Поштар

В. Сирокомля
переклад Михайла Старицького

«Тут бенкет і гомін; один ти в шумляві

Сидиш, мов той бранець в неволі;

На люльку! На чарку! Сідай тут на лаві,

Повідай про власні недолі!

Ні дзвоник, ні сурма, ні красні дівчата

Тобі не приносять заласся;

Два роки ти з нами, – не можна й згадати,

Щоб ти коли раз засміявся!»

«Ох, як мені тяжко та смутно повсюди –

Ніщо мені в світі не мило…

Дай чарку! По чарці зважніш, може, буде, –

Послухай, що серце здавило:

Пристав я на пошту малим ще на годи,

В душі ж мав я сили багато;

По правді не знав я слободи й вигоди,

Не знав я ні ночі, ні свята!

Од ранку до смерку, од смерку до ранку

Возив і панів я, і паній;

Дістав золотого, – тоді-то гулянка:

Веселий, і ситий, і п’яний!

Дівчат було зводив, спивав товаризну,

Із писарем – рівний, та й квита!

А коні як знали! Як лясну, як свисну –

То й рвуть мої сиві з копита!

Та весело, боже! Затрубиш споранку,

І гайда – поля і діброви!

Везеш панича або часом панянку, –

Двозлотка в кишені готова!

T’ але ж моє серце спізнало дівчину, –

Жила вона тут от, за милю;

Було, як вертаюсь, то хоч на хвилину,

А завжди одвідаю милу!

Раз писар гукає мене опівночі;

Прокинувсь, – схопився до його…

Було ж то зимою; мороз шпига в очі,

Замети й хурдига до того.

«Вези пак штафету!» – «От лихо собаче!»

Йому я промимрив з-під носа;

Взяв сурму, пакета, коня окульбачив

І сивим по шляху дав чоса.

А вітер аж виє, у очі б’є хуга,

І темно, й страшне бездорожжя…

Верста проминула, одна, далі друга,

Під’їхав під третю – мій боже!

Крізь посвисти бурі, бік шляху, сльозами

Хтось, чую, «на пробі» благає…

Я й кинувсь – подумав, що, певне, снігами

Хтось поночі блудить, змерзає;

Звернув і коня вже… коли це край вуха

Шепнув хтось: «Яке тобі діло?

Гей, вигадай краще хвилинку, – послухай, –

З повроття одвідати милу!»

Страх серце окутав, не зміг я дихнути,

Над чолом піт кригою взявся…

Я в сурму ударив, щоб крику не чути

І далі геть сивим послався.

Вертався я світом; од дому близенько

Знов страх огорнув мене скритий:

Дух стисло, недобре щось чує серденько

Та стука, мов дзвоник розбитий.

Кінь приснув, наїживсь, ударив в копита.

На шлясі одубла, як глина,

Під шаром замету, мов килимом вкрита,

Лежить якась змерзла дівчина!

Струхнув я плат снігу із білої шати,

Відкинув замета од тіла,

Стер сніг із обличчя – була то… ох, брате!

Дай чарку! Кінчати – несила!..»

Примітки

Вперше надруковано в збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. I, К., 1881, стор. 39 – 42. Друкується за цим виданням.

Владислав Сирокомля (літ. псевдонім) – польський письменник Людвік Кондратович (1823 – 1862).

Вірш «Поштар» широко відомий в рос. перекладі Л. Трефолєва як народна пісня «Когда я на почте служил ямщиком».

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 380 – 382.