3
Зинаїда Тулуб
Над землею линула ніч.
Постала вона темною синню над просторами Тихого океану, огорнула широкими крилами Берінгове море, тихо хлюпнула в скелясті береги дрімучої Азії і пішла суходолом, по лисих сопках і по долинах, по тундрах і степах, невиразно гудучою тайгою, де ледь-ледь наважується ступити людина. Повітря густе і дзвінке від морозу. Стикаються в небі багряно-сині стовпи північного сяйва, тріщать льодові поля на Арктичному океані, тріщать в тайзі кедрові стовбури та модрини, сосни і берези, наче хтось стукає по них топорищем, випробовує тривкість деревини.
Блищаками блимають в тайзі вовчі та рисячі очі. Під схиленим до землі лапчастим гіллям старих ялин, темними печерними ходами йде дрібний звір: лиси, куниці, шакали, барсуки та дивй коти. Винюхують один одного, шматують скривавленими іклами поживу, риють лігвища, перегукуються лункими протяглими голосами.
Рідко і боязко блимають в пітьмі тьмяні вогники. Низенькі чуми, юрти та рублені хатки туляться до дрімучих лісів або до річного берега, ніби закляклі і загублені в океані снігів.
Де-не-де гуркотить барабан і збуджує морозну тишу. Це шаман у рогатій личині з вишкіреними зубами танцює свій ворожбитський танець. Бринять на ньому намиста з риб’ячих і звіриних зубів, дзвоники та бубонці. Розвіваються строкатими стрічками ремінці і широкий фантастичний халат. Димить, палає ватра; полум’я жадібно ковтає смолясту деревину і червоним баканом фарбує косоокі обличчя мисливців. Перед шаманом лежить жертовна сарна з напівзамерзлими сльозами в мертвих очах, а він гадає на її тельбухах, чи багато буде смухатого звіра в лісі, чи багато наб’ють його мисливці; чи хороший буде рибальський улов навесні і чи помилують пожежі і моровиця темні нетрі тих віковічних лісів…
Нічого не шкодують мисливці шаманові: вірують в чарівні сили його, благають його допомоги і захисту від гостроносих, білошкірих людей з-за Уральського Каменю, які несуть їм отрутну «вогняну воду» і зброю, що виригає грім та вогонь.
А ось і він, Уральський Камінь, межа Азії і Європи. Синьою повіддю на мить зупиняється ніч під муром його, підносится до верхів’їв та сідловин у чорно-зелених вістрях смерек і, як через перервану греблю, м’яко лине в засніжену рівнину Русі.
Підсліпуваті рублені хатинки з міхурами замість шибок. Низько насунуті солом’яні стріхи з різьбленими півниками на гребінці. Сплять в них покотом боярські й государеві холопи. Звалив їх важкий сон після пекельної праці на рудниках та на соляних варницях, на млинах, на рубанні й корчуванні лісів. Як прийшли, попоїли – так і звалилися на піч і на піл. Та й не було де посидіти, погомоніти в курній хаті, де стеля та стіни вкриті на два пальці масною кіптявою, а в повітрі стоїть хмара диму, де ледве блимає смолиста скіпка. Вдосвіта підведуться вони знов на панщину, під батоги боярських наглядачів, а то й на кривавий правеж государевих шафарів.
Спіть, невільники злиднів! Спіть, трудівники! Синя ніч хоч на мить дає вам забуття.
Тільки ось у «приказній ізбі» блимають вогні. Заплічних справ майстри підтягують на дибу «удалих станичників-розбійників», як співається в піснях, – вільних, волелюбних людей, що тікають на Дон і до Сибіру від канчуків та від рабства, від губних та земських старост, воєвод та приказних. Чимало є на Русі оцих вільних гулящих людей після «смутного часу». Не хочуть вони осісти на боярських грунтах, тому що немає вже Юр’єва дня, коли можна піти світ за очі шукати кращого життя і насущного хліба.
І ловлять їх стрільці та приказні ярижки, судять шем’якиним судом, катують по катівнях, страчують або роками гноять но в’язницях та ямах, аж поки закопають десь у кутку кладовища їх розчавлені катами кістки. Але й на дибі, і на колесі, і коли шматують їх тіло розжареними обценьками – не виняться вони і несуть у тісну труну, а то й так, у сиру землю, свою гірку й скорботну селянську правду.
А воєводи та судді повертаються опівночі до своїх пишних хоромів, хрестять бородаті роти, вишкірені в довгому позіханні, відчиняють куті залізом скрині і висипають туди з кишень виправлені за день з позивальників німецькі карбовані талери, алтини та гривні, рублі та деньги і копійки, викладають кунячі й лисячі хутра, соболі, горностаї, камки та тафти, сукна та сап’яни – хабарі від крамарів з Гостиного двору та від перських та німецьких купців.
А ось і Дніпро, сповитий кригою й снігами. Мовчить Ревун, Ненаситець. Спить Базавлук і плавні, ледве помічені рудими очеретами. Тануть в білих пустелях поодинокі села та хутори, тьмяно вилискує хрестами і золотоглавими дзвіницями старий Київ, і синя ніч огортає його мовчанням і спокоєм, хоч ще блимає тьмяний вогник у вікні хворого гетьмана…
І лине далі ніч Поліссям і Білоруссю, Галичиною і Польщею, лісами і непрохідними влітку болотами і драговинами. Сплять по своїх хатинках хлопи польські і хлопи литовські, чиє життя, за виразом француза-мандрівника, жахливіше від пекельної муки… По фільварках не сплять баби. Дзижчать їх прядки, риплять ткацькі верстати, заходяться надсадним плачем немовлята, ніби скаржаться, що народилися на муку і злидні.
Не спить і весела, велелюдна Варшава. Гримить музика. З дзенькотом острог мчать у буйному вихорі мазурки безжурні пани. Святкують вони свою перемогу, здобуту кров’ю і муками хлопів і козаків. Але забули пани і підпанки страждання і муки народу: вони вважають себе справжньою сіллю землі – єдиною всевладною верствою Речі Посполитої. Все їм дозволено, все їм відкрито. Навіть «свята» інквізиція не наважується накласти своє всевладне «вето» на панські думки і язики. Вони вільні міняти віру і переконання, як їм заманеться.
Але через цю безкраю «злоту вольність» вцілів у Речі Посполитій великий астроном і мислитель Микола Копернік від катів-інквізиторів і зміг пильним оком своїм зазирнути в таємницю будови всесвіту і навіки розбити кришталеве склепіння космогонії древності. Так поклав великий поляк основу нової науки і разом з астрономією Птоломея розвіяв прахом біблійні міфи про створення всесвіту…
Німеччина. Пруссія. Бранденбург. Померанія.
Але де ж чепурні селища з стрімкими череп’яними дахами і різьбленими флюгерами на високих шпилях, з крихітними садками коло кожного будинку?! Чи то вся країна раптом стала пустелею?
Ні, це рицарство осіло на землю і перетворило селянство на челядь і кріпаків. Чимало селян втекло світ за очі від такого життя. І зникли чепурні будиночки. Зорано землю на згарищах – і мчать білокрилі англійські і голландські вітрильники з німецьким збіжжям і борошном до туманного Альбіона і до Нідерландів, де не вистачає місцевого хліба.
Порожніють німецькі міста, наче засинають, зачакловані ворожбитом. Ледь-ледь животіє славетний Ганзейський союз. Щороку менше й менше кораблів вантажить він по портах. Вантажники марно шукають роботи; нема роботи й цеховикам. Не приймають майстри до цехів нікого стороннього, і підмайстри втрачають надію коли-небудь вийти в люди і працюють на хазяїв найманими робітниками. Глуха ворожнеча жевріє в їх серці під личиною слухняності і покори.
Зубожіла серцем і розумом, творчістю і протестом колись волелюбна країна. По славетних університетах горбатяться над мертвою схоластикою мертві душі професорів-обскурантів. Книжкові хробаки, вони не розуміють радості творчого зльоту, тому що мертвякові одна доля – гнити в труні. Мовчить наука. Зникли гострі і влучні сатири і полемічні памфлети, та й хто наважиться їх писати під загрозою арешту й страти?!. Вимерли Рейхліни, Мюнцери та Еразми… І кожен, в кому жевріє вогник хисту і розуму, тікає до Нідерландів.
А огрядні і самовпевнені пастори схрестили на череві руки і відпочивають після перемоги над Ватіканом, після бурхливих протестів і полеміки перетворюються помалу на гальмо для думок, бо вимагають сліпої віри в біблію і в «старого доброго німецького бога».
Мертвим сном сповита розчавлена і приборкана Чехія. Погуляли її полонинами загони цісаря Фердінанда з лісовчиками пана Русиновського. Нечуваними муками і кров’ю спливають її лани, і там, де рік тому квітли селища, тепер стирчать з-під снігу закурені комини згарищ, а німецький і чеський барон накладає на кмета ярмо ще важче, ніж те, що спонукало його на повстання.
І ось вже майорять на обрії сині сапфіри і аквамарини вічних снігів. То Альпи здіймають над хмарами свої гострі вершини, наче велетенські самоцвіти, оправлені в біле срібло землі.
На південь від них блакитними очима мріють італійські озера і під шарудливим вічнозеленим листям лаврів та олеандрів бринять мандоліни і співи юнаків-італійців. По темних каналах Венеції беззвучними кажанами тихо і рівно линуть гондоли і, зупинившись під балконами з мохастого каменю, співають гондольєри пісень про кохання і щастя. А ось над чорною водою каналу здіймається кам’яна арка. Це Міст Зітхань. Щоночі проводять ним жертв отців інквізиторіів. Ніжно і сонно парують над далечінню прозорі серпанки туману. Пахне померанцьовим цвітом і морем; спить місто у чарівному сні, а вони востаннє бачать світло місяця й зір, бо по той бік каналу – катівні, де щоночі трощать людські кістки, шматують молоде міцне тіло, печуть його червоним залізом і роздирають різним приладдям, ніби вигаданим у пеклі самим князем пітьми.
Сотні, тисячі шпигунів стежать за кожним кроком і словом італійця, іспанця, француза, англійця. Обплутано людство католицьким павутинням, бо скрізь, де народжується смілива думка або сумнів щодо святого письма – з’являється чернець і кат, гасильник думок і знання. Днями, місяцями, роками не бачить в’язень світла і людей, бачить тільки слідчих, ченців та катів. І, знесилений, розтрощений муками, зрікається власних думок і тоді гине на вогнищі «милосердною смертю без пролиття крові», щоб своєю прилюдною стратою відбити в інших охоту шукати і думати.
Але не задушити вільного духу людини, скільки б вогнищ не палало по майданах всієї Європи. І поруч з в’язницями інквізиції скеровує на зорі свіій перший телескоп великий астроном і досліджувач Тіхо де Браге, а знесилений муками Галілей зрікається своїх тверджень, щоб за мить тупнути ногою, з переможним, розпачливим зойком кинути інквізиторам:
– А все ж таки вона крутиться!
І всім церковним співам і органам старого світу не заглушити цього лункого вигуку, і не потьмарити всім кадилам землі зоряного ясного неба, де шукає запитливе око людини розгадки побудови всісвіту.
Примітки
Губа – округа. Губний староста – окружний староста.
Юр’їв день – день по закінченні сільськогосподарського року, коли селяни мали право переселюватися від одного поміщика до іншого, шукаючи кращих умов. Борис Годунов, що царював від 1598 року до 1605-го, заборонив цей перехід селянам і тим самим остаточно покріпачив їх.
Рейхліни, Мюнцери та Еразми – Іоган Рейхлін (1455 – 1522) – німецький філософ-гуманіст. Томас Мюнцер (1490 – 1525) – німецький проповідник-протестант. Еразм без додаткових означень – це славний Еразм Ротердамський (1466 – 1536), філософ-гуманіст.
Тіхо Браге (1546 – 1601) – датський астроном.
Галілей зрікається своїх тверджень – суд римських католицьких мракобісів над Галілеєм відбувся в 1633 році, значно пізніше подій романа.