3. Нещаслива плавба та горобина ніч
Вал. Злотополець
Знову на острові. Городництво та садівництво. Рибальство. Какао. Хуртовина. Спроба допомогти нещасним.
Сіріло, як Микола зірвався з постелі. Край неба зайнявся блідочервоним полум’ям; тиша й спокій віщували чудовий день, і цей день був днем від’їзду. Щасливий, радісний день! До мандрівки було все готово. Микола вийшов з Чінкадавіном із печери, спинився на недалекому горбі й поглянув востаннє на свою домівку, де стільки прожив і стільки передумав у самоті, потім повів очима навкруги. Кожне місце, кожне майже дерево й кущ були йому знайомі. Стежки, якими не раз і не два ходив, вилися між густою зеленню; під горою побачив черідку своїх любих лам, що паслися на шовковій луці. І так шкода було їх кидати!
Іще раз оглянувся, простягнув руки й шепотів тремтячим голосом: – «Прощайте й ви, дорогі лами, й ви, любі пташки, що розважали мене в самоті! І ти, блакитне небо, й ясне сонечко, що сходило над моєю печерою й озолочувало її своїм промінням!
Прощай і ти, струмочку, що гасив мою спрагу в час спеки! Прощайте, свідки моїх думок, мого горя й нудьги, моїх радощів і туги!»
Поник головою й журно-радісний пішов до байдака. А як минав останнє дерево, почув як хтось кличе його. Здригнувся й побачив на гілляці свою улюбленицю-папугу, що кричала: «Тут живе Микола, запорожець із славної України?» – «Ось був би забув за тебе!», промовив Микола – «ходи, ходи до мене, мій любий птаху!» Папуга наче зрозуміла свого пана: злетіла з гілляки й сіла йому на плече. «Поїдемо зі мною, птаху, й там пригадуватимеш мені відлюдний острів», – сказав Микола й за кілька хвилин був уже в байдаку.
Було тридцяте жовтня десятого року перебування Миколи на острові, як наші острів’яне напнули вітрило й байдак почав поволі одчалювати від берега. Та не пропливли вони й кілька гонів, як судно стукнулось об щось тверде й стало на місці: це була підводна скеля. А що простяглася вона від самого берега, врізуючись гострим хребтом далеко-далеко в море, перепливати її було не дуже то безпечно. Тож не було іншої ради, як згорнути вітрило й пливти гребучи в противний бік, щоб обминути хребет підводної скелі.
Та ледве допливли наші мореплавці до місця, де скеля кінчалася гострим клином, як морська струя [51] вхопила човен і погнала його на своїх рвучих хвилях на безвість.
Микола й Чінкадавін гребли з усіх сил, щоб вивести човен із струї, та дарма: непереможна сила несла легеньке судно стрілою вперед і берег почав зникати їм із очей. – «Щось не добре коїться», каже Микола до свого товариша. – «Як пожене нас отак далі, то втратимо з очей навіть і шпиль гори, що ген мріє в далечині, а тоді хоч і вщухне розбурхана струя, однак не потрапимо ні вперед, ні назад.»
А нестримна струя гнала човен далі й далі. Надія на рятунок пропала. Нарешті рвучі хвилі вирвали з Чінкадавінових рук гребки, а Микола вже ледве міг гребти. Загибіль була неминуча. Але складаючи вже свої гребки, Микола зауважив несподівано, що човен пливе не так швидко як раніше. Поглянув наш козак на плесо й радісна усмішка з’явилась йому на лиці. Якраз на цьому місці струя розділилася: ширше й більш рвуче коліно прямувало на північ, а друге – спокійніше, яким саме тепера вони пливли, зверталося закрутом ізнову на південь.
«За гребки!» – крикнув Микола до переляканого Чінкадавіна. Зібранні й останні сили, почали тепера наші мореплавці гребти проти струї. Противний до того часу вітер наче змилосердився над нещасними моряками й почав дути в протилежному напрямі. Вони напнули вітрило й попливли. А тим часом струя гнала човен щораз повільніше. Іще кілька хвилин і вони вирвалися з рвучих хвиль, випливши на лагідне плесо моря. Микола, важко дихаючи, не міг промовити ні слова. Лише всміхався радісно, дивлячись на Чінкадавіна, наче хотів йому сказати, що нічого вже боятися, що смерть, яка чигала на них, минула.
Та за той час одбили їх хвилі так далеко від острова, що він чорнів як ледве видна крапка.
Та не журилися цим наші моряки. Спочивши трохи, почали знову гребти зо всіх сил. Вітер гнав човен у східному напрямі трохи навскоси до острова й за якийсь час почав виринати вершок гори на побережжю, за ним другий, третій. – «Сміливо вперед!» заохочував Микола свого джуру. – «Там жде нас солодкий по сьогоднішній пригоді відпочинок.»
А тим часом що-раз виразнице почали зарисовуватися скелі, а далі розпізнати вже можна було густу, темну велінь ліса. А як сонце кинуло останнє проміння на вершок скелі й почало ховатися за нього, причалили наші моряки до острова. А коли вже вийшли з човна, почували себе щасливими, як ніколи: небезпека була за ними!
Під час проклятої плавби не мали часу наші мандрівники навіть води напитися, а про їжу нема що й говорити! Тому голодні як вовки присіли вони на березі та з справжньою насолодою почали вечеряти. Спочивши трохи, затягнули човен у невеличку затоку й ледве живі вернулися до Січи.
Другого дня за сніданком завів Микола балачку:
– «Чи була б у тебе охота, Чінкадавіне, іще раз отак погуляти по морю, як учора?» – запитав він.
– «Хай Бог боронить!» – відказав джура, пригадуючи собі вчорашню пригоду.
– « Отже ти вирішив жити зі мною на цьому відлюдному острові аж до смерті?»
– «Атож!» кивнув головою індіанин. – «Аби тільки був зі мною й мій старий батько.»
– «Так у тебе є іще батько?» продовжував Микола.
– «Як не вмер за час мого тут перебування, так може ще дожива свого старечого віку», одповів Чінкадавін, і на згадку, що може вже немає на світі його батька, дві чистих сльози покотились йому по лиці: гарячі сльози синівської любові! Жаль обгорнув Миколу й хоча сам ізгадав свого сивого батька та стареньку неньку, беручи за руку друга розважав його:
– «Не плач, не плач! – Бог милосердний: твій батько певно живе! Ось як трохи опам’ятаємося по сьогоднішній плавбі, попливемо знову на твій острів та й привеземо до нас твого старенького батька!»
Якою втіхою були ці слова для бідного Чінкадавіна, важко собі уявити! З радісним криком упав він на коліна й руками обійняв Миколині ноги. Із зворушення не міг індіанин промовити ані слова, лише хлипав як мала дитина.
Коли по де-якім часі Чінкадавін почув себе на силі після нещасливої плавби, спитав його Микола, чи не час би вже вирушити до батька й чи добре знав дорогу до своїх земляків. Та Чінкадавінові не першина була пливти туди, де чорнів берег його батьківщини. І темної ночі навіть зважився б пливти до свого острова.
– «І не раз, і не два», відповіда він Миколі – «припливав я сюди зі своїми земляками, щоб разом із ними справляти пишні бенкети.»
– «І ти був при цьому як забивали людей і пекли на вогні?» спитав Микола.
– «Авжеж!» притакнув індіанин, та й засоромився.
Але щоб себе виправдати додав: «Однак я не знав, як не знають і досі мої земляки, що в цьому є щось погане.» А трохи згодом дикун щиросердно спитав Миколу:
– «А хіба білошкірі ніколи не їдять людей?»
– «Ні, Чінкадавіне, нізащо в світі білошкірий не піде на таку гидоту!» зопалу скрикнув Микола, помітивши одночасно свою нетактовність, бо бідолашний дикун поник головою, не сміючи очей звести на пана. І жаль до дикуна та й болючі згадки стиснули Миколі серце.
– «Не сумуй, друже!» розважав він Чінкадавіна, – «білошкірі не їдять людського м’яса, але де-які з них роблять іще гірше. От Україну, наприклад, опанували зайди-чужинці. Вони поневолили наш народ і катують нелюдськими муками. Вони не їдять нашого тіла, це правда, але, друже, душу нам розпинають!»
– «Слухай!» промовив він, присуваючись ближче до Чінкадавіна й кожне слово козака пашіло тепер ненавистю, – ці потвори посміли нам навіть у душу залазити: вони заборонили нам нашу віру й нашу солодку, милозвучну мову!»
Кілька хвилин панувала тиша. – «Тож ці зайди куди гірші за людоїдів: це якісь… чорти!» З невимовною огидою й погордою промовив нарешті дикун.
Та Микола, щоб перервати цю неприємну для нього розмову, запитав:
– «А де ж ви причалювали до берега, що я вас ніколи не бачив?
– «Он там!» відказав індіанин, показуючи на південь: – «туди було нам найближче та й недалеко цього місця росте багато кокосових горіхів.»
«Справді мав я щастя» – подумав Микола, – «що якраз на противний берег острова викинули мене хвилі, а то було б мені не з медом, коли б попав у їхні руки. Але треба таки зазнайомитися з своїми дикими сусідами, та підождемо, заки скінчимо працю в городі.»
І другого ж таки дня взялися наші острів’яне до роботи. Микола, у голові якого всяким. замірам не було кінця, задумав зробити граблі. Дірки на зуби продовбав гострим каменем, повставляв туди гострі цурпалки, зробив держака – й граблі вже готові. Тим часом Чінкадавін вирізав кам’яною ножакою дві лопати з такого твердого дерева, що не гірші були від залізних.
Та Микола не задовольнявся самими необхідними речами. Він почав задумувати, як би то поліпшити своє господарство.
У першу чергу поділив город на рівні грядки, повідмежовував одну від другої рівнесенькими стежечками, засадив живопліт і поставив альтанки. Потім одгородив одно місце на город, а друге на сад. Насадив у городі картоплі й пшінки довгими рядами й багато де-чого іншого. А що земля під городом облогом лежала відколи світ-світом, цілина незабаром так зародила, що хіба дивом дивуйся.
Кохалися наші острів’яне теж у рибальстві, бо ще тої осені Чінкадавін сплів сильні сіти. Тепера сіти ці якраз їм стали в пригоді. Надвечір, наловивши повні сіти риби, не могли наші рибалки опертися звабливим хвилям, що так і запрошували їх до себе. А що за пливак був із нашого індіанина, важко собі уявити! – Як щупак прошибав хвилі й поринав на дно. Або підшука, бувало, стрімкий-стрімкий скелястий берег і шубовсть з нього в глибину: лише вода забулькоче! І не раз Микола думав, що вже не діждатись йому свого джури, коли тут ізнову винирне він із води й сміючись та дихаючи важко лягає горілиць на хвилі, а ті несуть його мов лушпину.
Та й Микола не поганий був пливака: стане на скелі так високо, що аж ляк тебе бере, похитнеться ніби й з криком валиться в бездонні хвилі. Ох, як лякався не раз бідний джура! Скочить рятувати свого пана (хоч мороз таки добре йшов поза шкуру перед тим як скакати в таку прірву), і радіє й сміється, як побачить, що його Микола вирина живий. Отак розважалися вони часто, а потім веселі й жваві вертали ввечері додому.
Другим ізнову разом вибиралися наші острів’яне на лови. Ex, молодці-молодці були наші стрільці! Не втікала ні одна птиця, ні лама від козацької стріли. А що й бистрозорець-Чінкадавін не соромив свого імені, ніколи не вертали вони з ловів із порожніми руками.
І хоча наш козак перевищав Чінкадавіна розумом, освітою, спритністю та зручністю, але ж і індіанин ставав не раз Миколі у великій пригоді. З костей, каміння, мушель та іншого виробляв усяке знаряддя. І не раз таку тобі штуку вигада, що не поміняв би її на залізний струмент! Отак знайшов він одного разу кість якогось звіря й зробив із неї таке долото, що хоч куди! Другим ізнову разом надибав коралі – й уже тобі шкребло готове. То з мушлі зробить ножа, з луски риби терпуга. І оцим способом виробляв він різноманітні знаряддя й різьбив усякий хатній посуд та інші речі.
Крім цього навчив Чінкадавін Миколу користуватися какаовим зерном [52], якого нарвав Микола й приніс, як звичайно, додому. Оці зерна кинув він тепера за порадою індіанина у вогонь, як картоплю.
А що мали какаові зерна дуже приємний запах і були поживні, почав Микола вживати їх частіше, як улюблену страву.
У вільний од роботи час або в неділю вибиралнся наші друзі в далеку мандрівку, вибираючи звичайно день, коли з-за противного вітру дикунам було неможливо дістатися на острів, бо попасти в їхні руки не було охоти ні в Миколи, ані ще більше в Чінкадавіна. Під час отаких мандрівок знаходили наші острів’яне багато дечого, що ставало їм потім у великій пригоді.
Тим часом упоралися вони зовсім на городі й призначили тепера день, коли мали вирядитися по Чінкадавінового батька. Що правда, не дуже то Микола й рвався пливти до дикунів, бо хто ж його міг запевнити, що не приймуть там європейця за свого ворога й не розправляться своїм звичаєм. Та Чінкадавін запевняв його, присягаючись головою, що Миколі нічого вагатися, бо індіани поїдають тільки ворогів, а Микола був його, значить і їх, другом. Щоб не зламати слова, Микола постановив вирушити завтра вранці в дорогу. А що вже вечоріло, пішли наші острів’яне на берег і спустили знову на море човна, міцно прив’язавши линвою до вбитої палі. Вернувши додому, напекли вони картоплі й приготували інші харчі, що мали вистачити їм на тиждень, та й лягли спати.
Та проспали може кілька годин, як зненацька гуркіт громовиці розбудив сторожкого запорожця.
Микола прокинувся й почав вслуховуватися в шум дощових струй та ревіння хуртовини. – «Чуєш, Чінкадавіне?» шепнув він, торкаючи заспаного джуру. – «От тобі громовиця! Аби були ми тепера на повному морі, то мабуть і прощайся з світом.» Ледве він це сказав, як розітнувся гук. Микола здригнувся й задеревів. – «Це щось не грім грякнув», думає здивований, – «це нагадує мені стріл гармати», підвівся на сіні і в нього промайнула радісна думка. Здержуючи віддих ждав і вслуховувався, чи не грякне вдруге. І справді, за хвилину розітнувся другий гуркіт. – Це, братіку, не грім: голову свою даю!» крикнув радісно Микола.
Миттю зірвався й вибіг стрілою до кухні. За ним поволікся Чінкадавін. Він ніяк не міг зрозуміти, що саме сталося з його паном.
Іще більше здивувався індіанин, коли побачив, що Микола вхопив запалену головешку й почав вилазити з нею по драбині на скелю.
На вершку скелі розклав він багаття й каже Чінкадавінові: «Це не грім гудів, а певно недалеко десь бореться з хвилями корабель та й на тривогу б’є з гармат. Ніч темна, що й носа не видно: треба бідолахам помогти. Ось оцей вогонь покаже їм дорогу, кудою пливти до землі. Хай знають, що близько них є люди.» Та ледве багаття почало палахкотіти, як пішов дощ такий що страх! – Вогонь погас.
А Микола з Чінкадавіном змокли до шкури й мусіли вертати до печері.
Тепера тільки розлютувалася буря. Безперестанку шуміло, гуркотіло, наче валилися скелі й гори. Час до часу Миколі вчувалися ніби стріли гармати. – «Та Бог його зна, що воно таке», думав Микола; – «а може це тільки грім, бо ж звідкіля взявся б тут корабель у таку пітьму?» Та проте не міг наш козак заснути тої ночі. То думав він, що це турецька галера, то знов уявляв собі, може там на байдаках припливло його славне товариство, завзяті запорожці. Він так часто думав про них, що ця думка, хоч була недоречною, здалась йому тепера цілком можливою. Ох билося, билось йому серце! Раз-у-раз вибігав, щоб розкладати багаття, та кожного разу струї дощу його гасили. Отак серед усяких думок, сумнівів та надій минула козакові ніч.
Розвиднялося. Буря вже стихла. Микола побіг мерщій на берег. У його голові промайнуло безліч думок. – «Чи побачу корабель, чи лише хвилі?» – питав себе раз-у-раз. І чув, як при цьому сильно б’ється в нього серце. Важко дихаючи, прибіг козак на побережжя. І показалось зовсім не те, про що так мріяв: на широкому, безкрайому виднокрузі нічого не було видно – навіть якої будь чорної крапки, що могла б нагадувати корабель. В один мент розбилися надії. І Микола вчув, як щось важке звалилося на груди й придавило їх наче каменюкою. І коли він так стояв і дивився з закам’янілим зором у далечінь, вчув, як Чінкадавін, що прибіг разом із ним на берег, скрикнув зненацька. Микола здригнувся й побачив, що бідний джура стояв блідий-блідий, дивлячись мов не своїми очима туди, де прив’язаний був човен. Тепера тільки Микола запримітив, що човна немає: розбурхані хвилі схопили його ще мабуть уночі й понесли Бог знає куди. Мрії Чінкадавіна були розбиті. – «Вже більше не бачити мені мого старого батька!» – говорив він заломивши руки і рясні сльози котилися бідоласі з очей. Кулаками почав він бити в груди й рвати з голови волосся.
Миколі шкода стало бідного індіанина, що так любив свого батька й хоча самому рвалося серце, бо й він завівся в надії, як міг лише почав потішати й розважати свого друга. Поглянув іще раз на море, та й тепер нічогісінько не зауважив. «Це, значить, не гармата гуркотіла, а таки грім! Нічого вже мені сподіватися!» Узяв за руку Чінкадавіна, що все ще хлипав як дитина, й пішов до дому.
Та не міг довго всидіти наш козарлюга. Перед його очима всей час стояв корабель, чи галера, чи козацькі байдаки. І хоча знав, що не побачити йому ні одного, ні другого, проте вибіг із печері й вийшов на скелю, з якої міг бачити східній берег острова. Та дарма: й звідсіля нічого не вгледів. – «Я так і думав», виправдував себе Микола – «та все таки піду ще на другу вищу скелю: коли й звідси нічого не побачу, значить уже більше нічого мені сподіватися й морочити дурно голову марними гадками.» За хвилин кілька він стояв уже на високій, високій скелі. Глянув – і затремтів. Чув як кров ударила в голову, як до очей тиснуться сльози, як щось розпира йому груди таке радісне, таке могутньо-радісне: на обрії побачив малу цятку.
– «О Боже!» Скрикнув широко розпростерши тремтячі руки й стояв непорушно. Цим разом Микола не помилився: в далечині маячів корабель. Миттю збіг він щасливий до печері, вхопив зброю, без якої ніколи не виходив, і вилізаючи по драбині на скелю, гукнув до Чінкадавіна: – «Агов, там хутчій!»
Чінкадавін нічого не зрозумів із різких, коротких слів запорожця. Такої радості й такого поспіху він іще ніколи не бачив у Миколи «Певно припливли на острів дикуни справляти бенкет», подумав він і, вхопивши й собі зброю, побіг за Миколою.
Без спочинку, то бігцем, то швидкою ходою пройшли вони так з півмилі. Тут кінчався вже берег і морські хвилі обмивали білий пісок. І тепера тільки зрозумів Чінкадавін, чому так гнався його пан: недалеко острова бовванів великий корабель.
– «Ох полинемо, полинемо на Вкраїну, як соколята! – Побачиш, друже, що то за край! – Не ваші дикі острови: побачиш зелені сади, розлогі степи з могилами, хати біленькі, гаї, байраки, і Дніпрові кручі, і пороги, і славну на всей світ – Січ-Запорожжя! Ex, жити будемо, жити!» – схвильовано радісно говорив Микола Чінкадавінові. – «Та от треба дати гасло, а то корабель з-під носа відпливе й тоді хоч умирай з одчаю!»
«Треба кричати», – думає Микола й з усенької сили почав гукати. Та хоча вітер і віяв з острова в напрямі корабля, проте ці звуки губилися й стихали заки долітали до корабля. Довго не думаючи, Микола звелів Чінкадавінові розкласти вогонь. «Це запримітять доконче!» говорив Микола, дивлячись як великий дим взносився до неба й сподіваючись побачити шалюпу, яка пливтиме з корабля до берега, та даремно.
З годину палахкотів вогонь і почав уже пригасати. Не зіставалося нічого, як хіба вертати до дому. Тоді Чінкадавінові шкода стало свого зажуреного пана й він каже:
– «Не сумуй, пане! Не побачили нашого вогню, так порадимо інакше. Хоч далеченько до корабля, та може пощастить мені допливти до нього й подати звістку, щоб причалювали до берега.» Надія мигнула в Миколиних очах. Врадуваний стиснув щиро руку Чінкадавінові й на прощання сказав: – «Тільки вважай, як учуєш, що сил у тебе не стане допливти, вертай назад, бо життя щирого друга мені найдорожче. Пливи й хай Бог тобі помагає!» Чінкадавін скинув одіж, зірвав зелену гіллячку на знак миру, взяв її в зуби та й кинувся в воду.
Індіанин пливака був добрий, щасливо добився до корабля й обплив його кілька разів гукаючи, але ніхто не обзивався. Нарешті вгледів Чінкадавін грубу линву, що звисала збоку й мов кіт видряпався по ній із зеленою гіллячкою в руці.
А коли виліз так високо, що міг заглянути на поміст, ізлякався й мало не крикнув зі страху: недалеко стояла якась кудлата, чорна звірюка. Побачивши Чінкадавіна, вона такий зчинила галас, що ну-ну! – «О, потвора якась!» – думає індіанин, «ізроду ще такої не бачив і голосу такого дивного ще не чув, хіба бери й злізай.» Та на превелике його здивування оця потвора, схожа щось трохи на малу ламу, втихла й ласкаво почала вимахувати пухнастим хвостом. «Як бачу, ти не така страшна, мала потворо!» – думав Чінкадавін, вилазячи на поміст. Звірятко почало жалісно скимліти, наче прохаючи щось у нього й тертись йому об ноги. «От яке гарне сотворіння!» думає Чінкадавін, і почав гладити м’яке як вовна волосся звірятка.
Потім почав індіанин обережно ходити по помості й гукати, та ніхто не обзивався. Здивований ходив і оглядав він дивовижні й чудні, як йому здавалося, річ, при чому плечима був звернений до сходів, які йшли вниз. Зненацька, коли задивився індіанин на якесь велетенське колесо, штовхнуло щось його так сильно в плечі, що він так і розтягнувся на помості. Переляканий схопився миттю, оглянувся й задеревів: перед ним стояла якась друга звірюка з кривими рогами й здоровенною, довгою бородою. Потвора стала на задні ноги й намірялась удруге почастувати переляканого Чінкадавіна. Але цей із криком миттю вискочив на поруччя помосту й шубовснув у море. Та ледве проплив він кілька кроків, як учув за собою плюскіт наче б хто також скочив у воду й пливе за ним.
«Певно рогата потвора наздоганяє», думав Чінкадавін, пливучи з усієї сили. Чув лиш, як омлівають йому руки, як віддиху не стає в грудях, а потвора доплива щораз ближче й ближче.
Напружуючи останні сили, доплив він ледве живий до берега й без слова й без пам’яті повалився до ніг Миколи.
Як не промовляв до джури Микола, і гладив, і цілував, – нічого не помагало: Чінкадавін лежав непорушно мов неживий. Аж нарешті з неописаною радістю вчув Микола, що віддих у його друга стає правильнішим і побачив, що Чінкадавін поволі починає ворушитися. Так полежав індіанин хвилин кільканадцять і нарешті прийшов зовсім до пам’яті. Тепера почав він оповідати своєму панові, що за страшна пригода з ним сталася.
Як то побачив перед собою наче велику дерев’яну гору, а на ній три високих, високих дерева без листя й без кори та й безліч якихсь залізних обручів і багато іншого, якого зроду ще не бачив і навіть переказати не вміє. Та й про чорного, кудлатого звіря не забув і згадати, і про того останнього – рогатого й бородатого, що ледве втік од нього з життям.
Микола цікаво слухав свого вірного слугу та й сміючись пояснив йому, що те мале чорне звірятко – це звичайний пес, якого нічого було йому лякатися, а ота бородата потвора, – це цап, теж не такий страшний, як йому здалося.
З дальшого оповідання Чінкадавіна Микола догадувався, що корабель мусів був осісти на мілині, а його залога покинула судно й певно на човнах пробувала врятуватися. «Та де могли б причалити до берега ці бідолашні люди? – питав себе Микола.
Нарешті по довгих міркуваннях пригадав собі Микола, що східній вітер, який шалів підчас хуртовини, звернувся в противний бік, так що неможливо було нещасним допливти до берега, на якому саме він розкладав багаття. Вітер погнав бідолашних мореплавців у противний бік і певно вони або знайшли смерть у хвилях, або попали на струю, або як Бог допоміг, – причалили на один із островів, що цятками чорніли на заході.
«Що тут робити?» думає Микола. – «Нещасні люди з корабля або вже не живуть, або далеко-далеко звідси на якомусь дикому острові. Отже нема іншої ради, як рятувати з судна, що лише вдасться.»
«Та от біда: човна нашого вгнали цеї ночі розбурхані хвилі!» – бідкався Микола й тепера тільки відчув утрату байдака так болюче, як відчув це вранці Чінкадавін.
Та навіщо ж розум у нашого козака ! – Посумував трохи, а далі почав міркувати й таки вимудрував, чим би заступити човен. Пригадав собі, як з Полісся сплавами женуть до Києва Дніпром дрова й не раз він на провесні або восени ходив по них, закидаючи вигідно вудку й ловлячи рибу. – «От і ми спробуємо цеї штуки! Понижемо дерева й такого сплава зіб’ємо, що хоча цілого корабля перевозь на нім!» – думає Микола.
Не гаючи часу, послав він Чінкадавіна до дому, щоб той виготував харчів на день і приніс мотуззя й потрібне до будування знаряддя, а сам зістався на березі, щоб рубати дерева на сплав.
Тут тільки помітив Микола оддалік кудлатого собаку, що привітно вимахуючи хвостом, несміливо дивився на вдягнену в шкуратяне вбрання людину. Микола зрозумів одразу, що оця саме «звірюка» й переслідувала в воді переляканого Чінкадавіна. Страшенно зрадівши новому другові, він покликав зголоднілого собаку до себе й почав його гладити та годувати.
Уже вечоріло, як Чінкадавін вернувся з харчами. Повечерявши, до глупої ночі працювали наші острів’яне, хоч утомлені були страшенно. А як місяченько почав заходити й що-раз густіша темрява налягала на землю, тоді тільки Микола зі своїм другом, не чуючи ні рук, ні спини, лягли під деревом і заснули твердим сном.
А Кудлай (так назвав Микола врятованого собаку), влігся біля ніг Чінкадавіна, з яким уже встиг стоваришуватися, вірно сторожуючи своїх нових господарів.
Примітки
51. Подекуди на морі трапляються наче річки, що пливуть у певнім напрямі: це т. зв. морські струї.
52. Какаове дерево – півд.-американське дерево, овочі якого дають пахучі какаові зерна, що йдуть на вироблення шоколаду. Варячи зерна в молоці, одержують поживний та незвичайно смачний і пахучий напій.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 133 – 145.