10. Думки, розмови і суперечки
Зинаїда Тулуб
Останнього вечора Макшеєв довго розмовляв з Тарасом Григоровичем. Вернер рано ліг спати і одразу міцно заснув. Та й вони вже збиралися лягати, коли Макшеєв раптом схаменувся:
– Тарасе Григоровичу, а головного я знов мало не забув. Скільки разів хотів я вас просити прочитати мені що-небудь з ваших віршів… Навіть якось дивно: прожили вкупі більш як півроку, а я й досі не знаю, що і як ви писали. Чому ви ніколи нічого мені не прочитали?
– Був певний, що мої вірші вас не цікавлять, – просто відповів Шевченко. – Адже ж ви ніколи про них не згадували.
Макшеєв зніяковів.
– Навпаки, вони мене дуже цікавлять, але я думав, що у вас є певні причини не згадувати про них. Отже, якщо вже так трапилося, виправимо це взаємне непорозуміння і прочитайте мені щось, будь ласка.
Шевченко помовчав, у думках підбираючи вірші, які підходили б для такого випадку, і прочитав йому «».
– Здорово написано. Мужній, карбований вірш, – похвалив Макшеєв, щиро здивований силою і виразністю образів. – А ще?
Шевченко прочитав йому з циклу «В казематі», уривок з «Гайдамаків», нещодавно закінчену «» та кілька дрібних поезій. Макшеєв слухав дуже уважно.
– Ще! – просив він щоразу, коли Шевченко замовкав. – Хороше, – сказав він нарешті переконано. – У вас широкий діапазон тем, оригінальна трактовка, багато драматизму в сюжетах. Лише одне дратує: чому ви, людина, яка так глибоко поважає Пушкіна й Лермонтова, весь час збиваєтесь з класичних хореїв та ямбів, на народний, пісенний лад або на силабічний вірш?
Шевченко втомлено примружив очі: «Цей не зрозуміє. От акин – той зрозумів би мене. І Кузьмич розуміє…»
– Я пишу так, як співає й творить мій рідний народ. Перш за все я – поет народний, зобов’язаний – чуєте? – зобов’язаний говорити з ним зрозумілою й рідною йому мовою і віршем, який його може найбільше схвилювати, – неохоче сказав він.
– Так. Ви – дійсно поет народний. Цього у вас не відбереш. Але в кожного народу є люди різного… рівня, і для кожного з цих рівнів існують інші форми?
Шевченко не відповів і почав роздягатися. Коли вони лягли та загасили світло, Макшеєв раптом знов заговорив:
– Я дуже радий, що хоча б на прощання познайомився з вашими віршами. Вважаю за свій обов’язок сказати, що ви поет божою милостю ну… й волею народу.
Вранці Макшеєв поїхав. Учасники експедиції провели його до Раїма й одразу повернулися в Косарал. Тепер землянка лишилася в цілковитому розпорядженні Вернера та Шевченка. Скучили вони за довгими та щирими розмовами, тому що весь останній місяць Макшеєв наполегливо працював і майже не випускав з рук рейсфедера або заглиблювався в свої топографічні розрахунки, і їм доводилося мовчки читати або щось робити таке, щоб не заважати йому. За зиму між Вернером та Шевченком, крім звичайної дружби, виникло ще інше почуття, яке вони назвали «почуттям засланців», і це почуття заважало їм говорити в присутності вільної людини про свої сподівання й душевні рани.
Перш за все накинулися вони на макшеєвські газети, які й раніше читали вже не раз, але уривками. Знов шукали вони відповіді на сотні запитань і, зокрема, про дальший розвиток французької революції, про польські події. Але важко було знайти на сторінках петербурзьких газет не те що путящу статтю, але й сухий переказ таких подій: геть усе викреслювала пильна й невблаганна цензура. Та й газети були дуже старі: січнева оказія вирушила з Оренбурга в листопаді, тепер був березень, і вони обговорювали події минулого літа та осені.
В листі Лизогуба були натяки на якісь надзвичайні події, але в такому зашифрованому вигляді, що лише перша розмова з Крулікевичем допомогла Шевченкові їх зрозуміти. «Новин багато, – писав Лизогуб, – але тому, що всі вони стосуються далеких чужих країн, не буду про них докладно писати. Скажу тільки, що кожен прагне до кращого, але все це проходить не тихо, а під акомпанемент 24-фунтових ядер».
З цієї фрази вони зрозуміли, що в Парижі почалися бої, бо під час лютневого перевороту гармати мовчали. А в одному з номерів «Северной пчелы» ця монархічна бджола зі злісною радістю дзижчала, що треба вітати мудрість державних мужів, і зокрема Кавеньяка, який нарешті загнуздав «знахабнілу голоту».
– Це означає поразку народу, – сказав Шевченко. – Але хто ж такий отой Кавеньяк? Ти колись чув таке прізвище?
Вернер тільки стенув плечима.
– Що ж там все-таки коїться? – уголос міркував вій, – Встановили республіку, загальне виборче право, скасували цензуру. Чого вони ще хочуть?
– Я чув торік, що там страшний неврожай та голод. Мабуть, крамарі та дідичі притримують хлібець, чекаючи високих цін, а голодні люди розбивають їх комори. Побачити б Крулікевича! – зітхнув Тарас Григорович. – Він завжди знає всі новини і міг би нам багато чого пояснити.
Та не так це просто було тепер, як взимку, бо почалася відлига, крига на Сирдар’ї стала ненадійною і до Раїма можно було добратися лише удосвіта, коли за ніч підмерзало. Але вночі ніхто не наважувався мандрувати через вовків.
Вони побачилися лише в квітні, коли протока звільнилася від криги і Крулікевича прислали до Богомолова з якимось пакетом від раїмського коменданта. Приїхав він човником і, поки поручик писав відповідь, зайшов до своїх друзів.
Шевченко і Вернер зраділи несподіваному гостю і мало не одразу накинулися на нього з запитаннями.
– Чекаємо нової оказії, а до її приходу нічого нема, бо ж поштові голуби до нас не літають і телеграфу ще не провели, – посміхнувся Крулікевич. – В Раїмі єдина новина – шалена пиятика. Хоч новий комендант замкнув всю горілку в пороховий погріб і опечатав всі маркітантові барила, а пани офіцери, як і раніше, ледве тримаються на ногах.
– Звідки ж вони беруть горілку? – здивувався Вернер.
– А в солдат. Кожен, крім зовсім пропащих п’яниць, випивши свою чарку, не ковтає її, а виносить в своєму роті і випльовує в маленьке барильце, а потім ту горілку продають начальству, – засміявся Крулікевич.
Обидва друга зареготали разом із ним.
– От Тарас Григорович одержав у січні листа з України. Там написано про двадцятичотирьохфунтові ядра. Нам здається, що це натяк на паризькі події, але що воно може означати – не знаємо…
– Покажіть того листа, – попросив Крулікевич і, прочитавши його, ствердив: – Ясна річ, йдеться про червневі бої на паризьких вулицях. Це була кривава й героїчна боротьба.
Лікар Килькевич через надійних людей дістав листа з-за кордону, де розповідають, що після травневої демонстрації, про яку я вже казав, Тимчасовий уряд та Установчі збори взяли одвертий курс на реакцію і почали наступ на національні майстерні. Спочатку утруднили вступ до них, потім вилучили з них усіх приїжджих. Робітники не мали виходу: або гинь з голоду, або бийся з буржуазією, що засіла в Тимчасовому уряді. І ось двадцять другого червня робітники національних майстерень і всі викинуті з них разом вийшли на нову демонстрацію. До них приєдналися й робітники промислових підприємств. Йшли вони й вигукували: «Геть Установчі збори!», «Хай живе республіка!», «Геть уряд Ламартіна!», «Праці та хліба!» Ввечері почали споруджувати барикади, а на ранок їх було вже понад шістсот.
Тоді Установчі збори передали всю повноту влади військовому міністрові генералу Кавеньяку, надавши йому необмежені повноваження.
І почалося… Це було криваве пекло. Проти неозброєного народу висунули гармати, кинули кінноту, піхоту. Робітники не мали ані командирів, ані плану захисту, не мали зброї, ані пороху й куль. Саме лише каміння з бруківки. Але вони билися. Билися з неперевершеним героїзмом і стійкістю. Серед них виявився колишній гусарський офіцер, палкий прихильник республіки. Звали його Керсозі. Він склав план оборони і сам керував боєм. Чотири доби тривала на барикадах безнадійна боротьба і гинули робітники, але билися – голодні, холодні й майже без зброї. А дрібні буржуа, ці відгодовані крамарчуки, стояли біля своїх крамничок і з тупою люттю й насолодою дивилися на загибель героїв.
А далі вже й бою не було. Була різанина. На робітників полювали, розстрілювали їх, топили в Сені або кидали у в’язниці, стріляли в камери крізь грати вікон і по кілька днів не виносили з камер забитих. Решта гинула з голоду, бо в’язнів зовсім не годували.
Крулікевич замовк. Завжди спокійний, сухуватий, він зараз не міг стримати свого хвилювання, наче щось душило його.
Вернер беззвучно ворушив губами, наче молився. Шевченко стиснув кулаки.
– Звірі, – сказав він нарешті. – Я думав, що тільки пани на це здатні.
– І до чого довели робітників! Не сплатить вчасно за свій темний і вогкий підвал – викидайся з дітьми геть. Звільнили з роботи – гинь з голоду. Працюють по шістнадцять годин на добу. Тепер скасували все, чого добилися взимку. Заборонено всі прогресивні газети, а видавців ув’язнено. Знов почали кидати за борги у в’язниці; а податків не скасували – навпаки, наклали ще нові, додаткові. Врожаю знов нема. Нема й роботи. Голод. Епідемії. Смерть. – Крулікевич сумно змовк.
– Так, але ж це було влітку. Ну, а тепер? Що там зараз, у цьому нещасному Парижі? – вигукнув Вернер. – Адже ж там стільки наших емігрантів. Що з ними?
На його скорботне запитання Крулікевич нічого не відповів, узяв свою безкозирку і підвівся.
– Ну, а у нас, в Польщі? – кинувся навздогін Вернер. – Невже… теж?
І не доказав, рвонувши сорочку в себе на грудях. Крулікевич мовчки, як сина, обняв його одною рукою, а другою погладив по плечу.
– Більше мужності, любий! – промовив він з несподіваною ласкою. – Треба бути загартованим. Це дуже сумно й трагічно, але ця кров пролилася немарно. На цьому прикладі люди навчаться боротися з капіталістами, як навчилися боротися з поміщиками. Пролетарі – народ тямущий. Іншим разом вони не вийдуть на демонстрацію голіруч. І зброя знайдеться, і солдатам розтлумачать, що робітник та селянин – їх рідні брати. Недурно пішла чутка, що й у нас, у «царстві мовчання», начальство почало підкручувати гайки. Певно, і наш Микола не спить спокійно в своєму пишному палаці, згадуючи Луї-Філіппа і барикади Парижа. Новин про щось у Росії поки що нема, та, певно, в багатьох державах тепер неспокійно. Прокинулись люди, бо скрізь прокотилась луна від паризьких гармат.
Коли Крулікевич пішов, вони знов схопили свої вже пожовклі газети. Тепер чимало натяків у прогресивних газетах і навіть дзижчання «Северной пчелы» набуло в їх очах іншого змісту.
– А емігрантів забув? Таких, як Герцен та інші? А нас, ляхів? Учорашніх повстанців? А Міцкевича? Навіть такий ніжний лірик, як Шопен, там перетворився на бійця, загартував свою душу і пише полонези, що звучать як бойові марші повстанців. А тисячі чесних людей, які своєчасно втекли від Орлових та Дубельтів? – гарячково говорив Вернер.
– Ну що ж, – сказав нарешті Шевченко, – з усього ясно, що влада там лишилася в руках буржуа. Так-так! Селяни, як і за Бурбонів, тремтять за землю, яку їм дала революція дев’яносто третього року. Ремісники розоряються. Дворяни душили народ, але й ці крамарі…
– Але ж там є робітники. Це французькі гайдамаки. Адже ж робота на фабриках гірша рабства. Працюють по шістнадцять-сімнадцять годин на добу біля машини. Там людина – раб машини. У них швидко урветься терпець. Вийдуть на вулиці стихійно, як вулканічна лава, всенищівним потоком і своїх гнобителів – на ліхтарі!
– Вже вийшли. І ти чув, чим закінчилось?
Вони починали рахувати дні й години, коли може прибути оказія й принести нові листи, нові ребуси, нові газети й журнали. І, нарешті, просто замовкли, пригнічені жахливою відірваністю од усього світу.
Вернер часто зникав, бо в землянці не було місця для геологічної колекції, з якою він ще не впорався, а Тарас Григорович знову багато писав. Мабуть, під впливом кривавих подій на берегах Сени, знов згадав він часи Коліївщини і написав баладу «», про одного з ватажків тодішнього селянського повстання.
Від Коліївщини думки перейшли до іншого. Написав поему «Титарівна» та багато дрібних віршів.
Думки змінялися думками. Починалась весна. В Познані й у Галичині назрівали події. І серце поета линуло туди, під високі Карпати, в долини Познані, і мимоволі згадувалися юнацькі роки і місто Вільно, де зазнав він, українець, кохання до полячки. Під впливом цих спогадів і написав він обіцяну баладу про кохання єврейки-красуні до молодого литовського графа.
Згадувалася й вона, зрадниця, Ганна Закревська, і знов присвячував їй поет сумний вірш, приховавши її під двома літерами: «». І пісні писав Шевченко, які відтоді вже понад сто років співає народ український і іноді навіть не знає, що не сам він склав ці рядки, а його незабутній і великий Кобзар.
Іноді так заглиблювався у свої думки, що забував, чого вийшов із землянки, куди і по що зібрався піти. А тепер якраз доводилося їм з Вернером по черзі господарювати. Поки Макшеєв жив із ними, все це робив його денщик, а тепер треба було й по воду піти, і грубку запалити, і підлогу підмести, і до «камбуза», збігати по окріп для чаю, і по обід, і по вечерю.
Замислюватися Шевченкові було чого. Він знав, що незабаром «Константин» підніме якір і піде в своє друге і останнє наукове плавання. До осені хитатимуть його дикі шторми Аральського моря, а потім…
Невже знов Орська фортеця, проклята казарма, тупий і жорстокий Глоба і п’яниця-солдафон Мєшков? Навіть Джантемирового аулу не буде, куди можна було хоч іноді, в свято, втекти, побачитися з Жайсаком, послухати акина під тихе тремоло домбри.
Усі ці думки так нервували Шевченка, що він втратив сон і після безмежно довгої безсонної ночі уставав з головним болем і почервонілими повіками. Замислився, зажурився Тарас Григорович і, дивлячись на свої крихітні захалявні книжечки, з розпачем думав, чи будуть вони колись надруковані, ці скорботні й гнівні рядки, чи судилося їм зжовкнути й розсипатися на клаптики від одвічного носіння за халявою?
Не часто бачив тепер Бутаков свого художника. Але й він помітив, що Шевченко став сам не свій. Спочатку він подумав, що це випадковий настрій, але потім зрозумів, що коїться з поетом. Треба було подбати про його майбутнє. Та сила важких і невідкладних справ разом звалилася на голову капітан-лейтенанта і надовго позбавила його змоги викроїти для Тараса Григоровича вільний час.
Експедиція була розрахована на дві літніх навігації і повинна була закінчитися першого жовтня тисяча вісімсот сорок дев’ятого року. З розрахунку на такий час і були відпущені на неї кошти, матеріали, харчі та все інше. Не врахували лише того, що тисячоверстовий перехід від Оренбурга до Раїма та складання «Константина» на три з половиною місяці скоротить перше плавання, через що експедиція встигла зняти та докладно вивчити тільки західне узбережжя Аральського моря та ще й без північних заток, а все східне узбережжя та незліченні острови уздовж нього й дуже звивистий північний берег залишилися невивченимн. Не зробили й промірювання глибини центральної частини моря.
Після довгих підрахунків Бутаков зрозумів, що на одному «Константине» не виконати за літо сорок дев’ятого року такої величезної роботи, тим більше, що у нього відібрали досвідчених топографів Макшеєва та Акишева.
Рятуючи становище, Бутаков почав готувати штурмана Поспєлова для виконання обов’язків топографа й капітана шхуни «Николай», яка минулого року була допоміжним судном експедиції. Треба було добитися, щоб Поспєлов міг самостійно вести корабель у відкритому морі й провадити графічні зйомки островів та берегів.
– Дам вам в помічники боцмана й кращих матросів, які зробили зі мною кругосвітнє плавання. Зі мною підуть в море унтер-офіцер Рибін, присланий замість Макшеєва. Топограф він дуже слабенький. Багато доведеться робити мені самому.
– А де ж ви візьмете матросів? – здивувався Поспєлов. – Візьму в Богомолова чоловік з десятеро піхоти, а Істоміна та Вернера підготую на вахтенних офіцерів.
– Піхоту?! Але ж це дуже небезпечно – плавати в невідомому морі, ще й такому бурхливому, з піхотинцями замість матросів!
– Який же був би я моряк, коли б боявся небезпеки? – спокійно і просто відповів Бутаков. – Народ наш тямущий: навчаться на практиці та на моєму особистому прикладі. Звичайно, доведеться мені багато чого показати їм, але ніякого сорому для себе я в цьому не бачу.
Поспєлов не перший рік плавав штурманом по морях, тому затія Бутакова його не здивувала. Він тільки вирішив серйозно взятися за науку, розуміючи, яка велика відповідальність ляже на нього у відкритому морі.
Як терплячий педагог, настійливий і енергійний, готує свій клас до суворого іспиту, готував Бутаков своїх співробітників до початку навігації. Щодня по кілька годин навчав він Поспєлова, потім без відпочинку починав працювати з Вернером та Істоміним, а після того закінчував обробку та систематизацію своїх торішніх зйомок та астрономічних спостережень і старанно накреслював остаточно оброблені ділянки морського узбережжя та острови. Так по частинах народжувалася перша наукова карта Аральського моря, яка і в середині двадцятого сторіччя є кращим і єдиним непохитним посібником для навігаторів і для географічного вивчення Аральського моря.
І все ж, незважаючи на таку складну й важку роботу, Бутаков увесь час думав, як вирвати Шевченка з солдатчини.
Одного разу, у вільну хвилинку, він пішов до землянки, яку всі в Косаралі за звичкою звали макшеєвською.
Того дня після безсонної ночі Шевченко переживав приплив найгнітючішого суму. Стиснувши голову долонями, сидів він спиною до дверей і повільно розгойдувався, як від сильної мігрені.
– Тарасе Григоровичу, що з вами? – підійшов до нього Бутаков. – Захворіли? Голова? Зуби?
Шевченко здригнувся, ніби прокинувшись від важкого марення, з хвилину дивився на Бутакова непорозуміло, потім підвівся й подав гостеві стілець.
– Що з вами, голубе? – стривожено повторив Бутаков. – Трапилося щось прикре?
– Просто замислився, – відповів Шевченко, напіввідвернувшись… – Є про що замислюватися солдату штрафного лінійного батальйону…
– Так, звичайно… І я якраз зайшов до вас поговорити про ваше майбутнє.
Шевченко мовчки дивився на Бутакова, зовні спокійний, тільки пальці його судорожно смикали клаптик непотрібного газетного паперу.
– По-перше, за чудову художню роботу я представляю вас до унтер-офіцерського чину. По-друге, як вам відомо, ми скоро підемо в море, в наше друге й останнє плавання. Повернувшись звідти, ми одразу вирушимо до Оренбурга. Ні тут, ні тим більше в морі, на борту «Константина» ви не зможете закінчити і обробити в усіх деталях ваші сепії та акварелі. Тому я подав рапорт, щоб вам дозволили по закінченні навігації виїхати зі мною до Оренбурга для остаточної обробки ваших малюнків, а також для перенесення всіх гідрографічних зарисовок на гідрографічну карту, коли вона буде створена. Потім ми зробимо розкішний альбом або навіть два альбоми з вашими малюнками і піднесемо їх цареві. Гадаю, вони стануть підставою для вашого повернення на батьківщину.
Шевченко мовчав. Гострий біль пройшов вогняною голкою крізь серце. Хворе, воно затремтіло в грудях, як вода в графині під час хитавиці на кораблі… Щось тонко задзвеніло над вухом, як перший весняний комар, і дві прозорі краплі на мить потьмарили очі – такі ж сині, як синій Арал в безхмарний літній день.
Бутаков зрозумів. Щоб не бентежити поета, він швидко підвівся, міцно потиснув його безсило кинуту на стіл руку і взяв свій кашкет.