Бувало
В. Сирокомля
переклад Михайла Старицького
Гей! Дав би я душу і тіло – за мало:
Щоб так погуляти, як здавна бувало!
Любив я колись-то, як щира та братська
Під вечір зимовий збереться громадка,
І зараз – умова: по парі санками
Далеко, далеко поїхать снігами…
Ряд санок по шляху, як вихор, зникає,
А дзвоників брязкіт здалека лунає…
Мій кінь попереду летить, наче птиця,
Аж креше з копита вогонь йому криця!
Дорога ж утерта, як обрус, біліє…
Та весело ж, боже, аж серденько мліє!
Он крадеться місяць із хмарки за хмарку,
Любує звисока на нашу забавку,
І променем ясним з срібляного чола
То поїзд осяє, то бори навколо!
А поруч у мене голубка кохана,
В котру закохався я серцем до п’яна!
Як любо бувало від вітру хистити
Її та до серця палкого тулити!
Збігали нечутно заласні хвилини…
А ми ж то летіли, неначе пташини:
Вона щось воркоче, і сяють ті очі,
Ясніші над зорі зимової ночі…
І їдеш, і мариш, і просиш у бога,
Аби лишень довше барилась дорога!
Вітрець подихає, панує ніч-мати;
Від зірок, від снігу – хоч голки збірати!
По горах, долинах, по всій оболоні
Шелеще наш поїзд, аж прискають коні.
Ген-ген щось в білявім тумані за милю:
Чи в хатці готують вечерю спізнілу?
Чи звір блима оком? Чи зірка то божа?
Чи світло в покоях – мете подорожа?
То блисне, то зникне яскриця в тумані…
Гей, просто керуймо на світло ми сани!
А вогник все більша, що бовкне наш дзвоник –
То вікнами сяє господарський дворик.
Поки ще хазяї не чують, – тим часом,
Гей, живо заїдьмо під ганок з галасом!
І крики, й вітання: всі вибігли в сіни,
Бо раді так дуже веселій гостині!
А сміху ж то, сміху! Зрум’янені лиця,
Комінок палає – сміється й світлиця…
Вже й стіл серед хати, вечері до краю,
А чарки рядками, як сонечко, сяють!
Заживши, запивши хазяйські щедроти,
Наново охота до сміху й пустоти;
Жартуєм, співаєм – і горя нам мало, –
Попросту, сердечно, як здавна бувало!
Аж серце старече було молодіє,
І часом дід сивий за нами шаліє;
А ті ж то красуні, знадливі юначки,
Рожеві, як квітки, легенькі, як пташки,
Щебечуть, стріляють очима так сміло…
А в молоді серце палало та мліло!
Ex, як же то вхітно було після втоми
Всім покотом просто заснуть на соломі!
Заснути на думках о збіглій забаві
І марить тим самим, чим тішився в яві.
Любив я колись-то… о боже, мій боже!
Для чого минуле вернутись не може?
Для чого те серце стукоче та ниє
І в оці потухлім сльоза туманіє?
Ex! Ще погуляв би! Даремне жадання:
Не ті тепер люди, не ті їх завдання!
Минулось, минулось! І поїзд забутий
Уже не заглушить сердечної скрути!
Примітки
Вперше надруковано в збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. І, К., 1881, стор. 63 – 66. Друкується за цим виданням.
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 395 – 396.