«Природа убралась у шати зелені…»

Сидір Воробкевич

Природа убралась у шати зелені.

Стопились полями студені сніги,

Співали пташата у лузі тінистім,

Шуміла долина, раділи ліси.

І я по хоробі, блідий і зісохлий,

Потішити душу сирітську мою,

Забути страждання, забути недолю,

Ту відьму кощаву і злющу-лиху,

Поволі з комірки тягнувся слабою

Ногою в садочок, а мати руков

Гарячу головку тримала й шептала:

«Коли ж то, коли знов ти будеш здоров?»

«Мені лиш поможе солодкий спів пташок,

Сердешная ненько», – я стиха сказав.

І голову клоню на ненечки груди,

Й на тайни лугові, святі наслухав.

Чи спів чародійний, чи днина весняна,

Чи світу й природи чудова краса,

Чи матерні груди те чудо зробили? –

За тиждень хороба пропала уся.

А ненька радіє і тішиться мною,

І молиться богу, на прощу іде,

І де лиш обернесь, мов сива горлиця:

«Здоров він вже, боже!» – все шепче, гуде.

А я все в городці під липою сиджу,

На спів наслухаю, дужчаю щодня;

І то мені часто на думку впадає:

«Як, боже, уміє співати вона,

Та пташка маленька! Ах, боже мій милий!

Щось тисне у серці, і я би співав!»

І так я поволі думки мої й пісні

Рядами сумними писати зачав.

Та горе! недоля! хороба вернулась,

Бо в болях ті думи родились на світ.

Умерла і ненька з великого жалю,

У темній могилі зо двадцять вже літ

Дрімає тихенько, і сина забула,

А син так ізнидів, що й глянути страх;

Хоч рад би нещасний головку склонити,

То серце боляче все дзьобом той птах

Кривавить щоднини, що то Прометея

Так тяжко карав і загинуть не дав.

Криваве серденько за ніч виростає,

І знов мене пне щось, щоб стиха писав.

Вночі я віршую, а рано знов дзьобом

Орел той кривавить серденько моє,

І серце утихло б у грудях зболілих,

Та ледве що тільки ще тьохка і б’є…

Думки жалібненькі і пісні рідненькі,

Ті писані сльози, гарячі, дрібні,

Із муки гіркої під небо злітають,

Де з піснею линуть пташата малі.

Співайте, літайте ви, співці крилаті,

Від вас не одну я співаночку вчув;

А як, щебетливі, зачуєте нишком:

«Співак сивоусий із богом уснув», –

То й там заспівайте про неньку старую

Мені, щебетушки, все вісті несіть,

І доленьки-волі ви, други, за мене

Від бога і вечір, і рано просіть.

Бо неньку нещасну тепер облітає

Із факлею фурья незгоди лиха…

Ах боже мій правий! Знов серце зболіло

Від дзьоба грізного! Недоле моя!

Примітки

Сей вірш містить рефлексії, по части особисті, по перебутій слабості. Воробкевич був 1867 р. тяжко хорий на тиф. – Прим. О. Маковея.

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 55 – 56.