете ту ж відповідь, що й за часів Данте: щоб спасти світ.

Але це не була лиш Москва, ані пролетаріат, ані Маркс з бородою. Одного разу на балконі палацу «Венеція» в Римі появиться безбородий Антимаркс з піднятою правицею. «За народ, за націю, за державу. Вір, слухай, борить!», – проголосив вій також, щоб спасти світ. Щоб надхнути одного титанічного німця, який скаже, що «кожна дорога, яка веде до перемоги, є міродайною і невикористання її повинно розглядатися, як невиконання обов’язку, а тим самим, як злочин». Маючи на увазі, що «держави і їх границі людьми творяться і так само людьми міняються». За законами, що «право на грунт і землю може стати обов’язком, коли виявиться, що за браком землі може занепасти великий народ». З філософією, що

«велич кожної масової організації, як носія певної ідеї в цьому світі полягає в релігійному фанатизмі… Велич християнства полягала не в тих зудареннях суперечностей з існуючими філософськими переконаннями антики, а в його невмолимо-фанатичній оглашенності й запереченні інших переконань» (А. Гітлер, «Майн Кампф»).

А тому люди стали марксистами, фашистами, націонал-соціалістами. «Релігійно-фанатичними». З переконанням, що тільки в такому вигляді можна виправдати себе, як «хомо сапієнс».

А разом, вони мусіли жити, ходити по землі, шукати їжу, мати якесь ложе, любитися.

В такій атмосфері жили ми також в нашому Рівному. Біля нас було безліч драстичних суперечностей. По вулицях ходило багато ситих людей, а тут же побіч в таборах, на очах усіх, вимирало тисячі з голоду. Ми могли бавитись, коли наші друзі вмирали. І навпаки. Нічого ніде не було певним. Кожен крок – небезпека.

Коли прибула з Києва Таня, ми скликали певну кількість наших друзів, щоб це відсвяткувати. А це значило смуток для інших.

Під цей диктат підпорядковано всесвіт всесвітів і в тому нас в Рівному. І мою власну долю… На яку не маю права нарікати, дарма що мої ідеали не були сповнені і життя моє того часу нагадувало легендарного Дамокла, якого сиракузький тиран Діонисій посадив на троні, над яким звисав на волосині меч.

Я жив хвилююче, повно, барвисто, бурхливо. З приїздом Тані моє життя збагатилося особливим добром, якого вартість годі оцінити валютою матерії. Є вартості серця, в яких розчиняються болі буденного і все довкруги стає мирним і гарним. Хтось невідомий дарував нам таку вартість і в такій кількості, що ми могли ділитися нею з іншими. Ми мали багато друзів. День-що-день до нас приходили і чогось хотіли. І всі щось діставали.

Було багато також ударів, а між ними і удар смерті Олени… Про що ми довідались пізніше. Врятувати її не було можливості. Мюллер, що їздив на розсліди до Києва, сказав нам, що вона десь там в якомусь домі, докоряла господарям, чому вони повісили портрет Гітлера, а не портрет когось зі своїх. Про це донесено німцям і цього їй не могли дарувати.

Після цього, до трьох зненавиджених мною «геніїв людства» – Маркса, Леніна, Сталіна, додано Гітлера. Тих перших я зненавидів за голод в Україні, спричинений колективізацією, який забрав сім мільйонів невинних жертв, а цього останнього за гекатомби інших невинних, між якими знайшла своє місце і моя чудова другиня Олена.

Після цього змінився мій настрій взагалі… Що я висловив у передовиці до свята Шевченка з моттом: «буде бите царями сіянеє жито, а люди виростуть». В цьому ж дусі появилося ряд моїх передовиць, як «22 січня», «Слово і чин», «Надії Черчіля», «Епоха й люди». Про які говорив мені один мій знайомий із звільнених полонених:

– Ви-но будьте обережні. Воно там ніби проти Черчіля, але чується, що то проти Гітлера. Я читав ваше «Піднявший меч». Всі знають те євангельське – «від меча згине». І всі знають, хто підняв його перший.

Треба обережності, але де її взяти, коли її не було в думці. Навіть стаття «Сталінові про меморія», інспірована урядом пропаганди, не вийшла інспірована вистачально. Це була відповідь на промову Сталіна, яку він виголосив у той час і яка дійшла до нас в уривках.

«Ми не ведемо імперіалістично-завойовницьку війну. Червона армія бореться за справедливу справу. Вона боронить совстську жінку від насильства і ганьби. Чи є якась вища і благородніша мета у цій боротьбі», –

мав тоді сказати Сталін. «Ви гадаєте, що ці слова належать якомусь проповідникові християнської моралі, – відповідала на це моя стаття. Ні. Їх вирік «великий і мудрий батько Йосіф Віссаріоновіч Сталін». І далі моя стаття намагалася бути особливо дошкульною:

«Розуміється. Такі слова, як імперіалізм, як завойовництво, були завжди найогиднішими словами у словнику совєтських сильних світу цього. Їх вирікались, їх анафемували, їх приписували іншим. Бо ж і дійсно! Хіба ж недавня війна проти Фінляндії мала щось спільного з імперіалізмом? Ніколи. Три з половиною мільйонів імперіалістичних фінів, ганебно порушили «священні рубежі» 190 мільйонів мирних горожан СССР і, як, було, не боронитися проти такої нечуваної агресії. Або, скажемо, «добровільні домовлення» з прибалтійськими народами. Що це мало спільного з імперіалізмом? Все це «визволення» і, розуміється, «трудящих» і з-під «ira капіталістов». Величні завдання, сліпучі ідеали.

Але вже з перших днів вступу совєтських армій за чужі границі, з вулиць, з установ, з публічних місць зникала місцева мова, місцеві люди, місцеві порядки. Натомість поставали російські вулиці, російська мова, російська преса, російська школа. Але що це мало спільного з імперіалізмом? Це ж, прошу вас, не імперіалістичне, а московське, ленінське, всесвітнє»…

І до цього додавалось заключения:

«О, ми так чудово розрізняємо ці слова і ці діла! Вони такі нам близькі і такі до болю зрозумілі»…

Мої інспіратори, що читали ці рядки, вичували виразно, що звернуті вони не лишень проти Сталіна… І їм це не конче смакувало. Одначе приходилось терпіти… І вдавати, що їм це смакує. І друкувати це у різній пресі Європи та показати світові, якими свободами преси ми тут користаємось…

Я відчував, що мені це не може вийти на здоров’я, як також відчував, що мої дні, як редактора, почислені і хто знає, як це все закінчиться зо мною взагалі. Наше становище гіршало з кожним тижнем, але що мене ніколи не турбувало, це наша видержка. Я ніколи не думав лишати свого місця добровільно. Це може статися лишень, як мене звідсіль заберуть. В чому я не міг сумніватися. Лишалося питання, коли це станеться і в яких формах. Чи таких, як моїх співколег Рогача і О. Теліги, а чи трохи інших.

Одного такого тривожного дня, під час бурхливої метелиці, у моєму ясному, теплому мешканні, несподівано з’явився, ввесь закутаний у довгий кожух Олег Ольжич з одним своїм, невідомим мені провідником. Він залишив Київ і направлявся до Львова.

Щоб нагрітися, ми випили по чарці і закусили. Ольжич виглядав втомлено, але був спокійний і зрівноважений. Під час розмови ми заторкнули справу Телігів. Чому їх не вивезли скорше? Невже там не було для цього ніяких можливостей. На що Ольжич відповів:

– Можливості можна було знайти, але Олена не поспішала. Вона мала якісь свої плани і вперто їх трималася. А ти знав Олену… Пригадуєш тоді у Львові… Зрештою, – пропало. Цього не можна було зупинити.

Можливо й так… Фаталізм невмолимо нас переслідував і наша природа була для нього вдячним кліматом буяння. Ми ж були всі поети і наші калькуляції далі серця не доходили. Ось і сам Ольжич у цій своїй ролі підпільника виразно обречений на жертву, ми це бачимо і знаємо, але як одвернути?

Я не питав Ольжича про його наміри в майбутньому, це порушувало б певні правила конспірації, але і так все вказувало, що він думає перенестися до Галичини і там ще глибше увійти в підпілля. І тримати підпільну сітку активних людей на випадок сприятливої політичної погоди. Мене найбільше турбували їх підпільні розгри з бандерівцями. Це творило каламутну воду, у якій було легко, кому тільки схочеться, ловити свою рибку. Але тут також не було ради і все спочивало в ласкавій долоні фатума. Цього питання ми тоді не порушували, зрештою, Ольжич і так знав добре мої на цю справу погляди і не було потреби їх ще раз торкатися. Мої поради догодження з тими людьми, додаючи максимальну дозу компромісів, не вміщалися в його засадничо чистій від компромісів думці.

Ольжич пробув у мене пару годин і поїхав далі. Його довга постать, загорнута в кожух по самі п’яти, у тяжких валянках і волохатій шапці, серед тієї метелиці, залишилась назавжди в моїй уяві, як символ його життя. Він поїхав в простір підпілля, щоб там діяти, я залишився на поверхні у сфері легальності, щоб тут діяти. Але мені здавалося, що між нами засадничо не було різниці. Ми це обидва розуміли і лишалися завжди друзями. Байдуже, які дороги вибрав кожний з нас до тієї самої мети.

І я не був переконаний, чи моя дорога була безпечніша, ніж його, лиш я був переконаний, що з певними інструментами навігації, вона давала ширше поле маневрування, ніж його. Я належу до породи фантастів, які все-таки вірять в людський розум. Навіть, коли це іноді видається неправдоподібним.

Ось, наприклад, на цих саме днях, коли мене відвідав король нашого підпілля Ольжич, до мене прибула легальна делегація з Острога у складі трьох людей під проводом Агафангела Павлюка, колись учителя математики Дерманської учительської семинарїї, в якого і я набирав знання тієї мудрості. Тепер вони організували в Острозі учительську семинарію, директором якої був цей самий Павлюк. Але ось вони довідались, що їх семинарії загрожує закриття і вони прибули до Рівного з наміром шукати тут порятунку. Вони вирішили відвідати Райхскомісаріат і просили мене піти з ними.

Я погодився і ми пішли. По довшому часі чекання в коридорі тієї установи, нарешті нас прийняв знаний вже мені заступник керівника політичного відділу Нестлер. Дебелий, надутий, неприступний. На цей раз він був особливо юберменшливий. Не подав нам руки, не просив сідати, говорив вигуками. Коли я з’ясував йому нашу справу, він надуто відповів:

– Що? Семинарія? Учительська? Яка там семинарія і які учителі? Це війна. Ці справи у нас ще не з’ясовані… І будуть з’ясовані аж по війні. Тим часом ніяких учителів нам не потрібно. Вистачить, коли ваші діти вмітимуть читати й писати, а це можна зробити і без учителів. Ні, ні! У цій справі нічого не можемо вам помогти. Авфвідерзейн! (До побачення).

На нас вперше виразно війнуло духом колонії африканського типу. Той грубий бик, мав репрезентувати лорда-вайсроя, а ми бідні ягнята – тубільне населення. І не дивлячись на всю нашу біду, мені хотілося сміятися з тієї феноменально-дурної морди, власником якої був той Нестлер. Бо коли б одягнути іспанського бика, якого випустили на арену бою биків, у партійну уніформу німецького націонал-соціалізму, він би класично виконав роль нашого вайсроя. Так він вже дуже виглядав по-бичачому. Червоний, розлючений, мало не пирхає і мало не гребе ратицею.

Але наша делегація брала це без гумору і була мав громом бита. Ми вийшли без прощання. Деякий час йшли мовчазно. Пізніше я почав поясняти ситуацію. Це мав бути прилюд до майбутнього нашого політичного статусу кво в засягу цієї окупації. Але ми не сміємо дати себе застрашити. Що ще вийде з цієї війни взагалі – годі тепер сказати. Тим часом робім своє. Не зважаючи на ніяких Нестлерів. Не дозволять нам семинарії – знайдемо інший вихід з нашого положення, але Нестлери дуже помиляються, коли думають зробити з нас, як казав їх фюрер, Індію. Не туди вони потрапили. Делегація від’їхала з чим приїхала і учительської семинарії в Острозі не було.

А того самого вечора до мене зайшов один урядовець райхскомісаріату, українець з роду, мешканець Відня, з німецьким громадянством, який працював як перекладач, на прізвище Пушкар. Не дивлячись на його руду уніформу і його громадянство, він був до мозку костей українським патріотом, особливо тепер, коли він мав нагоду бачити зблизька тих людей, які засіли в тій будові на вулиці Шкільній. Він був присутній на нашій розмові з Нестлером, не брав у ній участі, бо ми говорили без перекладчика, але він пережив це глибоко і, як тільки знайшов час, одразу прийшов до мене поділитися враженнями.

Пушкар розповів, що вони там у тому райхскомісаріаті просто захворіли на пункті колоніалізму. Вони студіюють поведінку завойовників від часів давньої класики, історію завоювань іспанців, англійців, росіян… У них є спеціальний уряд для наукових студій завойовництва… І найбільше імпонує їм Англія, яка зуміла втримати надвладу в країнах високої старої цивілізації з великим захованням власного престижу завойовника, на грунті расового супремату.

Німці мали з цим багато клопотів. Вони мали під собою народи з великими державними традиціями – французи, голандці, скандинави… Але Україну вважали за найлегшу здобич. Мовляв, цей народ ніколи не був державно незалежним, а до того росіяни так позбавили його амбіції незалежності, що їм залишається тільки продовжувати цю традицію. І не допустити до цього українців із заходу з їх незалежницькими амбіціями. Саме тому й почались ті розстріли в Києві та по всій Україні, щоб відстрашити наплив пропагаторів із заходу. А найкращим зразком режиму управління в Україні, є зразок російський… Московський, варварський, держимордський. «Молчать и не рассуждать!» «Держи за морду и бей у морду». Це практикувалося тут царськими приставами, совєтськими комісарами і його мають засвоїти німецькі гебітскомісари.

При цьому я довідався, що в райхскомісаріаті про мене часто говорять і не завжди прихильно. Хтось інформує їх про мої статті і вони ними дуже невдоволені. І взагалі, вони там сердиті, як оси. Перед ними ставлять великі вимоги, передовсім сам райхскомісар Кох, ніби з наказу самого фюрера… Вимагають збільшення контингентів збіжжя, кращого підпорядкування країни німецькій адміністрації, щоб запобігти ширенню партизанки… Поговорюють про вивіз молоді до райху…

Отже, довкруги мене стягалися чорні тучі. Пушкар радив мені те саме, що я радив делегатам з Острога. Не здаватися морально. Не дати себе застрашити. Не здавати позицій добровільно. Використовувати всі наші легальні норми до останньої коми. І як довго можна, не відходити в підпілля. Бо це значило перехід всього легального життя в чужі руки.

Для мене ніщо з цього не було таємницею, але як було втриматись на поверхні самому? Проти мене велося атаку зо всіх боків. Із сіл доходили також чутки, що там ширять проти мене різні недобрі чутки. Голова «Просвіти» Неофіт Кибалюк повернувся з поїздки по Крем’янеччині і привіз летючку, в якій вимагалося моєї смерті, як німецького співробітника… А коли повернувся з Берліну Степан Скрипник, то першим його привітанням зі мною було:

– Уласе Олексієвичу! Ви не можете собі уявити, скільки там приходилося мені вас боронити. Там купи проти вас доносів. І то з різних боків. Ой, кажу, ви маєте там «добрих приятелів»…

І що після цього мав робити я? Я не мав ніякої можливості спростовувати подібні чутки і подібні наклепи. Тоді було заборонено взагалі полеміку. І єдине, що мені залишалось: «А ти, Марку, грай!» Пиши все, що тільки пересунеш через цензуру. Я мав народ, маси, читачів. Мене читали й мене слухали. І я писав, і писав, і писав… І все підписував повним своїм прізвищем. Без ніяких але. Ось у газеті від 8 березня, чергова моя передовиця «Шевченко»…

«Сьогодні світ хоробливо шукає нових істин і коли виливаються нові форми його майбутнього, ми так само, як і до цього часу, міцно, непохитно віримо і додержуємось того ж переконання: Будьмо! Бо ми були і бути хочемо! Будьмо, бо найвища воля поставила нас на сторожі нашої вічності, як живого непідкупного свідка, який дивиться з історичних висот на нас і вказує своїм перстом нашу єдину і ту неповторну Правду. І ніякі царі, ніякі Миколи, ніякі Сталіни не змінили напрямної лінії цієї Правди. « царями сіяне жито. А люди виростуть».

Ця суперечка про наше «будьмо» стосувалася не лишень до царів та Сталінів. Прошу мені вірити, що з цього сонму не виключалися і райхскомісари, дарма що їх не згадувалось по імені. Ми про них думали і вони знали, що ми про них думаємо. Багато людей дивувалося, як ще після цього я все ще ходжу по вулицях Рівного, що мене дивувало також. Але мій час ще не прийшов… Було тільки чути, що він йде і що він прийде.

Признаюсь, що я в цей час не охоче ходив до редакції і не охоче клав свій підпис в рубриці «головний редактор». Газета починала сходити з лінії наших вимог і потреб. І бути тільки слухняним знаряддям чиїхсь інтересів не лежало в моїй природі. Особливо, коли її власництво починало вислизати з наших рук і переходити до рук чужинців.

Всі ми, що там працювали, починали думати, як нам з того «бізнесу» по можливості безболізніше звільнитися, хоч нас почали до тих становищ прикріпляти і вимагати від нас повного послуху. Наших директорів, особливо Тиктора, раз-у-раз викликали до райхскомісаріату і він не конче інформував нас, про які справи там говорилося. В адміністрації і друкарні появилися нові люди без мойого відома, а деякі з них були виразно не нашого «крою» і мали окреме завдання ока і вуха поліційних органів…

Все вказувало на те, що мені там нема чого робити, але поки що наша запряжка везла повною парою і зупинити її не було можливості.

Моїм заступником був Роман Бжеський. Він же Млиновецький, Характерник, Дажбожич із цілим рядом інших псевдонімів. З великим засягом компетенцій. Публіцист, і журналіст, і. критик, і поет, і історик. Не було ділянки культури, де б він не був удома.

У підвалах нашої газети почала друкуватись (22.01.1942) довга критична розвідка під назвою «Ми і Пушкін», розуміється, пера Бжеського, але під псевдонімом Характерник, з моттом В. В. Розанова, яке казало, що «По содержанию литература русская есть такая мерзость, такая мерзость бесстыдства и наглости, как никакая литература». Така інтродукція казала вже сама за себе і тому Пушкінові, як главі тієї літератури, пришилося там чимало вислухати.

Але не менше прийшлось за цю розвідку вислухати і редакторові, що підписував цю газету. Пушкін мав багато прихильників. І вони почали писати протести. За нашими правилами, матеріалу, міщеного моїм заступником, я не читав, але протести сипались на мою адресу. Вони приходили зо всіх кінців України. Нас тішило, що нашу газету скрізь читають, але не дуже тішили ті протести. Дуже часто вони вражали своєю формою. Це були не так протести, як доноси і не лишень до нас, але й до райхскомісаріату, а також до Ес-Де. Куди ви, мовляв, дивитесь. Там он хахли «самостійну» проголошують, а ви райхскомісари мовчите, мов би в рот води набрали.

І з цього приводу я мав розмову з Вайсом. Який радив по дружньому не дуже чіпати москалів, бо вони, мовляв, входять тепер в моду. Очевидно, що та мода виходила не із-за їх гарних очей, але німецьким комісарам було вигідно пускати на нас безплатну агентуру Москви, яку вони могли вигідно використати для себе, щоб у відповідний час її знищити.

Не менше гармидеру наробив наш славний Дажбожич своєю довгою поемою «Вояк», яка також друкувалася в підвалах «Волині». Але тут вже зачіпилися в смертельному двобою два кити нашого видавництва – автор «Вояка», тобто Бжеський, і директор адміністрації Іван Тиктор. До мене раз-у-раз доходили відголоски їх дуелі, але не будучи в курсі цих делікатних справ, я не вважав за потрібне до них втручатися, зберігаючи віддалений, безсторонній нейтралітет.

Та одного разу, вони обидва появилися в моєму кабінеті з таким, приблизно, діалогом:

– Пане редакторе! Коли пан редактор Бжеський не відкличе друком всього того, що він понаписував на нашу Галицьку армію, я, як її бувший вояк, зрікаюся свого місця в редакції і виїжджаю до Львова.

Це був, розуміється, Тиктор. Він був незвично схвильований і голос його звучав загрозливо. Бжеський натомість виглядав спокійніше і його мова була така:

– Але ж прошу, панове. Я нічого там, крім чистої правди, не написав, а тому, як можу щось спростовувати.

– Ви можете вважати, що це правда, а по-моєму це брехня. Найпідліша брехня. І наклеп на Українсько-Галицьку армію. У якій я служив і яку я знаю – гарячився далі Тиктор.

Аргументи продовжувались. Мені не залишалося нічого іншого, як лиш слухати. Але нарешті, коли справа доходила до небезпечного пункту, приходилось і мені забрати слово:

– Панове, панове! Дозвольте щось з того зрозуміти. Це перевершує мої компентенції.

Почалось пояснювання загального поля бою. Виявилось, що в поемі «Вовк», яку автор назвав «ліричною», вставлено кілька не ліричних, а скорше невралгічних описів. З них хоч би такий:

Хоч[а] штаб чув, що вся Вкраїна

Горить в огні нових повстань,

Що б’є дванадцята година

Для всіх грабармії знущань

Не йняв тому штаб УГА віри,

І зраду підлу та слизьку

Вчинив у проби дні і міри

Втопивши славу в твань мулку.

Для Тиктора найкритичніше місце було, – «і зраду підлу та слизьку».

– Але що це, панове, значить? – питав я. – Вчинив у що? Проби дні і міри? По-моєму, поема вимагає не спростування, а переписки. Це погано віршована чернетка. На місці автора, я не дозволив би, щоб вона у такому вигляді залишилася для майбутнього.

А щодо Тиктора, то я йому радив не надавати такого значення цим кільком незграбним віршам. У архівах нашої нової історії валяється чимало припалих курявою спірних справ… Знаний Варшавський договір… Залицянки УГА до тих чи інших москалів. Справа Болбочана… Смерть Отмарштейна… 1 навіть трагедія в Ротердамі… Ці питання чекають роз’яснення… Чи не краще дивитися на це спокійно і бути терпеливим до часу, поки ці заковики перетрясе історія і не поставить на них свою печатку.

Чи це красномовство вплинуло на моїх контрагентів – сказати годі, але спростування Бжеського не появилося, ані не від’їхав Тиктор до Львова. Вони деякий час ще гнівались, але згодом все це забулося. Ми це пригадуємо просто тому, щоб показати сторінку нашого побуту… Чим ми могли перейматися і чим боліти.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 137 – 147.