Вимуштрований кінь
Сидір Воробкевич
1
Мій покійничок батько, – нехай веселенько відпочивають! – були тямущий і розумний чоловік. Згадаю, то не раз і дідич, і пан-отець заходять до нас, щоб за се, то за те із батьком порадитися. А. що вже люди – із нашого таки брата з якими-то усілякими справами не приходили, то й не перебереш тепер. Чи хто шкоду відшукати, чи садочок заснувати, чи на зимівлю добрі матки бджіл обрати, чи овечок дешево купити, або дещо добре спродати, – всякий – так і навпростець ішов до батька Дорубця… Щирі були до людей, привітливі, то й любили їх люди, – шанували і перед їх розумом хилилися.
Що то вже щира душа на світі! Здобуде вона собі пошановок у добрих людей і за життя, і по смерті у почесті остає. Любо нам дітям тепер слухати, як люди ласкавим словом батька згадують:
– Ого, – кажуть, – нехай земля свята пером над ним буде, нехай душа його веселиться у царстві небеснім! Нараяв нам покійник добру долю…
А що то вже за газда був з них лепський! Глянеш, – у стодолі повно збіжжя (а бачте, у нас хліб не так дуже родиться, як на Поділлі); у садочку до вісімдесят маточок бджіл стоїть, – так бринять, що аж слухати любо; на пасовиську воли полові, круторогі, угорські, пасуться; в полонині зо три сотні овечок, – бо дуже в них батько кохалися. А правда, бо й полонина була власна, простора, далека, від Черемоша аж під Путилів, красна, зелена, як рай божий! Чи знаєте, давно гуцули мали свої полонини і ліси, такі великі, такі широкі, наче ті степи на Україні, що їм ні початку ні кінця не видно, – завеликі може були, то їх другим людям в найми давали.
Тепер рідко який гуцул має свою полонину, або таку маленьку, що трудно власну худібку вилітувати. Половину дідичі взяли, а частину видурив жид-хитрун за кляту горівку.
У хаті пані-матка вели свій порядок, красно та бачно. Все в ладі було, усюди любо! У світлиці неначе у тій церкві. Стіни білі як сніг, припічок глеєм обтинькований, по лавках коверці м’якенькі з вовни, на постелі і грядах скорці червоні, сині, жовті, писані, усілякі-усілякі! І в коморі усе в порядку, мов у книжці: тут бочка з сушеницями, там бербениці з бриндзею, маслом, вурдою, гуслянкою, рядами, як ялиці в лісі, усі повні, усі чисті-чисті, мовби от щойно з-під боднарського ножа вийшли…
Було, як батько до обіду або до вечері прийдуть, то лиш засміються, і скажуть до матері:
– Ходи д’мині, Ярино, голубочко моя, нехай тебе до серця пригорну, моя газдинечко пишна! Видно, що тільки там Бог парть дає, де чоловік та жінка господарять, і часу не блаучать; там і господь щастить, і доля усміхається. Ходи, ходи, добріточко моя, нехай тебе приголублю!
А нас так уже то любили батько і ненька! Троє нас було: я, найстарший, Грицько, – і дві сестри, Марточка і Настя. Прожили ми ті літа наші молоді, мов за райськими дверми, – ніколи згірдного слова не чули. На молитви божі так обоє уважали, що як колись прийду з роботи, або з полонини, трудний та трудний, що й їсти не хочеться, а вони до мене:
– Помолися Господеві, Грицю, не забувай на Бога, коли не хочеш, щоб на тебе не забував.
Такі були мої родичі покійні, у таких розкошах ми виросли та розвивалися! Батько й ненька давно в вічній домовині сон тихий дрімають, сестри давно повіддавалися і жиють щасливо із своїми чоловіками, мені вже й волос починає сивіти, і щира жінка і шестеро дітей, що з нею нажив, вік мій веселять.
2
На нашій зеленій Буковині відбуваються славні ярмарки: на Петра в Чернівцях, на зимного Миколи і Спаса у Сереті; на Козьми і шуткову неділю у Вижниці; на Михайла в Радівцях; на Івана у Сучаві, а в жидівській Садагурі то без ліку.
Кажуть раз до мене батько, восени якось:
– Знаєш що, сину? На Михайла в Радівцях славний ярмарок буває на товар і вівці, – пожену і я сего року хоч зо сто овечок на продаж, бо не думаю на зимівлю усі оставляти; сам знаєш, літо мали ми мокре, то не тяжко, щоб від мотиля ці не погибли. Я поїду на ярмарок, а ти доглядай господарства, синку; приучайся, щоб і на своїм колись знав газдувати…
– Добре – кажу, – буду пильнувати, доглядати, стами побачите, як мудро.
Вирядили батько чабанів з овечками, – а самі вже прощаються: неньку цілують, сестри пригортають, і мене по голові гладять; і все гудуть, мов той сивий голуб: «Не журіться, діточки, не журіться рідні; верну назад здоровий і свіжий, і гостинчиків красних вам привезу». А сестри як бджоли, обступили їх: «Мені, батечку-соколику, привезіть на ріклю шовкову; – мені гордею, – мені коралі», – і Бог знає що там вигадують. А я знов своє: «Мені красний кресак, крамський пояс, черес широкий і пару пістолет».
– Добре-добре, діточки, бувайте здорові…
Сів на мургого верхівця і полинув сердешний.
Стоїмо всі коло воріт і дивимося за ним, покіль не щез нам коло крутої гори у молодинку-лісочку, де раз старий ліс згорів. Все, що наші серця доброго і милого мали, все те ми йому в дорогу післали. Ще раз загуділи: «Батьку-соколику, щаслива дорога!» – і вернули в хату, кожде до свого: ненька до кросен, сестри до кужілок, а я до господарства і до худібки.
Хто дурно не сидить, тому час хутко минає. Минула нам одна днина, і друга, і третя. Четвертої днини сестри такі нетерпеливі стали! Вертяться, крутяться, і робота їм нескладно іде. Марточка клубочка не звила, півміточка не розмотала; а в Настусі веретенце таке голе, як та ялиця без кори… Раз-у-раз у віконце дивиться, або на двір вибігають: стануть коло воріт, та визирають, чи батько не їде. Постоять, защебечуть сердешні, і назад у хату, ніби з роботи. Ненька лиш засміється і скажуть солодко:
– Де вам на роботу погадати, коли ваші гадки лиш на гостинчики направилися!… А то дурно виглядаєте, – батько аж вечором приїде. У понеділок мав вівці продати; сеї ночі ночував десь у Чорногузах у нашого кума Онофрія; а сьогодні смерком і загостить додому. Не журіться, мої горлиці, приїде батько, привезе вам гостинчиків.
Розважилися сестри солодким неньчиним словом, пішла спірніше робота, і веретенце повніше, і клубочки з червоними, багряними, жовтими нитками вже звиті.
Сонце нижче і нижче хилилося, поцілувало високі смереки і лягло нічку проспати там за Чорну-гору, де то, знаєте, славний Довбуш гуляв, гуляв-панував, топірчиком вигравав… Корови за телятами ревуть, коні левадами скачуть, а овечки за городами блеють. Холодний вітрець долинами потягає, зів’ялі жовті листочки наперед себе гонить, не заносить з полонини ні запаху зілля, ні жалісливої ноти вівчаревої флояри та трембіти… Чабани-гуцули з верховини, з полонин у села поспускалися, і пташок не чувати: одні поніміли, другі полетіли у краї далекі, де, як то люди кажуть, Боже літо, коли у нас зима… Там на скалі береза зігнулася і сумне гіллячко у Черемоші полоче, мабуть розмовляє… На синім небі зірочка вечірня розгорілася самотня, мов та сирітка без сестриць, без дружечок по безкрайому просторі блукає, та мов зазиває, щоб і другі яснолички з’явилися… От і розсіялися вони небом густо, а там із-за горбочка вже й місяць із червоним своїм личком виглядає.
Така ясна нічка погідлива! Тільки холодна вже та сумна.
Стоїмо ми всі: я і ненька, і сестрички біля воріт, – виглядаємо батька. Ненька нас щирим словом потішають, та про того чоловіка, що коромеслом на місяці воду носить, про курашку і чепіги розказують.
Разом чуємо, що ляснув батіжок, коник здалека заіржав, і чеше-креше копитами.
– Їде батько, їде мій Степан! – крикнули всі, як в один голос.
– Веде батько із собою якогось гостя, – кажу я, – бо поїхав лиш нашим мургим, а там виджу два коні; може то до тебе, Марточко, гість милий, Іван Твердозуб?
Марточка покрасніла, і мов трохи огнівалася, каже:
– Що ти, брате Гриню, з тим Іваном Твердозубом від мене хочеш? Лиш раз його бачила, як був у нас на празнику, а більше ні, а ти мені все з ним у очі лізеш!
– Добре, добре, Марточко, – кажу я, і знов очима на дорогу.
Батько сидять на нашім мургім, а за ними біжить чорний кінь без їздця, лише з повними бесагами на перевазі, а такий великий-великий, як змій, – наш мургий то би йому й попід черево проліз.
Перехрестився я, тай думаю: звідкіля той кінь узявся? Непокоюся, гадками перебираю… а батько вже коло воріт. Скочили з коня і вітають і цілують неньку, і нас, та розпитуються:
– Чи здорові, чи миром мої пташенята? А гляньте-но – яке вам чудо привів!
– Та видимо, але як ви його, батеньку, роздобули?
– У хаті вам розкажу, бо трудний від дороги, кульбака надоїла, – сказали батько, і сами у хату.
Марточка бесаги зняла, а я шатнувся до коней. Бідна ж головко! мургий зайшов до стайні, а змія і дрюками не впхаєш. Буде треба стайню розбивати – погадав я собі, та сьогодні ніколи. Завтра пораджу вже собі з тим, а сю ніч нехай величезний гість на дворі перебуває. Припняв я його на дворі до ясел, кинув зеленого пахучого сіна, тай шусть у хату, щоб – знаєте – розвідатись, звідки то батько тут кінську прочвару роздобули.
Уходжу до хати, а у хаті радість, гомін такий, що слова не перебереш. Марта та Настя тішаться гостинцями, як малі діти; аж до сволока трохи не скачуть. А мені не те на думці, мені у голові короводиться лиш той кінський змій, що для нього стайню розбивати б треба.
– І тобі привіз я гостинець, мій синку, – кажуть до мене батько, а я мов не чую, так той змій мене розцікавив. Приступив я до батька, цілую руку і прошу його щирим словом про того коня.
– Привіз і тобі – відповіли батько, а ми мов до лавок прилипли, такі цікаві довідатися.
– У понеділок зрана продав я мої овечки одному жидові з Молдави, післав чабанів наперед додому, а сам пішов склепами гостинців поскуповувати. На самім ринку, виджу, таких людей купою стоїть, що аж чорно; а бубни гудуть-гудуть! Підійшов я туди ближче, а там цісарські коні стоять рядами; великі, бачу, та що з того? один сліпий, другий кривий, а третій уже дуже старий видається. Тут їх вивели на розпродаж, а жидки не дивляться навіть! Бачите, в Радівцях цісарські ремунди викохуються; там стайні, як двори, а коней тих так уже вояки доглядають, що ну! До того ж учені такі, що коли труба заголосить, то ступом ідуть, а знову ж на інший голос навздогін летять. Як же який із них окалічіє, або постаріється, то так і виведуть його: бубни загудуть, і купуй собі, хто хоч.
Подивився я на ті ряди, та й міркую: чи не добре б було одного вимуштрованого коня і собі купити. Моє життя більше дорогами минає, до сідла вже заслабий, на що маю старі кості так стрясати? Такий кінь великого зросту, ширше ступає, скоріш я куди-небудь ним заїду, ніж нашими гуцуликами. У мошенці є, славити Бога, трохи гроша; попробую, – куплю. Провадять по ринку сего коня, що то його купив, сюди й туди; дивлюся – ноги здорові! лиш на правім оці більмо. Трохи худенький, та все здоровіший від інших. Подумав я собі: сего куплю, або жодного. Жиди зачали за нього лиш десять – дванадцять левів, як на сміх, давати! я вже й стерпіти не міг, і крикнув на всю силу: «Сорок ринських, паночку!»
Усе умовкло, бубни загуділи, мені коня в руки дали, і торг скінчився. Отак то я, діточки, того коня роздобув. Дозирай його, сину, – кажуть батько до мене, – чеши його кождої днини, спізнаєш по часі, що такого бігунця-коня на цілій нашій околії не буде!
Скінчили батько свою історію, повечеряли ми разом, помолилися Богу і полягали спати уже пізно. Пробудилися таки з зорею. Берем, я і батько, в руки сокири, та й гайда до роботи: розбиваєм двері до стайні, вертимо, тешемо цілісіньку божу днинку. Поладнали, уже й двері готові, і кінь у стайні.
Доглядав я того коня, як ока в голові, а він з днини на днину усе кращий, повніший та гладший робився, що аж любо було глянути. Візок венгерський, легкий, кований, півшорка московська, а кінь бистрий, що вітри перегонив би.
Отож і радість моя була, як, бувало, з батьком, чи до Вижниці, чи до Косова за сіллю, чи до Коломиї поїде; як то на нас люди дивляться, як кождий жид, кождий панок на нашого коня спозирає, та прицмокує; купили б, видно, та батькові й не згадуй про се.
3
Минула зима, минула й весна, і літечко боже настало… Черемош шепоче радісно, бо поверх нього ластівки шмигають… Лугами соловії цілу нічку божу заводять, гарно та гарно, що аж калина удвоє згинається… Вітрець заносить з полонин любий запах із квіток та зілля… Бджілки літають та бринять.. Зозуля там у гаю ще доковує, бузьки багнами та мочарами мандрують, худібка розкішно пасеться, а гуцульські флояри та трембіти голосять далеко-далеко!…
Вже й Петрівка кінчається, скрізь такої роботи, що й віддихнути ніколи. Одного вечора кажуть до мене батько:
– Знаєш, Грицю, на Петра у Чернівцях славний ярмарок, там люди з цілого світа сходяться, треба нам наші воли половії продати, бо вже старіються. До того треба мені ще що інше купити. Допильнуй же мені добре коня, обізри шори і візочок: у суботу поїдем, щоб у понеділок на торзі бути.
– Добре, тату, – кажу, а сам так то вже радію, як мала дитина, бо, бачите, не був ще ніколи у Чернівцях, та лиш чув, що там вже такі церкви, будинки, та двори пишні, що дивися – дивися, та й надивитися годі. А тож уже виглядаю тої днини, коня футрую вівсом, півшорки мащу, колеса у дьогті таки купаю.
Прийшла субота, упряг я мого коника, виїхав на подвір’я, батько виходять, прощаються із всіма, і я скакнув з візочка, поцілував нені руку, із сестрами теж попрощався, сіли з батьком, кінь зібрав копитами, та й погнали ми як вітром…
У неділю рано перевіз нас порон через синій Прут; гір уже не видати, лиш хіба ген-ген далеко, сині і мрачні, – ледве їх спізнати, а тут лиш поле, вічне поле, і такого збіжжя-хліба, що аж земля гнеться. Отож їдемо, село за селом минаючи, а вкінець доїхали до мосту великого-великого, переїхали його, і дивлюся: а перед очима вже й Чернівці.
Я з дворів і очей не зводжу, забув зовсім на візок та на коня, не раз зачепив у другий візок так дуже, що аж вісь заскрипіла, і трохи не вломилась, а раз навіть батогом по лицю дістав, що аж у очах потемніло. «У Чернівцях так, а у нас інакше», – гадаю собі, та мовчу тихо.
Переїхали місто і стали на торговиці, а там люди так звиваються, як мурашки; такий шум, такий галас! – тільки того народу зійшлося. Воли наші були вже на торговиці, бо їх батько передом вирядили, а купці жиди аж набиваються, так то раді б їх купити, та батько були дуже богобоязливі і святкували неділеньку святу, як правдивий християнин; відпустили купців, кажуть:
– Я в неділю не торгую, прийдете завтра, то купите.
От і розійшлися поволі купці. Дали батько коня на руку Якова, слуги щирого, а самі зо мною у місто.
Тут з коршми музика відзивається, жиди з крамниць визирають, а червононосі перекупки таки не дають дороги перейти: ба купуйте се, ба те, щоб їх мара взяла, тих дурисвіток!… Аж тут – дивлюсь-дивлюся, і очам віри не діймаю: якісь звіри, якісь змії, що й на світі може не живуть, намальовані на полотні. Питаюся батька, що то за диво таке? – а вони мені кажуть:
– То, бач, синку, у тій буді є такі звірі, що далеко у чужих краях живуть; я вже їх раз бачив!
– Таточку, голубчику, поведіть мене туди, поведіть мене туди, поведіть, я так рад би їх видіти!
– Добре, сину, – сказали; заплатили якомусь таліяну, та й зо мною у середину.
Господи! як гляну – а тут звіря-звіря такого різного та страшного, що аж волос тобі у гору здіймається; а все мабуть з далеких країв, бо з роду таких у нас не видів: якісь леви, тигри, гієни – страшні та люті, видно; був і медвідь, та зовсім інший від того, що я у наших горах бачив. Тут знову якісь ящури великі, та гадини довгі та гидкі; а там птахи краснопірі, а кричать-півкають, що слухати не мило. Довго роздивлявся я на тут страшну та чудну звірину, а далі вийшли ми звідтам, повечеряли в якійсь халабуді, лягли спати на наш візочок, а у моїй голові все таки не переводяться оті тигри та гієни; і у сні мене таки лякали.
Ледве зазоряло, вже й купці наші волики – бо, бачте, дуже кохані були – мов роєм обступили. Добру ціну давали, – батько не багато думали, вдарили у руку, продали волики і всунули гроші у мошенку. А потому кажуть до мене:
– Упряжи-но, Грицю, нашого коня, проїдемося трохи… толока широка; не то у Вижниці, але й в Чернівцях будуть на нас люди здивлятися!
Не кому було таке два рази казати… Я такий рад з батькової думки, що загадали; хутко півшорку на коня вкладаю, паси до орчиків, ліци у руки, та й вже прошу батька, щоб сідали. Посідали, поїхали… Толока широка і рівна, є куди конем величатися.
А у Чернівцях стоїть усе багато війська усякого, і піхота і кіннота. Як би на наше нещастя, тої днини певне ціла компанія гусарів на тій толоці сю дурну, зовсім дурну муштру мали.
Їдемо ми толокою, не знаємо нічого: а наш кінь не щурить уха, ні!… таки мовби якого вовка, чи чорт знає, яку мару, вітрив; спотикається, з місця не рушить, лиш що напнявся. Затрубіли труби, а наш кінь – як заіржав, давай просто на гусарів! І стягаю його, так що аж руки умлівають, і батогом чешу, а він все своє: жене на гусарів. Дігнав, та й став з возиком таки у самому ряді. Аж тепер ми спізнали, що кінь муштрований – цісарський, научений до труб військових, то його й тягне до того війська, як вовка у ліс.
Що батько не лаяли, та не гейкали, таки ні! – кінь як прикований, з місця не рушає…
А гусари сміються, дарма, що на муштрі. А люди позбігалися з усіх боків, собі сміються. Отак думаю, учора ти дивився на кумедію, а нинька на тебе, як на кумедію, дивляться. Головонько моя бідна! клопоте ж мій лихий! що тут діяти!? А тут старший розказав до штурму затрубити: гусари летять, а наш псявіра летить із ними, візочок скаче, мов скажений, землі не досягає, що й сами троха не повилітаємо. Стануть гусари, і він стане, розбіжаться, і він з ними, а ми що кленемо, що б’ємо – усе пусто та дурно: він свого пантрує..
Що тут робити, кричи хоч до неба! Батько ледве дихають, а я так утомився, так ув’яв, так ліци у руки в’їлися, що хорони Мати Божа!…
Знов труби голосять, знов летимо навздогін в гору та долину; таки на безголов’я! Вже й молимо, трохи не плачемо: «Станьте, панове, бійтеся Бога, у нас душі ледве стає!» – а вони тільки сміються, та й далі уганяють.
На наше щастя скінчилася і та муштра. Гусари у місто, а наш кінь ще таки за ними; нема тої голови, на іншу дорогу його завернути; лиш до стайні псявіру не впустили. Заіржав він жалко, обернувся і став такий млявий, як дитина.
Так-то скінчилася наша черновецька гірка вихвала з отсим муштрованим конем.
Вертаємося на торговицю, а я крізь сміх батька питаю:
– А що, тату, май схочете вашим коником величатися?
А вони не відзиваються. Погнівалися батько десь дуже на того коня, бо не обернулися ще добре по торговиці, а вже його продали за півдармо із возиком і півшорками. Приїхали до міста по-панськи, а вернули додому піхотою, та й до того з оббитими боками. А дома що то вже не насміялися ненька і сестри із нашої гіркої черновецької пригоди! Та й бо було справді із чого!…
Давно вже батько спочивають у могилі, а слова їх, що вони часто говорили: «Діточки, лиш одно я діло дурне зробив у моїм цілім житті, що купив того муштрованого коня», ніколи мені не забудуться.
1865 р.
Примітки
Надруковано у «Ниві», 1865 р.
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 25 – 38.