Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Дві літератури нашої доби / Криве дзеркало нашої літератури

Дві літератури нашої доби

Криве дзеркало нашої літератури

Дмитро Донцов

У Бодлера є чудовий вірш – Les Phares (Морські ліхтарі). Дефілядою пересуваються перед поетом великі тіні: Рубенса, Леонарда да Вінчі, Мікеланджело, Ватто, Гойя, Делакруа, Вебера – з їх поривами та екстазами, молитвами та богохульством, плачем і викликами. Ці екстази й молитви – один величний Те Deum на честь творця, луна з тисячі лабіринтів, крик повторений безліччю вартових, гукання ловців, заблуканих в пралісі; це – морські ліхтарі, що кличуть нас з далеких маяків; гвалтовне ридання, що з віку у вік виривається з людських грудей, щоб завмерти на порозі таємничої вічності, якої безнастанно шукається і ніколи не знаходиться…

Багато було на Заході ловців заблуканих в пралісі. Багато їх було й в літературі, не лиш серед тих, кого називає Бодлер; які шукали загадки життя, а ненаситне стремління людини вирватися з гущавини дочасного – представляли в несмертельних типах: в їх мріях і пристрастях, в болях і терпіннях, в упадку і в злеті.

Ці типи знані кожному, ознайомленому бодай побіжно з світовим письменством. Але, коли ми спитаємо себе – як відбилися в нашій літературі ті стремління? Які типи створила вона? Де, на яких маяках мерехтять наші ліхтарі, вказуючи путь заблуканим? – не легко буде відповісти.

Помилкою було б твердити, що не було в нас і нема тих провідних вогнів. Та на загал – коли великі типи світової літератури (разом з її проблемами) захотіли б себе розглянути в дзеркалі нашого письменства, то побачили б часто свою карикатуру. Неначе той неборак, що нагло опинився перед видовжуючим або розтягуючим кривим дзеркалом: він не пізнає самого себе, а глядачі заходяться сміхом.

Таке криве дзеркало є і наше письменство.

Не думаю тут обійняти цілості зачепленої теми. Хочу лиш кинути кілька порівнянь і прикладів. Напевно вони викличуть в пам’яті читача багато інших.

Кому напр. не знана трагічна постать лицаря з Ля Манчи? Оборонця покривджених, ненависника гнобителів, забіяки, адоратора Дульчінеї, розмріяного поета шляхетного чину, заблуканого в спрозаїченім світі, – хто не знає Дон Кіхота?

А як ця постать відбилася в дзеркалі нашого письменства?

Бачимо це в «Дон Кіхоті з Еттенгайму» Я. Галана. Що болить героя Сервантеса? Те, що замість з лицарями, йому доводиться битися з вітряками і з шинкарями, а замість ворожі груди – проколювати шпагою винні бурдюги. Він сповнений жаги чину, шукає небезпеки, напруженої атмосфери змагання. І не знаходить того всього в світі, залюдненім череватими Санчами та їх віслюками… Звідси трагедія лицаря сумного вигляду, трагедія – нехай анахронічного, але все ж – героя серед філістерів.

А в чім трагедія українського Дон Кіхота? В чімсь зовсім протилежнім. Зроджений серед напруженої атмосфери боротьби, він тужить за втечею від неї в тихий затишок. Висунутого долею в перші лави борців з Наполеоном, князя Енгієнського, Дон Кіхота з Еттенгайму, душить мов рибу на березі – гостре повітря тих незвичайних часів. Він зовсім не хоче тої боротьби, якої шукає лицар Сервантеса. Розпечене повітря бонапартівської Франції приголомшує його ніжну вдачу. Він, рояліст, терпить не так через те, що не може скинути з трону ненависного узурпатора, як через те, що взагалі мусить братися до цієї справи; через те, що в світі панує жорстоке право війни, огидне його перечуленому серцю. Для іспанськоро лицаря замало було в світі зла, яке так прагнув поборювати, для нашого – забагато, щоб можна було втекти від нього.

Такі, як цей Енгієнський князь, й інші Дон Кіхоти української «драми». Сумують вони, що в житті треба бути «вовком»; летять думкою до «оливкових гаїв», питаються – «чого це в світі стільки крові ллється»?, та філософують на тему: «Та навіщо ж ми родимося? Хіба, щоб померти?» Так мало вабить їх поезія життєвих змагань.

Є тут принци крові, старі вояки революції, якобінці, а виглядають всі мов знеохочені життям кандидати на самогубців. І автор нас хоче переконати, що це головний штаб монархічної еміграції, яка видала таких типів, як Жорж Кадудаль, яка завзялася повалити корсиканця в Парижі! Гортензія Богарне, мати Наполеона III, цікава й смілива жінка, представлена в українській «драмі» солодко-безпорадною, рідною Марусею. Сам же ж князь не тільки жити, а й вмерти не вміє. Хто читав, з якою глумливою ноншалянцією клали свої голови під гільйотину французькі аристократи доби терору, той ніколи не повірить, що князь Енгієнський Галана, який при арешті «ховає обличчя в долоні», – що він француз революційної епохи, а не український інтелігент часів Квітки-Основ’яненка.

«Нехай тут на землі – міркує князь – панує ще мерзота та насильство, а прецінь вже родяться Дон Кіхоти… Малі та слабенькі і… може смішні (бо люди сміються… із слабого). Та з літами почне зростати їх кількість» (кількість «слабеньких») і на землі залунає «пісня перемоги людини» (?). Очевидно, отої слабенької… Кількість слабих, як антидот на якість сильних, – чи є в цій карикатурі щось з незабутнього образу іспанської і світової літератури?

Правда, що герой Сервантеса порушується в нереальному, оманному світі, але він сам – з глини борців і героїв зліплений. Він може наосліп, з нерозуму пролляти кілька бочівок червоного вина замість крові, але вірить, що це кров ворогів і не нарікає, що світ повний вовків. Дон Кіхот український – неврастенік, а щодо своїх ідеалів сумовита копія Санча Панса. Останній бо теж зачисляв себе до «слабеньких», теж шукав спокою на самітнім острові.

В тиші кабінету снив Дон Кіхот Сервантеса про бурхливе лицарське життя. Дон Кіхот з Еттенгайму – серед дії, якої є осередком, мріє про затишний кабінет. Один – герой серед філістерів, другий – філістер серед героїв… Український автор вибрав собі на героя не того, хто сам, по волі, йде на змаг, лише того, кого тягнуть проти волі на Голгофу. Герой Сервантеса не знав, що то є сумнів. Герой Галана не знає, що то є певність: серед безнастанної рефлексії його пригноблює його завдання.

В іспанця – лицарська погорда до утилітаризму, погоня за оманами, бажання протиставитися цілому світові, може трохи смішний ідеалізм, але це та смішність, про яку говориться, що лише один крок відділяє її від величного… В українця інакше: життєві страхіття йому не правила гри (як для його прототипу), лише – кінець світу. Один хоче покорити світ активною силою своєї відваги, другий пасивним опором, масовою продукцією виродів (кількістю «маленьких» і «слабеньких» Дон Кіхотів). Це «герой» позбавлений всіх прикмет героїзму, бездраматична драма.

Як зауважив один з наших знаних авторів в критиці на цю драму (ч. 284, 1928 р. «Діло»), трагедія українського Дон Кіхота полягає в тому, що «історія велить йому бути героєм», а він не може забути, що він людина… Чисто наше рідне протиставлення героя – людині!… його драма – «велике питання, пощо ллється стільки живої крові?» Можливо, що це питання велике, але певно, що його ніколи не ставляли собі великі постаті західної літератури, чи життя – ні Дон Кіхот Сервантеса, ні Макбет, ні Цезар. Їх проблематика була складніша і цікавіша.

Мала західня література і модерних Дон Кіхотів, маркіза Лянтенака («Рік 1793» В. Гюго), шевальє де Туша (повість Барбе д’Оревільї) та ін. Це персонажі добрі, чи злі, але завжди цікаві. Їх відповідники в нас – шляхетні до млості, але нудні й не інтересні.

Ось другий аспект людської драми: конфлікт героя з чужинцями. Ось Самсон. Всі його знаємо з 1-ої книги «Суддів» (ХІІІ-ХVІ). Завзятий войовник. Бере за жінку філістимку. Спершу одну, потім Далілу. Але не заступають вони йому його ідеї. Зраджує Далілі таємницю своєї сили, але не з надмірного кохання, лиш – як стоїть в Біблії – тому, щоб відчепитися від неї, бо докучала йому. Не забував біблійний герой, що є назореєм, помазанником Божим, що супроти свого Бога має первіші обов’язки.

А як ця постать відбивається в нашім літературнім дзеркалі? Ось маємо українського Самсона (Дм. Николишин, – Самсон, Коломия 1928, «Дружність»), і є він зовсім інший! Кохання в нього на першім плані. Побачивши Далілу, відразу залюблюється в ній:

«Я біля тебе, саронська квітко, і віддаю себе у твою владу. Немає в мене сили, єсть тільки кохання… Приказуй мені, я все зроблю! За твій усміх привітний цілую твої ноги біленькі» (стор. 46).

Мова і ментальність, які дуже різняться від мови і психіки біблійного героя. Це скорше Андрій Бульбенко, лише що Гоголь не робив би зі свого чулого аманта назорея.

Біблійний Самсон сам просить відвести його до храму філістимського, щоб під його звалищами поховати себе і ворогів. Український Самсон, вірний своїй пасивній вдачі, сам не впадає на таку думку. Філістимці хочуть виставити його на глум в храмі, і аж тоді родиться в нього думка, не знати – помсти, чи самогубства (стор. 110). Так драма назорея перемінюється в драму зрадженого коханця. Без біблійної проблематики, без біблійного трагізму.

Подібно змінено постать Даліли і Самсонових ворогів. За гроші, стоїть в Біблії, зрадила Даліла Самсона, з намови земляків – філістимців. Може, а може й ні (Леся Українка напр. приписує їй патріотичні мотиви). В кожнім разі жінка, що відважується на двобій з Самсоном (незалежно від мотивів) – мусить бути небуденна жінка! Це ж типовий «вамп», як кажуть тепер, «демонічна жінка», як говорили в минулому віці. І такою виглядає вона не лише з скупих, хоч повних експресії рядків біблійного оповідання, але й на образах Рембрандта і Ван Дейка, в творах Ібаньєса. Але не в нас.

У вступі до українського Самсона пише український критик: «Тут Даліла не біблійна хитра, підступна жінка – перелюбниця… Це молода, палка дівчина, що тужить за красою… закохана в силі Самсона». Лише «філістимський співець топче її незрадливе кохання і пускає в безвість століть про неї славу хитрої, підступної і зрадливої перелюбниці». Що Даліла обтяла Самсонові волосся, щоб позбавити сили ворога свого племені, – це автор уважає за наклеп.

Засильні і заскомпліковані це для нього почування. В української Даліли все простіше. Вона просто хотіла «причарувати» до себе свого Самсона його «спаленими кучерями», щоб ще її міцніше кохав. Тай вже! Ось чому обтяла вона тії кучері, а не через що інше. Що з того вийде халепа для її коханого, вона й не знала.

Типова українська «драма», де попадається в драматичне становище проти волі «героя» (героїні), нехотячи, як миша в лапку. Замість свідомої свого трагізму постаті – необачна кізка, що з пустоти ніжки собі поломила. Замість блискучої мети, як в біблійної Далілі, – наша рідна Маруся, що чаром-зіллям Гриця до себе приворожує. Порівнюючи з героїнею з «Книги Суддів», – постать «гуманіша, людяніша і чистіша»… Але й – дрібніша, нецікавіша, без глибшого трагізму.

Подібно, як в «Дон Кіхоті» Галана, і тут «людина» протиставляєеься «героєві». В обох випадках «герої» протестують, що їх історія (в Галана), або легенда (в Николишина), вирвала з круга їх особистих інтересів і дрібних пристрастей на широку воду великих подій. Галан – негативні постаті обдаровує своєю симпатією. Те саме в драмі «Самсон», а дружинників Анхуза, які зловили Самсона (і тим прислужилися своїй землі), ганить автор за те, що «напали зрадою» на свого противника.

А ось український Антей. (М. Чернявського в «Черв. шляху» ч. 1 1928). Антей – на смертному ложу. Але коло нього кам’яна Соломія, не Оксана, що є символом Геї. Батько Геї-Оксани бідкається над ліжком конаючого:

«Ой, доню моя, доню! Не судилось, щоб ти тріпотно-пестлива, щиро-чутлива, ластівонько моя… стала при ліжку Антея нашого в його останній час. Коли б ти була при йому, ти була б тією землею, з якої він чудодійно набирав би сил до життя… Оксано… дитинко моя любая, зозуленько безпорадная… Антей… був би живий… Твоя теплота духова загоїла б усі його рани!…»

Знана є легенда Антея, сина Геї-землі, з якої він черпав свої сили до борні. Але чи ви пізнаєте велику елінську мати-сиру землю – в оцій «тепленькій» Оксані «Червоного шляху»? Чи пізнаєте забіяцьку Гею, що підняла меч на свого сина-мужа Урана? Що породила титанів, циклопів, гігантів, Еріній? Чи пізнаєте її в отій «тріпотно-пестливій, щиро чутливій ластівонці» М. Чернявського? І чи могла привести, на світ і викохати Антея, завзятого войовника – оця «зозуленька безпорадна»? Або надхнути його «чудодійною силою»? Смакувати в оцій Геї може хіба людина з зіпсутим смаком. Мені оця «Гея» смакує як склянка чаю, де замість двох, кинуто десять кусників цукру. До античної Геї вона подібна так, як до біблійної українська Даліла, або до іспанського – український Дон Кіхот.

В кривому дзеркалі!

До непізнання відбився в тім дзеркалі і тип надлюдини Ніцше. В Ніцше він – надлюдина, у Вннниченка напр. – підлюдина. Ніцше проповідує любов до дальніх. Винниченко – любов до ближніх, до самого себе, до свого тіла і до його розперезаних інстинктів насамперед. В автора «Заратустри» – це blonde Bestie, в автора «Щаблів життя» – це «вільна скотина». Ніцшівський тип в західній літературі – це Глян з «Пана», в нашій – Мирон з «Щаблів життя». Там – брутальний, веселий і страшний гравець. Тут – глупо-цинічний і розпусно-похітливий балакун.

Трохи інші, але теж скривлені «надлюди» О. Кобилянської. Ніцшеанцями є герої Кобилянської тільки для того, хто не знає або Кобилянської, або Ніцше. Легенду про «ніцшеанство» О. Кобилянської добре розбиває Л. Луців (О. Кобилянська і Ф. Ніцше ЛНВ 1928 т. І і II).

Коли підійдемо до одного з архітворів нашої літератури, до «» Франка, то і в нім не знайдемо чистого дзеркала для тої постаті. Очевидно з більшим розмахом і з величезним хистом, але впав тут автор в ту саму помилку, в яку впали – в інших сюжетах – «менші боги» нашого письменства. Взято світовий сюжет, взято зміст легенди, до якої не міг допасуватися наш погідно-супокійний темперамент. Твір утратив на цілісності у вічній борні чужого, запозиченого змісту з іншим трактуванням автора.

Його пророк виказує риси, які – на тлі біблійного оточення – виглядають анахронізмом. Чужий пророкові сумнів українського Мойсея – нащо він звабив свій народ фантастичним маривом ідеалу? Чи не ліпше було б лишити жидів у Єгипті?

Франків Мойсей – роздумує, чи є взагалі на світі той Бог? Чи це не фантом гарячкової уяви? Він питає себе, чи варта – «строїть пляни не в міру до сил»? Чи не зажартує з тих божевільних пророчих планів – раціоналістична «логіка фактів»? Чи варта йти за таким Богом, що наказує підняти меч на «приятелів і братів», хоч би й Богові немилих? Чи варта шкурка за виправку, і чи не злочин губити в пустельній мандрівці тисячі люду в ім’я непевної фантасмагорії? В Біблії пророк, людина віри, тут – раціоналіст.

Цікаво м. і. прирівняти нашого раціоналіста – до англійського раціоналіста, Бернарда Шоу, який опрацював ту саму тему в драмі «Свята Іванна» (Saint Joan), яка теж була Божим пророком і провідником свого народу, що визволила його від єгипетської тиранії Великої Британії; що була Мойсеєм Франції.

Раціоналіст Шоу, очевидно, не вірить, щоб голоси, які чула Жанна д’Арк, були голосами Бога. Але він вірить, що Жанна в них вірила. Подібної віри щодо свого Мойсея – не має Франко. Не вірить Шоу і в чудо, але вірить в його існування для віруючих. Його Свята Іванна ні хвилини не сумнівається у великій своїй місії – врятувати свій народ. Мойсей Франка – сумнівається в своєму посланництві. Погрози кількох дурноватих хлополапів, Датана й Авірона – зм’ягчують серце Франкового Мойсея, будять в його душі сумнів навіть в самім існуванні Єгови. Жанні Шоу – не видерти сумніву навіть на кострищі. Ніяка «логіка фактів» не переконає її, що вона не має рації. Мойсей в спідниці вийшов більшим мужчиною з-під пера британця, ніж Мойсей мужчина з-під пера українця.

Подібно опрацював Жанну д’Арк і Дельтейль. Його пророчиця «ніколи ні в чім не сумнівається». Мойсей Франка лякався «логіки фактів». Жанна Дельтейля каже, що краще від логіки фактів є «маленьке зерно безумства» (стор. 62). Вона не має «нудкого серця» (fade coeur), що б’ється, на жаль, в грудях українських прометеїв.

Ось знов постать Дон Жуана. На думку Стендаля, Дон Жуан не знав ніколи насолоди, солодких мрій, або оман розніженого серця. Він просто тішився, що скоряє собі чужу волю… Такий цей тип в західній літературі, в Гамсуна («Пан»), в Монтерлана (Le Songe). Француз Д’Оревільї уявляє собі Дон Жуана наче «того люципера, що любить душі ще більш, ніж тіла». Це надає тій постаті демонічної принади. Для українця Винниченка («Щаблі життя», «Сонячна машина» і пр.) Дон Жуан – це розентузіазмований павіан. Інший демонізм йому недоступний.

Карикатурою є наші Прометеї! В старогрецькім міфі, або в Есхіла, Прометей передусім ворохобник, бунтар, що піднявся на свого пана. Прометей належав до титанів. А титани – це були дикі неокресані сили, не визнаючі над собою ніякого права, що йшли за голосом власних забаганок (утроба, яку прилітав роздзьобувати Прометеєві орел – була в греків символом пристрасті). До зухвалого вчинку жене його свавільна вдача, а гордість не позволяє скаржитися навіть прикутому до скелі.

Такими були Прометеї західної літератури. Має щось з тої пихи Прометей Гете, що проти волі свого пана хоче

«Zu geniessen und zu freuen sich

Und dein nicht zu achten

Має щось з того Прометея Макбет, Валенштейн, Брут, Марія Стюарт. Кожного з них, як «морського вовка» Джека Лондона – «опанувала така невгамонна лють (на долю, на перешкоди), що не залишала часу на сум». Іншими словами, така жага здійснити свою мрію, що геть щезали перед ними взгляди на свій біль і своїх ближніх. Щоб лиш видерти вогонь з рук заздрих олімпійців.

І саме того моменту немає в українського Прометея. Навпаки, його «опановує такий невтішний сум, що не залишив часу на гнів». Наш Прометей – ніжний лірик: «На стрімчастих скелях, де орли та хмари, гей там розцвітали грози», що тримав їх в своїй твердій десниці Зевес громовержець. Вирвати їх? Завелике зухвальство! Тичинові Прометеї замість того просять:

Із долин до неба

Простяглися руки:

О, позичте грози,

Зливної блакиті!

Враз

Вниз

Впали краплі крові.

І ця кров умлівіч зміняє нашого Прометея в лірика. Порив щезає, лишається сум і рідний філософський рефрен. – І нащо світ такий жорстокий?

Звучить цей рефрен і в Олесевім вигнанці Прометеї («Вільне козацтво» 1927 ч. 22):

Закопаний в землю лежу я тут роки,

Тут тліє мій мозок і серце моє,

в тій труні, що до неї прикутий й він, мов Прометей до скелі. «Устати б, розперти, розбити труну»? Коли ні:

Не можу! Не хочу! О любі, о милі,

Не можу вернути в свою сторону!

Ось так звучить голос, хоч і закутого, але титана в українській інтерпретації. І ця інтерпретація не передвоєнна, а найновіша.

Також свіжою є й інтерпретація Вал. Поліщука, цього типового «просвітянина» з маскою революціонера («Життя і революція» 1927 ч. II). Вже сама назва чого варта – «Муки Прометея»! Крім «мук», нічого він в тій постаті не бачив. «Я тілом ізнеміг і дух мій знемагає», скаржиться український Прометей, який деінде є якраз символом непокірного духа! «Утома й страждання над міру», – ось над чим бідкається Титан, і дуже тішиться, коли до нього приходить його «любка Азія». З криком: «Чудова люба, пригорни мене», кидається недойшлий герой в жіночі обійми. Налякана дитина, що з криком хапається маминої спідниці, – такий тип велетня-богоборця дає нам комуністичний революціонер.

Прототипом оцих наших Прометеїв був мабуть незабутній «Прометей» С. Воробкевича (Руське письменство, Твори С. Воробкевича т. І, стор. 65). І його, мов Прометея, дзьобає «той птах» навісний, але не збирає хвилею його гнів, не заслонює його смутку. Біль шарпає серце, та не будить протесту. Замість нього – лиш «думки жалібненькі і пісні рідненькі» та «сльози гарячі, дрібненькі із муки гіркої під небо злітають»…

З тим жалібненьким-рідненьким Прометеєм сміло можуть йти в парі наша «тріпотно-пестлива» Гея, заплаканий Дон Кіхот, або перечулений Самсон.

Байронів Прометей знає лише «німе терпіння» (на інше не позволяє йому його гордість) і погрозу: найбільше боїться він, щоб не почуло небо його стогону, бо це знак слабості. Український «Прометей» – реве, стогне, квилить і заводить немов десяток лірників на відпусті.

І навіть в тих наших авторів, що глибше уняли постать кавказького в’язня, «злочин» його полягає в тому, що хотів полегшити долю покривджених (їх тілесні недомагання). Натомість в англійця – цей «злочин» в тому, що він навчив людей «черпати свою силу у власній душі», пізнати «божественну сторону» людської природи; що він «насмілився ставити чоло» Зевесові і – «вмираючи, перемогти» його.

Поминаючи Прометея Шевченка («»), який «сміється» над Зевсом, чи Лесі Українки («»), в якої Прометеїв вогонь «висушує сльози» дівчини, яка йде його слідами, – майже всі наші Прометеї карикатура на на цю велику постать…

Перенесеною на соціальний грунт, стрічаємо ідею прометеїзму в «Сонячній машині» Винниченка. І знов в тім самім стилю! Волі і незалежності не можна подарувати народам, чи класам. Якщо вони самі не вирвуть собі волі і незалежності, то тих великих скарбів вони ніколи не посідатимуть. А коли їм ці скарби заофірує якийсь доброчинець, то вони незуміють їх використати і залишаться рабами. До тих рабів і належать Винниченкові Прометеї, або Інараки, як він їх називає, борці за «новий лад» для упосліджених. Як в тих віршах Тичини, вони хочуть дістати волю в подарунку, від винахідника чудодійної сонячної машини, яка без ТРУДУ, праці і змагань – всіх відразу вчинить щасливими. Ось де соціальний ідеал українського Прометея! Не дурно ж сам автор характеризує своїх Інараків як людей «з добрими надіями і з слабими нервами».

Їх ідеал нового ладу – це «лежати… десь у височезних горах і дивитися в небо», або в «тихій затишній хатині»; а їх ідеал щастя – це «кинути вороже напруження» борні і жити «без крові, без боїв, без великих встрясень». Аби лиш туркотіла собі та сонячна машина, яка для всіх робила б, яку для всіх хтось винайшов.

Або взяти й постать Агасфера, Вічного Жида. Опрацював цей сюжет в нашім письменстві Олекса Стороженко в «Марку Проклятім», і очевидно зукраїнізував його. Належу до адораторів Стороженка. Люблю його поему з її такою свіжою для степовика інтродукцією, з її подекуди міцними драматичними моментами. Але й ця українізація того світового сюжету скінчилася його – ампліфікацією…

Є різні версії Агасферової легенди. Одні засуджують його на довічне блукання за те, що позволив собі штуркнути Христа. провадженого на Голгофу; другі – за те, що відмовив йому перепочинку в своїй домівці. Але всі проклинають у «Вічнім Жиді» того, хто згрішив проти Бога. Стороженків Марко, натомість, тиняється до кінця світу за те, що зарізав своїх коханок і мати, за помсту особистої кривди. Марко – це «ледар завзятий» народніх переказів, а його провина позбавлена філософічної глибини.

Агасфер за гріх проти Христа – чекатиме його другого пришествія: заохочуваний Агасфером йти хутчій на місце страти, легендарний Христос відповів – «Я піду, але ти чекатимеш тут, аж я верну». Доля Вічного Жида зв’язана трагічним ланцюгом з одним з найяркіших переказів людства, з легендою християнства, кара Агасфера співмірна з провиною. Але нема цієї співмірності в Марка Проклятого. Як і в згаданих інших типах нашої літератури, чужа нашому темпераментові ідея, механічно прищеплювалася на несприятливий малоросійський грунт, де з неї виходило зовсім щось інше. Замість «Вічного Жида», символу вічної неприкаяності жидівської раси, її трагічного конфлікту з християнством, – конфлікту двох ідей, маємо «Вічного Хохла», з його хаотично-неумотивованою трагедією «ледаря завзятого».

Коли перейдемо до наших історичних, але зінтернаціоналізованих типів, побачимо те саме. Напр. Мазепа. Дещо присвячено цьому типові і в нашій літературі. Але коли порівняємо те все з яскравими легендами Байрона, чи В. Гюго, то блідими вийдуть наші сильветки тої постаті, нереальними, виідеалізованими, ніби без крові і м’яса. Поемі Сосюри «Мазепа», позбавленій глибшої ідейності, далеко до тих взірців.

Цікаво, як переломлюється в психіці українського декадансу легенда козацтва та її типи. От напр. взірцевий під тим оглядом Сірко Черкасенка («Про що тирса шелестіла»). Очевидно, не знайде в нім читач проблематики Валенштейна, або Коріолана. Проблематика «Сірка» – типово українська, та сама, що і в князю Енгієнськім Галана. Це «боротьба двох первнів – звірячого і духового», при чім оба розуміються чисто по-українськи: «звірячість» – те все, що сполучене з насильством і проливом крові, хоч би навіть за рідний край (стор. 38, 41, 49, вид. «Чайки»), «духовість» – це стремління до «святого й тихого спокою», це «незлобне серце», бажання «обняти… всіх людей, і ворогів, і друзів» (стор. 49, 84).

Бажання слави, непосидючість лицарська, її цілі, – все, чим робить нам привабливим Рільке свого Карла XII, Кіплінг своїх героїв, Гюго свого Мазепу, – все те для євнуха «Сірка» «омана для дурноголових» (85), нарушення закону любові до (татарських) ближніх. Найвища мораль Черкасенкового січовика, як в Дон Кіхота Галана, або Винниченкових Інараків, чекати тої години, коли то «запанує згода й спокій, не буде ворога, а будуть всі братами» (101).

Хто знає нашу історію, той признає, що такий Сірко – це карикатура історичного. Загляньте лиш хоч би в кореспонденцію Сірка, напр. в його лист до хана кримського з приводу пограничних непорозумінь (Н. Маркевич История Малороссии, Москва 1842 т. III стор. 123 і слід.). Зовсім інше обличчя глядить на нас звідси. Він ганьбить хана за нічний напад на сонних січовиків; за те, що «не по-кавалерськи» поступив з ними; згадує, як мусіли козаки «по-рицарськи» віддати татарам «вет за вет» за зневагу; з іронією випоминає ханові, що не зустрів козаків в Криму як «гостей і добрих кавалерів», перепрошуючи ханську мосць за «турботи», спричинені їй «гостиною нашою», але зазначуючи, що здавна українці «за недишкреції недишкреціями платити обикли», бо те наказує їм «немерцающая слава козацькая» і несмертельні діла «хвалейних предків наших»…

Якою свіжою, людською, тріскаючою силою, гумором і радістю життя, – видається мова історичного Сірка в порівнянні з мовою гістеричного Сірка нашої літератури!

Так, як свіжішими і цікавішими є козаки Меріме чи Деруледа в порівнянні з нашими в літературі.

Прошу прочитати ці рядки:

І блискавки орлів майнуть понад границі –

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І наїдяться тіл і крові ся нап’ють.

І крила на спочин звйтяжницький складуть,

Коли гнобителів почувши смертний подих,

Натхненно прогримить ясна сурма свободи.

Не скорше… Це з «Пана Тадеуша» Міцкевича, рік 1812 (пер. М. Рильського). А чи подібні мотиви (ціла життєва філософія!) знайдете в автора Сірка чи Дон Кіхота? Хоч тема цього уривка з «Тадеуша» менше більше та сама, що в Сірка чи Дон Кіхота – виправа проти ворогів.

Цікаво, що навіть наші власні динамічні сюжети, безбарвні в руках українців, стають в руках європейця – архітворами, повними темпераменту і глибокого змислу. Як наші літературні сюжети в Меріме, Байрона, Гюго, Рільке, в європейській музиці (Ф. Ліст). Небезпечний знак для нашої інтелігенції!

Певно, що є в нашій літературі виїмки, які інакше трактують згадані теми і типи. Маємо іншого (як звичайно) Лесі Українки, або Дон Жуаників Черемшини, маємо навіть того самого Черкасенка іншого Прометея, маємо непокірних стоїків Стефаника, нарешті маємо – недоціненого досі – Шевченка, якого «вічні хохли» й тепер обкраюють під свою мірку. Але це виїмки, нехтувані публікою, а загальний тон – інший; той власне, який можна пізнати з наведених тут прикладів. Бо хоч і є вони Stichproben, але в високій мірі характеристичні не лиш в нашім письменстві, але й в журналістиці, політиці, цілім нашім способі думання.

Автори можуть застерегтися(м. і. так і робить автор «Про що тирса»), що вони не обов’язані триматися певного взору в інтерпретації своїх типів, або історії. Типи світової літератури беруться, мовляв, авторами тільки як «живі символи до втілення певних ідей», «епоха й історичні події… лише тло, на якому оживають… власні образи» поета. Певно, але не до всякого тла пасують «власні образи» поета. Виводити на тлі революційної Франції – енгієнського неврастеніка, а за символ пацифіста XX віку брати січового отамана, – смішна й недопустима річ.

Коли Фауст звіряється Духові, якого викликав, що так близьким і рідним чується йому, той гордо відповідає: «Du gl’eichst dem Geist, den du begreifst, Nicht mir!» (Подібний ти до духа, якого ти збагнеш, а не до мене!).

Такі слова могли б промовити великі типи світової літератури до тих, що перелицювали їх на малоросійське: комуністи (Галан, Поліщук), соціалісти (Винниченко), народовець (Воробкевич) та інші, всі вони подібні до свого «духа», що живе в них вигодований рабством. Не до того, якого силкуються викликати…

Слова без змісту мало помагають, бо – «що слова? Слова – полова», потрібний «дух в одежі слова!» А духа того брак, а без нього, хоч лишаються голосні теми і трагічні сюжети, але в убогій «жалібненько-рідненькій» українській перерібці. Криве дзеркало лишається кривим. Органічний динамізм душі не дасться заступити нахапаною динамікою фраз і неперетравленою динамікою сюжету. «Просвітяни» лишаються «просвітянами», що замість «неньки-України» співають про «неньку-революцію» (дослівно – в одного наддніпрянського поета!).

Schmerz der Kreatur це є «лейтмотив» української літератури, який сильно бринить з приводу кожної життєвої халепи. Не порив до чогось, не конфлікт двох воль, творця з матерією, енергії з інерцією, мрії з дійсністю, лише біль, жаль і нарікання на жахливий світ.

Цей звірячий біль є джерелом і нашої «гуманності», яка каже проливати сльози над гибеллю не лиш своїх, але й чужих. Брут Шекспіра не ллє стільки сліз над своїм приятелем Цезарем, як українські персонажі над своїми ворогами.

І не тому, каже Брут, «щоб Цезаря любив я менше, лише тому, що Рим любив я більше»! В нас над всяким «Римом» переважає гуманність. Тілесне над ідеєю.

Який трагізм ми не взяли б, чи то стихійний, соціальний, сексуальний, трагізм життєвої полярності, противенства добра і зла, – завжди український автор підкреслить одну його найпримітивнішу сторону. Не момент змагання, бунту, самоперемоги, стремління.

Щоб досягти своєї мети, всі типи, згадані вгорі, повинні б розтоптати «рідне й знайоме», розтоптати сучасне в ім’я «невідомого» і «фантастичного». Зробити ж це – заважає нашим авторам їх специфічно декадентська мудрість життя, яку вкладають в кожний свій літературний тип. Гріха допускається в них той, хто в ім’я того «фантастичного» – завеликого гарту вимагає від людини, хто спричинює фізичний біль ближнім. Добро натомість творить той, хто в ім’я шануючої цей біль «гуманності» звиває хоруговку з прекрасними, але далекими цілями і спускається на дно безсилого мрійництва про те, як то зникне «злоба» і «земний бруд», «мерзота і насильство», та «ворожнеча», коли «сумно-безсилими слізоньками» виплачеться рай на землі.

Перечулений ліризм – переважаюча прикмета наших літературних типів і, очевидно, їх авторів, які завжди підкреслюють креатурне в людині, не ті стремління, які відрізняють її від худоби і виносять вгору.

Наші герої – страшенно шляхетні. Даліла не мстива зрадниця, але ніжна голубка; січовик – чеснотливий філософ. А дальше – санаторійний Дон Кіхот, ніжний коханець Самсон, чула Гея, добродушний Антей, сльозоточивий Прометей. Навіть пам’ять Мазепи стараються деякі коментатори «зморалізувати». І чомусь, оті герої з їх чеснотами, роблять враження не живих людей, а порушуваних тіней в двовиміровім світі… Чомусь вічними постатями літератури лишаються не наші чеснотливці, а Валенштейн, Макбет і Коріолан.

Філософія наших літературних типів – філософія упадочна. Вони лиш мріють, коли зникне насильство і насильники, переродившися в ягнят, коли на світі запанує слабий. Вони органічно не зносять гострого повітря суперечності і ворожнечі. Це філософія життя з витягнутим з нього жалом, арфа з порваною струною, інфантильний світ, рум’янець сухітника.

Всі вони проклинають світ боротьби, світ «вовків» (Галан), «звірячий світ» (Тичина), світ «напруження» і «великих стрясень» (Винниченко), світ поривів в гору (автори «Прометеїв»), де нема «згоди і супокою» (Черкасенко); всі мріють про «фіалкові гаї», рай для «слабих», ставляючи відпочинок вище справедливості. Нізащо інше називали своїх земляків: Шевченко – «свинопасами», Франко і Леся Українками – «каліками» і «паралітиками», або просто «голотою», як Куліш.

І нехай би ця «голота» обмежилася квилінням! Ні, вона («слабі» Галана) стає в позу, вона укладає шкалу моральних вартостей, вона відсуджує від честі сильних і прикмети характеру, гідні найвищої пошани! Вона силкується переконати, що барвний світ героїв, завойовників, хрестоносців, що несуть свою віру, – це світ виродів; що лише «тріпотно-пестливі» крілики їх творів (як намножаться) врятують «людину» і «людськість»! Цікаво, що в тім відношенні нічого не помогла революція, нічого не поміг Шевченко. Є, як було!

Людина мусить виробити собі власне чуттєве відношення до окруження, мусить чогось хотіти, щось поборювати, в щось вірити, щось кохати і щось ненавидіти, щось похваляти і щось осуджувати. І то гаряче і пристрасно, щоб було видно, що це «щось» палить їй мозок і серце. Так, як бачимо це в Шекспіра, Софокла, Гете, Расіна…

Криве дзеркало нашої літератури відбиває лише частину емоцій, і то найпримітивнішу. Одні – звужені і сплоідені до непізнання, другі – поширені до неприродних розмірів. В Дон Кіхоті лякаємося ми бандита і вояка, в Прометею – злодія, в Макбеті – узурпатора, в Мойсею – фантаста, ще й до того – антидемократа, що вириває нас від рідних корів та ягнят в небезпечну мандрівку. А в усіх – боїмося того неспокійного духа, що порушує нашу привичну сієсту, нашу оспалу душу і порослі мохом серця. Тому наша література обезмужнює ці типи, прикроюючи їх до свого смаку, роблячи з них замість здорових людей – анеміків. Так Дон Кіхот перемінюється в Панса, ворохобник – в філістера, пророк – в неврастеніка, догматик – в еклектика. Цілий активістично-драматичний світогляд заступається пасивно ліричним наставленням «вічного хохла».

Наші, мов Діоген в бочці – Олександра, женуть від себе навіть тінь великого; бо велике вимагає жертв, бо велике заступає сонце, бо без сонця нитимуть ревматичні члени їх тіла, бо велике кличе з бочки на ширший світ. Деінде Дон Кіхот терпить від того, що в світі не знищено ще несправедливості; Прометей – з гніву і ображеної гордості, що не він Зевеса, лиш той його поконав; Самсон – що гине його вітчизна; Мойсей – з маловірства свого народу, якого за те готов в пень вирубати. Але наша література з всіх родів терпінь ці найшляхетніші терпіння духа нехтує, співчуваючи лише з чисто тілесними, найпримітивнішими, тими, що спільні людині з найнижче стоячими породами…

А тимчасом… Тимчасом життя йде наперед тільки в наслідок зудару бігуново протилежних напружень, бо полярність життя є його підставою, бо до гармонії йдеться через дісгармонію, бо існує щось вище від «болю креатури», бо інші терпіння і інший біль формують світ; не слабі, а сильні. За брутальністю насильства – каже Кайзелінг – в одній статті в Revue de Paris, криються великі моральні сили, бо «сила без відваги, не доведе до нічого; та й відвага ні нащо не здасться без духа посвяти і дисципліни».

«Дух войовника… перемогти або вмерти…, він або я…, відвага сміти» – це на думку німецького філософа – прикмети позитивні, бо «лише боротьбою створено світ», бо ментальність борця «з точки погляду людяності цінніша від гуманітаризму». Бо поступ родиться лише з прагнення життя, з волі чину, посідання, з огнистої жадоби скорити собі світ.

Але ми далекі тому світовідчуванню. Як змістом нашої літератури, так і її формою, що в нас страшенно старомодна. Пульс новітнього життя б’ється жвавіше, як за часів Воробкевича. Новий темп життя впливає і на спосіб виражати свої думки. Людська мова стає коротка, уривчаста, виразиста, часом брутальна. Сугерує, вмовляє, не описує; натякає, не поясняє й розмазує. Словник стає міцніший.

Натуралізм відходить на другий план, нове активне відношення до життя викликає і нове активне оперування мистецьким матеріалом. Але не в нас! Перечитуючи безпорадні наші імітації світових сюжетів і типів, студіюючи нашу письменницьку мову – по волячому повільну, філософію нашу – млосну й безкровну, – хочеться розплякатувати по всіх мурах картаючий зазив Лесі Українки: щоб слова наші «не лилися мов отрута млява», не «посідали душу мов іржа», щоб «краяли, та не труїли серця, щоб піснею були, а не квилінням»:

Не будьте тільки дощиком осіннім,

Палайте, чи паліть, та не в’яліть!

Десь далеко шумує й пульсує життя. Десь ставляють і рішають великі проблеми. Десь творять вибранці людськості химери і нових богів, будують нові вівтарі, валять старі. Десь пружиться людська воля і людська думка мільйонами прагнень і єдиним стремлінням – стати паном творіння. Десь відбиваються міцними й гарними типами ці пориви і стремління в літературі. Але в нас тих відбиток дуже мало, в нас, які заперечують саму засаду борні і перемоги, й моральні цінності з ними сполучені.

І так буде доти, доки не звернемо уваги на те, що «єдино є на потребу». Поки до дна не збуримо і не змінимо нашу душу, – ціле наше світовідчування моральних кастратів – в літературі, політиці, мистецтві.

Коли новими талантами ввірветься нова релігія в нашу літературу, тоді вона перестане бути кривим дзеркалом. Тоді стане чистим, простим, може страшним, але правдивим дзеркалом – життя…


Примітки

Вперше опубліковано: ЛНВ, 1929, т. 100, № 10, с. 870 – 887.

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 259 – 278.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 280

Модифіковано : 28.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.