У Єлисея Плетенецького
Зинаїда Тулуб
Наближаючись до Києва, Сагайдачний надумав завітати до Печерського монастиря і завернув на вузький шлях, що перетинав Голосіївський ліс.
Ліс був густий, непроглядний. Навіть сонячного дня стояли в ньому зеленуваті присмерки. Величезні дуби в три обіймища, гіллясті й вузлуваті, як кедри, так переплуталися з кленами й липами, що тільки де-не-де пробивався крізь їх зелені намети сонячний промінь, розсипаючись по стовбурах і гілках золотими дукатами. Пахтіло грибами й перегноєм. Земля була вкрита густим і вогким гниллям, і часто ворушилися в ньому вужі і жирні гадюки.
Та ось коні вийшли до урвища над Дніпром, і променистий день засліпив Сагайдачного сонячним сяйвом і далями, безмежними й прозорими в блідо-сизій імлі. Внизу котив Дніпро свої хвилі, розпадаючись на кілька проток із низькими островами, зарослими лозою і травою, облямованою ясно-жовтими замілинами. А за Дніпром, скільки сягало око, тяглися безмежні луки, де прозоро синіли узгір’я доісторичних берегів дніпровської пойми.
Нижче, на прискалці, золотилися маківки Видубецького монастиря, танули в кучерявих брижах гаїв, а за ними підносилися золотою шапкою густо посаджені бані лаврських церковок, наче опеньки на бурому пнищі гори.
Сагайдачний мимоволі стримав коня і замилувався з краєвиду.
– Це Київ? – спитав мовчазний джура, показуючи на Лавру.
– Це Печерське. Київ – на північ, там, за гаями, – відповів Сагайдачний і підострожив коня.
Плетенецький зрадів Сагайдачному, як рідному, стиснув його в обіймах і тричі поцілував.
– Ото друг. Ото добре, що одвідав мене, – говорив він, садовлячи гостя. – Три роки не бачилися. Скільки води утекло! Ну як у вас там, на Низу ?
Сагайдачний стисло розповів про останні походи, потім почав розпитувати про Печерську оселю.
– Живемо, дякувати господа. Що роблю? Позиваюся. І тут, і на соймі, і в люблінському трибуналі. По всіх усюдах. Що рочки – нова справа, а то й дві.
– Все з Антонієм Грековичем? – усміхнувся гетьман.
– І з ним, і з іншими. Та ти й не знаєш, що я виграв справу на соймі. Мені присудили маєтки, що ми в них відбили торік. Тепер хай Рутський почухає потилицю. Хай знає, що кир Єлисей такий же спритний крючкодер, як і вояка.
– Як це – вояка? – здивувався Сагайдачний. – Невже ти з ними воював?
– Ще й як… Зібрав нашу братію, поспільство, бояр. Озброїв. Пристали до нас і козаки. Одібрали в чортового єретика все, що колись належало монастиреві. Хай попостить без чужого майна. Звісно, не обійшлося без стрілянини. І, звісно, Грекович вдався з скаргою до суду. Він уписав протестацію до Новгородських гродських книг і притягнув мене до права перед литовським трибуналом. Суд був минулого червня. Я надіслав замість себе Матвія Жирневського і двох ченців. Землю присудили уніатам. Прибув до нас возний ввести їх в посідання. Ми його вигнали геть разом з усіма уніатськими підлабузниками. Він і не добивався. З того часу ми нікого не впускаємо, не довідавшись, хто він і що.
– Певно, твої слимаки подумали, що і я польський пан, – зауважив Сагайдачний, – бо довго не хотіли відчинити.
– Молодці! – всміхнувся архімандрит. – Справді, твій жупан скидається на панський, та й голова в тебе не голена, як у козаків. Але ж слухай, що було далі. Рутський переніс справу до сеймового суду. Тоді я подав грамоти на всі маєтки, що трибунал присудив Рутському. А в них зазначено, що князі й пани православної віри дарують їх Печерському монастиреві як ознаку своєї побожності. Чого-чого, а Рутський цього не чекав. Він попросив зробити перерву, а потім відмовився від позову. Справді, я пообіцяв йому під час перерви достатню суму грошей. Зрозумів лисячий хвіст, що краще синиця в руці, ніж журавель у небі. А після суду я здобув королівську грамоту, яка остаточно закріплює землю за нами. Тепер уже не вкусиш. Кінець.
Розповідаючи, Плетенецький пожвавішав. Блискучі чорні очі його кидали іскри. На блідому обличчі заграв рум’янець.
– Здорово, отче Єлисею, – щиро зареготав Сагайдачний. – Мо б, ми помінялися роботою? Ти гетьмануй і дипломатствуй, а мене пусти в монастир відпочити.
– Воно б не завадило, – відповів у тон архімандрит. – Тільки де тут відпочити! Я з братією воюю он як! Розжиріли, розледачіли. Ніякого сорому не знають. Воно й зрозуміло: за тридцять років тут змінилося понад тридцять архімандритів. Кожен тягнув з монастиря, а не в монастир. Зубожіли зовсім, у боргах загрузли, поспільство розбестили. Вони не визнавали ані панщини, ані данин монастиреві. А тепер борги мало не всі сплачено, підданці працюють, данини сплачують, виноградники я насадив, сади, тин поставив, як у справжній фортеці… Та хіба можна віддати таке добро! Самих прочан сила-силенна – і кожен несе свою лепту монастиреві.
Сагайдачний хотів щось сказати, але ввійшов келійник і, низько вклонившись, щось прошепотів архімандритові.
– Бачиш, який у нас відпочинок? Поговорити не дадуть. Привезли цеглу. Треба перевірити.
Сагайдачний підвівся.
– Дозволь отче, піти з тобою. Я до тебе на мить, але справа в мене негайна.
– Ну, ну, такого гостя швидко не відпускають. А показати своє господарство я й сам хотів.
Кир Єлисей одяг каптур і рушив разом із гостем до бічної брами. Тут стояла селянська валка з-під Китаєва, де добували жовту цегельну глину. Плетенецький поквапливо благословив селян і пішов уздовж возів, досвідченим хазяйським оком озираючи привезене.
– А це чий віз? – спинився він біля підводи, запряженої миршавенькою шкапиною з великим відстовбурченим черевом.
– М-м-мій в-в-віз, – підбіг заїка-посполит, низько вклоняючись архімандритові.
– Що ж це ти? Гадаєш, може, бога дурити? – загрозливо накинувся на нього Єлисей. – Хіба це віз?! Та тут половина того, що в інших. Живеш на монастирському грунті, як і всі, а чесно відробити не бажаєш?!
– Панотче, та хіба ж… Та моя Лиска більш не вивезе. Гори які… Глина від дощу розсякла…. Грузько…
– Скинь цеглу і ще раз привези, щоб не повадно було. Не доглянь за ними, так кожен намагається ошукати.
Посполитий стояв без шапки і розгублено кліпав очима. Ще віз! А жито сиплеться, нема кому жати. Жінка родила, лежить… Він щось хотів сказати архімандритові, ступив до нього, але той не став слухати і наказав записати за ним піввоза.
Сагайдачний стояв осторонь, з цікавістю прислухаючись до розмови.
«Магнат у каптурі», – майнула зрадлива думка.
Але Єлисей не дав йому зосередитися і повів показувати господарство, як звав він свій монастир.
Примітки
Золотилися маківки – неймовірна, як на початок 17 ст., подробиця. Золочені верхи – ознака панівного або принаймні незалежного становища церкви, а на той час православна церква була у пригнобленому стані, і тільки католики могли щось золотити в своїх костелах.
Плетенецький Єлисей (1550 – 1624) – архімандрит Києво-Печерського моанстиря (1599 – 1624).
Рочки – сесія земського суду, що розглядала цивільні справи. Такі рочки відбувалися тричі на рік: у січні, після польського свята трьох королів, так звані трикрульські, троїцькі та михайлівські – після католицького свята Михайла, 29 вересня. Кожні рочки тривали два-три тижні.
Антоній Грекович – намісник митрополита Йосипа Рутського, що перейшов до унії.
Йосип Рутський (1574 – 1637) – київський митрополит, уніат, один з найзапекліших проводирів унії. Плетенецький чимало разів позивався з ним, полемізував і навіть боровся з ним збройною силою.