Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Єдиний вихід

Зинаїда Тулуб

Доліва-Ясенський терпляче очікував, коли риба знесилиться і, виснажена безпорадним борсанням на гачку, сама піде йому до рук. Довго і спритно присипляв він Горленкові турботи, тішив його марними надіями, а тим часом замикав вузьке коло, де чатувала на нього загибель. І раптом перейшов у наступ.

За вісім день Горленко об’їхав усіх сусідів і лихварів, аби змінити борг на борг і якось відтягти загибель. Вірні люди доповідали Доліві про всі заходи його жертви, і він або задоволено потирав руки, або обурено опускав жовто-чорні повіки і роздратовано стукав по столу гачкуватими пальцями, коли Горленко звертався до тих, хто міг його врятувати.

Та не щастило полковникові. За двісті флоринів продав він Іллешеві жеребця, продав за безцінь ридван і смарагдовий перстень, здобутий в останніх походах, але всі зусилля його розбивалися об невидиму межу десь коло п’ятисот флоринів, і знов кидався він від лихваря до лихваря. Прибічники Доліви-Ясенського пустили чутку, що Горленко збанкрутував, і тому ніхто не згоджувався позичити йому ані флорина без коштовної застави або серйозного поручника.

«Навіщо нам рискувати своїм золотом», – міркували вони і відмовляли чемно, але рішуче.

І повертався Горленко додому виснажений і роздратований, з важким каменем думок у голові. І жах перед майбутнім стискав йому серце і смоктав, наче хробак. Як поранений звір, ховався Горленко в свій барліг і, проковтнувши трохи нудотної холодної їжі, кидався в ліжко, щоб знову схопитися вдосвіта і знов борсатися, зціпивши зуби від розпачу, зовні стриманий і спокійний, але постарілий за тиждень на десять років.

Пані Єля ні в чому не підтримувала чоловіка. Вона три дні не розмовляла з ним, а потім забрала дітей й, не попрощавшись, поїхала до батьків.

Мовчки, як належне і неодмінне, сприйняв новину Горленко. Люди перешіптувалися за його спиною, а він проходив повз них такий похмурий і відлюдний, що ніхто не наважувався одверто глузувати з нього.

Напередодні останнього терміну, коли Доліва-Ясенський повечеряв і з лойовою свічкою у позеленілому свічнику пішов до спочивальні й схилив коліна на підніжок поставця – подякувати пана Єзуса і панну Марію за здобич, біля ґанку його дому в маєтку Потоцького урвався скажений чвал коня, а ланцюгові собаки зайшлися хрипким гавканням.

– Пан Горленко приїхали! – вбіг заспаний пахолок. Доліва-Ясенський підвівся з колін, і руки у нього затремтіли. Все загинуло: риба зірвалася з гачка.

– Запроси до кабінету, – відповів він самими губами.

І пахолок більше зрозумів його з жесту, ніж з його слів.

Чітким військовим кроком, дзенькаючи довгими зіркуватими острогами, наблизився до нього Горленко. Він свердлив його повним ненависті поглядом і заговорив уривчасто, задиханий, ніби збіг на стрімку гору.

– Треба нам, пане, розрахуватися. Ось гаманець. Тут чотириста дев’яносто флоринів. Залишаю панові у повну власність шубу і перстень. Поверніть мені мої позикові листи.

Доліва передихнув і побожно звів очі на розп’яття, що тьмяно вилискувало у кутку. Риба скажено хльоснула хвостом перед тим, як навіки покинути рідну стихію.

І, випроставшись, наче інквізитор перед заарештованим єретиком, Доліва відповів риплячим і глузливим тоном:

– Певно, пан полковник забув, що він має справу не з лихварем, а з шляхтичем? Я взяв у пана полковника речі про всяк випадок – для звіту перед вельможним паном Потоцьким, але ж я не ярмарковий крамар. Ніяких речей я не купую і мушу по-шляхетському одержати від пана такі ж гроші, якими я врятував пана від скандалу.

Горленко мовчки дивився на Доліву-Ясенського. Поки мчав він до нього, йому здавалося, ніби справа розв’язана. Адже ж шуба і діамантовий перстень коштують понад триста флоринів, і Доліва-Ясенський частенько збуває застави переїжджим крамарям. Але як це висловити, коли Доліва ставить питання в площині шляхетської честі? І, відчуваючи, як ноги зраджують його, а під серцем знов смокче огидна нудота, заговорив Горленко, і голос його тремтів і зривався:

– Пробачте, пане. Я гадав, що панові потрібні ці речі. Певно, я не добре зрозумів пана… Дозвольте, коли так, взяти на слово честі ці речі, і за два-три дні я поверну панові решту боргу такими ж грошима, як я позичав.

Це було вигідно. В інший час Доліва-Ясенський не відмовився б від такої пропозиції, але лихвар мав інше на меті.

– На жаль, ніяк не можу згодитися, – зітхнув він, дивлячись на свої жовті пальці. – Вельможний пан вимагає, щоб завтра після ранньої меси я дав йому повний звіт і всі гроші готівкою, – отже, й ті, що я позичав пану полковнику.

Холодний піт виступив у Горленка на чолі. Кінець! І, наче стратенець, що кидається на в’язничого сторожа, щоб через його труп видертися на волю, Горленко знов перейшов у наступ.

– Он як! – прохрипів він і підійшов до вікна. – Вельможний пан ще не спить. Бачите, як сяють вікна палацу? Чуєте музику? Я доб’юся його розпорядження. Він сам відстрочить мені борг або поверне мені мої речі на продаж.

Доліва-Ясенський вперше глянув у вічі своїй жертві. Горленко не відвів очей, але крізь запал воїна, у виру нерівного бою, проглядала полохлива нашорошеність зацькованого звіра. І пильні очі лихваря її вгадали. Два щури зазирнули Горленкові у зіниці і знов сховалися під пергамент повік.

– Спізнилися, пане. Сьогодні я доповів вельможному пану все. Пан граф вважає, що справа надто загальмувалася, і наказав мені поставити питання руба.

– Брешеш, негіднику! – скипів Горленко і схопив недолугого лихваря. – Брешеш! І мені, і вельможному панові! Ти гадаєш, що ніхто не знає, скільки ти виторгував за пшеницю і в Гданську, і на Прутських порогах?! Знають! І будуть раді кинути тобі правду у вічі.

Він трусив Доліву-Ясенського, наче старий каптан, витягнений з скрині, і здавалося, що від недолугого тіла лихваря здіймається хмаркою порох.

– Пан збожеволів! – вискнув Доліва, безпорадно мотаючи головою. – Вельможний пан дістав повний звіт… І не стане говорити в таких справах з різною шушваллю, як…

– Як хто? – загрозливо труснув його Горленко.

– Як різні там Балики та інше хлопство, – викрутився Доліва-Ясенський і, несподівано вислизнувши з Горленкових рук, забіг за письмовий стіл і тричі ляснув у долоні.

Мовчазний пахолок вирізьбився у чорному прорізі дверей.

– На добраніч, пане. Завтра – неділя, отже, позавтра поговоримо докладно. Я буду у Вінницькому суді з півдня аж до нишпорного часу, – зловтішно додав він, відбираючи у Горленка останню надію улаштувати справу сам на сам. – Стасику, посвіти панові.

Пахолок підняв свічник.

– Проше пана.

Горленко провів долонею по чолу і, хоч у кімнаті було холодно, витер мокрі від поту пальці об полу жупана. «У земському суді»… Отже, Доліва впише протестацію і вчинить позов проти нього.

– Пане Ясенський, – сказав він слабо, як хворий. – Почекайте хвилинку. Я ще хотів вам дещо сказати… Я довго пана не затримаю, – злякано простер він руку, тому що Доліва рушив до внутрішніх дверей.

Щури знов визирнули з-під повік, нашвидку оглянули знищеного ворога і задоволено заховалися.

– Вийди, хлопче. Тільки не спи і стій тут за дверима, бо пізно, – кинув він Стасикові. – Сідайте, пане полковнику. Мабуть, дозволите келех меду? Здається, пан змерз? Ніч холодна. Осінь…

Горленко втомлено опустився у крісло.

– Он бачите, як погано так розпалюватися, – примирливо заговорив лихвар, коли пахолок вийшов. – Пан поважився на моє старе життя, рискуючи порятунком душі саме тоді, коли я збирався запропонувати пану пристойний вихід.

Горленко мовчки дивився на нього. Він вже не міг ані дивуватися, ані сперечатися. Отупілий, виснажевий довгим напруженням нервів, він весь зм’як.

– Я хотів запропонувати пану вихід, який ще тиждень тому був би для пана неприйнятний, але тепер, в зв’язку з деякими змінами в особистому житті пана полковника, він безперечно припаде пану до вподоби.

Доліва замовк, чекаючи запитань, але Горленко мовчки дивився на нього п’яними від перевтоми очима, і лихвар улесливо вів далі, поклавши свою жовту руку на його безсилі пальці.

– Я ніколи не насмілився б бути таким неґречним, і зазирати в чужі родинні справи, але випадковість розкрила мені все. Вчора був я у Вінниці, і в моїй присутності дружина пана полковника, чарівна пані Єля, вписала до земських книг вимогу розлуки з паном полковником. Отже, незабаром з’явиться до пана возний в цій прикрій справі.

Байдужість і втома раптом злетіли з Горленка.

– Що таке? Не може бути! – скрикнув він, підводячись. – Не може бути, – повторив він по складах. – Єля посварилася зі мною – це так, але ж у нас діти, мої діти!.. Вона поїхала відпочити до батьків… Вона незабаром повернеться.

– Ні, пане. Прикро мені чути ваше справедливе обурення і здивування, але це так.

Й бачачи, що Горленко готовий знов схопити його за горло, Доліва розважливо відсунувся за стіл і показав гостеві на свій лисий череп.

– Я надто, пане, старий, щоб жартувати такими речами. Справу зроблено. Пані Єля вимагає розлуки, щоб знайти собі інше щастя і звити нове родинне кубельце.

– Брешеш, гаспиде! – грюкнув Горленко кулаком по столу. – Брешеш! Доведи свою чортову брехню, або я розчавлю тебе, як черву!

– Як пану завгодно, – нахилив голову Доліва-Ясенський. – Але вся Брацлавщина добре знає, що по всіх балах та бенкетах, по всіх вечірках, весіллях та хрестинах – пан Казімір Німцевич не відходить від пані Єлі.

– Ну, зрозуміло, – урвав Горленко. – Я – завжди занятий, мені дихнути ніколи з полком та господарством, а Німцевичі – наші найближчі сусіди і заїжджають по неї. Адже ж не може молода, цікава жінка з’являтися в товаристві сама.

Доліва знов нахилив голову, і журлива усмішка пробігла тонкою щілиною його вуст.

– Спочатку так воно й було, але не може сонце не засліпити того, хто дивиться на нього. Отже, пан Казімір скрізь називає пані Єлю своєю прекрасною дамою.

Горленко смикнув плечима.

– Та що ви роздмухуєте кожну дрібницю! Пан Казімір – людина одружена. Він – рицар, а Єля – ще дитина. Нема чого збирати і переказувати мені брудні плітки!

Доліва ніби не дивився на полковника, а сам стежив за ним з-під напівопущених повік і з удаваним сумом хитав головою.

– Так, пане. Так спочатку й було. А тепер пан Казімір вже людина вільна: дружина його схизматичка, і він не брав з нею шлюбу в костьолі, а тільки записався в суді, і цими днями взяв із нею розлуку.

– Як-то?! – ахнув Горленко. – Звідки ви знаєте?

– Стара пані Німцевичева мені розповіла. Формально причина розлуки – різниця у вірі, по суті ж – всім відомо, що дружина пана Казіміра давно зрадила своє родинне вогнище і є коханкою пана Струся, тому пан Казімір і мріє назвати пані Горленкову своєю дружиною.

Горленко мовчав. В його пам’яті замайоріли дрібниці, що раніш проходили непомітно або іноді дратували його. Бачачи настирливі залицяння Німцевича, він частенько робив зауваження Єлі, та на кожне слово пані Єля знаходила такі серйозні і влучні докази, що він замовкав і сам соромився своїх підозр. Не хотів він уславитися як простакуватий мугир і стати знов посміховищем пана Потоцького.

Змучений тривогами цілого тижня, Горлеяко не скипів, не схопився за шаблю, а мовчки сидів і хитав головою власним думкам, наче прислухувався до нечутного голосу і ніби згоджувався з ним.

Доліва-Ясенський не думав, що все обійдеться так мирно. З дрожем зловтішності і страху почав він розмову, але треба було добити Горленка, відвернути йога думки від боргу і навіяти йому те, що корисно і потрібно Доліві. І, якомога пом’якшуючи свій риплячий голос, заговорив лихвар:

– Я гадаю, що пану полковнику буде важко, вірніше – неможливо пильнувати своє господарство і полк одночасно. А коли нема вдома хазяйського ока – все йде шкереберть. Хлопи розбещуються, і почнуться крадіжки, ніхто не ходитиме на панщину, не сплачуватиме данин. І стане у маєтку пана безладдя і гидота запустіння. Та й важко і сумно буде пану в порожніх покоях, на самоті з своїми думками… Кожна дрібниця буде нагадувати йому минуле і роз’ятрювати незагоєну рану.

– Так що ж мені робити? – ніби прокинувся Горленко.

– Виїхати, пане. Від спогадів, від пліток, від натяків і жартів. Саме сьогодні говорили ми про це з вельможним паном… Пан Потоцький має намір пересунути своє військо на південь, до Кам’янця. Як кам’янецький староста, він не може байдуже спостерігати, що Туреччина готується до війни. А ці лотри запорожці знов пішли у Чорне море і невідомо, куди зараз прямують вони. Якщо до Стамбула – війна неминуча, і війна жорстока і нерівна – мабуть, загибель нашої коханої ойчизни. Зрозуміло, вельможний пан не бажає опинитися беззбройним перед вогнем. Він не забув свого полону і поразки у Молдавщині. Та й турки вдруге його не помилують. Отже, пан полковник має незабаром дістати наказ виступити до Кам’янця з усім своїм полком… І доведеться йому кинути напризволяще свої Хутірці.

– Але дозвольте, пане… Яке відношення?.. – урвав Горленко.

– Зараз пан все зрозуміє, – жестом заспокоїв його лихвар. – Відношення найпростіше. Певно, в пана полковника не вистачає готівки розрахуватися зі мною? Отже, я пропоную пану шляхетську справу: хай пан дасть мені в посесію свою маєтність. Вона межує з моїми власними грунтами, і тому, лише тому, наважуюся я взяти на себе цю важку і некорисну справу. Таким чином, сплата за посесію скасує борг пана полковника, тому що я виключно з співчуття до горя пана згоджуюся на таку шалену ціну, як сімсот флоринів. І нема чого пану сушити собі голову, де і як здобути грошей, і гасати з маєтку до маєтку під зливою жартів і глузливих запитань, бо вже сьогодні про вашу розлуку довідалося все околишнє панство, І пан не зможе кроку ступити без удаваних уболівань і погано прихованого глузування. Пан зможе виїхати хоча б позавтра, підписавши зі мною у Вінницькому суді орендну угоду. Пану навіть не доведеться підшукувати людину, якій залишити своє господарство. Нема про що говорити і з вельможним паном. Не думаю, щоб така розмова дуже всміхалася пану полковнику, бо ж вельможний пан – людина весела і любить пожартувати з такої пікантної ситуації. І взагалі… До речі, наказ про виступ пана полковника з його полком вже підписано… Я допіру бачив його у вельможного пана… Можливо, що він вже чекає на пана в його спорожнілому кублі.

Горленко слухав мовчки і в’яло. Ах, все одно!.. Аби піти якнайдалі, заховатися від глуму і жартів, поговору та пересудів, терпку гіркість яких дав йому ковтнути старий лихвар. Яке щастя цей несподіваний похід! Проте скрізь будуть люди: від своїх козаків теж не відчепишся… Чи не краще – просто додому і, без вагань і довгих думок, загнати собі в серце кулю?!

– Так ось, пане полковнику. Вирішуйте. Справа корисна, чиста, шляхетна. Одним ударом пан розрубає всі вузли і всі перешкоди. Зараз пан втомився і надто розхвилювався, але є час подумати. Позавтра ми побачимось у земському суді: там пан зможе разом прочитати позов пані Горленкової, а я даю пану слово честі, що до нишпорної години не подам позикових листів до суду. Але попереджую: в разі, коли пан полковник спізниться або не з’явиться…

– Добре, я подумаю, – підвівся Горленко. – Позавтра матимете мою відповідь.

Одутлий, блідий, стояв він перед лихварем з глибокою зморшкою проміж бровами і здававсь мало не старою людиною.

– Ну, то й добре. Ну, то й гаразд, – швидкомовкою эаговорив Доліва. – Хай тільки пан полковник не бере до серця свого горя. Кожному з нас життя – не путь, всипана трояндами. Треба бути героєм і воїном і не гинути через зрадливу жінку, навіть прекрасну, як Олена Троянська.

Він тричі ляснув у долоні і додав, коли заспаний Стасик вирізьбився на порозі.

– На добраніч, пане. Бажаю пану забути уві сні про сумну дійсність і принаймні побачити себе з булавою пана коронного гетьмана.

Але тільки замовкли за дверима важкі кроки і дзенькіт острог, вираз удаваного співчуття збіг з обличчя Доліви-Ясенського. Відсапуючись, опустився він у крісло і злісно і нервово стиснув пальці, начеб щось розчавив у них.

– От нахаба! – прохрипів він. – Ще загрожуе мені доносами! От клятий хлоп! А тепер він і носа не суне до палацу, бо такі хами більш за все бояться глуму і жартів.

Доліва-Ясенський відкинувся на спинку крісла, і зловтішна посмішка розтягла його тонкі губи з гнилими пеньками зубів, а очі нишпорили десь під стелею, підраховуючи майбутні прибутки.

Під стелею розгорталася драма. Прокинувшись від світла, якась муха заплуталася у тонку мережу павутиння. Хвилин з десять вона дзижчала і билася в її липких вічках, а павук стежив за нею, чорний, волохатий, з колінчастими гачкуватими лапами, і терпляче очікував, коли вона змориться, і тоді раптом накинувся на свою жертву.

Доліва-Ясенський розреготався, і різко, рипляче звучав його регіт у порожній кімнаті:

– Молодець! Так їй і треба!

У старовинних мідних шандалах обпливали лойові свічки. Крізь погано припасовані вікна тягло осінньою вогкістю; тремтіли золоті списики вогнів. По стінах і стелі сірим лахміттям гойдалися тіні, і ледве чутно дзижчала муха у гострих щелепах павука.

Примітки

Інквізитор – суддя і слідчий інквізиції, тобто духовного католицького суду, що розглядав справи ухилу від догми. Цей суд уславився своєю жорстокістю, катівнями, жахливими в’язницями і стратами.

Нишпорний час – присмерки, коли припиняли судові справи і закінчували в суді роботу. У XVI сторіччі суди ніколи нв працювали при штучному освітленні.

Земський суд – суд, що розглядав виключно цивільні справи між шляхтичами.