Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / За який провід?

За який провід?

Дмитро Донцов

За який провід? Обкладинка брошури 1948 р. Ця брошура Д.І.Донцова була вперше надрукована в Канаді: (Вінніпег: накладом приятелів автора, друком Нового шляху, 1948 р. – 29 с.) як текст реферату, виголошеного на бенкеті в «Прінс Едвард готелі» у Виндсорі, Онтаріо, 29 травня 1948 р. Наш текст подано за цією публікацією, з незначним осучасненням орфографії.

Достойними достойная созидатися і чесними чесная совершитися обиче, і через годних людей годние річи бивають справовані.

Кн. Константин Острожський.

Місяць травень був місяць, в якім ми ввійшли в нову світову війну. Може здаватися, що війна в Святій Землі лиш місцевий конфлікт? Може… Але друга війна теж почалася з локального конфлікту польсько-німецького, а перша – з локальних Балканських конфліктів.

На передодні страшних подій варта порушити одне, величезної ваги питання. Говорю про нього моїм «любезним землякам» десятки літ, але без успіху. Не тільки не схильні вони прийняти пропоновану мною відповідь на це питання, – вони не завважають його, не існує воно для них.

Це питання – питання проводу, провідної кляси нації.

Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, є бездумна отара, доступна всякій чужинецькій пропаганді й інфільтрації. Разом з провідною верствою стоять і падають народи. Добре знали наші предки цю істину. В своїм універсалі звертався до України Хмельницький: «но если нас (козаків) одоліють, то відайте панове, же і вас всіх Малоросиян… огнем і мечем поруйнують і в рабську облекуть одежу»! А в «Треносі» Смотрицького читаємо, що коли не дозріла духова еліта нації, коли складалася «з незрілих хлопів і неуків, неотес, жерунів, надутих балакунів, підлесників, сліпих вождів», то зараз зіпсуття пішло дальше, на нижчі щаблі спільноти; тоді й «юнаки збіднілі і доньки удалися в розпусту, Бога і правду Його забувши». Деморалізувався провід, деморалізувалася й маса. Знав це явище своєю геніальною інтуіцією й Тарас Шевченко. Безліч прикладів знайдете в нього на тему, що як гинула або ледачіла провідна кляса на Україні, то «над дітьми козацькими поганці запанували». Охляв і знікчемнів провід, і ось вже знову Господь «покрив срамотою свої люди й вороги нові розкрадають як овець нас» і знущаються над нами. Казали наші прадіди : «от глави риба, от начальників собранія растліваються, загнивають, погибають».

Питання проводу є перворядної ваги для всякої спільноти. Маса як дитина, хоч відчуває, де її болить або чого хоче, та не вміє сказати, уняти свого бажання в ясне речення, в формулу. Вона простягає руку, кричить, але не все скаже. Завданням проводу – її неясне стремління уняти у виразну формулу, ідею, дати дороговказ і ціль.

Візьмім Україну! В 1917-19 рр. і Київ, і земля обаполи Дніпра мали український характер. Це була Україна, майже така як в XVII-XVIII в. Але в XIX в. це була Росія, «Юго-западный край» або «малоросійскія губернії», а перед тим це була Польща! І не через державну приналежність тільки. Ще за старого В. Антоновича Київ був польським містом, більшість студентів на університеті там була польська, а на Лівобережу Заддніпрянщину називали наші селяни Польщею ще за Олександра ІІ-го. Але при всіх тих змінах – населення, його величезна більшість, село, лишалося те саме, українське. Говорило по українськи, співало українські пісні, жило своїми прадавними звичаями; та як бачимо, не вона, не ця більшість, надавала країні її – так скажу – національну вивіску – шильд. Це робила завжди кождоразова провідна, культурно, економічно або політично пануюча в краю верства.

Якою національно ця верства була, таким був і край національно і політично; бо ця верства впихала більшість в своє культурне, економічне або політичне річище. Тому м.и. відвічним стремлінням Московщини було обезкровити, залякати, фізично винищити, або скорумпувати й винародовити не тільки провідну верству України, але й взагалі всіх тих націй, які московський націоналізм вибрав за предмет свого ненажерливого імперіалізму. Кіоли йому вдавалося знесилити провідну верству, маса, нарід була вже легкою здобиччю.

Який повинен бути провід щоб стати на височині свого завдання? Особливо в наші тривожні й вагітні жахливими подіями дні?

Поширена думка, що в проводі може бути кождий, кого виберуть; що політичний провідник це або фахівець, або добрий адміністратор, або спритний бізнесмен. Але такі погляди паношаться в близьких до розкладу спільнотах. Щоб бути провідником, не вистане перестудіювати конституцію, парламентський правильник. Не вистарчить провідникови мати виборчі голоси. Ще щось він мусить мати… Мудреці й пророки, післані Богом Україні, знали добре, що провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей. І розумом, і серцем, і волею високо стоять вони над масою народу, над пересічною людиною.

Знав це Шевченко. Маса народу – це були оті «душеубогі», «незрячі гречкосії» – іноді ще острішими словами картав він їх; хоч і любив він їх, та знав, що рятувати їх і вести покликаний хто інший: окрема кляса людей, а всі чесноти тої кляси втілювалися у нього в тих, кого він знав з історії під іменем козацтва, «козацького панства». Були це люди з осібною «козацькою, чистою, святою кровію», з «благородними кістками», що в обороні «гречкосіїв» туго могили начиняли своїм «благородним трупом». Цеї породи людей звеличував він в постатях Гонти, Залізняка, Дорошенка, Мазепи, Гордієнка, Палія, Галайди, Гамалії та ін. Були це в нього «святії лицарі», з «орлім оком», вогненним, для тої святої справи горіючим серцем і твердої волі, люди душевної кріпості і героїчної вдачі. Не мир за всяку ціну, не вигода – були їх ідеалом, а велич і слава, а мали в собі основну прикмету володарської кляси: «вміли панувати»!

Характеризуючи основні прикмети нордійської раси, з якої вийшли провідники англійської нації, англійські учені називають «домініоін спирит» те, що наш поет називав «вмінням панувати». Навязуючи до таких репрезентативних постатей своєї історії, як Нельсон, Пітт перший або другий, англійці підкреслюють такі прикмети як «одасити», «джой ов батл» – на полі бою чи на арені політичній, «джініос ов агрешіон». Деякі з них мали навіть (як Нельсон) «сомтін ов е пайрат» в собі, що не заважало їм бути великими будівничими величі своєї нації. Кождий з них був «файтер, фірлес ін вордс енд екшіон», далекозорий, шляхетний, відданий слуга генієві свого народу – вимріяна раса провідників, яка заломила потугу Пилипа Іспанського, Голандії, Наполеона, Німеччини, збудувавши першу по Римі імперію.

Цей тип провідника, що в нашій історії знаходимо в постаттях Святослава, Володимира, гетьмана Богдана, – далекий був від ідеалу провідника, виробленого в другій половині XIX віку: ідеалу «працівника на народній ниві», людини «тихої буденної праці», які нову татарщину думали перемогти «наукою й просвітою» та вірою в автоматичний «поступ» людськості; або ідеалу «реального політика», не кажучи вже про «ідеал» спекулянта від політики, теж досить поширений «ідеал» нашого віку… Ні, типи нашого козацького панства, як і такі типи як Пітт або Клемансо – не були «такі як всі»! Була це раса «луччих людей», які головою переростали оточення характером, мудрістю, благородством. Ці люди інакше думали, відчували, поступали, інакше жили.

Шляхетні, – вони не для привати жили чи матеріальних благ, а найвище ставляли Бога, честь і свою велику справу, над всім дочасним, особистим.

Мудрі, знали вони таємні закони розцвіту й занепаду спільнот, проникаючи зором за поверхню з’явищ і заслону часу в їх суть і в майбутнє.

Кріпкі, мужні, – вміли ставити чоло небезпеці і здійсняти рисковні задуми, служачи тільки ідеалові, правді своїй, не підлещуючись ні царям, ні юрбі, ні подіям.

Ці три прикмети, шляхетність, мудрість, відвага, – три основні прикмети володарської кляси. Є про них і в Евангелії згадка, що коли провідники народу тратять мудрість, благородство і відвагу, – близькі вони до упадку. З проводом же ж, який ті три прикмети посідає, ніякий ворог нічого не зробить: шляхетного не підкупиш, мудрого – не обдуриш, мужнього – не залякаєш!

Г. Сковорода писав, що є дві породи людей: одні роджені вести, другі – за ними йти. «Хто колісцятком, а хто ключиком в годиннику має бути», – писав він – залежить від природи людини, від її вдачі, від «сродності», нахилу. «Черепасі сродне плазувати, орлові – літати, не навпаки»! Кождий виказує те, до чого створений. Непокликаний того не навчиться: наука доводить до досконалості сродність. Колиж нема сродності, що тоді зробить наука? Птаха можна навчити літати, але не черепаху!… Пес стереже отару день і ніч з вродженої любови й шарпає вовка з вродженого нахилу, не зважаючи на те, що сам себе наражає на небезпеку, що розшарпають його хижаки… Ні кінь, ні свиня того не зроблять… Бо не мають до того природи. Хто тую природу має, той стане з Яреми – «Хамового сина» козаком Галайдою; той «неба достане коли полетить» крилами, які за плечима почув. Хто ж тої «сродності» не має, той вмре наймитом, хочби не знати на яке становище сприяючі обставини його видвигнули. Дайте йому крила, він вулицю ними замітатиме.

Не можна ті дві природи до себе рівнати. їх наявність це просто факт, що не потребує дальших пояснень. Писав у байці Глібов:

Почув я раз, старі сміялись люди,

Що квач притикою не буде.

Питаю: – Як? – А так як бач!

Причина невелика: якая ж із квача притика,

Коли він квач?

Квач притикою не буде, ані черепаха орлом, ні свиня сторожевим псом. Не буде Барабаш Хмельницьким, ні Кочубей Мазепою. Тільки люди, самою вдачею покликані до провідництва, як апостоли до своєї місії, поведуть націю через всі пороги до обраної мети.

І навпаки, катастрофа все наступає коли в проводі опиняються люди з невідповідною до великого завдання вдачею. Катастрофа наступає, коли шкапа чи безрога беруться робити діло сторожевого пса; коли черепасі заманеться літати як орлові. Тоді наступають в країні оті «златії дні Астреї» Котляревського з їх «славним народом», коли-то

Міняйлів брали в казначеї,

А фігляри писали щот…

Вожатими були сліпці, каліки,

Ораторами недоріки,

Шпигуном з церкви паламар…

І все робили назворот:

Що строїть треба, те ламали,

Що треба кинуть, те ховали,

Що класть в кишеню, клали в рот.

Це звучить смішно? Але з цеї коміки прозирала трагічна правда. Хто мав очі щоб бачити, той міг оглядати «златії дні Астреї» в Європі й на Україні в часі між двома війнами. Раювання божевільних. Європейські країни повні були в той час провідників з-під соціалістичного людофронтового стягу, яким не в голові була цілість нації, лиш так званий соціальний поступ: на Бога менше податків і видатків на військо! На Бога менше праці! На Бога менше Бога в родині і в школі! Мир, мир, мир за всяку ціну!… Дарма що від того росла доріжня, падав експорт, заламувалася оборонна сила нації, підупадав її войовничий дух, плюгавилася ідея вітчизни… Дарма що щезала посвята для рідного краю, яку заступав особистий або клясовий егоїзм, дарма що погоня за рівністю й безпекою гонила одну націю за другою під залізну палицю тоталітарної держави, в якій зникала свобода, а кляси й одиниці ставали рабами нової, страшнішої тиранії. А в многих країнах – в той час між двома войнами – гаддям зароїлися московські Квіслінги: Тореси, Дюкло, Ляскі, Пасіонарії, Толіяті, Димітрови, Затонські, Коцюбинські, Винниченки, Мануїльські, Крушельницькі, підготовлюючи грунт для наступу Москви.

Повиринали «ліберальні» й «демократичні» політики, які захвалювали большевицьку «демократію», («червоний' декан» Кентерберийський). Появилися «демократичні» часописі, в яких лаяли протибольшевицькі фільми і захвалювалися твори найбільшого масового злочинця нашого віку – Леніна… Появилися «демократичні» політики, які – під диктат Кремля – напастували власну країну за її нібито «імперіалізм», захвалюючи «пацифізм» совєтських загарбників. Появилися соціалістичні рецидивісти, одержимі невгасимим бажанням спільного фронту з комуністичними «товарищами»… Щоби спільним фронтом довершити руїну християнської цивілізації за вказівками їх спільного пророка Маркса… В соціальній верхівці Заходу – різних кляс, станів і партій – зароїлося від тих, кого Котляревський звав душевними каліками й сліпими вождями, які ведуть свої народи до моральної й матеріальної загибелі й до рабства.

Цей розклад в провідницькій верстві Заходу, що вимагає негайної й корінної курації, – не моя вигадка. Його початок – підчас француської революції – бачив знаний політик і філософ англійський Едмунд Борк, його описував І. Тен, італієць Г. Ферреро і, особливо, іспанець Ортега і Гассет, а є цей процес занепаду в безпосереднім зв’язку з доконаним вже або прогресуючим розвалом старих європейських монархій, між 1-ю і 2-ю війнами, та їх правлячих аристократій. Про упадок респекту до ідеалу свободи пише «Бритийська Енціклопедія» , про ідеал «рівності», який почав паношитися в наш «вік мас» разом з тенденцією до бюрократизації, стандартизації і до тріумфу пересічності в усіх ділянках життя. Стремління до свободи вільно думати, говорити, писати й молитися, – уступило місце стремлінню до «секюриті» під опікою всепотужної бюрократичної держави. Замісць свободи, маса зажадала їжи, убрання, «жилплощі» за ціну зречення незалежності і в остаточнім непередбаченім рахунку – за ціну зниження морального, умового і навіть матеріального рівня цивілізації.

От ці часи видвигнули на поверхню й нову «еліту», про яку щойно згадав і яка так разячо ріжниться від тої, якій на зміну вона прийшла. Людей на міру Пітта, Кавура, Рішельє, Клемансо тепер не знайти і в день з ліхтарем. А коли й висунеться подібна маркантна постать, як напр. ген. Маршал, або Бевин, вони зараз же стають предметом заїлого нападу тоталітарних ніби демократів.

На Україні процес занепаду вершків суспільства почався від розкладу козацької старшини, нашої правлячої аристократії, – розкладу, що осягнув свого зеніту в часи Шевченка. А нова народницька інтелігенція – що від половини XIX в. зголосила права на провід народом, не хотіла на жаль нав’язати обірвану нитку старокиївської й козацької традиції… Драгоманівщина – хоч з самого свого народження спіткала спротив одиниць і гуртків – наклала свою згубну печать на ментальність широких кіл нашої інтелегенції аж до наших днів. Драгоманов багато зусиль доклав, щоб знищити культ Шевченка, цеї ланки, яка в'язала сучасність з героїчним минулим. Він не терпів його за його горіючий дух (який звав «фанатизмом»), за звеличання колишної слави (що звав «ретроградством»), за релігійність (яка була «ненаукова»), за комбативний воєнницький дух, за порив до величного.

З «живих і ненароджених» ще драгоманівців гірко сміявся Шевченко, насамперед за їх гомоцентризм і спробу детронізації Бога («немає Бога, тільки я», тільки суверенна людина); за те, що прикривалися гарними «поступовими» словами; що ніби хтіли «просвітити матір современними вогнями, повести за віком», – на ділі ж несли «з чужого поля великих слів велику силу та й більше нічого»; на ділі ж «перлись на чужину шукати доброго добра, братерства братнього». Цього «братерства» шукав Драгоманів в обожаній ним московській культурі, в російських соціалістів і в інших, у Сен-Сімона, Фуріє, в анархіста Прудона, відкидаючи стародавню «свою мудрість» нашої країни, якою вона колись жила, дихала й світила одному поколінню за другим; проповідуючи чесноти пильного але покірного недільника; не уявляючи собі майбутнього України інакше, ніж в ролі п'ятого колеса до тріумфального воза «старшого московського брата».

Напоєна вщерть отруйними думками драгоманівства, наша провідна інтелігенція не потрапила ні зрозуміти вимоги історичного моменту в памятний 1917 рік на Україні, ні очолити великий і прекрасний національний зрив тих вікопомних часів. Збуджені в вогні революції, окрадені з великих традицій і спогадів минулого, маси українські інтуїтивно відчували, що без кривавої війни, як і в 1648 р, прав своїх не здобути… Провід стремів рука в руку йти з Москвою, з «братньою демократією», цементувати імперію й боронити її від ворогів! В масах спонтанно прокидався дух Полуботка і Мазепи… Провід пятнував самостійників як національних шкідників, творення національної армії називалося «мілітаризмом», а ненависть до займанців – «шовінізмом»… Страх відірватися від займанця, виписати на своїх прапорах привабливе яскраве гасло незалежності, прозирає з кожного рядка центрально-радянських універсалів.

Брутальна неуступчивість большевиків змусила тодішній провід таки організувати національну війну під гаслом самостійності, а тоді федералісти почали боротьбу за самостійність, соціалісти – воювати з московськими «товарищами», демократи – правуватися з «братньою демократією російською», пацифісти – братися за зброю, а вороги національного «шовінізму» – викидати москалів та їх попихачів з України! Але ця боротьба була накинута і не могло бути в ній щирості, не було її в настроях проводу, а значить і в його акції. Настрій, запал, ідеалізм, посвята й героїзм, все те було в армії, в значній частині широких мас народу, в повстанцях, що виринали тоді, як гриби по дощі; був той настрій в Петлюри, Тютюнника, Безручка, Коновальця, Міхновського і многих інших, але не в думках і серцях соціалістичного переважно проводу в цілості. А підтверджує це знаний факт, що хутко поїхали на поклін до переможної Москви вожді українських головних партій того часу: соціал-демократів, соціал-революціонерів і соціал-федералістів, як М. Грушевський, В. Винниченко, Порш, Чеховський, Севрюк, Ніковський, М. Залізняк, а з галичан: Ю. Бачинський, С. Вітик, А. Крушельницький, Ф. Федорців, Сіяк, П. Карманський, М. Рудницький, П. Франко, М. Возняк та інші.

Це були люди, що взялися за їм «несродне діло», до якого не лежало їх серце. Пост фактум, самі вони признавалися, що не «вихолощеним українським марксистам» було братися за чуже їх психіці діло революційного національно-державного будівництва. Самі признавалися, – в хвилини щирості – що їм, які «вийшли з селянських мас, бракувало вміння розглядати поодинокі події з якоїсь ширшої перспективи», бо «урвався зв’язок» між їх духом і духом нашого проводу князівської й козацької доби; що бракувало їм того, що «провідні верстви інших народів вже мали в крові». Признавалися, що їх самих відзначала «наївність, безкритичність, надмірна вразливість на дрібниці і сліпота на великі справи», недостача витривалості та провідної ідеї; а особливо признавалися вони – «брак нам змислу панування, змислу правління»; там, «де йде про вищі уряди, дрібні справи, малі обов’язки, то ще пів біди, але не вміємо ми сидіти на вищих стільцях і мати діло зо справами ширшого зарису, не вміємо обіймати зором речей як цілості, лиш з правила звички переходимо до другорядних справ».

Репрезентативна постать демопроісвітянської України тої доби ( В. Королів-Старий) каявся на вигнанні: «ми всі не підготовані були і робили те, чого зробити не могли. Цілій нашій справі все бракувало глибини, всі думки наші були імлисті», бракувало дійсних вождів, «що без них маса, отара овець». Про ідеолога цеї інтелегенції писав Іван Франко, що ідеї Драгоманова були «наївними міркуваннями мужика, що не бачив світа і не потрапить піднятись думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду, або свій повіт». З’їдливу характеристику цього відламу української інтелігенції – заким ще став сам її оборонцем, дав Ю. Липа в однім мало знанім вірші «Жебраки при дорозі о ялмужну просящії»:

Виведу я націю на роздоріжжя,

Попхинькаю над нею,

Пограю на лірі, –

Може подивуються такій горячій вірі

Інші народи з моцею своєю.

Скажуть: – то уштиве дитя хороше,

Співає пісеньки, не бунтує, –

Не стремить щоб щось злого зробити, –

Випадає похвалити ці діти

І державність дати.

– Хай нам світить надія!

– Хоч би й без дати!

– Хай скінчиться веремія

Малоросійського гевала!

– Лиш не треба, на Бога не треба,

Щоб вона повставала, вбивала!

А тих драгоманівських політиків, що проти волі пішли в національну революцію, виведено у вірші про «Людей худих, у важкі панцирі й мисюрки повбираних»:

– Ой тяжко брате,

Меча брати!

– Як би так зробити війну без пожару?

Як би так зробити націю обережно, потихеньку,

Годувати її книжечками у затишному курничку

І вивести на світ готову, першорядну, без боротьби

Перехитривши всіх!

Ні! Не сваритись, не гнітити дикість

Тупоту і підсвинків з чужими агентами,

Ні, зробити всіх президентами:

Любиш, Саво, сало?

Маєш, Саво, сало!

І ще тобі мало?

От головно в такій ментальності величезної частини нашої провідної інтелегенції, неприготованої до чужої їм ідеї самостійності і боротьби за неї, і треба шукати причин невдачі національного зриву 1917 р., не – як пишуть соціалісти – «у несвідомості народу».

Таких політиків в Галичині картав ще Франко: «коли, – писав він, – траплялося комусь з русинів виступати перед народом, то дві кардинальні точки були: ми всі, русини, і повинні держатися купи, і ми повинні дякувати найяснішому цісареві за його безмірні добродійства і просити в нього ще того і того». От та порода льояльних русинів або «самоотвєрженних малоросів» плодилася подостатком на Україні. Для них – писав Франко – політика була тільки «циганством і крутарством». Тяжко було їх відірвати від буденної праці сліпучим видивом ідеалу. Пощо блукати в пустині за маревом обіцяної землі?

Ті слова про обіцяний край

Це для слуху їх казка.

М'ясо стад їх, і масло, і сир.

От найвищая ласка!

Так відповідали Мойсееві жиди в поемі Франка. Так відповідали нераз і наші Датани й Авирони всім, що намагалися вирвати їх з буденних занять в мандрівку до свобідної землі….

Більш ніж 30 років минуло з часів 1917 року, але тип драгоманівського політика серед нашої інтелігенції не зник. Під напором нових українських сил, він в дефензиві, але ще затроює повітря національного життя. Незнищиму породу малоросійських і рутенських Санчів-Панчів стрічаємо часто й тепер. В нашу, направду «кінецьсвітню», добу, коли перемогу дасть тільки віра, тільки героїзм, тільки посвята й боротьба, – є політики, які думають здобути свободу «без пожару, потихеньку, обережно», видурити, вижебрати її, «перехитривши всіх», причепившись до возу того чи другого побідника…

В нашу добу, коли в тяжких муках ступає нація на Голготу; коли тільки безмежна віра і за неї пролята кров є запорукою воскресения, – тих, що сходять на хрест, називає дехто бандитами, в найкращім випадку, дурними романтиками. В пресі підвладній таким «політикам» забороняють про тих «бандитів» згадувати. В таборовій пресі кретини від політики не посідалися з радості, коли – як їм здавалося – чехи з москалями тих «бандитів» остаточно винищили: тішилися, що «мрійницький період» історії нашої нарешті скінчився, що хлопчаки побавились і тепер порядні люди робитимуть «реальну політику» по почекальнях і передпокоях сильних світа цього, вижебруючи і вишахровуючи самостійну неньку, «перехитривши всіх»…

В нашу добу міжнаціональних і міжусобних воєн – рекомендує дехто «не роздувати» повстанські самостійницькі рухи «в явно безвиглядній ситуації», а натомість радять занехати «романтичну політику» і «тверезо, реально подивитися на світ»… Ради, які в 1942 р. в видаванім німцями «Новім українськім слові» в Києві – уділяли гестапісти і інфільтровані до них агенти НКВД!

Не тільки «тверезі політики» не думають про «свою силу» в своїй хаті, вони не думають і про «свою правду». Осоружна їм взагалі ясна, незмінна думка – це звуть вони «доктринерством»; останні могикани українського соціалізму починають перепачковувати на еміграцію замасковані ідеї московського большевизму; твердять, що цілі московської революції 1917 р. були й нашими цілями; що видвигнута нашою революцією ідея самостійності державної показалася «нездійснимою», що «такої України не може бути»! Вони накидаються на український націоналізм за те, що той «не сприймає змін, які внесла в український світ революція 1917 р.» – цебто большевицька. Певно, що націоналізм тих ідей не сприймає! Не тільки не сприймає, він їх відкидає, відкидає в цілості революцію большевиків, зроблену для скріплення большевицької імперії і для душення свободи й незалежності України. Він відкидає антирелігійні ідеї большевизму; відкидає його ідеї політичні – ідеї чужого тоталітаризму; відкидає його соціальні ідеї – ідеї людської кошари, хоч як їх наші соціалісти – у формі колхозів – і захвалюють!

Не може дати своєї санкції націоналізм ані затрутим большевицькою пропагандою наддніпрянським соціалістам, ні їх галицьким «товарищам» радикалам, які по загарбанню Галичини, заофірували свою «лояльну співпрацю» наїздникові, відкидаючи всякий «саботаж і шкідництво», просячи позволити їм «взяти позитивну участь в культурнім і господарчім будівництві країни» під Москвою, цебто в нищенню релігії і церкви, в руйнації й плюндруванню села, і в переслідуванні «авантурників», які не хилять шиї в чуже ярмо.

Відкидаючи ясну власну ідею національну, відкидаючи – як засіб – збройну за неї боротьбу, цеї сорти політики відкидають і потребу створення окремої – сильної духом, думкою і характером – батави людей-провідників, яка б ту ідею здійснити намагалась.

В наші часи стрінете серед «батьків народу» вчорашніх комуністів, які – «покаявшись» – зараз за це дістають командні становища в спільноті!

В наші часи, коли така нагла є потреба широко закроєної протикомуністичної кампанії, знайдете «вождів», що на спілку з комуністами затикають рота тим, що проти комуністів виступають! Знайдете «патріотів», обсипаних гонорами, але яким найкраще пристала би назва, дана їх предкам Шевченком, – назва «донощиків і фарисеїв». Які не соромляться, подібно євангельським фарисеям, очорнювати своїх противників як «ворогів кесаря», щоби – ховаючись за лаштунками, нищити їх чужими руками. Яким рідний край є черговим бізнесом, а народна справа дійною коровою; яким їх партія є крамничкою для полагодження особистих, чи інтересів кліки; які коло себе збирають всяке шумовиння «аби інтерес ішов»; які, називаючи себе демократами, уживають найгірших метод тоталітарного партійництва, щоб утриматися коло громадського пирога.

Заплющувати очі на ці відомі зявища було б злочином. Бо вони є початком катастрофи. Коли в провідну клясу вслизаються подібні провідники, тоді треба бити на сполох! Стоїть в Евангелії: коли сліпець вестиме сліпого, обидва впадуть у яму. Проблема проводу, в сто разів важніша від інших, набирає в наші часи особливо великого значення, і якраз цеї проблеми не хочуть бачити сучасники, займаючись всякими іншими, які нічого не варті без вирішення отої, найважнішої з усіх. Який глузд виробляти програми, закладати партії, творити об’єднання, коли хитається фундамент, на якім будується?

Велика частина провідної інтелігенції української між першою й другою війною, це був зовсім інший тип психічний, який нічого спільного не мав з великими тінями нашого славного минулого, що формували історію України варяжських і козацьких часів. Ці «тверезі політики» – бояться розгорнути українську ідею в усій її широчині; стараються загасити комбативний дух, що знов віджив на Україні; не думають про провідну клясу як про здисціпліновану, дібрану на засаді суворої селекції верству «лучших людей». Їх відповідь на питання – хто має вести націю, до якої мети і якою дорогою? – тотально різниться від відповіді, яку давали наші предки і деякі сучасники та учасники визвольних змагань часів першої і другої війни, прозивані «романтиками» і «авантурниками».

Предки твердо знали, що права можна мати тільки «през шаблю», що великі речі осягають великі люди, не крутії, комбінатори, хитруни, посібілісти, засадничі вороги великих цілей і великих зривів. Негуючи ті цілі, «тверезі політики» проскрибували й чужі їм чесноти, без яких наша давнина й не мислила собі ідеального провідника: твердість характеру, розмах думки й сміливу волю. А без цих прикмет вдачі, коли хто попадав у провід народу, нічого легшого не було для противника як його обдурити, залякати або рідкупити.

Бо проводарів, що мають хлопський сприт, замість державної, мудрості – легко одурити обіцянками-цяцянкамц, як це робили большевики.

Бо проводарів, байдужих на великі ідеали, а які дбають лише про привату, – легко підкупити.

Бо проводарів, що не мають відваги до чинів великого розмаху і ризку, – легюо залякати.

В давні часи вступ у члени провідної верстви вимагав суворого добору, а членство суворої контролі і чистки. Толерантними стали новітні «народолюбні» часи! І нема такого промаху (висловлюючись лагідно), якогоб не дарувало чуле серце модерного народолюбця свому вибранцеві, скоро він вже засів на якімсь президентськім кріслі. Коли такі звичаї запановують в проводі, він вже зогниває а з ним пропадає й спільнота.

Цей сорт політиків, який особливо намножився за останні 20-30 літ, існував і давніше, домінуючи в доби занепаду і зникаючи з політичної сцени в епохи національного розцвіту. В кождій нації є ріжні типи проводарів. Деінде є Де-Голі і Тореси, Михайловичі і Тіти, Маршали і Волеси (і вони між собою не об’єднуються). Є такий поділ і серед нас, а сягає він далеких історичних часів. За татарщини – одні кривавилися в війнах, а другі – так звані татарські люди, корилися наїзникові.

За Хмельницького були Богдани і Богуни, а були й Киселі й Барабаші, які не хотіли повставати, тільки «з ляхами, мостивими панами, у мирі хліб заїдати», у їхній службі. Далі, були Мазепи з Орликами, і – Іскри з Галаганами. Були Хмельницькі – було й «варшавське сміття», були Мазепи – і «грязь Москви». Всі українці – брати по крові, але й Авель з Каїном теж були братами… За наших днів були Петлюра, Коновалець, Тютюнник і Міхновський, – а були й Грушевський з Винниченком і Тичина, які як визволителів славили тиранів Кремля.

І всі ті Барабаші і Грушевські, всі викликають противників своїх як національних шкідників і авантурників, фанатиків і шовіністів, що не за голосом холодного розуму йдуть, а за безконтрольними емоціями. Всі бідкаються над марно пролитою кров’ю народу, над непотрібними жертвами… На ділі ж як раз вони є невільниками своїх емоцій – емоцій страху. Головно ходить їм про те, щоб – крий Боже – буря не зірвала вигідного даху їм над головою, над затишною домівкою! Щоб деревця не поламала в їх затишнім садку! Це ті, що в їх серцях згасла відвага, а в їх мозок, у тую – казав Шевченко – «кістяну комору налізли свині із надвору» і там утвердили свою ідеологію, ідеологію сажа з його щасливими мешканцями, що лиш знають або в болоті розкошувати або під ножем верещати. Недоступна їм свідомість, якою очищуючею бурею буває Хмельниччина! Як випростовує вона зігнутий хребет не одного Яреми, як на верх видобуває все сильне й шляхетне, чисте і героїчне в народі! Як змітає з поверхні всю погань! Хоч при цім може й дерева погне чи зламає в затишних хуторцях «татарських людей»… Хоч не дасть вже більше їм з тими чи іншими «мостивими панами» смачно свій хліб заїдати.

Так як між хмельничанами і лейстровиками; як між мазепинцями і Галаганами; як між Шевченком і Драгомановим, між Петлюрою і Винниченком, так і тепер не встановити згоди між теперішними «татарськими людьми» і новими силами України, тим новим і водночас стародавнім предківським духом, який ось вже 30 літ як прокинувся знов на нашій землі, вбиваючись чим дужче в силу, поборюваний і Москвою, і нашими фарисеями. Особливо це трудно зробити у нашу добу, коли світ весь розколовся на два табори – сили християнства і сили Сатани; коли – писав апостол Лука – розкол вдереться навіть в родині, де буде двоє проти трьох і троє проти двох.

Європа і не тільки Європа, переходить добу горожанської війни, подібну до тої, що переходила Франція за своєї революції тому 150 літ з лишком. Там повстали дві «партії», з яких кожна вважала, що угода з другою виключена, що між ними можлива тільки боротьба. Третя «партія», нейтральна, приставала до кожного переможця і плелася в хвості подій. Свою печать на майбутнє обличчя країни наклала не вона, а одна з тих скрайніх партій. Подібно й сучасна Європа, сучасний світ. Доба стагнації, впорядкованих відносин в суспільстві на разі проминула.

Нормальна держава ніде більше не існує: або вона спирається на безнастанний терор, щоб в страху тримати до неї ворохобні сили суспільства (як в Росії), або – деінде – є іграшкою в руках тих чи інших – що борються за владу – сил: робітничих союзів, юній, партій, різних міжнародних тайних і явних організацій. А боротьба їх в тім, що кожна стремить до ідеалу, що виключає ідеал противної сторони, претендуючи на виключне панування. Головні сили, на які розкололася тепер суспільність – це сила комуністична і антікомуністична, сили тоталітаризму і сили, що апелюють до старих традицій і підстав європейської, християнської цивілізації. Пролетаріят є переважно в тим першім таборі, селянство – в другім. Фронт боротьби не покривається з міждержавними границями, він іде впоперек кожної держави, перекроює кожну націю.

А між тими двома силами знаходяться «нейтральні», західна «Керенщина», оті власне соціалісти, ліберали і деякі «демократи», які або тихо з комунізмом симпатизують, або угодою з ним чи толеранцією до нього думають якось від потопу врятуватися. Тому керенщина й не висуває ясної ідеї, ані не хоче готуватися до боротьби, яку не вважає неминучою. Тому й роль її в тій громадянській війні, що вже шаліє в світі – буде такаж жалюгідна як і роль російської керенщини.

Наша керенщина добором луччих не цікавиться. Її цікавить тільки так зване «об’єднання». Воно має бути універсальним ліком на всі політичні недуги. Чи справді помагає на все – об’єднання?

Під час революції 1917 р. – всі українські партії були об’єднані в Центральній Раді, а всі партії в Росії були роз’єднані, і большевики провадили горожанську війну з усіма – правими, лівими, монархистами й соціалістами. І все ж роз’єднана Московщина перемогла об’єднану Україну. Чому? За революції, шматована, роз’єднана кривавою міжусобною війною Франція перемогла коаліцію об’єднаної Європи. Чому? Чи не тому, що не в самому об’єднанні сила?

Справді, сила не в числі, але в чимсь іншім! Положіть на терези з одного боку десять яєць, а з другого десять цеглин, останні переважуть. Сила не в кількості, а в якості, в вазі, в динамізмі. Ось чого не треба забувати! Об’єднання тоді тільки буде міцним, коли буде злукою лучших, не всяких! Коли об’єднаєте в горщику капусту, бульбу, стару підошву і здохлого кота, – не смакуватиме таке об’єднання!

З доручення папи намалював Мікель-Анджело образ хаосу до Сикстинської капелі. Як уявив він собі хаос? Як саламаху різнородностей, які нормально не бувають і не сміють бути змішані, не можуть бути «об’єднані». Все було всуміш на тім образі: володарі, єпископи і розбишаки, поети з лірою й кати, володарі й бандити, злодії й судії. Мішанина чужородних елементів, добрих і злих, в якій безнадійно потопали добрі. Ось таке об’єднання проповідують наші «тверезі політики», приймаючи до своєї компанії всякого, аби їх тримався і на все годився, не входячи в те, як стоїть справа з його характерністю, особистою чесністю і пр. Ліплючи такі «об’єднання», вони не впорядковують хаос, а його поглиблюють. Це буде таке об’єднання, як в притчі про кукіль і пшеницю. Тим часом коли під час жнив пшеницю кладуть окремо в клуню, а кукіль в’яжуть в снопи, щоб спалити. Ось про що не думають прихильники механічного об’єднання. Завданням часу є не збільшувати хаос, а відділити кукіль від пшениці!

Кажуть, – всяке об’єднання добре, чим більше, тим ліпше! Чи ж справді?

Пригадаймо історію судії Гедеона з Біблії. Бог вибрав його для війни з медіянами. Той зібрав велике військо і сказав Господь Гедеонові: – забагато людей в тебе, так що не можу віддати медіянів в їх руки. Гукни, щоб чули люди: хто почувається боязким, хай вертається до дому. І вернулося людей 20 і 2 тисячі, так що лишилося тільки 10 тисяч. І сказав Господь Гедеонові: – все ще забагато людей! Веди їх до водопою, щоб мені їх там випробувати. Про якого скажу тобі: цей хай іде з тобою, той і піде; а про якого скажу: цей хай не йде, той і не піде… Повів Гедеон людей до водопою і сказав Господь Гедеонові: хто хлептатиме воду язиком, як пес, того постав окремо; так само і того, хто стане навколішки щоб напитися води. Налічено тих, що хлептали з руки, 300 люда, всі ж інші ставали навколішки, щоб напитися води вигідніще. І сказав Господь Гедеонові: трьома сотнями люду вирятую вас і подам ворога в руки ваші, усі ж інші хай вертаються в домівку свою… Так переміг Гедеон не кількістю, а якістю людей, відбором найкращих, які не боялися великого діла, не тужили за домівкою, не дбали за вигоду, хлептаючи як-будь воду, думаючи тільки про справу. Якість перемогла, не кількість, відбір, не «об’єднана» мішанина всіх.

«Реальні» політики голосять: «все, що об’єднує українців – будує Україну, все, що роз’єднує українців – руйнує Україну!» Це явний нонсенс! Що, коли б якась група забажала об’єднувати всіх українців, без розбору, чесних – з шахраями, ідейних – з провокаторами, чи спричинилася б вона до збудовання України? І навпаки, чи не спричинилася б до цього збудування інша група. яка без пардону вимітала б з-поміж себе все хитке, підле й підозріле? Мабуть пригадуючи зворіт з Євангелія, писав Гоголь: «Бог не об’єднує різне по суті, Бог лучить спільне по духу». Об’єднання, яке не хоче бути засуджене на безчин, або розвал чи сторпедовання провокацією з середини, – повинно бути злукою людей, оживлених однаковим, спільним всім духом, з’єднаних на підставі суворого добору, старанного пересіювання.

Чиж можливе об’єднання цілком духом різних людей? Де буде їх спільна база для чину?

Яку спільну базу ідейну для чину, в якім об’єднанні знайдуть люди, що хочуть відбудувати державу, і то так, як відбудовувалися всі держави, боротьбою і силою, – з «реальними політиками», які думають лиш про «рідну мову й пісню», яку хтось колись їм дасть за чемність, або «лояльну співпрацю»; які завше «неактуальною» вважають боротьбу за свободу? Яка спільна база, в якім об’єднанню знайдеться між людьми, залюбленими в наші старі великі традиції – і тими, що разом з Драгомановим, ті традиції відкидають, заміняючи традиціями Маркса і Прудона, чи російської революції; які теперішним традиціоналістам закидають те саме, що закидав Драгоманов Шевченкові: що «шукав ясного ідеалу державного порядку не попереду нас, а позаду», самі ж знаходючи той «ідеал» в колхозах і московській «конституції»?

Як можна об’єднати психіку українських державників з психікою «дядьків отечества чужого», або з ментальністю людей типу наддніпрянських соціалістів чи галицьких радикалів, або ундистів? Або яку спільну ідею для чину знайдуть нові хмельничане, люди для яких ідея є ідеєю, з тими, для кого вона тільки фраза для притягування маси і для роблення інтересів партійної крамнички?

Що ж спільного знайдуть між собою ті різні породи людей, коли те, що одні звуть боротьбою з злом, другі називають «некультурністю» і «киринею»? Коли те, що одні звуть трусістю – звуть другі «гуманністю»; що одні картають як потурання каналії, другі хвалять як «толеранцію»; що одні підносять як героїзм, другі – знов плямують як «розбишацтво»? Коли те, що в перших є вірність ідеї і бажання боротись за неї до загину, є в других – «ексклюзивністю» і «фанатизмом»? Що в одних зветься безпринципністю й безхарактерністю, то в других є – «об’єктивністю», а прив’язання до правди своєї – «доктринерством»? Що знайдете спільного між тими типами, коли те, що одні ганять як хамелеонство, другі величають як «тверезий розум», а «державницьким розумом» – те, що для перших є тільки крутійством?

Та друга порода нашої інтелігенції, яка хоче удавати з себе національний провід, дуже нагадує тих фіглярів, недорік, сліпців і «шпигонів» Котляревського, або «жебраків при дорозі о ялмужну просящих». Об’єднані чи роз’єднані, ніякої держави вони в найсприятливіших обставинах не збудують. «Хочеш бути царем? – питався Сковорода, – нащо ж тобі єлей, серце скипетр? Це тінь, масло… Здобудь собі серце царське!»… Вінець і скипетр є аксесуари лише, може й потрібні, але хто вбирається в них, хто чіпляє собі титули «батьків народа» і думає правити ним, маючи душу жебрака, фігляра чи шпигуна, – той приведе до катастрофи може й не себе, але народ, з ким і якби він не об’єднувався.

В старовину знали ми, що силу спільноті дає не безвладна мішанина – аби більше! – а здисциплінований гурт людей чесних, відважних, сильних характером і справі відданих. В універсалі Остряниці читаємо: «а козаків лейстрових, отродків і одщепенців наших, для власних їх користий і приват своїх о упадок отчизни не дбаючих, – яко їдовитої єхидни стережіться!» Предки наші знали, що їдовиту східну, хоч «рідну по крові», до гурту не приймається; з нею не об’єднуються; що паршива вівця усе стадо псує. Про це писав один знаний політичний письменник наш:

«Знайте, що не буде ніколи держави української, доки дейнецтво і опришківство, яке ідею України від віків обсіло, не буде прочищене українськими, а не метропольними, польськими, чи московським руками».

Пригадайте, як об’єднував Україну Хмельницький! Чи сідав він до одного столу з Кисілем, чи з лейстровиками? Ні, він зібрав громаду людей спільного духа, характерних, готових на все; з ними пішов на своє велике діло, а коли своїми чинами заблисла та громадка на всю Україну, тоді зголосилися до нього Виговський, Кричевський, Немирич та інші. Прийшла і маса, поспільство. Ось як доконали хмельничане об’єднання нації! А Киселів, Барабашів та лейстровиків, як сміття, геть викинули. Так повстає всяка нова еліта народу: шляхом добору, гуртування луччих і висортування гірших; боротьбою з зовнішними неприятелями і з «рідними» шашелями в середині власної спільноти.

Об’єднання повинно і мусить бути. Але об’єднання людей одного духа, гарячої віри і випробованого характера! Людей ідеї! Добір кращих! А всю спільноту об’єднає тільки такий провід, тільки таке об’єднання, в яке маси вірять, в його чесність, мудрість і мужність, в йоло характерність. Об’єднають націю чи суспільність тільки люди, які викрешуть в неї запал, посвяту, порив; люди, які хочуть вести і знають точно куди і як. Не зроблять цього ніякі об’єднання, в яких тон надаватимуть вожді з ментальністю покутного адвоката, або «спеца» від дрібних махльоєк; які не вміють бачити завтра, ані не розуміють сьогодня. Такі як Гедеонові тисячі, мали б вернути до дому, до своїх приватних справ, робити на них, а не народній справі інтереси.

Кого цікавить конкретне питання – де та група, товариство, чи орден (коли думати, що вони вже є), які могли б повести народ, нехай відповість собі на питання: з яких людей та група складається? Якщо вони посідають ті прикмети провідної кляси, про які, як про позитивні, згадано вище, то така група має шанси стати проводом і заслугує підтримки; якщо на чолі групи стоять оті «фіглярі» і «шпигони», – ніхто з нею не повинен об’єднуватися, бо таке об’єднання доведе або до катастрофи, або до хаосу. Невже направду гадає хтось, що провідники, які журяться тим, кілько відсотків скинути зо своєї програми, щоб добити інтересу з противною партією; або тим, який емігрантський уряд є більше легальний; або тим, який дохід принесе їм служба рідному краєві; яким так імпонує фотографування в оточенні вдячного народу, або які думають у передсінках чиїхсь Україну вижебрати, – невже хтось думає, що такі провідники ставлятимуть успішно чоло антихристові та його воїнству? Чи не є вони засмішні постаті на таке завдання?

Не створені наші дні для таких «вождів!» Часи, коли падають тисячлітні політичні будівлі; коли руйнуються підстави соціального укладу, до якого ми звикли від 2000 літ; коли московський іслам підносить меч на релігію, ісповідану довгим рядом поколінь наших предків; коли, як в часи Калки, Полтави чи Батурина, рішатиметься доля України на многі сотки літ, – такі часи не нагадують в нічим епохи мирного будівництва з їх діячами мирної, «буденної праці», з чеснотами пересічної людини.

Наша доба подібна до інших епох: до епохи розвалу Риму, переселення народів, Столітньої війни, або татарщини, чи Хмельниччини. Такі епохи не дрібних грачів, і комбінаторів вимагають, ані їх міжпартійних, міжконтинентальних чи міжпланетних обеднань. Вони потребують нових людей формату Еція, Карла Мартела, Жанни Д’Арк, Хмельницького, Вишенського, чи Дмитра Вишневецького; людей, які б горіли ентузіазмом для ідеї, щоб сліпучим світлом горіла вона, як віра Христова в душах апостолів; щоб невгнутою робила нашу волю.

Ці нові люди ростуть на сплюндрованій і зганьбленій займанцем, але випробованій й загартованій в пеклі останніх 30-х літ Україні. Там тисячі засуджених бути Яремами «хамовими синами», обертаються в войовників Галайдів; крила їм виростають, які мали за плечима предки їх в добу Корсуня, Конотопа, Полтави. В них втілився дух тих предків. З них, як за часів козаччини, можуть повстати ті, які виведуть націю «із тьми, їз смраду, із неволі», коли знайдуться між ними Кричевські, Немиричі, Морозенки і інші вікопомні постаті Війська Запорозького. Епоха наша на Україні дуже подібна до тої, перед 1648 роком…

Це нове племя, яке родиться там, знає – так пише оден з його поетів – що з їх мрій і чинів вже «глядить майбутня плоть», завтрішня дійсність. Вони знають, що світанок встане «народжений із мук» там, де кожне, найменше життя «зродилося й виросло з крові»; там, де тисячі ідуть на хрест, але їх «твердо ступає нога», як мучеників Колізея. Це ті, що свідомі уже свого післанництва; які твердо знають, що їм «правда світить з віч», їм – «свідкам пекла на землі»; що цю правду мають вони принести байдужому і забріханому світу. Про себе кажуть вони – «по світі всім ідемо, мов пророки, втерявши все, неласі земних благ», «ми розумом і духом вищі», які прийшли, щоби «сліпим, незрячим путь в життя вказати» бо тими є вони, в кого «вогнем спалахує душа». Це мусять бути фанатики нової правди з широким розмахом думки, з грандіозними напрямними, люди великого формату, з тими «твердими руками», що формують нації й держави, з тим «орлім оком», яке в далекім майбутнім накреслює Богом проложені шляхи. Вони, такі лиш здолають зробити справжнє об’єднання, не фарисеї, які тільки Варрав та Юд притягають до себе, а замість Богові, чужому ігемонові кляняються.

«Достойними достойная созидатися і чесними чесная совершатися обиче, і через годних людей годниї речі бувають справовані» – ці слова повинні стати пригадкою в наші жорстокі й відповідальні часи. Коли ні, такою катастрофою скінчиться для нас нинішна доба, як доба започаткована 1917-м роком. В страшний час Божого гніву, який вже гряде, якого тінь вже впала на нас, проблема проводу, творення нової касти нового «лицарства Запорозького», відмітання кукіля від пшениці – є справою першої ваги.

Як вона вирішиться, від того залежить наше національне життя чи смерть. Людина, що оглядала власними очима початки гангрени, яка зжирає тепер нашу цивілізацію, Едмунд Борк, перестерігав підчас революції у Франції: «як маса, ми не можемо бути полишені самі собі. Мусимо мати провідників! Коли ніхто не захоче повести нас правим шляхом, ми знайдемо поводатарів, що запровадять нас до ганьби й руїни!»

Пересторога, яка ніколи не була такою начасною, як нині!

Примітка автора

Ширше висвітлені питання провідництва в книзі тогож автора «Дух нашої давнини» (Традиціоналізм), 1944, вид. Ю. Тищенка, сторін 272.

Примітки

Нельсон Гораціо (1758 – 1805) – славний англійський адмірал.

Пітт – – Вільям Пітт (1759 – 1806), прем’єр-міністр Великобританії (1783 – 1801, 1804 – 1806), організатор боротьби проти революційної Франції.

Пилип Іспанський (1527 – 1598) – іспанський король з династії Габсбургів.

Клемансо – – Жорж Бенжамен Клемансо (1841 – 1929), французький політичний діяч, прем’єр-міністр Франції (1917 – 1920), один з творців Версальської системи, що постала внаслідок 1-ї світової війни.

Квіслінг Відкун (1887 – 1945) – норвезький офіцер, за гітлерівської окупації – міністр-президент Норвегії. Страчений за звинуваченням у державній зраді. Далі Донцов називає інших діячів такого ж розбору: Торес – Моріс Торез (1900 – 1964), французький комуніст; Дюкло Жак (1898 – 1975) – керівник Французької комуністичної партії; Ляскі – ?; Пасіонарія – Долорес Ібарурі (1895 – 1989) – керівник комуністичної партії Іспанії; Толіяті Пальміро (1893 – 1964) – керівник комуністичної партії Італії; Димітров Георгій (1882 – 1949) – керівник комуністичної партії Болгарії; Затонський Володимир (1888 – 1938) – український комуніст, провідник політики Москви, розстріляний більшовиками; Коцюбинський Юрій (1896 – 1937) – український комуніст, розстріляний більшовиками; Винниченко Володимир (1880 – 1951) – український комуніст і письменник; Мануїльський Дмитро (1883 – 1959) – український комуніст, міністр закордонних справ УРСР; Крушельницькі – Антон Владиславович (1878 – 1937) та його сини Тарас (1908 – 1934), Богдан (1906 – 1937), Остап (1913 – 1937), Іван (1905 – 1937), донька Володимира (1903 – 1937) – родина українських письменників, симпатиків СРСР; всі вони були розстріляні більшовиками.

Ленін – Ніколай Ленін (один з псевдонімів Володимира Ілліча Ульянова (1870 – 1924)), теоретик і вождь большевизму в Росії, голова радянського уряду Росії (1917 – 1924).

Едмунд Борк (Берк, 1729 – 1797) – англійський державний діяч і публіцист, теоретик консерватизму.

І. Тен (1828 – 1893), французький філософ.

Г. Ферреро – Гульєльмо Ферреро (1871 – 1942), італійський історик та письменник.

Ортега і Гассет Хосе (1883 – 1955) – іспанський філософ.

Кавур – Каміло Бензо Кавур (1810 – 1861), італійський політичний діяч, перший прем’єр міністр Італії (1861).

Рішельє Арман (1585 – 1642) – кардинал, фактичний керівник уряду Франції за короля Людовіка 13-го.

Маршал Джордж (1880 – 1959) – американський генерал і політик, творець плану відбудови Європи (плану Маршала) та НАТО.

Бевин Ернст (1881 – 1951) – британський політичний діяч, відомий проивник радянської експансії.

Сен-Сімон Анрі (1760 – 1825) – французький теоретик соціалізму.

Фуріє Шарль (1772 – 1837) – французький теоретик соціалізму.

Прудон П’єр (1809 – 1865) – французький теоретик анархізму.

Петлюра Симон (1879 – 1926) – голова директорії УНР, убитий більшовицьким агентом. Тютюнник Василь (1890 – 1919) – командувач армії УНР; Безручко Марко (1883 – 1944) – генерал-хорунжий армії УНР; Коновалець Євген (1891 – 1938) – творець ОУН, убитий більшовицьким агентом; Міхновський Микола (1873 – 1924) – ідеолог незалежної України, знищений більшовиками.

М. Грушевський – Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934), український історик і політичний діяч; Порш Микола (1879 – 1944) – український соціаліст; Чеховський (Чехівський) Володимир (1876 – 1937) – прем’єр-міністр УКР, розстріляний більшовиками; Севрюк Олександр (1893 – 1941) – український соціаліст і дипломат, на еміграції – прорадянський діяч; Ніковський Андрій (1885 – 1942) – український журналіст; М. Залізняк (Микола, 1888 – 1950) – український соціаліст; Ю. Бачинський (1870 – 1940) – український публіцист і дипломат, знищений більшовиками; С. Вітик (1876 – 1937) – український соціаліст, знищений більшовиками; Ф. Федорців (1889 – 1930) – український журналіст; Сіяк Іван (1887 – 1937) – український адвокат, член ЦК КП(б)У, розстріляний більшовиками; П. Карманський (1878 – 1956) – український поет; М. Рудницький (1889 – 1975) – український літературний критик; П. Франко (1890 – 1941) – український педагог, знищений більшовиками; М. Возняк (1881 – 1954) – український літературознавець.

В. Королів-Старий (1879 – 1943) – український письменник, член Центральної Ради.

Де-Голь Шарль (1890 – 1970) – французький генерал, керівник французького опору гітлерівцям.

медіяни – в Біблії (Суддів, 6 – 7) йдеться не про жителів Мідії, а про близькосхідне плем’я мадіанітян.

ундисти – члени УНДО (Українського національно-демократичного об’єднання).

Кисіль Адам (1600 – 1653) – православний шляхтич, намагався примирити повстанців Б.Хмельницького з урядом речі Посполитої.

Калка – річка в Донецькій області, на якій в 1223 р. монголи розбили руських князів. Полтава – міспо, пам’ятне поразкою шведської армії від росіян в 1709 р.; Батурин – столиця Гетьманщини, здобута російським військом в 1708 р.

Еція (Аецій, 395 – 454) – римський полководець, який розбив гунів на Каталаунських полях (453). Карл Мартел (688 – 741) – правитель франків, розбив арабів у битві при Пуатьє (732). Жанна Д’Арк (1412 – 1430) – національа героїня Франції під час Столітньої війни.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6976

Модифіковано : 28.09.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.