Полонянка Назлі-ханум
Зинаїда Тулуб
Шхуна мчала на всіх парусах, охоплена незрозумілою тривогою. Гойдало. На палубі раз у раз свистала дудка, і в каюті чути було біганину і уривчасту команду; там щось рубали, щось пересували важке і з грюканням кидали над головою. А шхуна мчала все швидше і швидше. Хвилинами здавалося, що вона ось-ось одірветься від хвиль і полетить над морем, наче хмара у бурю.
Настя лежала в капітанській каюті із зв’язаними руками й ногами і не могла отямитися, зрозуміти, що сталося з нею.
У кружечку ілюмінатора скипали піняві хвилі і раз у раз відкривалася і злітала догори змилена горбкувата далечінь. Згодом вона потьмянішала, набула бруднувато-зеленого тону пляшкового скла, небо швидко згасло, а на заході залягла хмара, наче скелястий гірський кряж.
Коли згусли сутінки, замовкла й метушня. Розчинилися двері каюти, і з хвилею нічного вітру ввійшов євнух. Він запалив олійну лампочку, приладив її у кільце під стелею, потім приніс вечерю і розв’язав Настю. Настя хотіла спитати, куди її везуть, та роздумала – вирішила удати, ніби вона не розуміє татарської і турецької мови. Від їжі вона відмовилася, тільки взяла виноградне гроно і вийшла на палубу.
Стояла ніч. Уламком срібного аспра блищав на південному заході місяць. Зорі горіли буйними золотими краплинками – по-південному теплі і близькі.
Шхуна йшла без огнів, – чорна, як кажан, на срібному тлі неба. Настя прослизнула на корму, побачила кримський берег, що потопав на обрії, і замислилася.
Чи то примарився їй голос Карпа, чи хтось, глузуючи, удав старого кобзаря? Але ж татарки… Не могли вони кинути їй вигадану новину. Близько-близько ховається десь військо козацьке. Але ж тоді який жахливий жарт долі – опинитися на цій шхуні саме в той час, коли вони біля Каффи і ось-ось пролунає там перший постріл. Після піднесення цілого дня безкрая втома охопила Настю. Ані прокльонів, ані сліз не могла вона видушити з міцно стулених вуст. Усе байдуже. Надія блимнула зрадливою блимавкою, щоб завести її у безодню.
Море було темне, і скільки сягало око – самі лише хвилі гойдалися навкруги, пустинні, холодні, ворожі.
Безмовна і пригноблена тугою, пройшла далі Настя. Біля стерна двоє арабів-матросів згортали просмолений канат, мугикаючи протяжної пісеньки, жагучої і одноманітної, як пустиня їх сонячної країни, потім присіли карачки, закурили, і один з них зауважив, вминаючи розжеврілий попіл у люльці:
– Тепер не доженуть.
Другий зиркнув за корму, де кучерявився слід від шхуни, і хитнув головою.
– Йок, не доженуть. Ані сеймени, ані козаки. Присягаюся бородою пророка, позавтра кинемо якір у Стамбулі. Добре заробить Гасан, а ми знов залишились в дурнях.
Араби замовкли, затягуючись густим димом і не бачили, як Настя до крові закусила губи і схопилася за борт, тому що ноги не тримали її.
Стамбул!
Так ось куди везуть її негідники! Хто ж вони? Селімові вороги або берберійські пірати, жах і розпач Середземного моря? Говорили вони турецькою мовою, і Насті важко було їх зрозуміти. Вона озирнулася. Євнух у білій чалмі десь зник. Настя швидко намацала на безрукавці золотий дукат, відірвала його і дала арабам:
– Візьміть! Скажіть, що це за шхуна і навіщо мене викрадено.
Араби, певно, знали, що жінка – невірна, тому не обурилися порушенням адату. Перший узяв дукат і вишкірив зуби.
– Єдиний є на світі сераль, де скупчує Гасан красунь всього світу. Щаслива, сита будеш, в шовках ходитимеш. Рабинь тобі дадуть, золота. Вилежуйся по диванах та пий солодкі шербети. А от нашому братові!..
Це пролунало гострим і злим глузуванням. Він, певною ще б додав щось, та біла чалма султанського євнуха виринула вдалині, і араб відвернувся і з удаваною байдужістю почав кресати вогонь.
А євнух накинув Насті на плечі теплу шаль і обережно, але твердо повів до каюти.
Три дні мчала шхуна на південний захід. Опівдні вітер спадав, і у заштиленому саєтовому морі відбивалися перлові хмаринки, а чорні вітрила обвисали вздовж щогл крилами мертвого баклана. Настя годинами сиділа на палубі і, тільки євнух зникав, з жалібною, розпачливою надією шукала в хвилях козаків. Та коли надвечір третього дня на півдні імлисто окреслилися кам’яні хвилі турецького берега – розпач і туга пригнітили Настю.
Якийсь бриг ішов назустріч під барвистим невідомим прапором і окурився пороховим димом салюту. На шхуні заметушилися, і вздовж просмоленого каната поплив угору роздмуханий вітром червоний прапор з білою зіркою і півмісяцем – стародавній прапор Артеміди Ефеської – прапор Стамбула і Візантії, а передня гармата бризнула вогняною цівкою, з гуркотом розпускаючи у повітрі білу кучеряву хмаринку.
Кораблі розійшлися так близько, що можна було бачити обличчя команди на зустрічному кораблі. Настя кинулася до корми, майнула білим серпанком і стрибнула у море.
– Людина за бортом! – вигукнув з щогли сигнальний.
І, захлинаючись у хвилях, побачила Настя, що бриг спокійно посувається далі, хоча люди на палубі навели яа неї зорові трубки, а шхуна поквапливо лягає у дрейф і спускає рятувального човна.
Це була остання спроба, остання надія визволення.
Непритомну витягли її з моря, довго відкачували, довго розтирали шорсткими щітками, напували гарячим щербетом і міцним франкським вином, потім переодягли у все сухе і віднесли до каюти. Більш на палубу її не випускали.
Крізь вузьке кільце ілюмінатора бачила Настя, як насуваються на шхуну важкі генуезькі вежі Анатолі і Румелі-Гісара. Бачила зубчасті громадища мурів і батарей, що замикають гирло Босфору, і руки її стискалися від безсилого розпачу, від свідомості своєї безпорадності. Кінець! Кінець! Недурно говорив їй Петро, що з моря не промкнутися у Босфор, хіба що висісти десь осторонь та обійти його форти. Але це означало б рискувати своїми човнами…
А береги все насувалися, ближчали – плавно, рівно, наче летіли назустріч шхуні, яка не згортала вітрил. Промайнули вежі генуезької фортеці, розкрився Босфор; схили гір зазеленіли темними миртами і плоскими китайськими парасольками піній на узгір’ях двох суходолів, скам’янілих над хвилями. В густих садах та букових гаях майоріли руді черепичні покрівлі, злітали у блакить гостроверхі мінарети та кипариси, І пряний аромат південної землі линув у відкритий ілюмінатор разом з горловими голосами людей у червоних хустках, просяклих потом на скронях. Вони веслували, стоячи у гостроносих каїках, де лежали сповиті барвистими бруськими газами чорноокі туркені, довгобороді вірмени і греки-крамарі або мовчазні і гордовиті османи у неосяжних гарбузах чалм.
Шхуна пройшла трохи далі, двічі чи тричі повернулася і кинула якір. Загупали важкі кроки на палубі. Настя не рухалася. З байдужістю вівці, відгодованої до байрама, дозволила вона загорнути себе в фередже і покласти в каїк, оздоблений строкатими килимами.
Та не до похмурих присадкуватих веж сералю помчав її гостроносий каїк: гнали його до протилежного малоазійського берега, де купалися у рідких смарагдах Босфору біломармурові сходи заміських палаців.
– Назлі-ханум, Назлі-ханум, – повторював євнух. Гасан, стиха перемовляючись із каїджі.
Про що вони говорили, Настя не зрозуміла. Запам’ятала тільки це ім’я – певно, якоїсь впливової жінки. Як ось спинився каїк, і на мармурові сходи пристані вибігли негри в червоно-білих смугастих тюрбанах.
Вилискуючи на сонці чорним лакованим деревом рук, підхопили вони Настю і понесли на ношах широкими положистими сходами, наче була вона не жива людина, а крихка ваза з білого алебастру. Настя мовчала: не було в неї ані слів, ані сліз, наче вмерла вона від розпачу і дивилася на свій похорон.
Негри внесли Настю до пишно оздобленої вали, опустили ноші на землю, і Настя побачила стару поважну туркеню, обвішану перлами і самоцвітами. Гасан упав й до ніг і, торкнувшись рукою грудей і чола, схрестив на грудях руки.
Туркеня випустила з ніздрів дві цівки запашного диму і зиркнула на бранку чорними й блискучими, як маслини, очима.
– Та сама? – спитала вона уривчасто.
Ніс у неї вигнутий, як дзьоб папуги, брови високі, Густі, з’єднані на переніссі тонкою рисочкою – за стамбульською модою, а пучки і нігті пофарбовані хною.
– Та сама, господине, – тонким жіночим голосом відповідає Гасан, і його жовте підборіддя самовпевнено здригнулося, наче пухир топленого гусячого жиру. – Селім пішов на перську війну і не встиг одружитися з нею.
– А чи потрапить вона до сералю? – уриває стара туркеня. – Пам’ятай, Гасане: я поклалася на твій смак не для того, щоб ти мене обдурив.
Гасан вклоняється до землі. В цьому не може бути ніякого сумніву, але самовпевненість євнуха дратує Назлі-ханум.
– Покажи! – уривчасто кидає вона. І Гасан, наче купець, що пропонує дорогоцінну амфору часів Перікла і Фідія, відкидає Настин серпанок.
Стара напівпідводиться на дивані, але так само схрещені її ноги в гостроносих зелених папучах, оздоблених перлами. Очі запитливо мацають Настане обличчя, шию, руки і ноги. Вони колють її, як москити, лоскочуть, образливі й одверті. І Настя мимоволі мружиться і кліпає очима.
– Устань! – владно ляскає її стара словом, як батогом.
Настя здригається. «Як коняці». Це перша образа з дня нападу людоловів. Як вона сміє!.. І кому – нареченій славетного гетьмана, що лякає своїм ім’ям усе узбережжя Чорного моря!.. Гострі слова готові вилетіти з її зціплених вуст, та вчасно пригадує Настя Коржеві слова: «Тільки нікому не кажіть, що Настя – наречена Сагайдачного; вони вимагатимуть такий викуп, що військової скарбниці не вистачить на нього, або закатують її жахливими муками з помсти за наші походи». І, клекочучи від обурення, мовчить бранка і дивиться на стару туркеню з байдужістю чужинки, яка не розуміє наказу. А рабині метушливо і злякано ловлять рух господині і підхоплюють Настю під руки.
– Роздягніть! Я хочу її бачити! – наказує Назлі-ханум і підповзає ближче велетенською жабою.
Жінки знов кидаються до Насті, але Настя так гордо випростовується і так обурено зиркає на них, що вони розлітаються зграєю наляканих горобців.
– Двічі повторювати вам, чи що? – обертається до них Назлі-ханум. – Або хай роздягається сама ця дика кицька.
Дівчата розгублено і боязко підступають до Насті, а один з негрів ламаною польською мовою пояснює Насті, чого вимагає його господиня.
І гостро, як сама Назлі-ханум, питає Настя, дивлячись просто в вічі туркені:
– Лазня тут у тебе, чи що?
Негр розгублено мовчить, потім перекладає туркені Настину відповідь. Жінки здригаються і примружуються, наче над їх головою вдарив грім. Але Назлі-ханум починає голосно реготати. Її регіт дивовижно нагадує куряче квоктання, і від нього спину обсипає морозом. Та хіба ж можуть мовчати рабині, коли господині смішно!.. А очі їх дивляться все також сумно і злякано. Тільки дві старих сивих негритянки щиро вишкірили коралові щелепи з щербатими жовтими іклами, і дзеленчать монети на їх червоних оксамитових безрукавках і на чорних зморщених шиях.
– Виведіть її. Завтра огляну її у справжній лазні! – раптом наказує Назлі-ханум і кличе своїх танцюристок.
Примітки
Артеміда – старогрецька богиня дівоцтва і місяця.
Анатолі-Гісар – форт на малоазійському березі біля входу до Боспору; Румелі-Гісар – форт на європейському березі навпроти Анатолійського форту. Жоден з них не був генуезьким.
Байрам – головне мусульманське свято.
Доба Перікла і Фідія – епоха розвитку старогрецького мистецтва і культури. Перікл – афінський демократ 490 – 429 рр. до нашої ери.