Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / П’ять по дванадцятій / Я бачив, як умирав Берлін

П’ять по дванадцятій

Я бачив, як умирав Берлін

Улас Самчук

6 січня 1945. Берлін. Усього раз обернулась планета довкола своєї вісі, а зміни для нас великі. Ще вчора ми в Люнденбургу, біля Відня, сьогодні – Берлін, Ангальтер-штрассе, пансіон Ніндорф.

Усі минулі дні шалена спішка… І метушня… І тисяча страхів. Передучора весь день по небі розгулювали американці, а тут мені треба здати на станції речі. Відтрубили тривогу, аж коли почало темніти. Я спішу три кілометри на станцію широким, селянським возом. Зі мною купа кошів, валіз, мішків. Це «все моє» і моєї жінки. Його треба перевезти з Відня до Берліна. На станції гори таких саме, як мої, речей, велетенська черга, а до кінця урядування всього одна година.

Завдання не легке… Але на допомогу мені приходить «спорт». Спорт? Гадаєте, у мені міцні на руках м’язи? Ні. Це не м’язи рук, це цигарки. Завдяки одному мойому добрячому знайомому і приятелю, Маковецькому, у мене завівся запас дуже недобрих, найгіршого сорту, цигарок, фабрикованих у «Генерал Губернаторстві» для «не німців».

Пачечка такого «спорту» кількістю двадцять штук, тепер робить чуда. Вона ламає мораль найміцнішого німецького урядовця.

Гокус-покус!.. Показую дискретно урядовцеві пачечку «спорту». Урядовець дискретно моргає очима. За хвилинку дискретно появляється біля мене поза всякою чергою урядова тачка і забирає мої речі. Ще п’ять хвилин, і в моїх руках урядове посвідчення, що речі прийняті і вони підуть за призначенням: Берлін.

О, радість! Я без речей! Як би я хотів, щоб ті американці якось та сипнули бодай з тону бомб на них, так вони мені обридли. Везти, пакувати, розпаковувати, знов везти, двигати, носити… Вони обірвали мені руки. А кинути нема відваги.

Недурно на днях казав Геббельс, що німець раб речей і що через них він програє райх. Я не німець. І мої речі… Папери. Рукописи. Газети. Архівні матеріяли… Ну, а при тому всіляке інше.

Я лишився легким, вільним, безтурботним. Єдине, чого мені трохи шкода, це мішка з харчами, що ми відважились також пустити «фрахтом»…

Спішно затемна вертаюсь на мешкання. Там наші друзі – Остапенки, Горбачевські і інші, і інші. На колеса п’ємо по чарці. Настрій бадьорий. Час тікає швидко. Наш потяг відходить біля одинадцятої. : :

Прощаємось… Я, моя дружина Таня, Остапенки… Ми йдемо до потягу, Остапенки нас проводять. Густа темнота. Йдемо пішки. На станції повно-повнісенько таких же, як і ми, бажаючих їхати, а потяга нема.

Остапенки відходять, ми лишаємось. Довге, терпеливе, вперте, як звичайно, чекання. Який потяг може тепер прийти у свій час, коли, наприклад, над Віднем, сливе весь день гуляли американці і посипали все довкруги своїми пречудовими гостинцями. І так ті німці доконують чудес, що потяги котяться.

На цей раз чекання триває лише одну годину. Слава! Біля дванадцятої він є. Ведичний, шумний, страшний у тій беззвучній, стихійній темноті… І напханий до останнього містечка. А нас на переді добра сотня…

Перші відкриті двері нагадують відкрите вічко бочки з оселедцями. Але ура! Вперед! Свята лицарськість геть! Вперед лікті, м’язи, руки. Завзятюще прокладаємо собі дорогу через барикади стоячих тіл. Чверть години, і ми стоїмо на площинці. У наших руках по валізці, на плечах наплечники. А в кишені у мене білети другого класу…

Довга, повільна, тяжка їзда. Спочатку через ніч. Сніг, вітер, темнота. Безліч тіл стоять одне біля одного, хто в чому. Речі. Безодня речей. Жінки. Діти. Мовчанка. Але їдемо. По часі нам навіть вдається знайти якесь місце і присісти. Таня сидить, я сиджу. Враження, ніби ми направду мандруємо на курорт. У одному лише місці один з «герен фольку» обурився, що ми, «унтерменші», та й сидимо в другому класі саме в той час, коли німецькі генерали стоять гуртом в коридорі. Але його благородний гнів удається обережно вкоськати. Самі генерали признали за нами наше право. Ми мали бути в Берліні на третю годину по обіді, але прибули туди точно годину пізніше. Довгий брудний потяг поволі тягнеться крізь «Берлін». Сіро. Падає дрібний, вогкий сніжок. Виглядаю з вікна. Направо й наліво, як бачить око, макабричні, фантастичні, апокаліптичні видовища. Якісь дикі вежі, якісь стовпи, якісь стіни. Порвано, збурено, зграсовано. О, Берліне!

Знаю це місто в різних його фазах. Уперше це було 1929 року. Рух, світло, машини і люди. Я потрясений. Вперше бачу горду столицю Вільгельмів, Бісмарка, Гітлера. Музеї, галерії, палаци, замки. Величний Райхстаг, Велична Колона Перемоги. Величний чавунний Бісмарк. Монументальний Кайзершльос. Багатющий Цойх-Гауз. Веселе, барвисте, рухливе Унтер ден Лінден. Залита огнем Курфюрстендам. І співали тоді: «Вен ду майне танте зіст, заг, іх ляс зі грюссен» (Коли побачиш мою тітку – привітай її від мене).

1933. Літо. Ще більше руху – людей і машин, а найбільше брунатних і чорних одностроїв і прапорів зі свастикою, та портретів вождів у вітринах магазинів. «Ді штрассе фрай ден бравен батальйонен», – співали тоді маршуючі, жовті колони. (Вільні вулиці брунатним батальйонам!..)

1939. Кінець серпня. Машин ще більше, руху ще більше, одностроїв море. Колона перемоги перемандрувала з перед Райхстагу на перехрестя магістралі Тіргартену. На Вільгельмштрассе постала масивна твердиня з назве» Райхс- канцляй. Перед її монументальним входом два, мов литі з чавуну, довгі в розкроч, непорушні СС-мани. На площі перед бальконом день-що-день маси люду. Сильно заносить війною. Маси зачаровано впиняють свій зір у балькон з сіро-жовтого каменю, що на ньому іноді з’являється чудодій з малими темними вусиками під носом. Зриви оплесків вітають його появу. Він піднімає байдуже праву руку, а під вусиками виникає втомлена усмішка. Велетенський знак запиту вичувається в повітрі.

Машини. Безліч машин. В’їжджають, виїжджають. Гімлер, Борман, Лямерс, Гес… Блискучі, пишні, міцні постаті у брунатних, тісно припасованих одностроях. Там щось неймовірно велике. У очах натовпу перед бальконом повно думи, остраху, надій.

Перше вересня. Німо, суворо прийняв народ Берліну цей день, Геббельс пояснив цей настрій так: «Німецький народ не вміє загорятись солом’яним огнем. Він уміє працювати і боротись».

1943. У липні, перед роком. Двірець Ам-Цо. Величезний рух потягів. Берлін – Париж, Берлін – Београд, Берлін – Київ, Берлін – Рига, Берлін – Варшава. І переважно «нур фюр дойче» (Тільки для німців). Розмах, чіткість, хвилина в хвилину. Фрідрихівську оперу, що перед роком вигоріла від бомб, не пізнати. Все відновлено і дають «Тіфлянд». Півгодини треба було їхати трамваєм, щоб побачити наслідки англійської «відплати» за Ковентри. Кілька розвалених будинків за всі чотири роки війни. Потяг вояків з фронту завзятюще співав «Виходіла на берег Катюша». Все реготалося.

І нарешті сьогодні, 6 січня. 1945. «Берлін, Берлін, ду майн Берлін!» (Берлін, ти мій Берлін). Зовсім, зовсім винятково і до непізнання ти змінився. «Берлін – Београд» зникло. Так само «нур фюр». Наш потяг тягнеться поволі, обережно, ніби крадеться. Повільно минає «двірці»; Шлезький, Біржі, Фрідрихштрассе. Ні одної ніде цілої будови, тільки іноді десь у хащах стовбичать в тумані макабричні обриси бувших гігантів, здалека манячить голими ребрами покривлі берлінський собор. Мертві мури, мертві вежі, мертві храми, мертві вулиці. А над усім, ніби навмисне, сіра, майже непрозора, поволока дрібного снігу, що ось кілька днів, сливе без перерви, повільно сиплеться з невиразних просторів.

Ми висіли на Фрідрихштрассе. Година спізнення. Нас мав зустріти редактор «Українського Вісника» Маруняк. Чи зустріне? Довкруги маса обвантаженого пакунками люду. Ріка, водоспад вливається до підземних, півзруйнованих тунелів двірця, і ні одного знайомого обличчя. Навантажуємось речами і поволі з дружиною вливаємось у загальну течію. Брудні, невиспані, недбало закутані. На Тані темнобронзової барви пальто з ведмежим коміром, ведмежа шапка, спортові штани і тяжкі спортові черевики.

Питання – де примістимось? То ж Свят-Вечір, то ж завтра Різдво. Сходимо вниз. При виході підземки бачимо Маруняка. Ледве пізнаємо. Це не обличчя живої людини, а якогось привиду. Бліде, аж світиться – кості обтягнуті шкіркою. Але велике йому спасибі! Це для нас неймовірна полегша. Щиро вітаємось, він чекає нас цілу годину. Виходимо на вулицю. Грузи, сміття, бруд, сніг. Чи маємо яке приміщення? Ні. Такого нема. Мусимо шукати. Це мені не подобається. Викликаючи мене для праці в Українському Національному Об’єднанню, вони повинні б цю справу хоч приблизно полагодити, але нема часу на розважання. Ось смеркає, а ми серед руїн. Речі лишаємо в перехованці і йдемо. Спочатку їдемо кілька зупинок підземкою і висідаємо на Берлін-Мітте. Далі йдемо пішки, розмовляємо мало, рухаємось славетною Вільгельмштрассе. Міністерства, посольства – груз і сміття. Понуро і без перерви, ніби велетенські мурахи, сюди іі туди, у сірій імлі, снують вузенькою стежкою серед руїн люди.

Маруняк висловлює надію, що найкраще знайти приміщення на Ангальтерштрасе. Виходимо на Ангальтер. Тут ще вичувається життя, стоять ще будинки, видно написи, трапляються готелі й пансіони. Все те потурбоване, полатане, але все таки стоїть.

Починаємо заходити до готелів. Нема. Нічого нема. Знайома, зрештою, ситуація. Це ми переживали скрізь і завжди під час цієї дикої мандрівки. Ми ж до того «авслендер» (чужинці), є, чи нема, а. для чужинців нема. Перейшли з десяток таких готелів. Нема. Я завзято орудую «спортом», але й це не впливає. Вперто шукаємо далі.

Нарешті бачимо пансіон «Ніндорф». Маруняк радить мені зайти самому і говорити по російськи. Власницею є ніби росіянка. Заходжу і говорю. На другому поверсі відчинила мені молода дівчина дуже українського вигляду. Чую відому російсько-українську ламанину і дуже приємна усмішка. Кімнати є, але… Чи господиня росіянка? Ні, німка. Чи вона дома? Ні. Вона зараз прийде. Орудую «спортом». Дівчина веселіє. О! Наша господиня дуже курить… І не завжди має що… Чудесно. Вона зараз прийде, зустрінете її там унизу, у вишневому капелюсі. Невисокого зросту пані.

З’являється надія. Чекаю. По короткому часі вона появляється. З місця роблю атаку і вимахую «спортом». Подивилась, посміхнулася. – Гут! Коммензі. (Добре. Ходіть.)

– Таню! За мною! – гукаю на дружину. Нас ведуть, коридор, звертаємо направо і… кімната. Навіть простора. Навіть тепла. І чиста. І двоє ліжок. У Берліні. І на цілі… не три, як звичайно, а п’ять днів. Виняткове чудо!

Маруняк радіє з нами і одразу передає нам запрошення на спільний Свят-Вечір, що влаштовує десь якась наша організація. Розвантажуємо наплечники, миємось, чешемось. Появляється та сама з українським обличчям дівчина, питає, що ми потребуємо на вечерю. Ура! Дівчина з Херсонщини, зветься Маня, привезена сюди, як «ост». Миле, приємне дитя. Відразу стаємо з нею добрими приятелями.

Але ми мусимо дуже квапитись, якщо хочемо попасти на Свят-Вечір. Початок о п’ятій годині, а вже скоро п’ята. О восьмій все те мусить скінчитися, бо в той час на небі з’являться не ангели, а відомі англійські «шнельмоскіто». Отже, мчимось щодуху на Свят-Вечір. То нічого, що, минулої ночі ми ні разу не задрімали. Є то 1945 рік. Вавилон, Єрусалим, Троя, Картагена, Помпея. Що тут до сну? Йдемо з дружиною крізь туман, крізь сніг, минаємо руїну за руїною і, врешті, на місці. Про наш прихід там уже знали.

При вході нас зустріло двоє студентів. Чемно, привітливо вводять нас до просторої, слабо освітленої, заповненої людьми залі. Пропонують нам перші місця, але ми воліємо не перші, бічні, менш помітні, все таки у нас ще тліє бажання кокетства. Розглянулись по залі. Зі всіх боків бачимо знайомі обличчя, вітають нас. Ось там спереду білий клобук митрополита Полікарпа, біля нього єпископ Мстислав. Далі справа полковник Андрій Мельник, спереду гетьман Скоропадський, там он Мирон Луцький…

Знайомі, багато знайомих. З Харкова, Києва, Рівного, Львова, Праги, Ужгороду. Уся соборна Україна. Над нами, між нами повно історії, чуємо вічність, згадуємо Христа, ступаємо через межі добра і зла, переживаємо «Нову Європу» в її фіналі, саме в тому «п’ять по дванадцятій», коли то за словом її вождя, мав би наступити остаточний присуд.

Думи, величні і дивні, мучать мене. Не хочеться вірити, що це і є та справжня наша дійсність, що ми її своїм тілом і душею переживаємо.

На сцену, розуміється, виходить хор у барвистих одягах наших далеких степів. Де взялися тут у цих руїнах ці одяги? Несмертельні, вічні, вездесущі. «Нова радість стала» – рине зі сцени, що сьогодні якось так, дуже не пасує, але всі тут зібрані непорушно слухають ту мелодію. Думка несеться туди, де зостались наші села, міста і люди. Що там з ними тепер? Як святкують вони це свято? Рідні, свої, далекі… У ворожому полоні… Беззахисні.

Після жінки розносили кутю. Їли, віталися, бажали веселих свят. І спішили…

А коли вертались до себе, вулицями вже квапились юрби людей, навантажені клунками. Старі, жінки, діти. Вони доходили до першого-ліпшого бомбосховища і там зникали. «Відділ легких шнель-москіто» у напрямку Ганновер-Брауншвайг». Це значить, що вони за хвилину будуть тут. Таня німіє. Ще момент, і ми також під землею. Тіснота, тиша, задушливе повітря. Стоїмо понуро, як усі, й наслухаємо. Терпнуть ноги, ниють плечі, болить спина. Чути десь вибухи і дрижання землі.

7 січня. Українське Різдво. Неділя. Що казати про святочний настрій? Учора біля одинадцятої вернулися з бомбосховища, після чотирнадцятигодинної подорожі, безсонної ночі, ходження, стояння, чекання, голодування. Спали сном мертвих, прокинулись біля дев’ятої рано, відпочивали блаженно до одинадцятої, лежачи, згадували минулі роки дома, рідних… Треба вставати, бо треба попасти десь в час на обід. Спізнення означає втрату обіду. За годину ми вже прибрані, якісь легкі і навіть, здається, радісні, сидимо в одній з великих заль готелю «Ексцельсіор». Повно-повнісенько різного люду. Це один з найбільших готелів Берліна з власною поштою, безпосереднім тунельним сполученням з двірцем Ангальтер. З понад 600 кімнат для гостей, зі залями, бібліотекою, ресторанами, кав’ярнями, баром і іншими, і іншими того роду вигодами. Колись це було місце зустрічі найкращої міжнародної публіки, тепер це табір збігців усього світу. «Святочно» обідаємо.

По філіжанці невиразного кольору і смаку юшки. По «штамгеріхтові». По одному пиву. Для визначення слова «штамгеріхт», треба мати на увазі мішанину городини, варену разом, без будь-якої омасти. Під «пивом» треба розуміти забарвлену рідину так само невиразного смаку. При цьому читаю зовсім змізернілу газету «Морген-пост» на чотири сторінки, і такий же, колись грізний, тепер кволий і немічний. «Ангріф». Цікавимось, де і в якому стані фронт. Розуміється, все гаразд, німці скрізь планово відступають, вороги поносять найтяжчі втрати, готовляться до рішучих і остаточних протинастунів.

І знову квапимось. Тобто о першій, в одній з недобитих заль Шинбергу має відбутися концерт-ялинна для дітей. Ми з дружиною мусимо там конче бути. Учасники концерту переважно люди з України підсовєтської. Співи, танці, рецитації. Багато, переважно незнайомої, публіки, а між ними також досить знайомих облич. Бачу, наприклад, маляра Е. К., що сидить недалеко за нами і завзято критикує виконавців. Так, виковання не дуже імпозантне, але що тут можна в такий час і в такому місці вимагати? Треба лише дивуватися силі, незламності і витривалості людини нашої народності, що ніде і ніколи не тратить ані мужності, ані надії. Стільки дітвори – обідраної, залишеної… Що тих людей чекає у цих зловіщих руїнах?

По концерті знову спішка. На цей раз гостина у наших рівенських земляків Сапігів. Вони, на диво, гарно, влаштувалися, вичувається родинна атмосфера, ніби це і не Берлін. Пили добрий, справжній чай, що мені якось винятково (мабуть тому, що давно не нив справжнього) смакував, при чому ми вели з п. Сапігою найповажніші розмови на політичні емігрантські теми – хто і з ким, яка партія з котрою, чи прийде до об’єднання, чи не прийде. Ще перед роком ми всі були у Рівному, на Волині… Усі разом згадали ті часи, що були дуже хвилюючими, а тепер видаються незабутніми.

Увечері тривога, бомбосховище, три години стояння в підземеллі, де бетон і людські тіла зливаються в єдину життьову, незламну волю.

8 січня. Мрячний, вогкий зі снігом, понеділок. Тішимося, що можемо вволю відпочивати, хоча мене вже тривожать думки, де будемо жити далі. Треба мешкання. У готелі можна перебувати лише три дні. Дякуючи «спортові», ми продовжили цей термін на п’ять. Далі можна тут перебувати лише за окремим дозволом всемогутнього, всенедоступного мешканевого уряду. Де той уряд? Як до нього підступити? Треба конче мати своє, приватне мешкання… Є то сливе невирішима проблема в цих руїнах.

Обід знов у «Ексцельсіорі». Знов юшка, знов «штамгеріхт», знов «Моргенпост» і «Ангріф». І знов скрізь на всіх фронтах переможні німецькі армії. Зустріли до всього кількох своїх земляків, і одразу виникла велетенська дискусія: хто переможе у цій війні, і чому програють німці, і що буде з нами, коли переможуть аліянти. Прогнози для нас невеселі. Можливість сутички з большевиками дуже реальна. Вояки воліють воювати до останнього, не вояки лише мовчать і думають.

Вечір, «шнель-москіто» і бомбосховище на три години. Дуже від цього страждає Таня. Вона панічно реагує на тривоги і винятково переживає кожний вибух бомби.

9 січня. Нарешті вдалося продертися до УНО, що знаходиться на півночі Берліну, у Вайсензе. Я прибув сюди на запрошення цієї установи – вести в ній культурно-освітній відділ. У цей час. У таких умовах. Сам не знаю, чому я прийняв це запрошення. З місця видно, що ніякої подібної роботи тут вести не буде можливо. Я без мешкання. Рано їхати до Вайсензе майже неможливо. Поки що від Ангальтерського двірця йдеться три хвилини підземкою. Далі перерва – двадцять хвилин пішки. Потім знов чверть години підземкою, щоб усе те закінчилося знов півгодинною мандрівкою пішки. Плюс безконечні чекання на зупинках, плюс брак можливості обідати в тій частині міста, плюс конечність видістати харчові картки, плюс ціла черга різних урядових проголошень… Але це сьогодні. Що буде завтра? Не кажемо вже за післязавтра. А буде воно дуже і дуже не гарно.

Головою мого нового уряду є полковник Омельченко. Його секретарем Левицький. Заступником Коваленко. Редактором газети «Український Вісник» Маруняк. Крім того, є ще кілька різного роду урядовців. Перша моя зустріч з полковником Омельченком і п. Коваленком. Розгортаю мої, повні шаленої імпровізації, плани роботи, вирікаю безліч мудрих філософій, але на думці у мене універсальне питання обідів і мешкання. І дивно: ми всі оптимісти. Ми всі «у щось» віримо. Ми майже переконані, що розгорнемо тут ще широку і велику діяльність. Усі фронти для нас майже не існують. Мільйони воюючих людей не мають для нас значення. Тривоги і бомби звичайні явища дня.

А вечір «дома». Три дні пережито, наближається четвертий. Завтра я не їду до уряду, а їду шукати мешкання. Горить тихо і тускло світло однієї лямпочки. Таня в ліжку читає «Золотого тєльонка» Ільфа і Петрова, що його принесла Маня. І наслухає. Ми навмисне не роздягаємося. Кожної хвилини можуть заревти сирени, і нам треба «бігти». Я б удовольнився звичайною пивницею, що є під кожним будинком і також під нашим, але Таня таким місцям не вірить. Вона мусить конче шукати «бункера» і то певного.

На щастя, біля нас, на самому двірці, величезна бетонова споруда на пару тисяч народу, і туди ми щовечора старанно бігаємо. Це нас дуже втомлює, бо бігаємо ми не самі, а з своїми речами, що їх мусимо «на всякий випадок» мати при собі. Стояти кілька годин у здушеному, без повітря, просторі з тягарами на плечах нагадує дещо один з номерів, якими совєти змушують своїх ворогів до признання. На цьому грунті між мною і Танею провадяться затяжні суперечки. Я за пивницю, вона за бункер. Її жене і підсилює страх. Мене ж це вимотує до кінця і краю. Але перемагає Таня, бо за нею її жіночість і моя «лицарськість».

10 січня. Учора цілоденне, вперте шукання мешкання по всіх кінцях Берліну, по всіх будівлях, що мають ще вигляд мешканевих. Був і в уряді, і в приватних бюрах, оперував, розуміється, «спортом», і все дарма. Єдина надія, що наша господиня вже викурила свою першу порцію «спорту» і, напевне, забажає його ще, переступаючи через усі перешкоди законів воєнного часу.

Сьогодні ми з Танею дозволили собі нечувану розкіш. Поїхали аж до Потсдаму відвідати нашого приятеля, письменника Аркадія Любченка, що мешкає десь там при самому Сан Сюсі, з групою духовних єпископа Мстислава. Бачився з ним у Києві, у Львові. Востаннє це було десь у січні минулого року, у їдальні Літературно-Мистецького клюбу, у Львові. Довго шукаємо і нарешті знаходимо. Потсдам ще майже неторкнутий війною. Приємно ходити по «цілих» вулицях. Любченко мешкає, можливо, з якимись священиками, зустрілись радісно, міцно цілувалися, мільйон запитів і зацікавлень.

Пообідали в малому, затишному ресторанчикові, де відчувалась, якщо брати умови часу, виняткова розкіш, і де навіть «штамгеріхти» смакували інакше. Розмова точилася довкруги українського уряду пропаганди і намірів його видавати великий літературно-мистецький журнал. Любченко мав би бути редактором. Запрошується безконечне число співробітиків і між ними також мене. Знов те саме, що й в УНО. Ніяких фронтів, ніяких бомб. Живі про живе. Я настоюю, щоб лише було витримано певну незалежну українську лінію журналу, так, ніби це від нас залежить.

По обіді йдемо до відомого потсдамського кайзерівського парку. Літня резиденція німецьких кайзерів, палаци, пам’ятники, відома потсдамська церква часів великого Фріца, його палацик Сан Сюсі. гробниці і пам’ятники кайзерів. Але тепер все те виглядає не пишно, не урочисто, не хвилююче. Відчувається тінь подій сучасного – найбільших і найгрізніших, перед якими блідне все, що було в історії.

Увечорі, повні приємних вражень, вертаємось до себе. Вечеряємо в «Ексцельсіорі», а далі, як звичайно, три години бомбосховища.

11 січня. Вперте, із заціпленими зубами, шукання мешкання. Розуміється, дарма. Настрій пекельний. Втома невимовна. Листи. Господи Боже! Пише знаний німецький письменник Поєр. Вистарався для нас приміщення в околицях Мюнхену. Лист прийшов до Люнденбургу, день після нашого від’їзду. Шалена шкода. Тепер нас звідсіль не випустять. Не судилось. Одержали квитки на концерт бандуристів у залі Гумбольта, для міжнародного студенства. Яке ще тут студенство у такий час? І… бомбосховище.

12 січня. Тяжко думати, ще тяжче писати. Зовсім бракує слів і думок. Залізний перстень глобальних фронтів довкруги Райху Гітлера з кожним днем звужується. Неухильність гряде своєю дорогою, і питання, що буде з нами у цьому кітлі подій, не дає спокою ані вдень, ані вночі. Розмова з господинею і чергова доза «спорту» відсуває мою мешканеву проблему ще на кілька днів від нас, та не рішає її. Але їхати до УНО нема можливості. Тим більше щось там робити. У Берліні чотири мільйони людей, але зустрічі із земляками – щоденне явище. Їх тут, здається, безліч, вся національна Україна. Світ наш малий, і він щодня зменшується. Боюсь я цього макабричного міста, відчуваю його гибель, його повний кінець, його загладу. Це кінець німецького Єрусалиму. Страшить мене також ця дика симфонія руїн, не люблю їх, ненавиджу кожного руїнника. Хаос і безладдя діють на мене пригноблююче.

Знову лист, на цей раз із Праги. Пише М. Галаган, що можна постаратись про мій туди переїзд. Дарма. Прага для мене не існує більше. Там буде Москва. Настрій листа трагічно-печальний. Сам Галаган не вірить в будь-яку перемогу, але все таки кличе мене.

13 січня. День світліших вражень, побачень, знайомств. Вперше побачення із старим знайомим, отаманом Поліських Січей, Бульбою-Боровцем, та його адьютантом Олегом Штулем. Зустрілися в ресторані, при обіді. Вони мають за собою чималу пережиту епопею, включно до відомого Саксенгавзену. Тепер обидва натхненні організатори української збройної сили, закликають і мене до себе. Але я в таких випадках безнадійний песиміст. Там же зустрівся а старим, ще пражським знайомим, вічним редактором оунівських видань – «Розбудови Нації», «Українського Слова» в Парижі – Володимиром Марганцем. Історія нашого часу протягнула його крізь тюрми наших окупантів, включно з тим же Саксенгавзеном. Бачився також з Михайлом Бажанським. Теж саксенгавзець. Але в того, здається, найкращий настрій з них усіх. По обіді концерт у Гумбольтклюбі. Літератори – свої і чужі, забув їх прізвища, багато, дійсно, чужинців. Наші бандуристи, як звичайно, викликали фурор. Ці люди несуть із собою таку українську силу, що її не переможе ані віддаль, ані чужина, ані бомби. Танці. Рецитації. Хвилина приємного забуття.

Вечеря у Пшора. Пшор – це славетний ресторан Берліну на Потсдамській площі. Повно, як і скрізь, як і завжди різного, прерізного люду. Якась варена зелена рослинність, буряки, бруква. Всі кельнери чужинці. Нас обслуговував італієць, що за кожним словом повторяв «жер шьйон», (дуже гарно). Вечір, як звичайно… під землею. Як тільки вийшли від Пшора, одразу заревли сирени. Ми бігли, бо до бомбосховища досить далеко, а Таня не може бути спокійною…

Дивно, що я так, до подиву байдуже, ставлюся до всіх тих тривог і сирен. Здається, що перебуваю в якомусь своєрідному світі, де ті речі є звичайним явищем життя. На темних берлінських руїнних вулицях вони діють на мене інспіруюче… Шкода, що нема ані сили, ані часу, а то писав би поеми…

14 січня. Дві тривоги. По обіді і ввечорі. Ноги ломляться від стояння, плечі обриваються від наплечників. До всього у мене появились гострі шлункові болі. Мабуть вплинули чудесні пшоровські та ексцельсіорівські «штамгеріхти». Відвідав нарешті адміністратора капели бандуристів, мого доброго старого знайомого, ще з Рівного, приятеля Миколу Приходька. Фантастична руїна знаного в Берліні Гохшпіцготелю над каналом, недалеко від замку кайзерів. Половину будови відірвано зовсім, решта стоїть «на чесне слово», стіни помальовані величезними шпаринами, сходи гойдаються. З вікна за каналом манячить примара недогорілого Кайзершдьосу, перед каналом що стоїть зовсім цілий велетенський, масивний, новий бльок райхсбанку з бомбосховищем під ним на три тисячі люда.

Тут то й осілись бандуристи Григорія Китастого. Міцно споєна горстка людей з бандурами. Ті, що рятували нашу справу у віках, що несли думу народу з покоління в покоління. Тепер вони тут. Там новий Батурин наш, а тут – світу.

Приходьки – братня родина, прожив з ними годину тепла, хоч назовні не тепло. Радили мені поселитися з ними, але я вагаюсь. Мені здається, що така, як ця споруда, годна розсипатися від кожного звуку бомби – на сміття. . Я їм висловив свою думку про їх «мешкання». Однак, я і такого не маю.

Увечері затемна вертався. Сам. Чорно і порожньо. Гігантські скелети вигорілих вулиць: Кайзерівської, Французької, Ляйпцігської. Вони тиснуть мене своїм макабричним, надземним, мертвечим жахом. Іду по дну океану темноти. Нова Європа? Так. Європа Шпенглера, здійснена Гітлером. Точка над Європою заходу.

Біля першої ночі вернулися з Танею з бомбосховища. Таня виглядає паперово, поволі обертається в свою тінь. Я сам себе не бачу і не хочу бачити. У нашому пансіоні частинно вилетіли шиби. У сусідньому кварталі впали бомби.

Холод. Весь день блукання, шукання, бігання і чекання. Був і в УНО. З’явився нарешті його секретар, якийсь М. Л., що я його ніколи перед тим не чув і не бачив. Мені шепнули, що це маленька, льокальна креатура «фюрера». І це мабуть правда. Його величність, видно, незмірна. Заходити до нього просто, навіть таким особам, як новий керівник культурно-освітнього відділу, без доповіді не можна. А коли йому і доклали про моє прибуття і бажання з ними говорити, він був так сильно зайнятий, що я мусів чекати на нього не більше і не менше, як дві години. Побачивши його, я зрозумів, у чому річ. Він хотів конп і мені з місця показати своє тут значення. То нічого, що ти, мовляв, і сякий і такий. Тут є «Ми». О, як мало заімпонував він мені своєю малп’ячою кокетерією, що я також з місця йому дав зрозуміти. Але це порядно зіпсувало їй настрій і збільшило втому…

На фронтах, особливо на східному – рух. Большевики прорвали фронт Висли і форсовано пруть уперед.

16 січня. Безперспективний, паскудний день. Шукання помешкання безконечне і даремне. Від будинку до будинку. Спасає «спорт». Він лагіднить настрої господині і змушує замовкати закони війни. Увечорі, коли, втомлений, лежиш на ліжку і слухаєш за вікном вулицю, здається, що ти на міжнародному базарі. Руїни, що там, у темноті, говорять усіма мовами. Нас відвідує Маня і постачає нас лектурою. Дитина часу і обставин. Її батьків розкуркулили, коли вона була ще маленькою, і вона їх не знає. Виховувалась у совєтському притулку, здається, НКВД. Німці піймали її просто на вулиці і забрали. Їй було тоді п’ятнадцять років. Але тут їй не зле, значно краще, ніж було там. За «родіною» тужить, іноді кричить хазяйка, але вона має що їсти, в що одягнутися, і має приятельку, що є її єдиною розрадою. Нарешті поїхав на станцію за речами і дещо з того привіз. Утомлений до самогубства, а до всього – хворий.

17 січня. Москва вже в просторі Ченстохови, сягає старих царських границь. Поляки. Пригадується мені Рівне і мій сусід – поляк, що був пов’язаний із своїм підпіллям і радив мені не тікати, лишитись на місці, бо їх організація має про мене найкращі відомості, мені нічого не станеться, а совєти дійдуть лише до бувших совєтсько-польських границь і зупиняться. Він говорив це цілком поважно, і то мабуть не була його особиста думка. Є то властиве людям тієї народності. Наївність і «багателя».

Був в УНО, в уряді праці, ходив, їздив, стояв, чекав, утомився і нічого ніде не полагодив. У підземних залізницях, мов у вулику. Люди ринуть і виринають зліпками. На перехрестях збиваються в бетон і не можуть рухатись. Жінки, діти, інваліди, вояки, втікачі, чужинці. І речі. Гори речей. Враження, ніби кожна людина тягне з собою все, що мала. Увечорі, після коров’ячої вечері у Пшора, де сьогодні винятково звивався «жер шьойн» і де я з великим подвигом проковтнув свою дозу, ми багато часу після провели в нашому тортурному бомбосховищі. Чомусь нас тримали біля чотирьох годин. Я розпадався на кусні, мій шлунок обурився і люто мстився за брукву… Коли відтрубили", ми верталися до себе, ніби щойно зварені в окропі. І нічого ніде не сталося. Все на місці.

18 січня. Верховне командування німецьких збройних сил немилосердно бавиться з нервами своїх громадян. Совета переступили стару царсько-кайзерівську границю і пруть далі. «Рухлива війна», «блискавична». Блискавично почали і блискавично кінчають. Гайль Гітлер!

На вулицях жінки і діти, на цей раз німецькі жінки і німецькі діти. І їх дуже багато, під ними і над ними мокро і холодно. Чужинці зловтішно поглядають на них, і хто зна, які думи ворушаться в їх головах, і що зроблять вони, як тільки ті фронти докотяться сюди. Блиск їх очей і вираз їх облич нічого доброго не віщують.

Знов був у уряді праці, в УНО. Трачу надію, що щось вдасться зробити, особливо з мешканням. Яке мешкання, коли половина населення міста на вулиці. Єдина надія «спорт» і моя господиня, що, на щастя, не може без «спорту». Хай живе генерал-губернаторський «спорт». Хай живе доктор М. Маковецький.

І нова несподіванка. Цієї ночі «шнель-москіто» гнали нас у підземелля не лише о десятій вечора, але й о п’ятій ранку. Це вже нахабство, містер Черчіль. Моя Таня ламається надвоє, а з мене лишається фантастична руїна, на подобу тих, що на вулицях.

Переді мною «Фелькішер Беобахтер». Лише дві сторінки. Великі, червоними літерами заголовки: «Гертесте бевереен» (Найтвердіше випробуваня).

19 січня. Руки масово хапають у темноті листки газет і жадібно шукають в них чуда. А чуда нема. Ну, чого тут тішитись, мій друже, коли разом з ними наближається і твій неухильний вінець? Але все таки «ми» чогось, десь там, у якихось наших недоступних закутках душі, й собі тішимось. Тішимось тому, бо вони загирили не лише нас, але й себе. Через глупоту, через заздрість, через жадобу. Яка приреченість керує судьбами людей! Знаємо, що червона Москва є жорстоким звірем, і вона чавить немилих їй істот людьских, як мух осінніх, але жах проймає при думці, що сталося б зі світом, коли б були виграли війну ці гакенкройцівські лицарі. Сило, що кермуєш космосом життя і смерти, зроби й на цей раз справедливо!

При обіді в Ексцельсіорі, мій земляк М. повідомив мене, що прибув зі сходу генерал Ш., що він хоче бачитись зі мною, а живе в цьому ж готелі, кімната 231. Я вирішив відвідати генерала. Застав його в ліжку, кілька ночей не спав… Коротко, стислими словами оповів, що «там» робиться. Содом і Гомора, якщо можна тут вжити цих абстрактних понять. Весь схід Німеччини в русі на захід. І то переважно пішки. У сніг, у метелицю, в мороз. Жінка генерала загубилась, і він у відчаю, де й як її знайти. І, між іншим, німці пропонують генералові творити українську армію! Ха-ха-ха! У «п’ять по дванадцятій»! Генерал дав згоду, українці, мовляв, ніколи не відмовляються від армії, навіть на один день і де б то не було. Мені пропонує відділ пропаганди у цій затії.

Я в душі лише посміхнувся, а назовні висловив думку, що пропаганда такого роду вже існує при міністерстві сходу. Генерал зазначає, що такого роду пропаганда мало йому імпонує, тепер, мовляв, потрібна інша, з іншими засобами і іншими людьми. Я дав зрозуміти, що в чуда не вірю, та ледве чи вірить у них і сам генерал, Я відійшов без нічого.

22 січня. День нашої державності. День, що протягом десятиліть підтримував нашу віру в українську суверенну справу. Чекалось «другого зриву». І ось він! Москва не лише в Києві, вона вже під Бреславом, а ось-ось буде тут. Інколи багатьом не хочеться «йти далі», але то лише слова. Большевики мають чарівну властивість, вони срашніші ніж бомби, чума, холера, вогонь і смерть, взяті разом. Від них мертві встануть і побіжать. Шкода, що цього не знають у Вашінгтоні, але прийде час, і там пізнають.

А все таки весь день, мов шалений, наперекір усьому, мотався в руїнах за помешканням. Посередниче бюро вже безсиле і просто відмовилось щось тут сказати. Не помагають ніякі «спорти». Кав’ярня й ресторан Ексцельсіору так само не існують більше. Там тепер табір. На килимах, на канапах, на фотелях жінки, діти, старці. У куті примістилась НСФ (жіноча допомогова організація), весь день і ніч видача харчів, посвідок. Сила німців у їх організації. Єдина їх справжня і чинна сила.

Картина в готелі Ексцельсіор спокушає мене утривалити її в якомусь творі. Незабутнє, грізне «мементо» для Європи і всього людства. Хто зна, чи не будемо ми свідками, коли подібне видовище уявлятимуть і інші найбільші готелі світових столиць. «Занепад країни заходу» почався не тепер, він у триванню, його пророчили чисельні найвражливіші душі цього простору, і поки нема ознак, щоб з’явилась якась сила, що мала б волю зупинити його похід. Де вершителі судеб, уславлені англо-сакси? Чи не загубили вони свого могутнього політичного інстинкту в хащах міжнародних політичних джунглів? Принаймні наші українські політичні черевовіщателі майже переконані, що подіями, які ми тепер переживаємо, керують сили з Москви. Особливо сучасний Вашінгтон сливе весь у владі тих таємничих сил.

23 січня. Приходько організував концерт бандуристів для Степана Бандери з дуже обмеженими, виключно запрошеними гостями. Запрошено і нас з дружиною. Я познайомився з Б., його жінкою, кількома його прибічниками. Про враження колись і в іншому місці.

Вечеряв у готелі Фюрстенгоф, в одному з першокласних готелів, що якось ще, хоч пошарпаний, але стоїть. Редактор Д. запросив мене на вечерю, а разом на розмову «у важливих справах». Редактор, як і слід, порядно спізнився, а я сидів у вестибюлі готелю, старанно чекав і мав нагоду спостерігати конання цієї установи. Пишні стіни з дорогим різьбленням, пишні фотелі, чудові занавіси, дорогі оздоби і картини. Враження, варті Дантового пера. Сила людей, переважно військових, переливається перед зором. Вітрячкові двері постійно крутяться. Виходять і входять. Генерали, офіцери, і все поспіхом, і все стурбоване. Ноги в міцних, високих чоботях, плащі переважно з футриною. Ще недавно ті люди керували півсвітом, зараз вони ніби викинуті з води риби.

Встають картини Наполеонівських воєн, щось з утікання французів із Москви. Відступ, лахміття, кінське м’ясо, вічна тривога. Біля мене побіч розвалився у фотелі велетенського росту молодий полковник, у кожусі нарозпах. Ноги в міцних чоботях, з грубими підошвами. Звідкілясь приїхав, мабуть з фронту, з якогось штабу, мабуть з розбитого. Сидить похмуро, чоло насуплене, очі нерухомо вперті в одну точку. «Алес ум- зонст» (все на ніщо) висловлює ціла постать, а так багато було надій.

Появився Д., ми зайняли місце в ресторані, замовили «штамгеріхти» і почали розгортати широчезні видавничі плани. Мене запрошено до найтіснішої співпранці. Я зрозумів. Німці залізні, ми неугинні. І безсмертні. Ми були є і будемо, бо не думаємо про смерть. Ніяка буря нас не зломить, ніяк і чари нас не зачарують. Ми були безліч разів ломлені, і завжди живі. Повечеряли, багато вирішили і розійшлися, вдоволені.

Падає сніг, настрій справжньої зими.

24 січня. Шукання мешкання, зустрічі із знайомими і незнайомими та багато неуспіхів. Совєти пруть вперед. У Берліні тільки й розмов, що про них, і питання – куди далі? І як?

26 січня. Паганий настрій, падає сніг, замітає дороги. По всіх вулицях валяються, мов викинуті на смітник, жінки, діти, мішки і валізи. На зупинках та переїздах за ними не перелізеш.

– Це їм за ті наші сльози і терпіння, – висловилась одна «остівка» у підземці, коли ми безнадійно чекали потягу.

– А скільки було надій, – озвалась інша.

Так. Надій. Здавалося, люди західної культури зможуть збагнути глибину трагедії сучасної Європи і зможуть їй помогти. Дарма. Засліпили себе, будучи зрячими, заколисали фразами, задурманили пихою. О, якими словами про це сказати?

Маю нагоду зустрічатися з нашими чисельними, різно-мастними, різногруповими політиками. Дуже важно «скликають сходини» і «ведуть наради», шукаючи «порозуміння». Не знайдуть. Не там шукають, де воно лежить. Мають зав’язані очі і заткані вуха. Голі, подраженені, розбиті нерви і нездійснимі уроєння. А істина, здається, на досяг руки… Розуміється, що в цей момент нічого вже нам не поможе, але було багато інших, кращих, догідніших моментів. Де і як знайти відповідь на всі ці гнітючі, обезвладнюючі питання, бо всі заклики до «згоди», до «об’єднання», до «створення центрів» у таких умовах – порожні і смішні звуки.

«Партії». О, ті партії! Скільки їх, і що це за феномени? У наш час вони нагадують губки на хилому дереві, і як це їх творцям незрозуміло, що чим їх таких більше, тим менше надій на життя дерева. І дивно: партії зачаровують іноді навіть, здається, людей з глуздом, вони паралізують їх творчу волю і вводять у річище вузького, обезкровленого, кволого вегетування.

Вечеряли у Пшора, «жер шьойн» мотався, мов шалений, нагадуючи того гоголівського «полового», що «вертівся так швидко, що не видно було його обличчя» Після, користаючись нагодою єдиного без тривоги вечора, в гурті діячів нашої культури, проф. ПІ. і інших, і інших цікаві розмови, переважно на теми літератури. Література наших часів не може видержати тиснення атмосфери, життя такого насичення емоціями, що їх не вискажеш словом.

Сиділи в готелі Фюрстенгоф. Там безладдя і рух. Двері без перерви відчиняються, дзвонять телефони, скрізь стурбовані обличчя. Один офіцер розкричався у вестибюлі, заглядали польові жандарми з бляхами…

26 січня. Дуже тяжкий день. Захворіла Таня. Вона довго терпеливо й мовчазно зносила свої болі, але так далі не можна. Запалення жовчевих міхурців. Сильні, гострі болі. І ніякого лікаря. Дістав було лікарку, українку з Харкова, вона негайно встановила діягнозу, але чим може помогти, коли ні ліків, ні знаряддя? Треба лежати, не рухатись і гріти. Як лежати, як не рухатись? А «шнель-москіто», а вибухи? Таня не зносить звуків сирен, вона губиться, попадає в шал, або стає безвольною. Гіршого тяжко видумати.

При вечірній тривозі я умовляв Таню не рухатись, але дарма. З тяжким стогоном зривається і біжить. Я майже несу її на руках. У бомбосховищі задуха, нема де сісти, покликали лікаря, поклали її на ношах, дали ін’єкцію. Лежить біла, байдужа, нерухома. Назад знов несу, вона тяжко, без перерви, стогне. Я мечусь, мов божевільний. А фронт наближається. Здається, дні «третього райху» остаточно і невідклично почислені. Люду безліч, скрізь люд, все те вирує, квапиться, біжить, ні одного спокійного обличчя. Мене починає втомлювати життя, особливо під той роздираючий душу стогін дружини, якій я нічим не можу помогти, хоча напружую всі мої зусилля. До лікарів не можна добитися. Неймовірне, але правдиве, шматочок страшного суду. При обіді довший час розмовляю з отаманом Бульбою. Намовляє мене їхати до їх відділів і читати їм якісь лекції. Ха-ха!

28 січня. Більш ніж сумна неділя. Почалось о шостій ранку. Таня дістала гострі атаки болів. Я погнався на вулицю чогось шукати. Тиша, безлюддя, руїни, мороз, туман. Біжу без мети, бо не знаю куди. Шукаю швидкого поготівля. Дзвонити з готелю дарма, бо тепер ніхто не знає, де що знаходиться. Ніколи ще не почував себе більш безрадним, як серед цього макабризму. Ввижається, що там, у готелі, може статися найгірше, а я тут. Біжу довго і далеко, і не знаю на якій це вулиці, бо крім руїн нічого не бачу.

І нарешті, мабуть по годині, уздрів світло серед руїн. Поліційна станиця. Діра, двері і електрична лямпка на проводі. Стіни оббиті, вікно заложено целюльозою, на стіні телефон… І добрячий, порядний, пруський поліцай. Задихано оповідаю йому свою справу. Мовчазно кудись дзвонить. В одне місце, в друге, в третє. Потім заявляє, що лікар прийде, але коли – не відомо. Треба чекати.

Прийшов до готелю. Таня дещо заспокоїлась, болі зменшились, але ні їсти, ні пити, і це вже другий день. Біля десятої з’явилась німецька лікарка, ствердила те саме, що й українська («гален»), написала рецепт і припоручення до лікарні. Під страхом смерти заборонено вставати, треба лежати нерухомо.

Після ми з господарем пансіону, який тільки що прийшов у відпустку, довго телефоном добивалися до якоїсь лікарні. І добились. Нам сказали, що рятунковий віз, без огляду на хворобу, може прибути лише завтра, і чекати його мусимо протягом цілого дня.

Весь день біля хворої. Тиша. Іноді голосно стогне Таня. За вікном чути виразно різномовну говірку, між тим і нашу. Обідаю в Ексцельсіорі. Там тепер усі наші філософи, герої, політики, кацетники. Похмуро точаться під сьорбання помий, що звуться «штамгеріхт», розмови. Усі погоджуються, що буде зле, що є зле. Треба їхати далі, але куди і як?

Вечір також дома, Таня нічого не їсть, лише іноді намагаюсь дати їй пару ковтків теплої зернової кави. Дивлюсь на неї і, здається, вона на очах згасає. Хочеться зірватись і невідомо куди бігти.

З вулиці чути постріли. Це нагадує Київ 1941 року. На вулиці і в коридорі неспокій. Знаю, буде тривога. Як зробити, щоб Таня не чула сирен? Вона, здається, спить, але як тільки почався рух, вона одразу відкрила очі і нервово глянула. Я, як можу, заспокоюю, але саме в цей час заревли сирени.

Таня намагається зірватися з місця, я кинувся до неї, схопив її руки, і між нами починається мовчазне, дивне, болюче борюкання. Прошу її заспокоїтись, але моїх слів вона не розуміє. Чути, як виходять з будинку люди, чути рух на вулиці. Після настав спокій. Таня лежить і тяжко стогне. У цій абсолютній тиші її стогони видаються дуже голосними. Але нас ніхто не чує.

По кількох хвилинах починають бити з гармат. Таня знов зривається, знов намагається бігти. Пробує заповзти бодай під ліжко, хоробливо квапиться, вся тремтить. Я їй уже не перечу. Це її трохи втихомирює. Чуємо рев літаків. Завмираємо. Раптом разючий свист і кілька сильних вибухів. Трясеться кімната, бряжчать вікна, в коридорі щось з гуркотом падає, на вулиці брязкіт скла. Таня на хвилинку завмирає, але вже знов тяжко стогне. Я лежу біля неї і тримаю за руки.

На щастя, це одна мить. За кілька хвилин рев літаків поволі розсівається, гармати замовкають, западає знов мертва тиша. Лише стогони Тані переривають її, і чути запах пороху.

По часі тривогу відтрублено, кладу Таню на ліжко, вона одразу впадає в безпритомність, я німо стою навколішках перед її ліжком. Вікна наші, на щастя, зостались цілі, лише в коридорі чомусь обсипався тинк,

29 січня. Весь день чекаємо санітарного авта. Тані порою легшає, але вона не їсть далі. Багато думок, і все погані. Прийшла Маня, дуже посумніла, коли побачила, в якому стані Таня, сказала, що їй дуже «жалько», обіцяла дістати мені якусь дуже цікаву книгу, що зветься «Пластир». Чи знаю я таку книгу? Ні. Я лише дуже цікавлюсь, що це має бути за «Пластир». Зайшов також наш дуже приємний і дорогий земляк Євген Мицевич. Він нам тепер багато помагає, чим може, а головне творить нам товариство. Інакше ми були б дуже осамітненими. Розмовляємо про те, що нас тепер хвилює, про загальну ситуацію. Пан Євген пробув з нами весь день. Біля п’ятої, по обіді, прибуло санітарне авто. Коли Таню виносили, вона боляче стогнала. Я поїхав з нею. Примістили її де Маріїнської лічниці, на Вайсензе. Багато різних формальностей, але в лічниці, на диво, порядок, чистота, тепло, обслуга чемна і чисто одягнена. Я вдоволений. Там Тані буде і вигідніше, і безпечніше під Постійним лікарським доглядом.

Коли вертався, біля Берзе захопила мене тривога. Кілька годин просидів у бомбосховищі, під залізничним насипом. Було тісно, душно, брак повітря. Після весь день просидів у півтемному вагоні підземки, разом з багатьма іншими, безконечно чогось чекаючи. Мабуть десь там бомби перервали лінію. Потім дуже поволі посувалися вперед, після вертались назад. Я вже хотів було вилізти та йти пішки, але ж то дуже довга дорога. Згодом, але ми все таки поїхали і доїхали, хоча від Потсдаму я таки чимчикував пішаком у темноті.

Знов падає сніг. І холодно.

У готелі сум. Сиджу і згадую Таню. Увійшла Маня і принесла обіцяний «Пластир». Розгортаю – «Псалтир». І разом Євангелія. Посміхаюся. Маня каже, що то їй дуже подобалось, що то дуже цікаво. Що ж там їй подобається? – питаю. Там, каже, пишуть про Христа. Був такий Христос. Він учив народ і казав, що він Бог. Потім жиди його розп’яли. А ти нічого про це не знала? – питаю. Ні, відповідає Маня. Я такої книжки ще не бачила.

І я стаю проповідником про Христа. Переді мною юна поганка. Вона уважно слухає. Христос, кажу, був великий учитель. Він учив людей бути добрими і жити між собою, як брат з братом. Він казав усіх любити. Навіть ворогів. Жив він дуже, дуже давно, але і тепер ще люди ісповідують його вчення. Шкода лише, що тільки на «ловах. Я також вірю в нього. І твої батьки вірили…

– А! То релігія! – викрикнула Маня. Нам казали, що релігія видумка, що вона шкодить людям.

Як міг і умів, оповідав Мані про ці справи, непомітно для себе став проповідником християнства, щось, як за Калігули.

30 січня. Все ж таки дістав мешкання. Пощастило. Воно могло мені пощастити від самого початку, коли б цього були хотіли в УНО. Його величність секретар знав про це мешкання давно, але мовчав, видно, для чогось трималося в резерві. Тепер, здається, воно і так нікому не потрібне, тому і зводив відпустити його мені. А знав, каналія, скільки то я набігався…

І навіть добра кімната, і навіть з кухнею. А в кухні повно начиння. Лише вікна заклеєні папером, від чого не зовсім світло. І собачий холод, бо бракує вугілля, бо завеликі у вікнах шпарини. Вулиця Бель-Альянс 75. І майже ціла, коли не рахувати таких дрібниць, як вікна.

Інше той холод… Господиня щось там ліпить, возиться, палить, але не помагає. В Ексцельсіорі мене потішили, що наші дні в Берліні почислені, товариші в Кюстріні – сімдесят кілометрів звідсіль, два дні дороги танками.

І коли я так лежу в ліжку під периною, після цілоденного бігання, уява моя починає бушувати, ввижаються большевицькі полчища, що заливають місто, моя дружина в лікарні… Почуваю себе погано, сильно потію, біль у шлунку і в ногах… Здається, щось гуде. Привстаю і вслухаюся. Чи не танки? Ні. Це ще щось інше, якісь машини. Нема сну, нема спокою, нерви в надриві… Рано тривога, але тепер я беру лише одну валізку і спокійно сходжу з нею до звичайної пивниці, під цим самим будинком. Там повно людей, усі втомлені, обличчя виблідлі, але нема ані нарікань, ані упадку духа. Ця війна перевищила всі жахи, і людина опинилася поза межами болю.

31 січня. Стягаю свої речі… Все те доводиться носити своїми власними руками, ніяких носіїв, ніяких перевізників. І це лиш ті, що ми привезли з собою. Речі, пущені «трахтом», десь в дорозі, і я за них щасливо забуваю, вважаючи їх уже за не свої.

В УНО кажуть, що вже час мені розпочати там працю. Це, очевидно, погляд нашого премудрого секретаря, бо всім відомо, що там тепер ніякою працею займатися не можна. Коли б я був знав, що вони тут такі премудрі, я б був зовсім інакше зареагував на все спочатку.

Мені ось кінчаються харчові картки… Треба зголосити на поліції мій побут тут. Усе те, на перший погляд, малі й звичайні справи, але лише на перший погляд. У дійсності є то цілі дні ходження, їзди, стояння в чергах. До всього, у мене Таня. Ноги мої відмовляються мене носити, я весь шкіра й кості, ночами не можу заснути, а лише засну, як одразу з мене ллється рікою піт. Постіль робиться зовсім мокрою.

1 лютого. Дуже нагло потепліло, швидко зникає сніг, неймовірна скрізь багнюка. Весь день, від ранку до вечора, в дорозі. Зголосився в поліції. Для того треба мати посвідку від УНО, що я там працюю, від уряду праці, що я там зареєстрований, від магістрату, що там не мають нічого проти мого тут перебування. Скрізь черги, скрізь чекання. Переді мною ще картки і опал. Був у Тані. Їй уже покращало, навіть зводиться на ноги, але пізнати її не можна. Кістяк.

2 лютого. Моя невесела берлінська книга дописується до кінця. Викінчую останні сторінки. Минулого ранку вулицями потягнулись танки і артилерія. Я було вже почав уявляти большевиків під брамами Берліну. Але ще не так зле.

Тим часом проблема – картки. Мої люнденбургські кінчаються. Тут з цим свої порядки. Чужинцям дають картки лише чужинецькі, а це значить голод, бо й німецьких ледве вистачає для підтримання цього божевільного існування. Починається день. Від восьмої спішу зайняти чергу в харчевому уряді. На щастя, це не далеко. Початок видачі карток о дев’ятій. Величезна черга і все то нові. Це значить, що кожного треба вписати до книги, видати посвідку на картки і самі картки. Години тікають, черга дуже поволі посувається вперед, ноги мліють від стояння, відчувається голод.

Біля пів десятої досягнув віконця. Зголошуюсь. Звідсіль треба йти на перший поверх, де видають картки. Там нова черга і нове чекання. О пів на дванадцяту я біля уряднички. Ви чужинець? Чужинець. Не можете дістати нормальних карток. Чому ж мені не сказали про це внизу? Не знаю. Що треба зробити, щоб дістати нормальні картки? Треба дозволу харчевого уряду. Де той уряд? Тут зовсім близько. Внизу.

Спішу туди. Нова черга, нове чекання. Нарешті дочекався. Гай-гай! Таких дозволів вони тут видати не можуть, це можна полагодити лише в головній радниці, в центрі міста, на Кенігштрассе. Коли я покваплюся, то, можливо, до першої ще встигну.

Лечу стрімголов на Кенігштрассе. Біля першої я на місці. Черга. За чверть години чекання урядове віконце зачиняється. Обідня перерва до третьої години. Мені треба десь пообідати, але тут ніде нема такого місця. Мчусь до свого Ексцельсіору. Спізнився. Обідів уже нема. Їм, що попало, і перед третьою знову в головній радниці. Дочекався своєї черги. Так. Такий дозвіл вони видати можуть, але це мусить зажадати той уряд, в якому я працюю. Громи і блискавки! Чому ж мене ніхто про це перед тим не поінформував? Отже, женусь до УНО. Поки вертаюсь – шоста година, віконця зачиняються. До побачення завтра!

Купую «Нахтавсгабе» і шукаю по ресторанах щось поїсти. Опиняюсь аж у Пшора. «Жер шьойн» частує мене «штамгеріхтом». Їм. Корова такою їжою була б цілком задоволена, але не мій шлунок. Дарма. Виходжу від Пшора. . Темнота, ревуть сирени, стрімголов біжать кудись люди, я плетусь поводі в цій шаленій гонитві. Доходжу до Ангадьтерського двірця, коли вже почали пальбу з гармат. У бомбосховищі звичайна тіснота, але тепер я сам і не тиснуся в найбільшу гущу, тримаюся скраю, де свіжіше повітря. Бомби для мене не є найбільше зло, і коли б не цікавість, хто зна, чи хотілося б нам у таких умовах продовжувати існування.

По двох годинах стояння залишаю сховище і в потоці люду, що нагадує муравлину стежку, пливу вулицею в напрямку Ангальтерського двірця. Переді мною двадцять хвилин ходи, а трамваї не ходять.

Доповзаю сливе трупом, і яка радість, що застаю дома Євгена. Ділимося останніми харчами і останніми вістями. Стверджуємо, що совєти можуть тут бути кожної години. З цими веселими перспективами кладемось. Євген ночує в мене. О третій ранку нас зривають сирени, я весь мокрий від потіння, але швидко одягаюсь, беру на себе свої ладунки і сходимо вниз, до пивниці. Багато заспаних, блідих, висмоктаних облич зустрічає мене в півтемноті, і видається, ніби вони плавають у якійсь космічній гущі. Панує вперта мовчанка.

3 лютого. Раненько кваплюся до магістрату на Кенігштрассе. По годині чекання, дозвіл на нормальні картки в кишені. Одна хвилина процедури. Направляюся до УНО з наміром все таки щось там робити. Але й на цей раз безуспішно.

Біля одинадцятої години заревли сирени. Повідомлення говорить про сильні з’єднання американських летючих фортець, відповідних бомбосховищ у цій околиці поблизу не існує, тому Сходимо до звичайної пивниці під будинком, де міститься наш уряд, до того досить мілкої. Одразу після сирен десь починають глухо бити гармати. Внизу зловісна тиша. Після здалека досягає тягуче, вперте, що поступово збільшується, вуркотіння. Згодом небо вже клекоче ревом. Потім глухий тріск, гуркіт, земля здригається. Переконуємось, що це сталося десь там над центром міста, а тому я лишаю сховище й виходжу на подвір’я.

Усе небо клекоче гнівом, далі в західно-південнному напрямку бачу: нові черги бомбовозів, із симетричними, правильними візерунками, рівно і плавно несуться по чистому небі. Бачу знак прицілу з першого літака, знову свист, знову тріск, знову вулкани бурого диму… За другою чергою – третя, за нею – четверта, далі – п’ята. Потім знову мертва тиша, і лише над містом встає та на всі боки розповзається величезна хмара диму. І так спокійно, і так лагідно. Лише небо зовсім утопилося в диму.

Сирени сповіщають про кінець небезпеки. Усе разом забрало три години. Я з місця біжу до Маріїнської лікарні. Тані вже значно легше, тривогу пережила в надійному схоронищі, але всі поважно стурбовані, бо було це щось винятково велике.

Вертаюся до свого мешкання. Травмаї не ходять. Шукаю щось поїсти, але ніде й нічого. Ресторани всі зачинені. Але ось прогудів, ніби ще випадково залишена осіння муха, трамвай, що сунеться в моєму напрямку. Стрибаю до нього, ніхто не вимагає білета, і їду до Олександерпляцу. Але вже по дорозі бачу налаючі вулиці. У певному місці трамвай зупиняється і далі не йде. Іду пішки. Зі мною багато людей. Проти нас вітер жене дим, обгорілий папір, дихає вогнем, але ніхто не зупиняється. Йдемо просто на вогонь, що суцільною масою закриває дорогу.

З кожним кроком іти робиться тяжче, зправа горить, зліва горить, нема чим дихати. І що тут ще може горіти? То ж самі руїни? Ні. Вогонь ще щось знаходить, і люди, речі, мури й машини злилися в одну вогненну симфонію. Олександернляц – величезна палаюча піч, що в її середині мечуться живі людські істоти. Вони оточені вогнем і шукають кудись виходу. Я втискаюся до тієї ж Кенігштрассе, де ще недавно стояв у черзі за картками. Тепер тут зовсім, зовсім інші порядки, тепер тут єдиний і всевладний пан і володар – огонь.

Головна, величезна, маєстатна будова стилю пруських кайзерів – радниця палає велетенським смолоскипом, сповіщаючим світ і історію, що Берлін, гордий і незламний Берлін зникає з поверхні землі. Яке щастя, що американці почекали, поки я дістану ті свої картки, від яких мені тепер залежало більше, ніж від усього Берліну. Величезні кратери вогню і гігантські хмари диму зводяться під небо. З руїн, з решток мурів, цегли, цементу і погнутого заліза дико і жадібно виривається полум’я, і своїм сатанинським язиком злизує все, що могло ще якось горіти.

Далі йти не можна, вертаюсь назад.

Не пам’ятаю вулиць і вуличок, що ними я продерся до Люстгартену. Тут ще до останнього часу стояло кілька кволих, пошарпаних дерев, а під ними музейні гармати з Цойкгавзу та обмуровані пам’ятники пруських королів. Тепер знаходжу лише кусні тих гармат і тих королів. Величезна бронзова нога коня, клапті мурів з музею Фрідриха, колеса гавбиць, можливо, тих, що ними творилась слава Прусії і слава її великого Фріца.

Нервово, здається, поспіхом догоряє остання баня берлінського собору, і на всю широчінь розмашно й маєстатно, ніби знаючи, з ким має діло, бушує й трудиться полум’я кайзерівського замку. Величезна, масивна і велична будова палає, ніби її підпалено в кожному місці. В неї не лишається нічого, зовсім нічого, а історічне вікно, що з нього мав звичку показуватись кайзер, обернулось у дику діру, певну вогню та згару. Мармурова заля, що в ній відбувалися найбільші балі імперії, горить і обсипається. Мармурове облямовання сиплеться, ніби звичайна глина, і никне в безодні вогню.

І пригадалось мені як кілька років назад, я мав нагоду оглядати ті залі і ті сальони… Золото, дорогоцінності, мистецтво, а головне історію, славу й могутність бачили мої очі. Кожна річ дихала на тебе флюїдами вічності. І ось вона, та вічність! І чому якраз мені судилось дивитись у вічі цій жорстокій дійсності?

І тут пригадав собі Приходьків, бандуристів, їх готельчик, що напевне обернувся в сміття. Біжу до них, можливо, я їм потрібний, це ж тут зовсім близько. Канал, пам’ятник Вільгельмові Першому, що чудом зберігся, місток, що також ще існує, і якийсь великий палаючий палац, – архів чи бібліотека, бо безліч паперу. І ось я на місці. О, ні… Не на місці. Бачу щось неймовірне… Зправа палає велетенська, недавно побудована бетонова споруда державного банку. Це не будова, а фортеця, і горить вона, ніби скирда сіна… З безлічі вікон виривається назовні вогонь і дим, довкруги вибухають огненні стовпи, що б’ють у простір, з грюкотом землетрусу провалюється і рине в огонь покривля…

І що бачу по цей бік каналу? Напроти будови банку, зовсім засипана уламками, ніби недоторкнута, стоїть «ціла-цілісенька» та сама півруїна готелю Гохшпіц, де розкошують наші бандуристи. Це неймовірне. Це більше, ніж неймовірне. Це чудо! Навкруги вогонь, дим, звалища, а вона собі стоїть. Я було кинувся до неї, але дарма. Вхід загороджений горами звалищ якогось будинку, що рухнув, і все ще горить. По короткому намаганню продертися крізь ті звалища, зрікаюся свого наміру і рішаю дійти до Гохшпіцу іншими дорогами, з протилежного боку. Повертаю вправо і хочу продертися на Ляйпцігську вулицю…

Кваплюсь, як можу. Зі мною і проти мене так само, як і я, квапляться інші. Усі кудись ідуть, чогось шукають, спішать і мовчать. З усіх боків горить Французька вулиця. Велетенські, вже раз вигорілі будови, горять удруге, немов смолоскипи. Кілька десятків допитливих людей чогось зупинилися і стоять, задерши голови, перед кільканадцять поверховою будовою, що мальовничо, з віртуозними забаганками, палає на всі боки. І враз бух-трах. Гуркіт. Вереск. Відколюється височезна стіна і хилиться просто на глядачів. Я і багато інших кинулися бігти в протилежну вулицю, просто в огонь. Здається, що я задихнуся, нема чим дихати, але біжу.

Коли ж отямився, стратив напрямок, а разом і надію потрапити до Гохшпіцу. Тепер скорше б на Фрідрихштрассе, бо та вулиця веде просто на мою Бель-Альянс. Але Фрідрихштрассе завалена, п’ять кратерів здовж вулиці свідчать про влучні поціли, відкрита артерія підземки перетинає комунікацію півночі з півднем міста, а до всього з обох боків горить. Вдається, горять навіть камінь і цегла.

Я йду все вліво, йду довший час, з наміром знайти якийсь вихід на південь. І куди приходжу? До каналу. До палаючого державного банку. Власне, туди, куди мені хотілось. Он той готельчик, і я можу тепер до нього дістатися, бо прийшов я з другого боку. Скільки минуло часу? Дивлюсь на годинник. Дві години. Отже, я блукав дві години. Лізу на чотирьох через купу звалищ, переходжу надгорілу кладку каналу, і ось я на місці. Бачу якраз дружину Приходька, що, помітивши мене, йде мені назустріч і з місця питає:

– Чи далеко ще большевики?

– Далеко. Над Одрою. В Кюстріні, – відповідаю по можливості спокійно. – А де чоловік? Діти?

– Усе, всі живі і здорові, чоловік ще зрання пішов на двірець і до цьогу часу не вернувся, ми ж мали сьогодні виїжджати до Мюнхену, всі наші речі на Ангальтербангоф. Я саме на нього чекаю.

Дивлюся, а місток, одинокий місток, що сполучує цей острівець з рештою світу, червоніє і горить. Я бачу жінок, що дивляться на це і нічого не роблять, і гукаю на них, щоб гасили. За хвилю одна з них приносить відро і ми спільно починаємо гасити.

На це навинувся і сам Приходько, я дуже зрадів, а він каже, що Ангальтербангоф догоряє і майже не існує, а там же їх речі. Пропоную їм, що як не будуть мати де ночувати, щоб ішли до мене, хоча я ще не знаю, чи й моє мешкання збереглося і як до нього тепер дістатися.

По часі залишаю земляків, іду знов шукати виходу, на цей раз прямую на захід, у напрямку Тіргартену, йду безконечно довго, навіть не звертаю уваги на пожежі і не цікавлюся часом, хочу лише якось виплутатись з цього кошмару, що нагадує мені якийсь поганий сон. Тільки дійшовши до Вільгельмштрассе, до площі, що перед бувшою державною канцелярією, на хвилину зупиняюся і пригадую собі той день першого вересня, коли то я в гурті інших стояв тут і чекав на вислід нарад німецької влади, що від неї залежало: мир чи війна. І не думалось мені тоді, що той день стане початком ось цього макабризму.

Тут, під цією землею, сидить і зараз той, що цю трагедію розпочав, і що він там думає, як себе почуває? На площі купи каміння, і лежить труп вояка, прикритий вояцьким плащем. Люди, що проходять, проходять байдуже і не звертають на це особливої уваги. Я також проходжу, хоча в голові роїться від думок. Уявляю собі екзальтовану, горду душу людини, що десь там під цією землею знаходиться. Якими словами висловити те, чого не висловиш?

Довго ще блукаю. Випадково зустрічаю доброго знайомого ще з часів Парижу – Бойка, що чогось, як і я тут, шукає. Зустрілись, обмінялись кількома словами і розійшлись. Минають години, смеркає… І аж під смеркання дістаюсь на Бель-Альянс. Початок вулиці горить так само. Че існує моє мешкання? Ідуть люди, багато людей, тисячі… Всі квапляться вибратися з огню. Я йду також і по часі бачу свій будинок. Є! Стоїть! Цілий! Число його 75. Я навіть не здивувався. Чогось здавалося, що саме так і має бути. Ніколи протягом цієї війни не відчував якоїсь для себе небезпеки, хоча було для цього безліч нагод. Був переконаний, що нічого мені тепер не станеться… Досить і тих труднощів, що тепер на кожному кроці мусить людина переборювати…

І от я в кімнаті. Одразу ліг на постіль, як був у одязі. Не чую себе від утоми. До всього від рання нічого не їв. Хтось стукає до дверей. Відчиняю. Мій дорогий Євген, Дуже зрадів. Маю біля себе рідну людину.

Ночуємо знов разом, говоримо то він, то я, я висловлюю думку, що над нами все таки відчувається якась опіка вищої сили, що майже ніхто з наших людей не постраждав… Оповідаю про чудо, що я його бачив над каналом.

А цілу ніч хідником попід вікнами, обвантажені клунками, йдуть люди. Чуємо тупіть безлічі ніг… Цілу ніч.

Боялись нападу вночі. Не було.

6 лютого. Кілька днів умовної мовчанки, я навіть не мав сили писати… Не знаю, що далі казати, не знаходжу слів. Ходжу, мов би в тумані, ночі проходять у маячінню, все здається, що місто оточують, що нам тут буде кінець, і все намагаюсь улаштувати наш виїзд звідсіль. Але чи вдасться це зробити і куди? Усі двірці розгромлені, люди тисячами, обвантажені клунками, ідуть десь за місто і там якось чіпляються до потягів. Я гак не можу, у мене в лічниці жінка, завтра думаю їхати по неї і привезти додому. Кожний день і кожну ніч – тривоги. Минулої ночі зірвали нас о четвертій рано.

9 лютого. Таня дома. Слава! Не людина, а тінь, але і я не кращий, та й усі в цьому місті. По вулицях ходять кривиди, і – диво: як вони все те видержують, особливо ті бідні жінки і діти? Колись буде мир, і ніхто не повірить, що щось таке ми могли досить добре перенести і не зломитися. Сила людини не лише у м’язах… Німці знов приводять усе до «порядку». Ось знов рухаються деякі частини вуличної комунікації, відгорнули головні руїни, можна пройти стежками, наш Ексцельсіор сливе не існує, вигорів, залишився лише фронтон і кілька бічних переділів. «Ніндорфу» також нема, не дошукаєшся і Фюрстенгофу, згорів і Пшор.

Дуже тяжко тепер поїсти наш «штам-геріхт», штовхаємось по рештках підземок і їдемо «обідати» аж до Шарльотенбургу. Американці і англійці кілька разів люто женуть нас до підземелля, не рахуючись зовсім ані з нашими силами, ані з нашим гумором. Більшість наших людей уже залишило Берлін, тягнуться переважно на Ваймар. Чому якраз облюбували собі той німецький класичний заповідник – невідомо. Для виїзду потрібний дозвіл, але не всім щастить його дістати. Ми з Євгеном міркуємо, як би дістати нам посвідку від жіночої організації, що ми свіжі втікачі. З таким документом можна їхати далі…

А наші політики все сходяться, радяться, торгуються за місця в «уряді», сваряться і дивачать. Німці все ще пручаються і «роблять вигляд». І навіть інколи погрожують. А правда жорстока і невмолима, вона, мов дамоклів меч, висить над головою… Добре, що погода полагідніла, іноді світить і гріє сонце.

10 лютого. Як і всі інші – гнилий, непотрібний день. Єдине, варте уваги, це те, що не було тривоги. Я все їздив. До УНО, до Шарльотенбургу на обід. Зустрівся з проф. В. П., обідали з ним у колишньому люксусовому ресторані на славетній Ам Курфюрсгендам, що тепер виглядає, мов би потовчений і зв’язаний дротом горщик. Розмовляли про літературу, філологію, археологію. Міркували, хто і коли то буде розкопувати руїни Берліну. Проф. П., також археолог. Гарно оповідав про розкопи на Житомирщині, де знайдені праслав’янські селища, в яких були кістяки людей, побитих під час бою.

Потім я їздив до жіночої служби НСФ, на двірець. Нашим єдиним бажанням є якнайскорше розпрощатися з Берліном. Диво-дивне, доля хотіла, щоб я побачив це велике європейське місто, столицю «Нової Європи», ось у такому апокаліптичному вигляді…

Коштом цілоденного бігання всі документи на виїзд у кишені.

Минулі дні світило сонце і температура піднялася до 13 Цельсія. Берлін одразу ожив, я чув навіть спів на вулиці, ми з Танею дивимось на себе і сміємось. Що з нас лишилося? Де ми поділися? Та ж ще недавно ми були схожі на людей.

З Ангальтерського двірця вже знов ідуть потяги. Чудо німецького організаційного генія перемагає все. Але там черга! До всього ту радість можуть нам кожної хвилини забрати. День-денно двірці Берліну забирають і відвозять мільйони людей. Більшість наших їдуть на Ваймар і Гановер. Ми з Танею хотіли б податися на Г еру. У Ваймарі передбачається надто велике скупчення наших людей, а у Гері директором поліції є мій колишній шкільний приятель, що ще недавно був у мене в Рівному і навіть у мене мешкав. Це може бути для нас корисним.

Мешкання моє многотрудне лишаємо знов. Місяць шукання, тиждень користання. Але що було б, коли б ми його Не дістали? Наш бувший готель рознесено бомбою. А речі, що я їх вислав з Люденбургу, так і не прийшли, десь там блукають, або їх уже взагалі нема. І слава Богу! Шкода лише деяких матеріялів і харчів.

По гарній погоді – дощ, але настрій наш піднявся.

11 лютого. Весь день носимо з паном Євгеном на станцію наші речі. Це не близько, не легко і не один раз. Ані візників, ані носильників, ані навіть трамваєвого сполучення не існує. Пан Євген завзято воював за чергу і обстояв її. Коштувало і тут дещо «спорту».

Але до вечора нам уже ясно: їдемо! Перепустки в кишені, речі останні кудись пішли, з ними пішла і моя писальна машинка. Дише картини беремо з собою – рештки нашої рівенської розкоші. І трошки їжі, і, розуміється, всесильний «спорт».

Пан Євген у ці наші виняткові дні багато нам допоміг, був з нами, ділив наші тягарі, відпровадив до самого потягу і навіть нас умістив. Сам він їде на Дрезден, бо там його рідня. Прощаємось щиро і тепло. Дякую! Незабутньо дякую, добрий, щирий друже!

Вечір. Темно. Одинадцята година. Ми у вагоні втікачів. В нами кілька жінок і багато дітей та речей. Усе те тікає зі Штетина. Там уже большевики.

Так. Фінітас. Прощай, Троє великого колись континенту з назвою Європа, що її кінець пережили ми нашим власним життям. Так! Так! Знаю! Тут ще постануть з попелу нові будівлі, але не постане більше Європи. Її занепад стався. Земна куля перебирає її гегемонію. Останнє, що ми бачили в Берліні, це будування барикад на вулицях. Не поможе.

Ми з Танею дивимось на себе. Посміхаємось. У мене все, до останньої кісточки, болить. Таня – тінь. Ми обоє тіні. І дещо навіть жалюгідні.

Потяг рушив. Прощай, Берліне, прощай! Бідний, трагічний, героїчний і… минулий.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. П’ять по дванадцятій. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюса, 1954 р., с. 5 – 52.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 58

Модифіковано : 26.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.