Микола Хвильовий

Дмитро Донцов

Ecrire la vie d’un homme, ce n’est pas narrer ses faits et gestes, mais inventer son ame.

Написати життя людини, це не значить оповісти його факти і вчинки, лише віднайти її душу.

Joseph Delteil, «La Fayette».

Як би не розв’язувати «загадки Хвильового» й його наглої смерті, розв’язка буде проста. Загадка смерті в цім випадку була й загадкою життя. Хоч би він навіть сам натиснув курок револьвера, зброю вложила йому до рук та сама «велетенська, фатальна» сила – як він її звав – яка нищила його за життя, яка забила Чупринку і Міхновського, звела в ранню могилу Шевченка і П. Грабовського, зробила божевільним Гоголя, поминаючи масу інших «незнаних вояків» пера – Москва.

Не більшовизм яко такий, а Москва. Ота «психологічна Москва», перед якою покійний шукав рятунку в «психологічній Європі». Колись в полеміці зі мною, писав Хвильовий, що «коли треба буде», «ми знайдемо місце» таким добродіям «в штабі Духоніна». Я відповів, що

«не сі перспективи, що отвираються в Совдепії для різнодумців, найстрашніші. Найстрашніша та моральна смерть, яка жде там кожного, кому переконання або почуття самоповаги не дозволяє присягати на кожну букву ленінського Корану». [ЛНВ, кн. IV, 1926.]

Не думав я тоді, що хутко матиму таку трагічну ілюстрацію того твердження; що між фізичною і моральною смертю – Хвильовий вибере першу, як менш страшну…

Так зрозуміла, смерть Хвильового переростає рамки трагедії одиниці, хоч би й як видатної, переростає рамки літературних суперечок, чи українсько-більшовицьких позвів. Цю трагедію треба умістити в ширші рамки далеко грізніших конфлітів, які назрівають не тільки на Україні.

Насамперед загадка Хвильового була та сама, яку даремно силкувалися розв’язати цілий ряд його попередників і сучасників. Два компоненти складалися на наше літературне «відродження» – соціальне визволення плебса (Марко Вовчок – як репрезентативна постать) і романтика народу, що нагло захотів «кайдани порвати», романтика стихійна, як сили природи, абсурдальна, що захлиснувалася в насолоді нагло відчутої молодої сили (Шевченко, Леся Українка, почасти Гоголь). Оті два первні – з’єдналися у Хвильового. Його драма була в тім, що його романтика не відважилася – наперекір засвоєній догмі – знайти для себе своєї матеріальної підстави, а культ плебса – мав уже готову «романтичну» клішу (made in Moscow), якої знову не міг прийняти поет.

Ось його романтичне «вірую», з яким виступив у передмові до «Етюдів»:

«Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді [вміти бути не в моді – в тім ціла натура Хвильового, натура борця, що прокладає власні стежки – Д. Д.]. Я, пробачте за вольтер’янство – я… романтик! Саме відци й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе…

Я до безумства люблю небо, траву, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огняннопері вальдшнепи… все те чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард.

Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я – мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого віку. Ну, і так далі… Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!» [М. Хвильовий «Етюди», т. І, 2 вид., ДВУ, 1929.].

В цій романтиці – був зародок всіх пізніших конфліктів. Бо була вона в такім самім розбраті з існуючою нудною дійсністю на Україні, як з дійсністю 3-ої республіки романтика другого трагічного оптиміста – Гі де Мопассана, який теж скінчив тяжкою смертю і який лишив нам «кредо», подібне до «вірую» Хвильового:

«Моє звіряче тіло п’яніє від всіх насолод життя. Я люблю небо, як птах ліси, як гасаючий вовк скелі, як сарна глибоку траву… Як вони – кохаю я землю. Я люблю звірячим та глибоким коханням… все, що живе… все: дні, ночі, річки, моря, хуртовини,…ранішні зорі, погляд та тіло жінок… Радощі, що охоплюють мене, коли… я віддаюсь брутальним силам світу». [Guy de Maupassant «Sur l’eau».]

Коли зірвалися, мов скажені з ланцюга, оті «брутальні сили світу», коли вибухла світова війна, а потім революція проти царату, Хвильовий мав 23 роки. Що дивного, що його душею заволоділа романтика комунізму? Правда, він міг – як многі – опинитися й з другого боку барикади, там, де нова козаччина укладала воєнним шиком вози, щоб мушкетами стрінути Месію зі Сходу. Там було багато таких самих «мрійників», як Хвильовий. Але – на жаль – був там і «скепсис», на який він хотів «плювати»; а – головне – тої «божевільної віри» – якої прагнув – спочатку таки було більше у сторонників північного Месії… («Ми ж «не фанатики»!). А зрештою, чи «традиції» слов’янофільства (кирило-методіївців), спільної віри – «греко-восточної», як і «восточного» царя, а пізніше – восточного Риму, – до якого горнулися всі слов’яни і всі (тілом і душею) раби, не тягли його в тому напрямку?

Стати новим Лютером проти московського Риму – на те Хвильовий не мав сили, а може думав, як Куліш, що його народ, хоч таїв у собі безмежну силу, але «був bellua, був звір без голови». «І потягло то все до Клязьми та Москви»… Потягнув і Микола Хвильовий.

Те, що сунуло з Півночі, то (для нього) «гриміла, народжувалася молода епоха… Бігли вітри зі Сходу – сторожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савої стояв гул… Гриміла повінь і бігли мутні води у невідому даль». [«Слово», передрук в ЛНВ, ч. II, 1925.] За каламутними водами, що неслися у невідому даль, ввижалися йому обрії «загірної комуни», як Гоголеві – щось величне на шляху, яким гонила російська тройка.

Та так самісінько, як на автора «Мертвих душ», напав на нього сумнів, на нього, що більш як хто, прагнув віри. Як для Гоголя – «холодом» і «метелицею» віяло з далекої півночі на полудневого романтика. Він приймав чужого Месію, але щоб той не потолочив його «вишневих садків» – коло хати, не коло колективістичної кошари. Він мріяв про «слобожанські полки», про «шведські могили», «кармазинові дзвони» і «степи»; він хотів революцію органічно випровадити з романтики своєї землі, не розумів її як відірвану схему. Комуністичну Україну уявляв собі як «архіпелаг осель». До української «контрреволюції» звертався з воєнним маніфестом, що «ми є ви, лиш з іншим змістом», але все таки – «ви», діти одного «контрреволюційного» чи «комуністичного», але осілого народу… Москва цю формулу відкинула, бо осілість – це ідеал «буржуазії». І так у нім зродився сумнів.

Романтика Хвильового, як і взагалі українська, могла ширяти високо, але виходила таки не з неба, а з грішної землі, овіяна її чаром, любов’ю до неї, надихана глибоким патріотизмом, все одно в яку барву закрашена. Як у французів – Ф. Р. Шатобріана, Ф. Бареса, у Беранже – їх патріотизм міцно зв’язаний з природою «солодкої Франції», як у Бареса з курганами його Лотарінгії («інстинктом землі»), як у Кіплінга, якого цілий патос є пересякнутий солоним запахом океана, – так в українців все щире й велике – випливало з міцного зв’язку з природою їх країни. Чи то в Гоголя, чи то в автора «Марка Проклятого», чи в Рильського з його «Чумаками» – над усіма думками панував степ, як море над думками англійців – тих півпіратів, півбудівничих імперії. Панував і над думками Хвильового той самий степ, його «голуба Савоя», її «аули», ціла романтика степу, так несправедливо і так глупо охрещена ім’ям бандитизму червоними і чорними Хлестаковими інтернаціоналізму.

З географії випливала геополітика; минуле, сучасне й майбутнє своєї країни лучив степовик в одну синтезу – в синтезу вояка, але й хлібороба водночас. Що Хвильовий до того хлібороба причепив етикетку червону, це справу не дуже зміняло. І якраз цього ідеалу осілої раси не знала наступниця імперії Чінгіз-хана – Москва. Психіка північних месіанців була психікою кочовника, номада. З нічим, а тим менше з землею не зв’язана, і патріотизму землі не розуміюча. «Голуба Савоя», «садок вишневий»? – що це все було для кіннотника «с раскосыми и жадными глазами»?! Пожаданий предмет здобичі, не культивації. Його смак був інший. Чінгіз-хан повчав своїх отаманів:

«Ні, насолода і щастя людини є в тім, щоб згнобити ворохобного ворога, вирвати його з корінням, гонити переможеного поперед себе, відняти в нього те, чим він володіє, бачити в сльозах очі тих, хто дорогий йому…, стискати в обіймах їх доньок і жінок». [Д-р Эренжен Хара-Даван «Чінгіз-Хан», Београд, 1929, ст. 128]

«Вирвати з корінням»… Чи ж це й не була практика Москви? Чи це не був отой «вивод»? «Вивод» – звичайно примінюваний Москвою в завойованих нею землях, коли «виводили відтіля найбільш видатних і небезпечних в середину московської області, випробований спосіб державної асиміляції, яка з корінням нищила місцевий сепаратизм». [С. Платонов «Борис Годунов».] Отой «вивод», оті традиції страшної старовини віджили на більшовицькій Україні, їх бачив Хвильовий: «вирвати з корінням», «відняти те, чим володів» – ось був ідеал щастя номада, такий далекий від ідеалу того, хто сидів на землі. «Бачити в сльозах очі тих, хто дорогий йому»…

Тому, хоч і бачив Хвильовий в очах матері «дві хрустальні росинки», але обряд приступлення до нової номадської віри виконав, і матір свою (хоч тільки в повісті) розстріляв («Я (Романтика)»). [Передрук у ЛНВ, ч. 7-8, 1926.] Бо була це «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни».

Любов до степів і землі… Що знав про це татарин, який вчора гасав в монгольських пісках, нині під пекучим сонцем Туркестану, а завтра помчить проти русичів, на їх поля? Якого підсоння і якої країни може він бути патріотом? Вони всі йому далекі або близькі, як тому Блокові в «Скитах», які люблять всі країни і народи, щоб з надмірної любови задушити їх у своїх «тяжёлых медных» лапах… «Росія – повстала з мішанини народів, що довго були войовниками й кочовниками, і не зовсім ще забули таборове життя». Столиця Росії – це «не була столиця народу, а штаб армії». Країни не було, був володар, «одне слово того володаря викорінює людину мов якесь дерево, вириває з рідного краю і кидає на край світу». [Marquis de Custine «Russland im J. 1839».] Як ці номади могли допустити любов до того краю, до «архіпелагу осель», коли вона утрудняла оте «викорінення»?

Кочовник знає одне лиш прив’язання – не до землі, лише до свого володаря, до його організації. Коли він хоче зібрати в уяві в одно свій улус, в його думці встає лиш хан і той апарат, яким він тримає в руці підбиті народи. Його лиш він любить, та ще – «поезію» руїни і гвалту, лет в нові простори… Це ж хани замість спільного патріотизму накинули на підбиті народи величезну сітку «ям» (поштових станцій) від Києва до Каракорума, з залогами й з «ямщиками», з «колокольчиками» (дзвіночками), з їх безумним летом. Ось що в’язало до купи татарський улус, не спільна мова, не культура, не природа, не земля, не садки.

«Яма» – «ямщик» – це символи імперії Чінгіз-хана, Миколи 1-го (з «фельд’єгерями») і Сталіна («партійні мандати» і «командировки»). Не дурно ще Гоголеві ввижалися – як символ Росії – безмежні простори і «завіяні метелицею поштові станції», не дурно Росія в його уяві «розліталася» як щось жодною ідеєю не зв’язане так, що її не можна було «зібрати в одну цілість»; що як спомин «лишалися в голові тільки станції та шинки» – оті накинуті згори аркани, які в’язали всі улуси хана в одну цілість, коли не було зв’язків внутрішніх – мови й патріотизму; [М. Гоголь «Выбранные места из переписки с друзьями». Изд. «Нивы», пол. собр. соч., т. VII.] не дурно символом Росії була для нього «Тройка».

Чи не був продовженням цієї «тройки», цих перегонів, отой цілий комунізм? Отой самий «колокольчик» – «Однозвучно звенит колокольчик и дорога пылится слегка», «Гайда, тройка», «Ямщик лихой», ціле оте – від татарських часів культивоване в літературі російській і в політиці упоєння циганською поезією, з ностальгією просторів, з «ухарством» диких монгольських рейдів, щоб там, де ступить нога кочовника – не росла трава?

І коли ви читаєте напр. опис дійсно татарського рейду на сучасну нам Україну такого Бражньова, то навіть не національна ненависть прозирає звідти до тих «вишневих садків» господарного гречкосія (так дорогих Хвильовому), а просто злоба розбишаки-кочовника до продуцента, яким він сам ніколи не потрапить бути.

Злоба північного варвара до сліпучого сонця і плодючої землі Богом благословенної країни, якої єдине в його очах призначення – стати здобиччю номада, хвилевим пристанком для дальшого чвалу («Україна – пляцдарм світової революції»).

Чи ж не бринить цей мотив у російській поезії і письменстві, у Пушкіна («богатство» і «необозримые поля» Кочубея), у Ол. Толстого («край, где всё обильем дышит» – і де багато можна заграбувати), в Успенського і в інших?

«Туда, туда несусь я всей душой» – на Україну неслися Толстиї, Горькі, а перед ними «байстрюки Єкатерини», що на ній «сараною сіли», а за ними – Муравйови, Скрипники. А партія, на яку молився Хвильовий – «потихеньку та полегеньку перетворювалася на звичайного собі «собирателя земли русской» («Вальдшнепи») – і не руської… Як тут було не зродитися сумнівам?

Ці «собиратели» – перекреслили його природу, його традиції, його романтику, перекреслили його поняття про життя, світ, жінку. Її він собі уявляв не так як наслідники Чінгіз-хана: «стискати в обіймах доньок і жінок» ворогів… Хто читав Гоголя, той знає, що на це дозволяв кодекс звичаїв українського підсоння, але – не гвалтом проти волі. Хвильовий любить (як пише) «ніжних женщин», – не «девиц-кавалеристов» і «батольйонерок», не «вампів». Коли ці останні задовго гасали йому на спині, філософ Хома досить нечемно скидав їх у траву. Північного садизму не визнавав Хвильовий ні в політиці, ні в любові, але й не знижуючи еротики до полового апетиту, до «склянки води». Не зносив «парикмахерської пошлості» у ставленні до жінки.

Коли його ідеал є Горпина, він її зве Б’янкою, «бо це прізвище романтичне» («Сентиментальна історія»), як Гамсун, що зве свою любов видуманим ім’ям Іляялі («Голод»). Б’янка або Марія, та «радісна Марія» (в «Слові»), яка «кладе на моє чоло свої духмяні кучеряшки», яка «пахне як юність, як безмежні дороги у прекрасний, невідомий край», яка проганяє йому думки «про осінь». Він не зносив ні північної розпаношеност, ні аскези.

Цієї аскези жадала від нього північ – і в письменстві, і в приватному житті, і в політиці. Як для отця Матвея (злого духа Гоголя) все живе в авторі «Вечорів» було від чорта, було «поганською красою», було чортівськими розкошами, тим, чого треба було виректися, коли хто хотів іти за московським Христом, – так і для більшовицьких Матюх ціла різнообіжність таланту Хвильового, цілий його розмах – було щось від «буржуазного» Люципера, чого треба виректися, щоб іти за червоним Месією. Але де міг в собі знайти аскезу той, хто виріс під полудневою спекою своєї гарячокровної й дитинної країни? Зачорне було там небо і заяскраві зорі, яких не знала туманна Гіперборея. Під його підсонням могли родитися не протопопи Авакуми, а Магомети, фанатики, але на свій спосіб.

«Московська сила, фатальна, жорстока» – ставляла свої домагання. Бути вічно на коні, дивитися на сльози своїх близьких, помагати наїзникам забирати те, що їм не належало; задушити в собі все, що допомагало його землі ставляти опір номадові – кріпкість зв’язків національних (патріотизм, прив’язування до свого, любов до землі), чи родинних (мати, Марія), всі органічні зв’язки старого традиціями й культурою народу, не допустити до жодної своєї синтези. Синтеза була лиш одна – послух, послух доктрині, яка – ще не знати – чи була доктриною «загірної комуни», чи – Івана Калити…

Так зачався у нього перелом, який переходив свого часу й Куліш, коли кидав свої кепсько віршовані, але блискучі змістом памфлети в лице «обманщиці» Москві; перелом, який переходив Гоголь, коли питався в листах до приятеля – «кому і чому ми жертвуємо усім»? Він перейшов до сатири на новий «центр всесоюзного міщанства» (філістерства), на витворений тим центром побут, духовну творчість, ідеали. Став опозиціоністом, бо люди його типу «не можуть бути не опозиціоністами. Бо дії вони приймали крізь призму свойого романтичного уявлення про світ» («Вальдшнепи»).

Цілий новий побут з’явився йому зненацька як одна безнадійна «пошлость», він задихався в «сірій, нудній і роздери-рота-зівотній казьонщині» новодекретованого раю. Його ентузіастично-одностороннє «Я» розкололося. А червоним прокураторам відповідав:

«Коли ти революціонер, ти не раз розколеш своє «Я». Коли ж ти обиватель (філістер) і служиш… у якомусь департаменті, то хоч ти об’єктивно й маєш тенденцію бути царем природи, але суб’єктивно – ти гоголівський герой. Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакійовичем чи Держимордою. Тут маєш вибір»! [А. Лейтес і М. Яшек «Десять років української літератури», т. 2. Харків, ДВУ, 1930, стор. 211.]

Така була дилема серед того «нового» побуту: бути катом – або катованим. Для ідейного, не вимушеного ентузіазму, яким горів 24-літній Хвильовий не лишилося місця. Заяскраво вставав йому нерозгаданий конфлікт перед очима – міжклясовий чи міжнаціональний? Бо коли Росія лишилася (як і сто літ тому) країною Акакійовичів і Держиморд, – то чи ж не є клясовий первень підрядний супроти первня національного? А коли так, то «кому і чому» жертвував він, борючись нібито в ім’я клясової засади всіх трудівників, а в суті речі в ім’я наступників Іванів і Василів та інших «собирателей» чужих земель?

Тоді не лише «червоний побут», а й партія стала перед ним в іншім світлі. І рвати з нею не можна, – але і не рвати не можна. Він бачив, що «з розмаху (революційного) нічого не вийшло»: станув «на ідіотичнім роздоріжжі» («Вальдшнепи»), «ішов у нікуди, без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх згорблених плечах» («Я – романтика»). Тимчасовим виходом з цього «нікуди» (як і для Гоголя) стала для нього сатира на новий побут, сатира на партійних Держиморд, сатира – злобна як щедринівська і глибока – на всіх тих «сукиних синів», які «з’їли революцію», які видерли йому його ідеал з рук, сплюгавили його, і, заболочений, кинули під ноги банді експлуататорів звабливої ідеї.

Він відкидав і політичні, і соціальні («новий побут») скрижалі «всесоюзного міщанства» в ім’я повноти людського «Я», як він це зформулював у своїм романтичнім маніфесті. Так само в ім’я цієї самої індивідуальності зачав він офензиву проти капралізації літератури. Знову в тій капралізації не було нічого для Росії нового. Партія здійснювала лише заповіт покійного полковника Скалозуба (з «Горе от ума»), який хотів усім письмакам дати «фельдфебеля в Вольтери», зформувати з них батальйони, щоб марширували де прикажуть. Отже і тут, як в області політично-соціальній і побутовій, так і духовній творчості, підкреслював Хвильовий момент індивідуальний – проти закону більшості і числа.

Ось як (під диктат з «центру») зформулював завдання радянської літератури противник Хвильового, провідник «просвітянства» С. Пилипенко: в літературі гаслом має бути «масовізм». Що значить «масовізм»? Це значить, що «наші твори повинні бути масові, розраховані на широкі маси читачів, робітників і селян. Мають бути прості без упростітельства, художні без жодних цяцьковань, писатися простою мовою без вульгаризації й примітивізації». Література – це

«процес, де беруть участь цілі маси літературних сил від найвищих своєю кваліфікацією… до найнижчих, до художньої продукції робселькорів, учасників стінних газет і рукописних журналів. Вся ця літературна маса являється могутнім культурним чинником». [«Плужанин», ч. 4-5, 1926.]

Писати «просто» і доступно для неписьменної маси і – водночас – по-мистецьки! Дати архитвір для «найнижчих», але без примітивізації! – на цю геніальну думку могли впасти лише ученики Л. Толстого (і деякі галицькі критики). Це ж Л. Толстого думки, що «більшість завше розуміла… те, що й ми уважаємо найвищим мистецтвом, як казку і народну пісню». Це ж яснополянського мудреця думка, що «пісня баб (сільських) була правдивим мистецтвом», а «соната Бетговена була лиш невдалою спробою мистецтва»; що форма мистецтва «повинна бути така, яка була б доступна всім людям… простотою виразу». [Л. Толстой «Что такое искусство».]

Борючись за свободу індивідуальності і максимум її творчої могутності, Хвильовий знову на своїм шляху стрінув того самого ворога: Москву з її «більшістю», всенівелюючу отару, як засаду не лише політичного, але й духовного життя, засаду, підтримувану на чужий приказ рідними Акакіями і Пилипенками. Вони хотіли продукувати письменників серіями, як трактори.

«Письменники протестують проти права, яке собі застерігає революція, розпоряджати їх творчою снагою? Вони гадають, що письменство це справа приватна! Отже ні, воно завше було клясовою справою, колективною… Дурні або неуки є ті, що не розуміють того». [«Известия», 13. VI. 1931, ст. М. Горького.]

З капралами від літератури стрінувся недавно один письменник Заходу, і вони вирвали в нього такі слова:

«Я людина Західної Європи. Я гордий на свою індивідуальність і гордий на свій інтелект… Для мене російське обожания маси як єдиного матеріалу для мистецької творчості є атавістична балаканина, витвір пересічності, яка з заздрості до генія кидається на лоно голоти». [L. O’Flaherty «Lügen über Russland», Berlin, стор. 220 і 225.]

З таким самим запалом проти «масовізму» виступив і Хвильовий. Коли йому закинули, що описує виїмкових героїв і виїмкові переживання, він цинічно відповів: «А що ж оспівувати? Всяку сволоч… тільки тому, що вона зветься комуністами»? («Синій листопад») (Як побачимо, цього йому – завше дріб’язково мстива – «сволоч» не подарувала).

Він був проти того, щоб будувати літературне відродження країни «на аморфній масі», на «безграмотних», на «графоманах», рівнятися на некультурну масу. Черговим завданням є створити «ударну ідеологічну групу». Його «ставка – на якість», не на кількість. Бо «кожна кляса, в тому числі пролетарська, творить своє мистецтво через свою більш менш талановиту молодь і ніяк не всім загалом». [M. Хвильовий «Думки проти течії». «Апологети писаризму». Цитуючи з пам’яті, Д. Д помилився: ці слова містяться у статті «Культурний епігонізм» – М. Ж., 25.06.2023 р.]

А взорів – шукати у великій літературі окциденту. На неї «взяти курс», і «у всякім разі не на московську. Це рішуче і без всяких застережень. Від російської літератури… українська література мусить якомога швидше тікати». Бо російська література віками зморою тяжила над нашою психікою, привчаючи її «до рабського наслідування». Але коли «ми беремо курс на західньоєвропейське письменство, то не з метою припрягати своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери назадництва», щоб навчитися «горіти надзвичайним світлом». [М. Хвильовий, там же.] На ці мрії – червоний «департамент литературных дел» відповів недвозначним ветом, і приказом – навернутися на «масовізм», спримітивізуватися й спростачитися.

«Масовізм», який душив його мільйоновоголовою зморою однакових Акакієвичів в новім побуті, а в політиці – десятками тисячів нових «собирателей» чужої землі; який густою пеленою трійливих газів лягав на його «голубу Савою»; який вкладав йому в руки револьвер, щоб убити свою матір, щоб засіяти пожовклим листям його «вишневих садків» його «безмежні дороги у прекрасний невідомий край», – цей самий «масовізм» поклав свою тяжку лапу на найцінніше в людині, на що є гордий кожний європеєць – на його творчу індивідуальність і творчий інтелект. Як міг він не збунтуватися проти того? Як міг він не пригадати затуманілим землякам своїм, що на вершини людської творчості, куди ведуть круті й небезпечні стежки, не йдеться роями і сотнями, лише одинцем, не демократично, лише аристократично? Як він міг не пригадати рідним «масовикам», що культурною стає нація не масовою муштрою, а добором, культивованням сильніших і здібніших?

В наївній (такій малоросійській!) вірі в гасла інтернаціоналізму, прагнув він внести до прийнятої віри деякі свої, «місцеві» звичаї. Але Москва жартів не знала. Питання сугубої чи трегубої алілуї було грізним питанням життя і смерті. І (збентежений) питався він себе: «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну»? Подібно, як А. Лісовий: «Хіба, щоб жилось краще, нам, селам треба вмерти»? Вони готові були до кривавих жертв на вівтарі революції, але чи ж думали, що для задокументування лояльності мусять насамперед запхати ніж у груди власної країни, або, як казав Антоненко-Давидович, «стріляти в позавчорашнього самого себе»?

Такі питання привели Хвильового спершу до не дуже рішучого розриву з червоним ісламом. Він став в опозицію до червоного побуту (з Держимордами), до червоного Олімпу (з «собирателями земель»), до червоної духовної творчості (з «масовізмом» і з «Скалозубами»). Але це було лиш – «проти». В чім було його – «за»?

Було і «за» – баламутне, але пересякнуте непохитною волею виявитися назверх. Це був «азіатський ренесанс» – «епоха європейського відродження плюс незрівняне бадьоре й радісне греко-римське мистецтво». Це був ренесанс (під впливом комунізму) азійських народів і – України в першу чергу. Бо «лише пролетаріат утворить і відповідні умови до відродження молодих націй»».

Вже оце підкреслене гасло звучало некомуністично. А ще менше – висновок з нього: «дерусифікація пролетаріату» на Україні, що відразу надавало антимосковське вістря його позитивній програмі. Пролетаріат – це місто. Він любив місто, але – не чуже. На Україні «місто – велике, але не величне, забуло своє слобожанське народження» («Редактор Карк»), відірвалося від свого грунту, до якого мусить повернути, щоб взяти провід нації, яка рветься до нового життя, бо в селянській клясі («просвітянщина»!) зневірився.

«Я… кохаю город не так, як інші, тому що город – це Сервантес Сааведра-Мігуель де, тому що в битві при Лепанто, тому що в полон до алжирських піратів» («Слово») – тому, що розуміє місто не як його колеги – як твір сатани, від якого тікати треба, тому що лише в місті родяться Сервантеси і інші генії духа; лиш воно є осередком політичної могутності («Лепанто») і великих світово-історичних починів (Африка і взагалі заморські колонії Європи).

Здобути це місто для нації, а тоді, під проводом нового (міського) класу: по-перше – «ошарашити» «по башке» російського міщанина; по-друге – українізація «в результаті непереможної волі 30-мільйонової нації», щоб (пролетаріат чи нація?) могли «виконати свою історичну місію», щоб зачати «горіти надзвичайним світлом»; по-трете – «коли цього не розуміє російський міщанин [цебто партія, бож більшовицька Москва, – «центр всесоюзного міщанства» – Д. Д.], то наше бойове завдання… допомогти йому», його «нарешті переконати… що все одно йому прийдеться передати «бразды правления» у більш певні руки, що «все одно він скоро… примушений буде капітулювати». [М. Хвильовий «Апологети писаризму».]

То вже було трохи виразніше. В тім бриніли нотки не інтернаціональної, лише національної революції, «відродження молодих націй». Це був бунт. Він і тепер за «червоне», але «під червоним ми розуміємо ніщо інше, як символ боротьби». Романтик застерігається, що в алгебраїчну формулу «боротьби», він вложить свій конкретний зміст, не той, «дозволений цензурою»: «у свій час національні війни були революційним, червоним з’явищем в історії» [«Думки проти течії».] – та й тепер є в Азії, алеж «ми» переходимо «азіатський ренесанс, отже…

На питання, чи це є месіанство, відповідає гордо, що так. Правда, не месіанство «гопаківсько-шароварницької неньки», але й не «дерев’яної калузької матушки». Його «майбутній Аттіла» «повісить на гілляці» не лише Мазепу, але й Петра («Санаторійна зона»). Йому ще ввижаються «дикі замріяні степи, де гасає тривога і невідомість», йому вчувається «далекий тупіт фантастичних коней» («Заулок»). [Передруковано у ЛНВ, ч. XII, 1925.] Про яку революцію мріє цей фантаст? Про пролетарську? Але ж її вже «з’їли сукини сини». Але ж він хоче «ошарашити по башке» радянського міщанина! Про жовто-блакитну? Він застерігається проти цього, але – є різні жовто-блакитні, є оті «шараварники» («просвітяне»), але є й ті «справжні версальці», як ті черниці, що їх вів на розстріл («Я – романтика») його alter ego, з яких «жодна не промовила жодного слова», які «були щирі фанатички»… Хто знає, що думає людина з «розколотим «Я», людина, подібна до його «фантастичної країни, що в розльоті… раптом зупинилася над безумною кручею й задумалась»?

Неясне месіанство – азіатсько-європейське, персько-грецьке, союз з «центром всесоюзного міщанства» – і боротьба з ним, пролетаріат – а водночас «відродження молодої наці ї», «по башке» тим, з ким ідеться в однім ряді, – все це було поплутане й неясне. Але все ж була в тім нова відповідь на старі питання – хто (зукраїнізований пролетаріат) і що (власне месіанство). На питання – як, теж знаходимо відповідь, радикальнішу, сміливішу і безмежно ширшу від тих відповідей, які намагалися дати «просвітяне», з якими боровся. Ця відповідь була в однім слові – Європа.

Хвильовий від часу, як зачав писати, зраджував потяг до тої вимріяної й далекої Європи, до Іспанії, яка була його «весняною думкою». Чому якраз Іспанія? Чи не тому, що рідне бачив у ній, з її такими Сірковатими Дон-Кіхотами і такими Диканськими Санчо-Панчо? Чи може любив у ній ту свійську, – не московську – «фанатичну віру», яку мав у собі? А може в ній бачив другу Україну, яка (за Наполеона) – не так як його Україна – зуміла дати відсіч Півночі? Чи ж не тої самої сили гострої, сильної й барвистої, в противенство до нудної, хоч і велетенської, огидної йому сили Москви, – не шукав Гоголь в італійській Кампанії, в другій своїй вітчизні?

Іспанія – найбільша світська, й Італія – найбільша духовна потуги середньовіччя – якраз вони, мов магніт, притягали обидві оті українські «розколоті» душі: одну, що їй мерехтіли «в борах тіні середньовічних лицарів» («Слово») – залізних постатей, не знаючих ваги, і другу – що мріяла про «залізну силу ентузіазму» тих самих віків (Гоголь – «О средних веках»)… Для одного середньовіччя було – «весняною думкою», для другого – «прекрасною молодістю». Для обох – чимсь безжурним, світлим, одчайдушним і свобідним – усім, чому такою протилежністю була московська Північ.

В обох сидів Тарас Бульба, але не Стенька Разін, скорше такий Уленшпігель з архитвору де Костера, з рубенсівсько-рембрандтівської епопеї флямандського народу, для якого сміх не був гріх, який не знав аскези і безумно кохав життя. Жан Кассу звіряється: «Люблю Іспанію, бо вона продукує маніяків. Вона – резервуар пристрасних індивідуальностей»… [«Nouvelles Littéraires», 14. V. 1932.] За те любив її й Хвильовий, але й як символ Європи взагалі. Він нарікав, що «нема в нас північної жорстокості», в тім бачив корінь трагедії своєї країни. Тут був він рупором своїх сучасників, з яких одні (Гадзінський) нарікали, що нема в нас «волі криці», другі (Коряк), що ми «адогматичні», що нема в нас власного «хочу» (Головко) і т. п. Власне все те, що бракувало його землякам, бачив Хвильовий в Європі, в європейській людині, щось, що – як рівновартне – можна було би протиставити (замість нікчемного «просвітянства») – отій «північній жорстокості», отій «московській силі – великій, велетенській, фатальній»…

Яку ж Європу? Яку хочете: «минулу, сучасну, буржуазну, пролетарську, вічну, мінливу», Європу як «ідеал громадської людини», однакову протягом віків, що є «власністю всіх кляс». Європа – це «європейський інтелігент», це «знайомий нам чорнокнижник із Вюртембергу, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив безмежні перспективи. Це – доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людський дух», а «його соціальний сенс у його широкій та глибокій активності»… Оце й було те, що він звав «психологічною Європою». Це було те, що бачив в Європі (хоч, правда, в її минулім) Достоєвський – «пристрасну віру в свій героїчний вчинок, в свою правду, в свою боротьбу». Ту пристрасну віру прагнув Хвильовий застрикнути нашій «адогматичності» і галушковій хитливості. Цим «фавстизмом» думав забити в нас «дрібно-буржуазний скепсис», привернути землякам «загублену в віках фанатичну віру в прекрасне далеке майбутнє». [«Думки проти течії». «Апологети писаризму».]

Він твердить, що «історію робить не тільки економіка, але й живі люди»… Культові «масовізму» й ідеальних рецепт на спасіння людськості й краю протиставляє він смілим жестом культ людини, коли хочете – культ ніцшівської надлюдини (він зве її «генієм»), яка видається надлюдиною не тому, що є завелика, а тому що «люди», що її оточують – є пігмеї. Він цитує Плеханова: «велика людина бачить далі інших і хоче сильніше». Вона, герой, ця страшна сила, – і є психологічна Європа, що на неї ми мусимо орієнтуватися». А «коли – кінчить він несподівано – наші погляди в цьому випадку зійдуться зі сподіванками нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємося»… [Там же.]

Давніше його душила ота «московська сила». Тепер на ту «велетенську силу» знайшов він протиотруту – «страшну силу» фавстівської європейської людини… До цієї людини підносив очі змучений Куліш, коли картаючи земляків, протиставляв їм Європу «князя Бісмарка і Льойолі», провідника «культуркампфу» проти католицької церкви й основника ордену єзуїтів нараз, – ту саму «психологічну Європу», незалежну від доби й кляси.

Хвильовий казав глядіти на Європу своїм «просвітянам», щоб навчилися в неї найважливішої речі – «дерзания» (зухвалої відваги). Гоголь любив за те Захід, що він «не знає меж своїм стремлінням», що ця прикмета є якраз «основанием тех дерзких, сильных страстей, которыми исполнены европейцы». [Н. Гоголь «О движении народов в конце V века».] Наша нація терпить на культурне епігонство,

«без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки… мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться – дєрзать!» [«Думки проти течії».]

Як це робиться, покаже йому лише доктор Фавст, Європа (хоч би так само думали й фашисти з Шпенглером), де «так пристрасно вірять в свою правду…» Ті свої думки спеціально у «Вальдшнепах», переніс Хвильовий із круга культурних ідей в круг ідей політичних.

Це було вже максимум того, що він міг сказати. Це була остання точка над і; був удар молотка, що трафляє цвях просто в голівку. Цим рішучо порвав не лише з партією, не лише з Москвою, але й з Малоросією, з «просвітянщиною». Як багато його попередників, спершу він думав упхати свою країну, «рідні» елементи в рамки чужої синтези, дати їм чужу корону. Під крилами тої синтези розцвітатимуть і свої цінності, свої «вишневі садки», в яких вродився Шевченко, «як геніальний Леонтович в бур’янах мого степового краю» («Слово»); свої Марії, свої, що бродять в борах, «середньовічні лицарі», з яких потім повстане надзвичайний «азіатський ренесанс».

Але дійсність заглузувала з його химер. Показала, що є одна дилема, або приймеш чужу – вона стопче твої сади, зашле Шевченка, розстріляє Марію й Леонтовича, «лицарям» припечатає тавро бандитизму, з народу зробить плем’я фелахів, мешканців улусу великого хана, оспалих, лінивих, покірних гоголівських Пацюків. Отоді власне зробив своє відкриття – що перед заливом номадської Півночі врятує його «голубу Савою» лише, коли вона віднайде в жилах запозичену в Європі «страшну силу» міцної індивідуальності, яка здвигне незломну гать отій «силі великій, величезній, фатальній».

В які б шати приманливих ідеологій ми б не вбиралися, нічого вони нам не поможуть, коли теперішня людина вкладатиме в них свій убогий зміст. Це було розпачливе S. О. S. його країни. В противність до своїх земляків, він висував постулат творчої меншості, якості характеру, постулят своєї власної національної ідеї (все одно, яка кляса ту ідею мала заступити), щоб не бігти за возом переможця-тріюмфатора.

В цій точці Хвильовий зачерпнув спліт проблем, важливих не тільки для своєї вітчизни, але й взагалі для Європи. Для пильного обсерватора радянської Росії більшовики були «подібні до людей, які стало стоять під впливом якогось дурману; а цей дурман був жадоба крови, завойовницький шал величезної орди, яка, співаючи, гукаючи, танцюючи і заводячи, прийшла з пустині» – щоб знищити осілі народи. Прийшла з своєю «звабливою філософією, яка хоче змусити нас покласти зброю і без боротьби дати себе поконати», коли люди Заходу обернуться в «розпещених, розм’яклих джигунів». [L. О’ Flaherty «Lügen über Russland».]

Що було перспективою для Європи ще недавно, стало фактом для вітчизни Хвильового. Звідси його удар на сполох. Ще ширше уняв цей самий конфлікт знаний іспанець Ортега і Гассе, [Jose Ortega y Gasset «Aufstand d. Masse» , розд. II.] який виказує, що ціла цивілізація осілих народів білої раси не повстала механічно, лише «завдяки геніальним зусиллям видатних людей». Чи ця цивілізація утримається, «залежить від певних рідких чеснот людини, яких найменший брак дуже хутко захитає чудовою будівлею…» Ця пригадка була слушною й для будови «козацької країни», яку – в іншім вигляді – хотів реставрувати Хвильовий: «історію творять люди», не програми, ні «еволюція», люди «рідких чеснот». Ось на що клав натиск Хвильовий, звертаючись до земляків, допроваджуючи очевидно до пасії хмару кар’єристів усякого роду.

Цим Хвильовий перевертав догори ногами ціле психічне наставления «малоросів», які шукали спасіння в «ідеї» або «поступі», і ніколи не гадали, що з тою желятиною замість характеру , яку вони мають, їм не поможе жодна ідея. Цим поставив перед нами проблему, яка хвилює цілий повоєнний світ європейський, проблему, яка розв’язується на наших очах в Італії і в Німеччині.

З цими ідеями йшов він в літературу, в публіцистику, скрізь вносячи жорстоку сатиру страшної дійсності, невтишиму тугу за новою людиною, протест і виклик. В стилі його творів, саркастичнім, агресивнім, вщерть наллятім непохитним переконанням і маніяцьким горінням, інтенсивною думкою, кпинами зі снобів і філістерів, смілим відслоненням глибоких і трагічних проблем не лише нашої дійсності (людина й середовище, одиниця і загал, особисте і загальне, любов і насильство, романтика і реалізм); в стилі, що зраджував (мимо розхрістаності) велику працю над собою, ніжну суворість і сувору ніжність – він був наскрізь дитиною свого часу і свого народу.

Бо мимо своїх гасел, мимо своєї, (як на російську дійсність) великої відваги, Хвильовий мав у собі ще багато отої суто української безпомічної «ніжності», більше з неврастенії Дмитрія, аніж певності й суворо-спокійного почуття вищості Аглаї (з «Вальдшнепів»)… Багато було в нім наївності – оте «переконування» московських «товаришів», багато суперечностей – в союзі з Європою боротися за ідеали Москви, або в союзі з Москвою боротися за ідеали Європи, протестувати проти декретів у літературі і монополю, а жадати його для своєї групи, насаджувати «пролетарську» доктрину в країні, яку сам узнавав за «дрібнобуржуазну, де куркуль завше був господарем становища» [«Апологети писаризму».] – але в усіх його злетах і упадках чувся незвиклий талант, непогамований темперамент, а головно – безінтересовність, і глибина думки.

Збувати постать Хвильового, як в однім львівськім щоденнику («хапаєш за перо і чешеш хвейлєтона»), – як когось, кому вистане принагідне газетне «тяп-ляп» про його «сюжети бідно-невибагливі», – для того потрібно не лише не мати поняття про Хвильового, ні про літературу; для того треба не мати поваги перед тою літературою, ні перед трагічним жестом письменника, що відійшов від нас.

Дивно було би, коли б ота спритна й звинна публіцистична й літературна діяльність його не змобілізувала проти Хвильового тих, які згуртувались коло «центра федеративного міщанства», – партію, Москву. Змобілізовано цілий червоний конклав, усіх партійних «начотчиків» і кинуто анатему. Він проповідує бунт? Але як сміє він «оспівувати абстрактне повстання, ідеалізувати історичну романтику»? Це ж значить «заохочувати дрібнобуржуазну стихію до активної боротьби проти диктатури пролетаріату», час уже скінчити з «хаосом і стихією»! Пролетар – був бунтарем, тепер є він «свідомим членом організованого колективу», тепер він «будівник…» [І. Кулик «Шляхи мистецтва», ч. 2, 1922.].

Як сміє він пропагувати «боротьбу двох культур», коли «національна ворожнеча є пережиток старих відносин»? [«Вісті», 1. V 1922.] Треба йти «не на розрив з сучасною російською культурою, а на співробітництво з нею». [Гринько, «Комуніст», ч. 123, 1928.] Ще ж В. Белінський писав, що «коли на Україні зможе явитися великий поет, то не інакше, як під услів’ям, щоб він був російським поетом… сином Росії, що гаряче бере до серця її інтереси».

Та й тепер – на Україні потрібна «єдина організація пролетарських письменників, без огляду на те, якою мовою пишуть. У них єдина мета, єдине завдання». «Надання напівграмотній Україні… месіаністичної ролі – все це молоденький запал, але не реальні продумані перспективи». [А. Лейтес і М. Яшек, цит. твір, 230 стор.] [П. Любченко, «Комуніст», 1. 3. 1933.]

«Європейці (Хвильового) хочуть куркуля з Кобеляк витягти на європейський шлях… щоб куркуль [Хвильовий говорить про пролетаріат – Д. Д.] праву руку подав «європейцям», а ліву – «азіатському ренесансові»… щоб лицем до Чорного моря став, а до Москви спиною»?!

– репетував Затонський: не бувати цьому! [В. Затонський «Національна проблема на Україні». ДВУ, 1927.] Вони «хочуть себе, як «волевих людей», «конквістадорів»… протиставити диктатурі пролетаріату»? [А. Лейтес і М. Яшек, цит. збірник, стор. 606, 715 і 293.] Хвильовий каже, що «комінтерн – одна справа, а Сухарьовка [Сухарівська площа – найбільший ринок у Москві] – зовсім інша»? Власне, що ні. Сухарьовка – це і є комінтерн, а іншого не буде! Ті ваші хохлацькі конквістадори – звичайні бандити, не на них «нам» потрібно орієнтуватися, – на пролетаріат, і то російський, вчитися від російської літератури, «не відмежовуватися від фортеці міжнародної революції, Москви».

Не можна «кидати гасло розбрату» (і Драгоманов учив іти разом), треба щоб між українцями і росіянами існувала «одностійність усіх (sic!) думок». [А. Хвиля «Ясною дорогою». ДВУ, 1927.] Це ж «гіпертрофія індивідуалізму», «ніцшеанство», апотеоза «сильних людей». Куди взагалі веде ця пропаганда і ця література? Таж це шлях до «войовничого фашизму», таж «Хвильовий доходить до того, що, мовляв, за наших часів або комуніст мусить задушити в собі поета, або коли поет сильніший, – лізь у петлю, по-єсєнінському» [В. Затонський «Національна проблема на Україні». ДВУ, 1927.] (фраза особливо цікава в зв’язку з трагічним кінцем Хвильового). Перед ним поставили питання руба:

«Питання стоїть: або ми, комун, партія [тобто Москва – Д. Д.], поведемо за собою весь процес витворення українського господарства, української культури на основі спілки з іншими народами [тобто – на поводі Москви – Д. Д.], або ми не встигнемо, нас перехлюпне, заллє націоналістичний потік, і бажання, настирливе домагання українських фашистів з табору Донцових, дійде до свого логічного, закономірного кінця. Тільки так може і повинна стояти перед нами справа». [А. Хвиля «Ясною дорогою», стаття «Марні надії ворогів».]

Така була дилема для «хвильовизму», для Хвильового ж (як зауважено) – або скапітулювати, або – «лізь у петлю». Як бачимо, червоний «російський міщанин» і не гадав кому б то не було уступати «бразды правления», ставляв справу в площині нагої сили. Сподіванки мрійника про «загірну комуну» з країни «вишневих садків», «козацьких могил» і «ніжних женщин», який нагло задумав повести свою «голубу Савою» шляхом вимріяної Іспанії з перемальованими начервоно лицарями Дон-Кіхотами, з своїми Лепантами, з своїми Фавстами; який думав стримати залив його соняшної країни ордою понурих опричників, які не знали ні що є земля, родина, patria, органічні зв’язки, що є чорні ночі Полудня, його яскраві зорі і сміх; які викпили його пролетаріат, як куркуля, коли він схотів усамостійнитися, вимагаючи лише сліпого послуху в «собирании» чужих земель, – ці сподіванки зруйновано.

Спершу Хвильовий, за прийнятим звичаєм – «покаявся», потім – як легендарний Галілей, встав на ноги з криком – «а все ж таки крутиться», знов впадаючи в єресь, потім відкликав її знову. Один з «дорогих товаришів», полемізуючи з Хвильовим, писав:

«Я аж ніяк не гадаю вигоїти їх організаційними заходами (хоч «посилка на Донбас» і практикується в партії в таких випадках). А все ж ми вимагаємо від Хвильового зв’язатись з робочими масами, не гнути кирпи перед селькором і робкором…» [С. Пилипенко, «Культура і побут», чч. 9 і 11, 1926.].

І ось – як доносить одна львівська більшовицька газета – Хвильовий нагло «зацікавлюється соціальним будівництвом», «кидає психологічну гру сюжетів і незвичайних ситуацій», пише «оповідання», як «Петро… примусив свою корову працювати на користь колективу» («Вісті» 5. IV. 1933), бере «участь в письменницьких бригадах, стає кореспондентом» (селькором?), «керує працею в заводських літгуртках, вростається в нову колективну працю».

Уявіть собі Гоголя, який викладає про «веру, царя и отечество» миколаївським фельдфебелям, і ви зрозумієте положення, в якім опинився Хвильовий, до якого (за порадою Пилипенка) застосовано «організаційні заходи» для випростовання «ухилів»… Візьмім усе разом: «посилка на Донбас», (як Шевченка – на Арал), з дуже правдоподібною забороною торкатися «психологічної гри сюжетів» (подібно до заборони Шевченкові писати і малювати), порада «не гнути кирпи перед селькором» (як Шевченкові – не гнути кирпи перед фельдфебелем), пригадаймо дилему – капітулювати або «лізти в петлю», – і вихід, який «власновільно» знайшов Хвильовий, перестане бути загадкою, так само як ні для кого не є загадкою передчасна смерть Шевченка. Тим більше, що ми не знаємо, якого ще пониження жадала невблаганна Москва від нього в переддень маніфестації «братньої згоди» московських і українських письменників у Харкові.

На віру Аглаї («Вальдшнепів») він не перейшов. Але стару – стратив цілковито…

Сестро – говорю я далі. – Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої імперії, світовий мільярдер, чи світовий чиновник?

І каже сестра крізь сльози:

… хіба ця мисль і тебе тривожить?

Мене хилить. Я безумно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кімнаті домовинна – така змертвіла тиша, і… раптом очі мої зупинились: вони знайшли крапку:

– Morituri te salutant! –

як глядіатори, що вмирали для забави цезаря («Сентиментальна історія»). «Мільярдера» Хвильовий не приймав, «чиновника» (хоч і радянського) – теж ні. Інша, що народжувалася, буржуазія, яка йшла і проти «мільярдера» і проти «чиновника», яка не знала «слинявого скепсису», він її тільки прочував, не знав. Коли ж невідклично зрозумів, що лише наємними гладіаторами є ті, що б’ються не за свою справу, а за справу нової імперії, нової Москви – став «морітурісом». Його останній жест – зостанеться страшним моральним ударом для облудної політики Росії на Україні.

P. S. Пишучи про Хвильового, не можна поминути мовчанкою роль, відіграну в його житті «любезними земляками». Насамперед – що з нього вперто хотіли зробити росіянина. Скрипники, Косіори й інші, що «по повеленію начальства» стали українцями; дехто з окруження гетьмана, що в 1918 р. перемалювався в український «защитный цвет», – їх українства ніхто не запідозрював. Хвильовий – був непевний під тим оглядом…

Думаю, що аналогію тут можна знайти у «тоже-малоросів» передвоєнної доби, які визнавали «прекрасний язик Шевченка», але – напр. Грушевського вже за українця не вважали і не вважали за українську його «мову» (конче в лапках!). Причина та сама – Грушевський (і тодішнє українство) був своїм психічним наставлениям чимсь таким далеким тодішнім «малоросіянам», що не могли його визнати за свого.

Хвильовий безкомпромісовим ставленням многих питань нашого життя і вдачею, був кимсь таким далеким сучасним «просвітянам», що мимоволі шукали вони пояснення цієї «чужості» і – знаходили. Бо дійсно говорив іншою мовою. Хоч, з другого боку, треба сказати, що до «нації» Скрипників, Затонських і Хвиль автор «Слова» таки не належав…

За те й старалися вони йому як лиш могли уприємнювати життя. Своїм способом. Озлоблені його сатирою на «халтурників», нездібні до одвертої полеміки, вони вибрали догідніше для себе поле боротьби – денунціацію. Із себе виходили, щоб представити свою льояльність супроти «центру світової революції» – Москви, і тикали пальцями на Хвильового, як на людину, що перешкоджає «і нам і вам». Денунціювали за те, що все носився з власними «ВАПЛІТЕ» і не хотів пристати до жодних готових уже літературних клік… за те, що «кирпу дре» перед непризнаними геніями; що був «фашистом» (а легко собі уявити, що цей закид міг потягнути за собою в СРСР!).

Негідне цькування одної однісінької людини цілою зграєю газет і груп посунулося до того, що бувші міністри Петлюри обвинувачували його в «петлюрівщині», а ті, що донедавна ще були в найліпших стосунках з «емігрантщиною», а тепер за ціну посади партійного секретаря чи радянського редактора відсахнулися від неї, – закидали йому тісний зв’язок з «емігрантськими центрами». І всі вимагали, щоб він або «покаявся», або щоб йому затулили рота чи вжили супроти нього «організаційних заходів», щоб забрали, коли не з України, то бодай з Харкова чи з Києва. А ці доноси сквапливо передруковувала з харківської української – московська преса, щоб нарешті, – виелімінувати його з активного життя і заслати в глуху діру, зробивши «робкором». Москва – Москвою, але цей розділ з біографії Хвильового і його «любезних земляків» теж не треба забувати.

Примітки

Передрук з ЛНВ, річник І, 1933, стор. 591 – 604.

Подається за виданням: Хвильовий М. Твори у 5 тт. – Нью-Йорк: 1986 р. т. 5, с. 439 – 463.