3. Полтава

Улас Самчук

А у вівторок, 18-го серпня, рано залишаю гостинний дім Всеволода і Софії Царинників. Прощання тепле, дружнє. Нам пощастило роздобути візника, який відвозить мене на вокзал. Звідсіль о 8-ій годині відходить довгий військовий потяг… На Полтаву.

Наймедовіше, найзапашніше, найкучерявіше місце України… Полтава Котляревського, Полтава українського борщу, вареників, бандури, вишивок, буревійного гопака й гемонського гумору. І разом «Полтава» Пушкіна – незагоєна рана поразки Мазепи. Це так близько від Харкова, але разом це так далеко від Харкова. Це така, приблизно, різниця, як між вишнею і яблунею, при чому до Полтави, кучерява вишня дуже лицює без найменшого спротиву.

Потяг вирушив з Харкова, здається, швидшим, ніж звичайно, темпом і їхав хвилястою рівниною в напрямку південного сходу – переважно полями, іноді лугами, іноді селами. Минають такі станції, як Люботин, як Водяна, як Іскрівка… Я, як звичайно, без перерви стирчу у вікні, гарна погода, світить сонце, повіває західній вітер. На деяких станціях потяг коротко зупиняється… Інколи хтось висідає, або хтось всідає. На одній зупинці до потягу втиснулася жінка селянського вигляду, боса, загоріла у пом’ятому одязі. Вона, мабуть, не мала дозволу їзди, а можливо навіть не мала білету, бо як тільки потяг десь зупинився, вона негайно вибігала на перон, але як тільки він рушав, вона миттю на ходу стрибала на східці і їхала далі. Це було для неї не дуже безпечно, але кондуктори, що були українського походження, якось не дуже звертали на це увагу… Але один військовий капрал, що стояв у вікні біля мене, не міг на це спокійно дивитися.

– Чому їй це дозволяють? – сердився він. То ж вона може зірватися… Я мушу піти й заявити дежурному, бурчав він невдоволено.

– А яке це ваше діло? – запитав я капрала.

– Вона напевно не має дозволу, – обурювався капрал.

– А що вам це шкодить, – суперечив я…

– Вона може зірватися, – бурчав далі капрал.

– То ви краще допоможіть їй дістати краще місце. Вона напевно не ризикує життям з примхи, – казав на це я.

Цей наш короткий діалог з капралем викликав зацікавлення тією жінкою інших вояків, які почали розмову на цю тему. Одні були за те, щоб її на найближчій зупинці не допустити до потягу, але були й такі, які цьому суперечили. А між ними знайшовся і такий, також капрал, який вийшов на коридор і по часі привів ту жінку до нашого переділу.

– Вона може зайняти моє місце, – сказав я тому капралеві. Все одно я волію дивитися у вікно…

І таким чином жінка та дістала місце між вояками, вона не почувалася добре, її вигляд був розгублений, її загоріле з глибокими зморшками обличчя було сумне і зніяковіле. А до того, вона не могла розуміти ні одного слова з тих розмов, що вона чула біля себе. І вона тримала на колінах невеликий клунок, загорнутий в якусь ряднину…

– Куди ви їдете? – запитав я її. Почувши зрозумілу мову, вона дуже зраділа і одразу відповіла…

– О! Знаєте… До Ромен… Там є лагер пленних… Я довідалась, що там є мій син… Вони там голодують… Хочу йому одвезти хоч трохи хліба…

– Що вона каже, що вона каже? – питали мене вояки.

Я переказав їм мову жінки і порушив питання, як їй помогти до тих Ромен доїхати. Головне до Ромодану, де вона мусить пересідати. А тому, що я мав висідати в Полтаві, я просив їх взяти цю справу в свої руки. Капрал, що стояв біля мене, почав перечити, що вона не має на їзду дозволу, але інший капрал його заговорив.

– Нічого нам, – казав він, – не станеться, якщо та жінка проїде цим потягом.

А при цьому один з вояків покопався у своєму харчовому мішку, роздобув звідти шматок хліба і шматок ковбаси і подав те жінці. Та засоромлено глянула на вояка і вагалася, що їй робити.

– Візьміть, візьміть, – кивнув я їй головою. Вона обережно взяла хліб і сказала:

– Спасибі вам!

І так ми їхали. І досить повільно. До Полтави дотяглися аж о годині четвертій. Висідаючи, я сказав жінці не виходити з потягу, сидіти на місці аж до Ромодану. А там вона має пересісти на Ромни.

На станції було рухливо, хтось висідав, хтось всідав, військові і цивільні. У мене виникла проблема, як дістатися до міста. Це було кілька кілометрів віддалення і ніякого транспорту крім власних ніг. На щастя, я помітив одно тягарове авто, біля якого орудувало двох вояків у мадярських уніформах. Я підійшов до них і запитав по-німецьки, чи не їдуть вони часом до Полтави. Так. Вони їдуть. Чи не змогли б вони і мене туди підзезти? Дуже охоче. Ось вони зараз вирушають.

І таким чином, фактично, до Полтави привезли мене мадяри. Сидячи з ними дуже щільно в одній кабінці, я пригадав собі останню з ними зустріч. Це було у березні 1939-го року, коли то я, втікаючи з Хусту, потрапив до їх ув’язнення в Тячеві на Закарпатті під час нашої відомої карпато-української епопеї. Тоді ці люди в їх іржаво-захисних уніформах були до нас вороже наставлені, бо ми хотіли занести нашу Україну ген аж до їх Тиси, але тепер у цій кабінці, на території Полтави, вони мали зовсім інший і вигляд, і настрій, і наставлення. Ані шпетки ворожості, і, здавалось, хотіли дуже сказати, що вони тут лиш п’яте колесо при возі і ніяких претензій до тієї Полтави не мають. Їх поведінку прозраджувала скромність, обережність, нейтральність.

І так, стрибаючи по вибоях давно не ремонтованої дороги, ми дуже скоро в’їхали до гордої метрополії української національної істотності і коли мене спитали мої приятелі, де мають мене висадити, я сказав:

– Ось тут!

Це значило, на першій ліпшій вулиці. Мені здавалось, що я знав Полтаву краще, ніж своє рідне село, я мав з Полтави багато друзів, розкиданих по всій Європі, я читав про Полтаву, я декламував про Полтаву, я співав про Полтаву. Полтавський борщ, полтавські вареники, а особливо полтавські галушки належали до квінт-есенцій української кулінарії, а полтавська мова була основою мови моєї нації.

Одначе тоді, коли я висів з того мадярського авта, серед якоїсь вулиці, я виглядав там досить недопасовано і навіть розгублено. Я мав одну тільки адресу, на яку міг звернутися, це адреса професора Григорія Ващенка, який був також редактором полтавської газети «Голос Полтавщини». І це все. Ніяких ніде готелів, ніяких знаних мені організацій і ніяких знайомих людей. Отже, треба знайти Ващенка, але це вже був час вечері, а тому найкраще буде, коли я наперед знайду якесь місце повечеряти, а тоді вже будемо продовжувати наші розшуки далі. І мені таке місце пощастило знайти.

Хтось мені підказав, що найкраще зайти до міської їдальні, не пригадую вже на якій вулиці, для урядовців і працівників міста і я негайно цим скористався. І добре зробив. Їдальня була велика і містилася вона у якійсь старій будові, зовсім не ресторанного вигляду. І була переповнена людьми, зайнятими вечерею. А коли я знайшов когось з її управителів та розказав, хто я такий і чого мені треба, мене прийняли дуже гостинно, знайшли одразу мені місце при столику, подали начинені полтавські кабачки, я був порядно виголоджений і вони мені смакували, а до того я мав двох цікавих у сорочках з вишитим комірцем приятелів, які робили мені товариство і з якими ми розмовляли на всілякі цікаві теми.

Я помітив, що більшість чоловіків у цій їдальні були одягнуті у сорочки з вишиваним коміром, це виглядало щось, як своєрідна уніформа і мені сказали, що навіть такі достойники влади, як Постишев і Хрущов носили ці сорочки, щоб показати свою приналежність до українства. Мені ця вишивана демонстрація патріотизму виглядала не переконливо, я волів би, щоб ті люди, замість вишиваних комірців та говорили краще своєю гарною полтавською мовою, замість того московського волапюка, яким вони між собою порозумівалися.

З цієї також їдальні мене направили до Ващенка. Професор Ващенко був людиною вже старшого віку, належав до українських діячів з-перед революції, «грішив трохи», як він казав, письменством і помістив кілька оповідань у різних випадкових альманахах, а тепер ось перебував у Полтаві, виглядав ще міцно, мав сиве бурхливе волосся і жив зі своєю дочкою і малим внуком у старому одноповерховому будиночку з дуже старими вилинялими плюшовими меблями, що складалося з трьох кімнат і кухні.

Наші розмови з Ващенком почалися від першої нашої зустрічі в його хаті і продовжувалися до кінця мого там перебування, як тільки я мав для цього вільний час. Говорилось про все: про німців і їх поведінку в Україні, про нашу пресу під окупацією, про роки його молодості, коли він «грішив» літературою і писав оповідання з любовною тематикою… І взагалі, він був завзятим, інспіруючим розмовником. Він належав до скептиків, до невдоволених, до революціонерів, але разом з тим до людей, які більше знали, ніж могли. Що я йому одначе не брав за зле, бо такі люди, хоча і не визначалися великими талантами логіки, але вміли надати розмові гострішого присмаку і жвавішого темпу на зразок героїв чехівських п’єс, які любили ставити тему руба і висловлювати її вибухами істерики.

Але тоді в Полтаві мене не так цікавив Ващенко, як сама Полтава… Якій я віддав весь мій час, але якої я, на жаль, не знайшов такою, якою хотів бачити, але яку підніс мені час і умови. Утвердившись у Ващенка, я зараз на другий день зрання пішов шукати Полтаву, на цей раз не з книг і пісень, а на її старих, занедбаних вулицях. Мені хотілось знайти там когось з тих 28-ми письменників, про які писав мені Вайс, але з тих кількох прізвищ, що я міг тут дістати, ні одно з них нічого мені не казало. Виявилось, що я був дуже мало, а то й зовсім не обзнайомлений з літературними справами цього гордого міста. З історії літератури ми добре знали Котляревського, ми не добре знали Мирного, догадувались, що звідсіль десь походить Остап Вишня і це, мабуть, усе. Поминаючи Гоголя, якого ми вагаємось зачислити цілком до літератури нашої мови.

Так. Під цим оглядом я був повним ігнорантом і Полтава для мене не була ареною українського письменства… Вона мала для мене інші привабливі аспекти. От хоч би її органічна національна ідентичність найсильніше висловлена зо всіх решти наших провінцій. А по-друге, – її особлива, контрадіюча доля. Здавалося, що Полтаву в Російській імперії свідомо трактовано, як ворожу силу. І свідомо залишено на поталу й занедбання. Офіційні довідники кажуть, що її населення до війни виросло на 110 тисяч, що там було стільки-то фабрик і заводів, але ці цифри нічого не кажуть, коли пройтися вулицями Полтави, і глянути на її будови, її вулиці, її хідники та її людей. Війна, за вийнятком її станції, до цього часу оминула Полтаву, але її вигляд кричав криком занедбання й упадку. Здавалося, що відколи вигнано звідсіль минулий режим, життя тут зупинилося, нічого не будувалося нового, а все що було – призначалося на спорохніння.

За царя тут свідомо плекано кучеряву, «где всё обильем дышит», малоросійщину з особливим натиском на культ воєнщини й глорифікації Полтавського бою, для постраху майбутнім Мазепам. Місто на 53 тисячі не мало трамваїв, ані загальної каналізації. Але тоді це виглядало свіжо і сито. Тепер же це зносилося, облиняло, похилилось. Багато з того, що звалось будовами, просилося на звал. Одна з вулиць, колись з назвою Дворянська, була забудована особняками, вишуканої архітектури – тепер нагадувала залишене місто привидів, як його показують в американських фільмах («ghost town»). І вражаючою ілюстрацією до цього бедламу була околиця на передмісті за Ворсклою, колишнього Свято-Троїцького скиту, колись у тінистому лісі, а тепер на вигорілому від сонця вигоні у вигляді до краю обдертої церковної споруди.

Само собою, що знаний , проекції Василя Кричевського, в якому містився краєзнавчий музей, все ще був атракцією, не дивлячись на його занедбання й ограбування німцями. Він робив приємне враження органічною суцільністю стилю й архітектури, допасованої до загального краєвиду. Це враження ще збільшувалось, коли входилось до середини. Велика заая з прекрасними на стінах мюралями [стінописами] роботи С. Васильківського, які висловлювали природу й історію цієї землі – «Вибір Мартина Пушкаря на полтавського полковника», краєвиди степу з Ромоданським шляхом, українське село, «де серце відпочине».

З музейних об’єктів вражають козацькі воєнні вози, чумацькі мажі, всіляке господарське знаряддя, або речі хатньої обстановки, як різблені меблі, майстерно ткані килими, гобелени, делікатні мережива, розкішні вишивки, вибаглива кераміка… Все це подано з великим відчуттям стилю, гармонії й кольорів – так притаманних прикмет вдачі полтавської людини, яка, можливо, не має конкуренції поміж етнічними різновидностями української цілості. Україну тут подано в її чуттєвих, семантичних поняттях з її звуком, барвою, запахом і особливим відчуттям клімату, що його найкраще подав у своїх писаннях М. Гоголь.

Мандруючи далі по Полтаві, я натрапив на кілька цікавих для мене об’єктів. От хоч би дуже стрункої будови , не пам’ятаю вже, на якій це вулиці, колись, здається, на Архиєрейській, перевезеної сюди з Ромен і побудованої останнім кошовим Запоріжської Січі – Калнишевським. Вражаючих розмірів і вибагливої архітектурної композиції в стилі відомого козацького барокко, яке відрізнялося від барокко взагалі простішими оздобами і чіткішими ліняіми оформлення.

А там знов далі і ще одна пам’ятна побудова, на цей раз пам’ятник Шевченкові, що його спроектував І. Кавалерідзе за модним тоді стилем кубізму, побудований управою міста 1926-го року з нагоди 65-ої річниці смерті поета. У розміщених під різними кутами бетонових плитах, виступає сидяча фігура задуманого Тараса з-підписом за його автографом и цитатою: «І вражою злою кров’ю волю окропіте». Одинока в Полтаві архітектурна річ, яка стоїть тут осамітнено й недопасовано до середовища. Полтава не була готова до модернізму такого демонстративного вияву, де все ще дрімало в засягу 19-го століття, що його революція посунула ще далі взад. І той бідний пам’ятник виглядав тут дуже deus ex machina, а коли додати до цього втручання стихій, які обернули бетон, з якого той пам’ятник збудований, у купу вивітреного безладдя, то все це виглядало з боку естетики досить незаздрісно.

Але другий за чергою прабатькові української літератури Іванові Котляревському, відкриття якого сталося 1903-го року, виглядав якось особливо допасовано до полтавського тону й стилю. Він нагадує ампір початку минулого століття. Його відкриття зазначається в кожному підручникові новітньої «буржуазно-націоналістичної» історії України, як одна з пам’ятних дат еволюції українського відродження. На це національне свято з’їхалася чи не вся тодішня еліта українського ренесансу з поза обох боків російсько-австрійського кордону. З Галичини й Буковини приїхало чимало видатних громадян на чолі з послом до австрійського парламенту Юліаном Романчуком…

Відкриття відбулося при участі великої маси народу під охороною двох рядів військової кінної охорони, щоб було українці не здумали розпочати війну проти царської імперії. Це свято лишилось пам’ятним тим, що на нім дозволено було говорити промови по-українському лишень гостям з-за кордону, але не дозволено цього українцям з-під окупації російської… І особливо вражаючою сценою було, коли на другий день відкриття, в будинку ім. Гоголя відбулася урочиста академія пам’яті Котляревського, на якій делегати з України, на чолі з відомим діячем Миколою Міхновським, в знак протесту на заборону промовляти по-українському, зложили мовчазно на руки голови міста Трегубова лишень титульні окладинки своїх промов, а потім закликали всіх присутніх на академії вийти із залі. Це була вражаюча сцена, коли понад тисячу присутніх там учасників мовчазно вийшли, залишаючи на залі лишень начальство губерні і міста…

Так от де він той славетний пам’ятник… Я нарешті бачу його власними очима. І стою перед ним з відкритою головою. Це ось бюст на високому п’єдесталі, роботи відомого полтавського скульптора М. Позена [треба – Леоніда Позена. – М. Ж.] – Івана, сина Петра, Котляревського, людини дивовижного діла, штабс-капітана царського Сіверського карабінерного полку, учасника російсько-турецької війни 1806-го року, а опісля наглядача будинку для виховання бідних дворянських дітей в Полтаві – якому одного разу прийшла до голови дивовижна примха «перелицювати» ніщо інше, як твір мертвої латини «Енеїду» Вергілія, на мову українського мужицтва, призначену також на вимирання. І то в такій своєрідній формі, що римський автор напевно перевертався з дива в гробі, не дивлячись на всі ті 1917 років його там перебування. І чи міг тоді той лицар ордену св. Анни з Полтави сподіватися, що його кумедна затія обернеться в некумедну дію, яка закінчиться аж IV Універсалом 1918 року в Києві.

І коли я тоді так дивився на той пам’ятник з тим лавровим вінком і тими побожними написами «Де згода в сімействі, там мир і тишина», роздумуючи над причудами історії, я пережив дуже прикметну сценку нашої історичної драми, тісно пов’язану з її історичним сенсом. До мене хідником наближалося троє дівчат, які грайливо йшли побравшись за руки щось весело розмовляючи і одна з них, чую, каже:

– Девушки! Вот этот немец наверно не знает, кто это такой. Давай ему подкажем!

Я був здивований і чекав на їх інтервенцію, але вони пройшли біля мене, визивно поглядаючи, не виконавши добрих своїх намірів, а я знов не догадався заговорити до них самому і прогавив пречудову нагоду довідатися, як вони ці справи розуміють. З тією їх далеко не Котляревською мовою і тим знанням людей, коли вони готові приймати кожного за «немца» тільки тому; що він одягнений в одяг туриста, яких вони не мали нагоди бачити на своєму віку.

Розуміється, що всі такі «девушки» Полтави мусіли бачити світ дуже по-своєму. З них створено окрему породу людей і коли я вийшов на головну широку вулицю цього міста, я був приголомшений розмірами цього новотворення. Це було церковне свято Спаса. Християнські святці все ще тут діяли, а тому це був «вихідний день». Вулиця залита не лишень сонцем, але й молоддю, переважно дівчатами. Йдуть парами, гуртами, іноді під руку з хлопцями, іноді з вояками. Вслухаюся до їх гомінкої мови. Ніде ні одного українського слова. Розмовляють про танці, залицянки, про німців в розумінню вояків. Тут слово «німець» стало назвою вояка, як було колись «москаль». І було тут тих «німців» досить багато і видно їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові… Де для дівчат «ходити з німцем» вважалося за порушення певної національно-етичної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння.

І взагалі, у Полтаві весело. Зо всіх боків плакати сповіщають: «Веселий театр – відкритий. Олександрівська 19. Щоденно від год. 7 вечора. Співаки, Танці. Жіночий хор і інше». У іншому місці: «Циганки. Жінхоранс. (15 жін.) Різелла. Крім того – 15 інших». Ще в іншому: «Концерт, хор, балет, акробатика, цигани, оповідання, балалайка». А до того тут працює кілька кіно-театрів, ресторанів, пивних. Ні. Куди я потрапив? Що це за така Полтава? Чи не є це Монтмартр Парижа, або Новий Світ Варшави? І як це все пояснити?

Пригадується, щось натякав про таке Котляревський:

Мов божевільних нас морочать,

Сім літ, як по морях волочать.

Глузують, як хотять із нас.

Але з другими бахурують,

Свої ж жінки нехай горюють…

Коли ж водилось це у нас?

Послухайте лиш, молодиці,

Я добрую вам раду дам;

І ви, дівчата білолиці –

Зробіть кінець своїм бідам,

За горе ми заплатим горем.

(Енеїда).

Але видно, що сучасним Наталкам Полтавкам не приходиться довго радити, дивлячись, як парадують вони пара за парою під ручку з «москалями» в уніформах Третього райху. «За їх горе, вони платять горем». Ціла та Олександрівська вулиця в Полтаві – це живий приклад наслідків глузування над живим народом засобами насильної денаціоналізації під рецепту «всё равно», яка забрала не лишень рідну мову, але також живу душу, зруйнувавши характер, викрививши почуття і затьмаривши свідомість.

Розуміється, що денаціоналізатори завжди глухі і німі на ці правди, виправдуючись вимогами єдності держави, не розуміючи, що саме в цьому і лежить зерно роз’єднання, яке рано чи пізно проросте і дасть свій плід. Бо денаціоналізація – це образа гідності народу, чого народ ніколи не дарує.

Такі приблизно думки тягнулися за мною цією соняшною вулицею, коли я направлявся до центру міста, де скупчено певну купу забудівель, тоді спорожнілих, що їх там звали «присутственными местами». Недопасовані до решти міста, до краю вивітрені й поржавілі споруди незграбного казьонного «образца» на чолі з казармою відомого Полтавського кадетського корпуса, про якого мені оповідав ще в Празі мій приятель маляр Микола Бутович, який скінчив цей корпус і був пізніше ад’ютантом при штабі генерала Корнілова. Тут вишколювались воєнні кадри нашого поневолення, яке почалося знаменною датою 1709 року, в честь якої поставлено два монументи, щоб ми цього ніколи не забули.

В загальному ці холодні, порожні споруди не робили на мене враження просто тому, що їх поставлено тут не на місці… І виглядали вони тепер затуркано, спорохніло. Я оглянув їх лишень побіжно, без зацікавлення.

Зате один інший непомітно малий, також порожній будиночок, далеко загублений на передмістю вулиці Загородської під числом 20, полонив мою увагу і фантазію цілковито. Міщанського типу особнячок, без вікон і без дверей стояв зачаровано в гущі будиночків, заповнених мешканцями, залишений, не дивлячись на велику мешканеву кризу в цьому царстві і викликав здивування з відчуттям трагіки, гідної пера Шекспіра. Що з ним сталося, що його залишено тут стояти в такому містерійному ореолі?

Відповідь на це належить історії і вона її колись дасть. У тому старовинному, на чотири кімнатки з кухнею будиночку, жив-був колись один міський візник на ім’я Василь Петлюра із своєю жінкою Ольгою, синами: Іваном, Федором, Симоном та Олександром і дочками: Гавриїлою, Василисою, Маріянною, Тетяною, Мариною та Феодосією.

І одному з тих синів, третьому за чергою, на ім’я Симон, було суджено підняти меч Мазепи, вибитий з його рук отам далі за цією хатою на полі бою і відновити ту битву наново зо всією її фуріальністю. Понад двісті років минуло з того часу, як полки Мазепи започаткували той змаг біля цієї Полтави і не помогли тут ніякі кадетські корпуси, щоб його затерти з пам’яті народу. Петлюра вів далі цю боротьбу під тими ж прапорами, він її не програв, бо ці війни розраховані на століття і одного разу їх будуть продовжувати полководці з цієї самої Полтави. Самого ж Петлюру було вбито семи кулями на вулиці Расін Латинського кварталу в Парижі, людиною на ім’я Самуїл Шварцбарт, на приказ Москви, а суд Франції засудив убивника на ОДИН франк кари.

І так всі ті сім куль, і той Париж, і той символічний Шварцбарт разом з тим одним франком дають більше ніж треба поживи, щоб з цього виросла легенда нових заповітів. Це ідеальний сюжет містерії воскресіння з мертвих, на цей раз сина візника з Полтави. Що напевно одного разу станеться.

Отаку ось таємницю зберігав цей залишений будиночок на вулиці Загородській в Полтаві. Я оглядав його з особливою увагою. Хотілося уявити собі ту родину, що тут жила і збагнути ту атмосферу, в якій могла постати ця могутня драма життя людського. Щоб краще про це довідатись, я знайшов найближчого сусіда цієї хати, який звався Сахно і який погодився дати мені пояснення. Середнього віку людина, він ще знав особисто людей, які тут жили. Ми зайшли з ним до тієї хатки і він оповів мені багато подробиць з життя тієї родини, показав навіть той кутик, де жив і вчився Симон, тоді учень Полтавського духовного училища, оповів про його братів і сестер, з яких вже нікого не залишилося, за вийнятком того. наймолодшого Олександра, що жив у Рівному і працював у адміністрації «Волині».

Між іншим, у родині Петлюри панував великий нахил до релігійного подвижництва, деякі члени тієї родини були чернцями, а один, здається батько матері Симона, Марченко, заложив скит..: А дві сестри Симона – Гавриїла й Василиса були черницями якогось монастиря і вони ще за совєтів деякий час жили в цьому будинку, поки їх також не арештували 1937 року, після чого слід по них зник. Від того часу ця мала, з низькою стелею і маленькими кімнатками, хата залишилась пусткою, її поволі розбирали, аж поки з неї залишились тільки одні голі стіни.

Я питав Сахна, як ставились до цього всі їх сусіди і він сам. Він подивився на мене загадково і відповів виминаюче… Мовляв, я, мабуть, сам знаю, що в такому випадку могли люди робити, щоб залишитись живими. В Совєтському Союзі не було одіознішої постаті, як Симон Петлюра і всі ті люди, які могли мати до нього хоч якесь відношення, були призначені на знищення. І їх багато знищили. А ті, що зісталися, вдавали німих, сліпих, бездушних, закривалися російською мовою і постійними заклинаннями духів Петлюри.

Я запитав також Сахна, чому й він весь час говорить до мене по-російськи, не дивлячись на те, що добре знає українську мову, якою я до нього говорив. Він і на це відповів виминаюче. Мовляв, усі так звикли. Але ж їх рідна мова українська? І в паспортах їх напевно зазначено, як українців? Так, відповів він і знизнув плечима, не бажаючи вдаватися в подробиці цієї справи. Я зрозумів його і без слів. Люди хотіли жити і мусіли жити. Навіть під таким гнітом. Навіть побіч цієї оглашенної хатки. З вимученими, покрученими душами.

Забыт Мазепа с давних пор;

Лишь в торжествующей святыне

Раз в год анафемой доныне,

Грозя, гремит о нем собор.

«Полтава» О. Пушкін.

Ні, Олександре Сергієвичу! Такі імена не забуваються. І ніяка анафема тут не поможе.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 248 – 258.