Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Якою має бути література?

Якою має бути література?

Дмитро Донцов

Обкладинка брошури (Торонто: 1949 р.)

Обкладинка брошури (Торонто: 1949 р. – 12 с.)

Розклад, що переходить світ, відбився і на його літературі. Її криза сягає давніх часів, а особливо виявляється в занепадницькому XIX і в нашому віку. Давніш зовсім іншою була література, іншими й погляди на її завдання. Про старі часи в Україні писала пані Єфименко, знаний наш історик. Коли повстали козаки в Україні, “замешкали на пограниччі з кочовими ордами, ці лицарі все були готові скласти свої голови”; ці нові осадники на нових землях “не покладали на державу, ні на правлячу клясу, журби про свою безпеку”, брали це завдання у власні руки. “Сильне, горде, свободолюбне населення тих земель видвигає з себе людей, що мало дорожили приємностями осілого хліборобського життя”, яке не забезпечувало завтрішньото дня; вважали кращим, “привабливішим і цікавішим обернутися з переслідуваної звірини, в сторожового чи ловчого пса, помінятися ролями з ворогом”.

Так повстала в Україні верства особливого типу, що відзначався “загартованістю, мужньою погордою до смерти, любов’ю до свободи”; козак “не дорожив життям, не дорожив і майном”. Ця верства створила і свою літературу, подібну до літератури їх фізичних і духових предків, князівських дружинників з їх “Словом о полку Ігоревім”. Той самий дух горів в творах Котляревського, Наріжного, Гоголя, Шевченка. Ця література оспівувала “славу країни” своєї, її “великих вождів” що “боронили народ козацький і святу церкву”, що були месниками за “наругу над рідним краєм”. Ця література будила в читачів “великий дух предків” і віру в “бога сили, бога слави”, будила гордість, погорду до особистих приємностей і дрібних справ, потяг до речей взнеслих і величних (,,Микита Гайдай” Шевченка). І зовсім іншою була література тих, хто чіплявся за “приємності осілого життя”.

Такою ж – духом, як і наша дружиницько-козацька, була й література Західної Європи давніших часів. В добу наших Ігорів і Ярославів, міністрелі у Франції величали подвиги королів і лицарів і житія святих. Французькі історики тих часів підкреслюють, що існувало тоді два джерела натхнення поетів, два почуття знайшли свій вияв поетичний – бравура й віра.

Але поволі на зміну цій літераітурі прийшла інша. Переломовим щаблем був тут XIX-й вік. Література звернулася до “малой людини”, нею зацікавилася. З героїв і святих стали кпити. Вольтер, у своїй “Пюсель” (Правичка) намагається спростачити натхненну постать визволительки Франції, Жанни Д’Арк. Сто з чимсь літ по нім, М. Шаповдл кпить із “Слова о полку Ігоря”, що його ще Шевченко називає “невеличкою, та премудрою книгою”. В музиці тим самим шляхом пішов син синагогського кантора в Кельні, Оффенбах, у своїх оперетах, повних цинічної наруги над богами і героями.

Почалося в письменстві з симпатії і співчуття усім “уніжоним і оскорбльоним” (Достоєвський), з нової релігії “гуманності”, “людяності” Діккенса, Гюго, Толстого, Достоєвського, потім перейшла література від опису “пересічної людини” з її дрібними насолодами, турботами та ідеалами, – до адорації цієї людини, до видвигнення “пересічної людини”. Проблематика надособиста, що виходила поза межі вузького круга “ідеалів” пересічної людини, зникала. Звикали й типи людей, для яких на першім місці йшло почуття чести, служення високим ідеям, отчизні, богу. Поняття бога взагалі щезло, а в центрі всього стала для но вих “гуманістів” і пропагаторів “людяності” – людина, з усіма її добрими та лихими сторонами.

Цю пересічну людина треба було жаліти й випрадувати в її біді та в її збоченнях, за що – вчив Руссо – вона не відповідала, бо винна була суспільність, не вона. А потім просто прийшло до глорифікації цієї пересічної людини, навіть її найгірших інстинктів і вибриків. “Героями” стали проститутки Сонічки й убийниіки Раскольнікови Достоевського і вульгарні вітрогони та грошолюби в роді “Бель-Амї” Мопасана. Далі йшли еротомани Арцибашеви, Винниненки, Цвайги, повії-” гарсонки” Маргерита, завошені мужики Толстого як носії “нової правди”, людські звірі в романах Золя, сутепери, злодії та босяки Горького, хулігани Маяковського, денерати й дегенератки пані Колет, що живуть лише тілом і його пристрастями, нарешті “герої” Сартра, люди без честі й пуття, циніки, скептики й егоїсти.

З літератури ця відраза авторів до всього високого прониікла до фільму. Рідко, дуже рідко можна побачити фільми, що виховують, з дійсними героями, як напр. англійський фільм про великого противника Наполєона – Пітта молодшого, або французький фільм “Полковник імперії” з Бляншаром, чи “Шуани”, де можна подивляти людину шляхетну, мужню, людину честі, характеру, що дихає й живе одною великою ідеєю-пристрастю, понад буденні радощі малої егоїстичної людини, і за свого честь чи ідею готова наложити головою. Частіш побачите дрібні пригоди гангстерів, дрібних клерків або “вампів”, що думають тільки про гріш, посаду, виграш на перегонах або про злочин. Напр. в огиднім фільмі старого циніка Чапліна – “Пан Біду”, де виведена знана історія “Синьої Бороди”, французького Ляндрю, що для зиску та грошей мордував свої жінки; фільм, де убійник і каналія представлений як “пересічна людина”, досить симпатично і цей фільм зустрів похвали і в західній большевизанській пресі і в українській “Арці”.

Яке ідеологічне піддожжя такої ,,літератури”? Чи потрібна така література? Які моральні наслідки матиме й має вже вона в суспільстзі, серед якого паношиться?

Таке письменство має ідеологічне підложжя м. і. і в нашій критиці літературній, про що я вже згадував в статті “Шельменко – національним героєм” (“Гомін України” – ч. 1-2 / 48). А ця критика твердить, що письменник має право давати вияв всяким емоціям, всяким поривам почуття людини: і шляхетним, і вульгарним, і прекрасним, і огидним. Є такі критики (Шерех), що твердять, що щойно в цій бігуновості свого Я, є людина – “цілою людиною”. Тому цей критик, і йому подібні критики, захвалюють нам твори брукової літератури, літератури голоти, що цвіте тепер по наших таборах в Німеччині. Боронять Достоєвського, Винниченка, Сартра; доводять, що автори не мають повчати нас моралі, ані мати якийсь світогляд; цим останнім хай займаються якісь там “публіцисти”!

Для цих критиків найкращі письменники це – або душевні євнухи, кастрати, позбавлені всякого мужнього реагування на удари, або скептики без віри в удь-які ідеали, або просто циніки й еротомани. Такі критики эахвалюють Барку за українську “патріархальність”, за його “іділічно-селянську” філософію життя; за його нахил до “спокою і статики”, цебто до непорушності “капусти головатої”, безсилої активно реагувати па життя. Хоч самого критика вражає “небезпечна закам’янілість” та “ізоляція від доби” цієї філософії, “пасивність” її виклику коловоротові подій, але все-таки воліє він якраз це.

Філософія людини твердої й характерної йому осоружна. Є, правда, інший світ “нічних вершників, світ прорізаний сурмами і атентатами”. Критик воліє не їх, а “просту людину”, як “вершок, як зразок людини”, без поривів, без викликів, що спокійно порпається у своїй купі гною, в надії “пересидіти лихо”, що вміє лише пасивно стверджувати “милосердя на землі нема”. Такі критики люблять твори Плужника, звідки віє зневірою людини, що їй в житті лишилися тільки “втома, зморшки та старі листи”, в яких переважає меланхолія, резигнація та песимізмом забарвлений скепсис.

Більше того, критикові особливо один твір сподобався тим, що таке “банальне тло його думок”… Критикові подобається І. Костецький за такі “твори”, як “Божественна лжа”, від якої жене на нас ординарний сопух вульгарної буденщини. Йому подобається Ю. Косач за свого “Енея” або “Сонату бемоль”, де навіть українки-революціонерки виведені або самичками або повіями і де найбільше пишеться про еротоманські афери “героїв”.

Критик захвалює авторів і твори, де нема ніякого світогляду, де виводять або емоції пасивних аматорів ідилїї та спокою, або емоції розпасаних дегенератів. Все згідно з теорією, що письменник повинен займатися “малою людиною”, “простою людиною” з її малими дрібними й не так простими, як простацькими почуваннями. В теорії стоїть, що авторові вільно виявляти всякі почування від шляхетних взлетів до найбільшого падіння, але на практиці захвалюються лише ці остатні емоції… Очевидно, в ім’я “свободи” індивіда й “гуманності”.

Чи така література здорова? Чи вона нам потрібна? І чи дійсно письменник має право виявляти всі почуття своїх героїв і морочити ними голову читачів, деправувати їх характер і схамлювати їх інтелект? В інші часи вистачило б поставити таке питання, а відповідь була б ясна, В нашу добу – цього не вистарчить. Тому погляньмо, як велетні слова дивилися на ці архіважні проблеми. Ще старі елліни, від яких стільки взяли наші предки, вчили, що і література, і філософія моральна мають вчити нас, що є чесне, що безчесне, що справедливе, що ні, що шляхетне, що простацьке.

Плутарх не вчить нас, що поет має право відавати в своїх творах всякі емоції. Він може їх віддавати, але читати треба тільки такого, що недвозначно осуджує простацькі, вульгарні емоції та думки і з похвалою відзивається про емоції шляхетні, як робив напр. Гомер. Поет повинен уникати ординарної тематики і не робити привабливими читачам підлі характери. В творах не вільно зневажати чи висмівати богів і героїв. Письменник повинен будити в молодих душах захоплення всім благородним, а відразу до нікчемного; повинен прищеплювати нахил до героїзму, погорду до трусості, любов до отчизии та бажання жити для неї і вмирати.

Плутарх вчив у творах дивитися не лише на їх зовнішню форму, але на внутрішню суть, власне на так дуже зненавиджений нашими голотськими критиками світогляд поета чи письменника, взагалі на те, чи його твір кріпить чи розслаблює і розледачує характер читача. Бо створена література не для забави, а для виховання…

Про завдання письменства писав Гоголь: “обов’язок письменника не тільки в тім, щоб доставити приємне зайняття думці чи смаку; без пощади потягнуть його до відпоівідальності, коли від творів його не вийде щось пожиточне душі, коли нічого не лишиться по нім для науки людям. Автор повинен “в живих образах накреслити правила поведінки для людини; вчити людину, що “в хвилини бід і нещасть особливо треба звертатися з молитвою до бога”, “нагадати людині те краще, те найсвятійше, що є в ній”… Гоголя разила безсила й пасивна лірика. Не вистачить нам вже – писав він – самі “м’які і ніжні струни нашої слов’янської природи”, нам потрібні ті “густі і кріпкі її струни, від яких нас переймає таємний жах і дрож”; потрібний інший ліризм, той, “що вже ні до чого не може підноситися, як тільки до бога”; ліризм ,,суворий, що не любить велемовності, якому осоружно все на землі, що не має на собі відблеску божественного”. Цей ліризм – це ліризм “суворого, вищого душевного благородства” якому осоружне все гидке, нікчемне й простацьке.

Ще виразніш пише він про театр: “театр, це та катедра, звідки можна багато світові сказати добра. Лише відділіть властивий, вищий театр від всяких балетових скакань, водевілів, мелодрам і тих дешево-блискотливих видовищ, що догоджають розпусному смаку або роэпусному серцю”. Театр повинен давати “високу трагедію або комедію”, що мають “морально доброчинний вплив” на глядачів, і Гоголь для прикладу називає Шекспіра, Мольєра, Гете, Шїллера. Театр повинен давати п’єси, що “не відвертали б в нічім від пошанівку до високих предметів”. В п’єсах може бути насміх, але насміх з лицемірства, з блюзнірства, але ніколи з того, що творить корінь людських чеснот”.

Театральна п’єса повинна “кріпити суспільність в непорушних правилах поведінки, кріпити характер людини. Театр повинен відкидати п’єси порожні й легкі”, що роблять суспільство “легкодушним і вітрогонним”. Є два театри, пише Гоголь, для людей луччих, шляхетних, і – для голоти. Є і різні ентузіазми публіки: “одне – це захоплення якоюсь балетною танечницею, а друге захоплення, коли якийсь геніальний актор стрясає нас своїм словом, підносячи вгору всі високі почування в людинї. Інша річ – сльози від того, що якийсь приїзжий співак полоскотав музикальне вухо людини, а інша річ – сльози від того, коди через живе представлення високого подвигу людини, увесь наскрізь освіжається глядач, а виходячи з театру, береться з новими силами за свій обов’язок, побачивши в такім виконанні героїчний подвиг”.

Поет мусить бути наділений двома силами: “силою, що картає, і силою, що піднімає вгору”. Підняти вгору треба тих, хто зніяковів від страхіть і лайдацтв, що його оточують, скартати тих, хто в святі хвилини небесного гніву й повсюдних страждань, сміють віддаватися буйності всяких скакань і ганебного шукання радостей та забав”. Підносячись до пафосу пророків, такого зрозумілого нам в наші жахливі часи, пише Гоголь про завдання письменника: “треба, щоб вірші поета так стали в очах всіх, як накреслені в повітрі букви на бенкеті Валтасара, від яких жах огорнув усіх, поки вони змогли збагнути самий їх сенс”.

Поет повинен “скартати мудрих, але зрозпачених людей”, показати, що людина, що впадає в “униніє”, є голота в усіх відношеннях, бо “униніє прокляте богом”; поет повинен “візвати до прекрасного, що куняє в людині”, зганьбити поганців і плюгавство, щоб збудити в читача чи глядача відразу до підлоти й бажання змагатися з злом. Поет мусить навчити нас “просити в бога гніву й любові! Гніву проти того, що губить людину, любові до бідної душі людини, яку гублять з усік сторін і яка губить сама себе”. З уст поета повинні “злітати вогні, не слова”, а повинен він “так покохати спасіння землі своєї, як покохали старі пророки спасіння свого народу”. Бо “бувають часи, коли не можна спрямувати суспільство, а навіть ціле покоління, до ідеалу прекрасного, не показавши наперед цілої глибини його сучасного плюгавства”. Бо це плюгавство, в чому тепер тоне світ, Гоголь вже бачив його прихід геніальною інтуіцією поета.

Натхнення, каже він, це ісра божа в поеті і тому “християнським вищим вихованням повинен виховуватися тепер поет”, щоб міг служити тому ідеалові, “що є дійсно прекрасне й що вигнане з суспільства теперішнім безглуздим життям”, бо “диявол виступив уже без маски у світ”.

Правда, які ції слова жахливо на часі! Як сміло і ясно накреслюють завдання письменника, як пророка і виховника, і духового провідника свого народу… І як же ж ці його погляди, такі актуальні в нашу добу, відбігають від поглядів тих блазнуючих критиків і авторів, що замість у божественнім шукають натхнення своїй творчості в “малій людині”, “визволеній” від всього високого і зведеній до ролі покірної своїм інстинктам худоби!

По цій довшій, але такій актуальній тепер цитаті з Гоголя, мало що лишається сказати про завдання літератури й письменника. Мимоходом завважу, що так само дивився на письменство і його завдання Шевченко, що в усіх своїх творах займає яскраве, притакуюче або заперечуюче, становище супроти виводжуваних ним постатей, їх емоцій і вчинків; який проповідував не ідеали “малої людини”, лише ідеали людини шляхетної, сильної, віруючої.

Шавченко був думки, що література має бути “морально повчаюча”. Про свою власну творчість, про свої думи і сльози писав він, що вірить, що з них виростуть ножі обоюдні, що розпанахають гниле серце сучасників, вицідять з нього пнилу кров, та наллють чистої, живої, шляхетної, козацької крові. Таке було, для нього, завдання письменства!

Біблія була для нього – “прибіжище, покров і уповання”. Писане слово мало “кріпити й робити мужньою душу”. “Київським патериком” захоплюється, бо в нім “чудові навчаючі ідеї”. В “Слові о полку Ігоря” шукав мудрості. Мистецтво взагалі для нього мало бути “високе й ділати на душу людини”, її ушляхенюючи. Мистецька творчість була для нього “божественною тайною”, він уважав, що лише поетів і мистців створив бог на свій образ і подобу.

Думи козацькі він любить за те що вони “прості, прекрасні і взнеслі”. Ці думи “обновили, воскресили свіжу, живу силу духа поета “духом свяої поезії”, він був просто “одержимий” ними. Добрий роман, пише, повинен “загострити уяву й ушляхетнювати серце” читача. Письменство повинно “ширити прекрасне й повчаюче в суспільності та бути угодним богові”, а “джерелом і підоймою мистецтва у давніх і нових народів завжди була релігія”, Не може бути письменником ні мистцем взагалі “безбожницька й аморальна потвора”. І свою країну він любив не за її іділічно-розманіжуючу красу, а за те що була вона “прекрасна й велична”…

Малу людину та її мистецтво Шевченко не дуже любив. Малі люде ще були для нього – “бідні, жалюгідні раби своїх нікчемних, вузеньких, маленьких пристрастей”. Не любив в письменстві нічого, що пахло “простацтвом” і “мужицькою естетикою”, причім під “мужицтвом” розумів не селянство, а власне голотське, що простацьке, вульгарне. Коли в однім кріпаку-музиці побачив справжнього мистця і натхненням, і обличчям, з приємністю, як найвищу похвалу, нотує про нього, що в тім обличчі не було нічого “кріпацького”, нічого з “малої людини”.

Не терпить “солодкавості й нудності” літератури голоти; з авторів чужих його цікавлять Шекспір, Шіллер, Вальтер Скот, особливо в творах, де той описує “хрестових лицарів”. В “малій людині” все його вражало та від неї відпихало – і її естетика, і її обличчя, і її смаки, і її буденні ідеали. Артист повинен бути, на його думку, гарячий, запальний, з палкою уявою. Не терпів людей “статечних”, їх “холодної, монотонної акуратності та щоденної, одноманітної, волової діяльності”. Це були люди пересічні, “середньої дороги”, а в мистецтві, писав поет, “і взагалі в духовій діяльності середня дорога не доведе ні до чого. Ця дорога “придушує до землі божественне мистецтво”. Не терпів “плебейських фізіономій”, не терпів “ярмаркового, лубкового мистецтва”.

Малі люди, якими в їх гойданні між високими полетами та занурюваннями в грязюку, захоплюються, як “цілими людьми” наші голотськї критики, ті малі люди для Шевченка “скити й варвари”, яік пише в однім зі своїх листів.

Найвище всього ставив таку осоружну для “тверезих, позитивних людей” фантазію. “Фантазія!”, пише він, “уявлюване щастя! Покищо й цього досить. Для душ, що співчувають і люблять, замки в повітрі триваліші і кращі, ніж матеріальні палати егоїста. Ця психольогічна істина нерозуміла людям статечним, бо якраз ця фантазія – хто ж знав це ліпше за нього? – якраз ця фантазія, уявні ідеї, віра – це те, з чого повстає реальний світ. Якраз ці фантастичні ідеї й почування, виражені в словах, в літературі, відроджують наші серця, виковують характери, просвітлюють думку та запалюють пориви, що будують і руйнують світи. І навпаки, коли ці слова нікчемні, вульгарні, коли образи письменника збуджують потяг до нікчемного, гнилого, тоді наступає те знікчемлення характерів і мислі, яке провадить до руїни держави й нації.

Чи треба робити підсумки? Є дві літератури, як є два типи людей. Є ота “мала людина”, якої критиків і авторів я назвав вище; для них література, ні автори, не повинні ні виховувати суспільності, ні формувати характери, ні мати будь-якого світогляду, ні ідеалів, ні ідей; для них всі емоції людини, високі і низькі, оправдані та варті опису. Це люди й література, розкохані в низьких інстинктах людського тілесного, нездисціпліноіваного Я. яке без бога обертається в худоб’яче ,,я”. Це люди і література, що стоять “понад конфлікти”, здалеку від великих змагів дня і від боротьби за той чи той ідеал; вони перед небезпекою, як черепаха, залазять у свою шкорупу або затикають вуха, щоб не нарушати їх ідилії. Героями такої літератури є або сентиментальні плачки, або хулігани, босяки. Тематика їх літератури, або дебош, лоскотуни нездорової цікавості, або видавлювання безсилих сліз, безсилого скептицизму там, де треба будити божественний гнів і силу спротиву.

Є і друга література, що словом, як ножем картає зло й гидоту, формуючи все високе, чисте й шляхетне, всі чесноти нашого божеського Я, не для ідилії чи насолоди, лише для боротьби за цілі високі, вищі за наше фізичне Я… Є це література, що формує характер, світогляд, думку, душу й дух людини та суспільності, яка, ми хочемо, щоб була суспільністю християнською не лише з назви, але й по суті.

Україна, як древня Еллада, стоїть на роздорожжі великих шляхів історії. Не для неї література безідейности і безхарактерності, не для неї ідеали черепахи чи “малої людини”. Історія засудила нас принести світові нове слово – в слові і в чині. Відповідною для того мусить стати і наша література, що піде традиційними шляхами Котляревського, Шевченка. Лесі Українки.

І так література, незважаючи иа галас і репет голоти, вже повстала й росте, В творах Маланюка, Ольжича, Теліги, Клена, Мосендза, Позичанюка, та інших; література, про яку марив Гоголь і Шевченко. Ця література повинна виступати сильно, активно, яскраво, мовою пророків. І вона зробить це, бо ще ясніш нам, ніж було Гоголеві, – що “диявол вже виступив без маски в світ!”

1949 р.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5874

Модифіковано : 13.08.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.