Про старий мій домик

В. Сирокомля
переклад Михайла Старицького

1

Гей, там вліво за горою

Ростуть дуби широчолі,

За дубами геть стягою

Розіслалися подоли –

Надніманські ті розкоші,

Ярі, ярі та хороші!

Вправо чисті плеса сяють,

В скло їх верби зазирають;

А за ними на пісочку

Шумлять верби в холодочку.

Вийдеш в вулиці роздолі –

Пообіруч йдуть баркани,

А в кінці геть, де тополі,

Старий домик мій коханий

Гнеться, в землю уростає,

Мов дідусь який горбатий;

Криві стіни; дах щербатий;

Між драниці небо сяє;

Зверху – мох, трюха – зісподу,

Така ледач та господа…

А мені вона найкраща –

Не оддам її нізащо!

Зараз з ганку йде острбкіл

Геть садка мого надокіл,

А в садочку, мов в віночку,

Ростуть кетяги з бузочку;

Попід вікнами руїни

Красні квіточки шаріють,

А од квіток стежки мріють,

До порічок і малини.

Перед ганком поле; далі

Німан стьожкою повився,

А під тином на завалі

Вулик в землю похилився.

Ex! Я пан там над панами!

То ж садок мій і будинок,

Там і праця, і спочинок

Чергувалися часами;

Там копав, садив я, сіяв,

Там скриляла мене мрія,

Там я вперш почув враження

Полохливого натхнення!

То ж моє все господарство, –

Моя власність, моє й панство…

Хоч убого там і голо,

Хоч самотньо й мовчазливо, –

Так зате ж як чарівливо

Позирать звідтіль навколо!

Чи погляну ненароком

На зелені ті площини,

Чи спочить захочу оком

На темрявій сосновині,

Чи зирну на плеса склисті,

Чи втоплю я свої очі

В далині тій сизій, млистій,

Де Німан прудкий блискоче

І хвилястим сріблом плине, –

У пишнотах око гине!

Звід небесний – моя зала,

Чисті плеса – то дзеркала,

Луки – килими шовкові,

А луги й бори соснові –

То шпалери і квітниці

У моїй царській світлиці.

Ген на синій бані хмарка,

Наче парус, лине, дметься;

Як на бурю що збереться,

То не встоїть моя хатка:

Дощ крізь стелю так і рине,

Бо дастьбі уже покрівлі;

А крізь старі, струхлі стіни

Вітер ходить по будівлі.

2

Гей, там в лісі, на поляні

Завдає сокира болю:

І дерева, наче п’яні,

Стиха хиляться додолу;

Аж лунає гомін всюду,

Гуркіт буркає діброву –

І доводить, що я буду

Швидко мати хатку нову.

От на той рік, ще до літа,

Закипить тут разом праця…

Нова хатка буде вкрита,

Певно, краще, ніж стара ця;

Але серцю більше стуми:

Як розвалять ці руїни,

Де я спогади і думи

Мої надбані подіну?

Чи, бувало, здавить груди

Пориванням, смутком, страхом…

Де ховав я свої нуди?

Під моїм стареньким дахом;

Чи, бувало, радість блисне –

Усміхалась мені й хата,

А чи й горе часом стисне –

Краще гоїлась тут втрата.

Онде – -призьба, онде – ганок,

Там і лавочка маненька,

Де щовечір і щоранок

Я був слухав соловейка;

Його пісні пробуджали

Надніманські верболози

І на очі навертали

Закоханця щирі сльози.

Раз отам… одної ночі…

Серце шарпалось шалене:

Наче зорі, ясні очі

Стиха зорили на мене…

На вустах німіло слово…

Було чутно рух дихання…

Ох, не вернеться наново

Час первотнього кохання!

От покій мій – кращий спадок,

В цеглу виписані стіни…

Боже, боже! Кільки згадок

В голові моїй тут лине!

Ось вінок засохлий жита –

Пам’ять давня із оджинок;

От канапа, пилом вкрита, –

Мій по праці відпочинок;

Он і столик, де заховна

Дума стигла й мрія люба,

А он шафа, книжок повна, –

Моє щастя й моя згуба!

Ген над столиком високо

Висять пасма з павутини –

Спочивав на них я оком

В маревничії години;

І в тій пряжі ворухливій

Народжались, мов в тумані,

Рої цілі полохливі

Поетичних малюваній!

Он камінок аж до стелі, –

Самоту скрашав, бувало;

Там на полум’ї веселім

Моя пісня достигала!

Он і друга хата – зала,

Невелика, а простора,

Підіймала сміх і галас

Було часто там дітвора…

Того щастя не купити,

Не вернути ті години!

Було стомлений, розбитий

Тихо сядеш до дружини…

А вона, як та воркота,

Приголубить, гляне тихо –

І з душі зліта скорбота,

Усміхається вже лихо!

Он і килим в жовті крати,

На дивані розіслатий;

Он і столик, де часами

Чаювали ми з гостями.

Тут на беседі, бувало,

Час точився веселіше,

А ще надто, як траплялось

Стрітись з щирим товаришем.

Ось манесенька кімнатка,

Он і ліжко дерев’яне –

Тут мене, іще хлоп’ятка,

Було завжди спати клано;

Тут плелися сни дитячі

І юнацькі красні мрії,

Тут і заміри гарячі

Пестувались у надії.

Тут лягав, вставав на думці

Я за край свій, за родину…

І звіряв оцій подушці

Не одну гірку сльозину!

3

Хатко! Швидко твої стіни

Поховають руйновини!

Що ж тоді почати мушу?

Сам приріс я до хатини,

Та й вона врослася в душу!

Швидко в закут новий сяду:

Там ні ласки, ані згаду, –

Мов чужина, і до серця

Вже ніщо не озоветься!

Туди столик мій яловий

Я звелю перемістити…

Що ж, що хатка буде нова?

Так душі ж не поновити!

Вже старече, ржаве око

Нових марев не спіткає:

Що було, того немає,

А рідне лежить глибоко!

Там і видок буде новий,

Без німанської болоні,

Що окутав бір сосновий.

Вже на яснім, синім лоні

Не спочинеш млявим оком,

Не побачиш ненароком

І бузочку в огороді…

Що й казати? Годі, годі!

Вже минулись літа красні,

Молодощі ті знаднії,

І не вернуться заласні –

Ні враження, ні надії!

Треба жити, як припало:

Сам руїна на руїні…

Що ж для серця хоч зосталось?

Тільки спогади єдині!..

Не тікайте ж ви, кохані,

З мого серця, з мого дому…

Хоч на хвильку легше стане,

Як заплачу по старому!

Примітки

Вперше надруковано в збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. І, К., 1881, стор. 66 – 74. Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 383 – 388.