9. Від’їзд до Європи
Вал. Злотополець
Обід у отамана Нової України. Знаряддя для колонії. Призначення нового отамана. Остання ніч на острові. Нова Україна востаннє вітає Миколу.
З незвичайною пошаною та співчуттям поставились англійські моряки до Миколи та його замірів, дізнавшись про його пригоди та непохитну постанову передати відкриту землю в володіння Української Держави.
І в значній мірі спричинилося до цієї прихильності суворе, вічно наражене на небезпеку життя моряків, де кожного з них могла спіткати недоля. Проте ще більше спричинилося те, що Українець не був уже сином нещасної, поневоленої нації. Ні, (і Микола це добре відчував у відносинах чужинців), він був тепера громадянином великої, могутньої, всіма знаної європейської держави!
Усей світ захоплений був велетенськими боями, в яких Хмельницький здвигнув Українську Державу. Не було тепер ані одного інтелігентного європейця, щоб не знав України й затаївши віддиху не стежив за нечуваним розвитком її титанічних сил.
Підчас розмов мореплавці давали Миколі найдокладніші описи незнаних йому з перебігу україно-польської війни подій, називали йому й навіть показували, на спеціально виданих для цього картах України, географічні місця їх відбування: Жовті води, Корсунь, Зборів, а особливо часто згадували нову столицю Вкраїни – Чигирин, бо він став тепера дипломатичним осередком усії південно-східної Європи.
Хто міг би переказати ті почуття, які обгорнули запорожця, слухаючи ці оповідання!
Це вже вдруге до нього, навіть сюди – на закинутий серед безкрайого океану острів, докотилася луна від брязкоту козацьких шабель, якими в кривавих боях виковувалась українська державність! І він з непереможною силою відчув одразу, що не тут, і ніде інде, тільки там – на Наддніпрянщині, де ще мало не дві тисячі літ тому Св. Апостол Андрій пророкував благодать Божію, вирішується доля Вкраїни.
І коли він оце відчув, – уся його так довго здержувана ніжність, уся сімнадцятилітня туга, – усе це злилось у одну непохитну постанову: крилами соколиними летіти до Рідної Землі, трупом лягти в боях за її самостійність!
А мореплавці, бачучи що ці звістки чудодійним бальзамом спливають на душевні рани вигнанця, оповідали йому, що тільки хто знав і чув про Вкраїну, й імена Хмельницького, Богуна та Кривоноса не сходили їм з уст. І особливо, як помітив Микола, притягала англійців гігантська постать Хмельницького. Вони оповідали козакові про нечувану його могутність, блискучі перемоги та дипломатичні зносини з чужоземними державами щодо поділу поваленої Польщі. На превеликий жаль, самі мореплавці не були вже вдома більш як два роки; тому вони з свого боку з незвичайним зацікавленням запитували Миколу: хто був Хмельницький? де провів дитячі літа? де він учився?
А коли Микола оповів їм спогади сотника Наливайка про
Її бій під Цецорою: як запалавши помстою за смерть батька, молодий Богдан врубавсь у саму гущу яничар, як зрадливо свиснув над ним аркан, полонивши завзятця-героя, – то, немов легенду в пережитих уже західною Європою лицарських часів, слухали англійські моряки це оповідання.
А очутившись од подиву, капітан, що був дуже освіченою людиною того часу, урочисто звернувся до Миколи:
– «Сер! ваш славний, завзятий народ відживив завмерлі вже всюди лицарські традиції! Він перший проголосив у Європі вільність, рівність, братерство, перший після еллінів та римлян утворив демократичну республіку! Великий дипломат, геніальний стратег стоїть тепера на чолі Вашої держави й блискуча будуччина відкривається перед молодою Українською Республікою. Дозвольте ж мені від імені цариці морів і також свободолюбної Англії щиро привітати Вас на відкритій вами й однині українській землі, яко першого її губернатора!»
Губернатор наш був сильно зворушений і в своїй не менш чемній відповіді запросив англійських гостей до себе на обід.
Потім капітан зробив поміри довжини та ширини о Нової України й зарисувавши його на двох лапах, віддав їх Миколі 80 всіма підписами присутніх, яко документи відкриття, залишивши собі копії для представлення англійському морському міністерству.
А тим часом усі кухарі з корабля під доглядом Чінкадавіна готували на подвір’ї печери пишний обід. І Микола, українським звичаем, був незвичайно гостинним господарем, особливо ж для цих так жаданих гостей.
Рівно о 11 годині, під зеленим склепінням кокосових пальм, розпочався цей вітальний і одночасно прощальний обід, бо вдосвіта другого дня Микола умовився з капітаном одпливти англійським кораблем до Європи.
І на скелі, що взносилася над подвір’ям, як символ згоди й братерства двох великих європейських націй, гордо маяли український та англійський прапори.
А на подвір’ї за двома столами розсілося веселе товариство: за меншим столом сиділи капітан та інші офіцери корабля й тут за господаря був Микола; за довжелезним другим, у святковім убранню, поважно хоч і трохи збентежений, господарював Чінкадавін.
Обід був незвичайно веселий. Микола вкраїнським звичаєм частував своїх гостей пахучими наливками та ромом. І гості пили за щасливу мандрівку, за гостинного губернатора й кілька разів, стояли лицем до прапора, вигукували голосне «Слава» на честь Великої та розцвіт Нової – України.
В свою чергу Микола пив за дорогих гостей та їх вітчину. Але останнього тоста він проголосив за нового отамана Нової України – Чінкадавіна. Той до сліз був зворушений цею честю, не зрозумівши одначе значення Миколиних слів: бідолаха й досі не знав, що незабаром надійде час розлуки з паном, час останнього, і то на віки, прощання.
Потім гості в супроводі Миколи та Чінкадавіна оглядали господарство та околиці, з цікавістю вислухуючи історію самотного життя без знарядь, без зброї, де все треба було винайти та здобути власною спритністю. І гості дивувались українській винахідності та впертості в осягненні намічених цілей, а також українській лицарськості в кількаразовій обороні безпомічних.
Сливе всей день, а потім і вечеря проминули отак у веселій товариській гутірці.
Того ж таки вечора Микола, як отаман Нової України, урядово повідомив капітана про загибель біля побережжя Нової України англійського корабля та про спроби врятувати бідолах розпалюванням багать. Він також передав йому знайденого в капітанській кабіні корабельного щоденника та інші документи.
Микола хтів віддати капітанові й знайдену в капітанській кабіні велику суму грошей, більш як 30.000 фунтів стерлінгів, прохаючи вернути це власникові, але капітан рішуче відмовився. Нарешті він згодився взяти для власника тільки половину цеї суми, умовивши Миколу не зрікатися законної частини своєї знахідки, бо ж гроші йому будуть потрібні на дорогу.
Отже Микола мав тепера величезну суму грошей – більш як 15.000 ф. стерлінгів. А що він обчислив, що на поворот до Вкраїни йому вистачить і 2000 ф. стерлінгів, вирішив ужити решту на устрій колонії. Того ж таки дня він закупив на англійськім кораблі для майбутніх колоністів багато хліборобського, теслярського та ковальського знаряддя, зброї й припасу до неї та насіння на засів, міркуючи, що іспанці підчас невільного перебування на Новій Україні, чимало допоможуть Чінкадавінові в його цивілізаційній роботі.
І Микола написав урятованому іспанцеві листа, в якому пересилав свій привіт та прохав у нього і в його товаришів допомоги для колоністів та для нового отамана.
Капітан мав велику потребу в харчах і власне тому він і приплив до острова. Отже він прохав Миколу продати харчі, та Микола козацьким звичаєм рішуче відмовився брати з своїх гостей гроші за їжу, дозволивши взяти з господарства всього, скільки їм потрібно буде на дорогу.
Коли все куплене Миколою майно вивантажили на берег, а харч одвезли на судно, англійці відпливли до корабля. Але капітан пообіцяв прислати за Миколою другого дня на світанню шалюпу…
Надходила ніч, остання ніч перебування Миколи на острові. Завтра цього самого часу його вже тут не буде!… І якийсь сум мимохіть обгорнув козакові душу…
Тисячі тяжких, болючих переживань витворили незримий зв’язок межи ним і кожною околицею, кожною річчю на острові. Все: і скелі, і ліс, і струмок, і побережжя – мали вже печать творчого духу Миколи, навіки одбившись у свою чергу в його власній істоті. Тепера надійшов давно жаданий час від’їзду, але мусів був рвати чотирнадцятилітні зв’язки, і невільний сум налягав козакові на душу.
І вже Микола скінчив листа до іспанця, вже давно виготував для Чінкадавіна особливу грамоту, в якій на підставі документа про відкриття острова, двома текстами: українським та латинським, оповіщав до загального відома, що о. Нова Україна належить Українській Державі і його тимчасовим отаманом призначено Чінкадавіна. Але він усе ще не зважувався оповістити про свою постанову нового отамана.
Тим часом, побачивши що Микола вже увільнився, підійшов до нього Чінкадавін. Безліч сьогоднішніх вражень збила його з пантелику, але він своїм чулим серцем відчув, що коїться для нього навкруги щось недобре. Проте, поки Микола писав, він тактовно державсь осторонь, але тепер із щиросердністю первісної натури, хтів попитати пояснень у свого пана.
І вістка про завтрашній від’їзд Миколи вразила його мов громом. Бідолаха не міг навіть і уявити можливості! розлуки зі своїм порятовником. На всі доводи, на всі умовляння, він одказував із сльозами на очах:
– «Чінкадавін їде з своїм отаманом! Чінкадавін воюватиме його ворогів! Чінкадавін умре без отамана!»
Микола був до слів зворушений, але непохитний. Він вивів Чінкадавіна на прибережну скелю, звідки здалека при місячнім сяйві виднілося море.
– « Друже Чінкадавіне! мій вірний, любий джуро!» промовив він зворушено, взявши індіанина за руку і вказуючи йому в далечінь, де лежав його рідний острів. – «Там твій народ! Там твоя батьківщина! Там усі твої! Ти відчуваєш оце?» І Микола дійсно відчув, як непереможне тремтіння пройшло по всьому тілу джури Тоді він продовжував далі:
– «Ох, ти ще не знаєш, що то таке туга за рідним краєм! – Це гірше за смерть!… Гірше за муки!… І я, вірний мій друже, врятувавши тебе від смерті, не хочу, щоб ти повільно конав на моїх очах на далекій для тебе чужині!»
Кілька хвилин панувала тиша. І серед отієї тиші кожна з цих благородних натур вела глибоку, внутрішню боротьбу з собою, і одно й друге готове на саможертву.
Микола озвався перший:
– «О як би ти знав, як мені самому тяжко розлучатися з тобою, мій друже і мій брате!»… промовив він через силу, а голос йому тремтів од зворушення.
Що ж до Чінкадавіна – цей колишній дикун-людоїд давно вже захлинавсь од ридань. І зненацька, в якімсь несвідомім пориві, вони кинулись одно одному в обійми…
Довго, довго розмовляли тої ночі в своїй печері Микола та його джура. І Микола сидів на стільці, а біля його ніг, обійнявши йому коліна, втопивши йому в очі журливий зір, у німім одчаю перебував Чінкадавін.
А Микола давно вже передав новому отаманові і бумаги, і всі справи, і 8000 фунтів стерлінгів грошей, та проте ніхто з них не думав тої ночі про відпочинок. І перші досвітні вогні застали їх у тім самім положенні: біля ніг Миколи сидів тяжко засмучений джура, ще міцніше обійнявши йому коліна.
Зненацька почулися в далечині людські голоси: це прийшли за Миколою послані капітаном матроси. Надійшла хвилина від’їзду. Микола вирвався з обійм. Востаннє окинув оком печеру, подвір’я, лам і, вхопивши клунок з речами, в супроводі Чінкадавіна вибіг посланцям назустріч…
Уже розвиднялося, коли Микола з невтішним джурою поспішали разом із матросами до затоки. При березі стояла шалюпа готова до відплиття. Микола передав туди свої річі. Офіцер з шалюпи прохав поспішати, бо саме починався відплив моря.
Надходила найтяжча хвилина. Обгорнуті тяжким жалем, ні Микола, ні Чінкадавін не могли говорити й лише стискали одно’дного в обіймах. Нарешті Микола одірвався й ускочив до судна. Шалюпа відпливла. А на березі, затуливши руками лице, непорушно стояв Чінкадавін, мов гранітова статуя відчаю…
Пливучи за відпливом, шалюпа летіла мов стріла. А коли вже була вона гонів за двоє від берега, щось наче здригнулося в закам’янілім Чінкадавіні.
– «Прощай, мій любий пане! Прощай, мій порятовнику!» гукав він крізь ридання, простягаючи до Миколи руки. – «Я навчу діти свої молитися за тебе! І перші слова, яких вони вмітимуть, – це будуть солодкі імена: твоє та нашої спільної тепер Вітчини!»…
Ці останні слова були вже ледве чутні: їх уловив тільки Микола. Ранковий вітер збив хвилю Низьке судно хитаючись раз-у-раз та поринаючи межи хвиль, було вже сливе коло самого корабля; берег зник із очей…
На кораблі чекали лише Миколу. А коли він прибув, з наказу капітана матроси напнули вітрила, зараз же підняли якір і корабель одплив…
А Микола зворушений до сліз нерухомо стояв на помості, на віки прощаючись із такою чужою колись, і такою рідною тепер землею. А коли пропливали затоку Порятунку, раптом розкинулася перед мореплавцями така картина на крутобережжю: а жовто-блакитним прапором у руках прибіг саме туди Чінкадавін, а біля нього були всі лями й пес, немов прощаючись у останнє з Миколою.
На щоглі корабля у відповідь підняли також прапора: Англія віталася з Новою Україною. А острів зникав із очей. Тільки на крутобережжю маячів іще Чінкадавін: так само непорушний, так само посилаючи в далечінь останнє, мовчазне прощання…
Примітки
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 184 – 191.