Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Заповіт Шевченка

Заповіт Шевченка

Дмитро Донцов

Заповіт Шевченка. Обкладинка видання 1951 р. Ця доповідь Д.І.Донцова була виголошена на Шевченківській академії в Торонто 9 березня 1950 р. і тоді ж видана окремою брошурою. Ми подаємо текст за 2-м ивданням: Дмитро Донцов Заповіт Шевченка. 2-е видання. – Лондон: Спілка української молоді, крайовий комітет, Великобританія, 1951 р. – 16 с.

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!

Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих. Тарасова муза, – писав Костомаров, – «роздерла завісу народнього життя… роздерла підземний заклеп, вже від років замкнутий многими замками, запечатаний многими печатями. І страшно, і боляче, і чарівно було заглянути туди». Многим сучасникам страшно було глянути в обличчя – воскрешеної Шевченком – героїчної України, – як тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Гонту й Залізняка: – «сусіди од страху, од жалю німіли»; страшний був дух предків поколінню, скарловатіло-му в рабстві.

Страшно було (писав П. Куліш) їх «юнацькому серцю, блаженному в своїм спокої», захопленому «загально-російською наукою і поезією», – слухати «парадоксів», вихованого на «Історії Русов», Тараса, який «робив з них людей, що ненавиділи москалів»… Він «ранив їх серця»! Нарушав їх «блаженний спокій»! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернути до патріотизму, який був для них вже «парадоксом», «дивацтвом»… Але од того, від чого ставало сумно й страшно його сучасникам, – до того «усміхалося серце поета».

Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного з «своїх», – сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами – над нами! – невгнутий й неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних, сам один з Заповітом своєї великої ненависти і своєї великої любови.

До чого кличе його Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?

Диявольську силу Півночі, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, – ненавидів він всім серцем своїм, всею душею своєю і всім помишленієм своїм. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй в душу; хто топче ногами її гідність людську; хто трупами народів встелював свій шлях історичний. Ця ненависть полум’ям бухає з кождого рядка написаного ним.

Та не тільки чужій деспотії належала його ненависть.

Він твердо тямив, що – «коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат деспотів. Коли б не похилилися раби… Цих рабів, слуг чужинця бачив він по достатком на Україні. Була це численна порода рідних по крови земляків, які «помагали москалеві господарювати» та з матері останню свитину здирати. Не тільки Петрові-катові й «Петровим собакам», не тільки Катерині – «голодній вовчиці» слав він прокляття, але Галаганам і Кочубеям, сучасникам – «шашелям». До них звертався: – «погибнеш, згинеш Україно, не стане й знаку на землі! Сама розіпнешся у злобі, сини твої тебе уб’ють!» Цих синів-виродків проклинав Шевченко. Він бачив брата у кождім земляку, та не тоді, коли цей земляк ставав Каїном. Не, коли «рідні» Каїни продавали як «лакеї в золотій оздобі» чужого пана. Не тоді, коли пишалися московською «кокардою на лобі», витертім з усякого почуття сорому й чести.

Таких земляків напевно не любив! їм не прощав зради спільної матері; ненавидів їх, перевертнів, «дядьків отечества чужого», які совість продавали «за шмат гнилої ковбаси» ненавидів тих, що їх вимітала історія залізною мітлою з кону життя як «варшавське сміття»; що їх чоботами місив завойовник як «грязь Москви». Ненавидів плюгаву породу «донощиків і Фарисеїв»; отих рідних «людоморів», які запльовували всю нашу славу історичну; які лицарство запорозьке прозивали «розбійниками, ворами, п’ятном в нашій історії».

Ненавидів облудних гуманістів з чулим серцем, які здрігалися від вчинків Трясила й Остряниці, але не вагалися власних синів, продати у різницю москалеві». Ненавидів шашлів, які гризли й тлили тіло народу зі середини; ненавидів не лиш росіян, оту «орду, скитів і варварів» – а й ту погань людську з рідних «землячків», які помагали розпинати його Україну.

«Паскудою» був йому кождий з них, і він дивувався – «чому ж його не так зовуть! Чому на його не плюють? Чому не топчуть»?

От цю Україну перекінчиків, яничарів чужого пана і володаря, ненавидів Шевченко за те, що «чужим богам пожерли жертви, омерзились»; що своїм існуванням поганили його прекрасну, вольнолюбну країну. Любити цю «рідну» погань? – він не міг. Певно, він прагнув всім своїм, сповненим любови, великим серцем «любить людей», та коли стрічав «недолюдків», – благає Бога дати йому силу «проклинать і світ запалити». Щоби в тім очищуючім вогні на попіл згоріло все плюгаве, все плебейське, продажне й гниле.

Знав бо, що «застарілі недуги лікуються героїчними засобами». Де не поможе лік, поможе залізо; не поможе залізо, – поможе вогонь. Хотів, щоб з вогненної купелі встала його вічно юна, сильна духом і горда Україна; та, яку бачив в столітніх очах діда-козака, що «як зорі сіяли»; Україна, яка з степових могил вставала перед ним привидами велетнів; яка «туго начиняла землю своїм і ворожим трупом, своєї свободи на поталу не давала, ворога деспота під ноги топтала, і свобідна й нерозтлінна вмирала».

Спитаєте: невже ж його велика душа вміла тільки ненавидіти? Невже був здібний лиш «вити совою», своє трудне серце лиш «ядом гоїти», або як голодний ворон край дороги за часами жалувати, коли кров’ю спливали голубі річки України? Коли пожари її освічували, коли «мерк за димом Божий світ»? Невже міг тільки закликати, в шалі пророчім, щоб сонце стало, щоб осквернену землю спалити?

А де ж була його любов? Бо з чого ж зродилася в нього й ненависть, як не з любови?

Любив він, безперечно, пишну природу України; це ж був «рай тай годі». Наче сам Бог витав над тим раєм. Але від нього відвертав очі поет, глянути не хотів, бо пекло розвели люди в тім раю, бо стільки гаддя у той рай напустили. Осоружна й гидка тоді стає йому краса його країни, як урода зганьбленої красуні.

Скажуть: – він же ж любив свій «окрадений люд» Любив… Та чи це була та палка, всепалаюча любов, яка бухає горячим полумям з його поезії? Він співчував з своїм окраденим народом, плакав над його недолею, жалував його, жалував тих «рабів незрячих гречкосіїв». Ці «вбогодухі» вміли тільки «стогнати та, стогнучи, долю проклинати», «жито панам сіять». Це були «темнії люди», які лиш «журились», що нема кому їм «порадоньки дати». Це ж була «братія» земляків, які на всі насильства «дивились та мовчали та мовчки чухали чуби», або «мовчали, витріщивши очі, як ягнята, – «нехай, каже, може так і треба!» Не в голові їм було «чиї вони сини, яких батьків, ким за що закуті». Не цікавило їх «чиїм трупом земля напоєна, що картоплю родить; аби була добра для городу». Це були ті, що вмирали за нового «лютого Нерона», а то й молилися на нього, забуваючи, що кат не милує нікого.

Жаль йому було того «покірного люду», болів над його недолею, але його не виправдував! Знав, що «люті зла Господь не діяв без вини нікому»; що Бог ледачим не помагає; що крук на те й крук, щоб не пустив з рук. Знав, що коли на землі «ростуть і висяться царі», так це тому, що «дрібніють люди на землі». Серед тої дрібноти – нарікав – «на Україні крім плачу нічого не почути», бо там «чортма людей». Не вірить, щоб там хто почув його слово, – «всі оглухли, похилились у кайданах». Покоління, яке не пік сором неволі, не палило почуття ганьби. І в такі хвилини, в нападі гніву лає їх «мільйонами свинопасів» плебеями, «німими підлими рабами», які – «аби пуга в руках була», під кожним деспотом робити будуть»… Певно, в такі хвилини не любив їх!

Тирани, їх помогачі, темні люди, – ось кого він бачив на сучасній йому Україні. В просту, геніяльну Формулу уняв він людність України, його – і нашої. Єзекеїлем на розпуттях голосить він: – «львища – людей, незлобних праведних дітей жеруть скажені… Мов шуліка хватає в бур’яні курча, клює і рве його, а люди – хоч бачать люди, та мовчать». Ось кого бачив він на Україні! Львищ, шулік, хижаків, безборонний люд і тих, що мовчки розбою приглядалися. Тих останніх і львищ – ненавидів! Незлобний люд беззахисний – жалів! Кому ж належала його любов?

Знову той самий образ: – «розбійники людоїди правду побороли, люди стогнуть у кайданах… Немає з ким взятись, розкуватись, стати за Євангеліє правди, за темнії люди». Знов той самий поділ: розбійники, темнії люди що стогнуть, але не можуть розкуватись, і натяк на тих, третіх, які могли б встати розкувати народ, стати за Євангеліє правди, – на тих, яких ще не було за його життя, яких бачив лише в минулім, в нашій колишній славі.

До них належала його любов! їх, яких слава греміла колись на Україні! їх, яких викликала з темряви минулого його, спрагла великого, Фантазія! їх, що пишними рядами, як золоті лицарі, ввижалися йому у віщих снах, або входили мов живі у його хату на розмову, – їх виглядав він! До них кликав стомленим серцем – «вернітеся!», щоб знов кров ворожа морем червоніла. Ось кого любив він над душу, над себе, над життя. Пристрасною, горячею любов’ю, яку переказав нам в Заповіті. Це не були вже «темнії люди», «незрячі гречкосії», не курча в буряні! Це були ті, кого звав «лицарі святії», «орли України».

Україна, яку ненавидів, – була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку любив – була Україна пів-людей пів-богів, героїв, – які могли протиставитися львищам, людоїдам, новітнім Неронам; мали силу розкувати закутих людей. З вогнем у серці, які не боялися й пекла, бо «вогонь запеклих не пече».

Тих, що кували кайдани – проклинав. Тих, що їх несли покірно – жалів. Тих, що їх рвали – любив!

Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх він кохав, як не кохав ні брата, ні сестри, ні коханки. Їх славу невмирущу, їх очайдушність безжурну – тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру горячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить довгими рядами перед нами, Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію, Тараса Трясила, Залізняка, Гонту, Мазепу, Гайдая; їх, чия душа незломна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану многими печатями, – їх, чиї блискучі постаті мов бенгальським вогнем освічували тьму і неволю сучасности. До них звертається й з своїм Заповітом, бо ніхто, лиш вони могли пірвати кайдани ганьби, напоїти вражою кров’ю землю нашу. Вони тільки могли створити з племені рабів – вільну націю, де була би своя правда, своя сила і своя воля, не воля й сила займанця.

До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і завіщав свою ненависть зла. Бо притчею мали греміти його слова не тільки сучасним, але й грядучим тиранам. Бо писав своє посланіє не лиш для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, – до нас.

Тому якраз тепер такий актуальний його Заповіт. Бо знов на Україні розбійники, людоїди з варварської Півночі правду побороли. Знову чужа деспотія лютує на нашій, не своїй землі, вже не в білім, а в червонім плащі Сатани. І знов лакеї з червоною кокардою на лобі, які помагають «розпинати вдову сиротину» чужинцеві. Знов повно всюди «мерзенних каламарів» одописців тиранів. Знову обернений в рабство народ. Але нині зявилися на Україні ті, яких не було за Шевченка, і яких він з тугою, з сумом так пристрасно викликав до нас. Ті, що помсту й кару несуть новим катам… І тому власне, щоби знищити, зганьбити, оклеветати нову воюючу Україну, зломити її духа і перелякати темних людей, – злигалися «розбійники людоїди» чужинецькі з «рідними» нашими «донощиками і Фарисеями».

Шевченковим сучасникам страшно було глянути в обличчя козацької України. Донощикам і Фарисеям страшно глянути в очі героїчної України наших днів. Тому й переконують, що ідеалом нашим повинна бути не Україна Заповіту, а Україна – швейків, попихачів і блюдолизів. Тому й доводять, що взірцем українця має бути не «людина визвольного руху» (ця людина «збанкрутувала і вийшла з моди»!), а людина – раб. Тому й стягають з постументу Шевченка, тому оббріхують його, представляючи апостолом німих безсловесних рабів, «малої людини», отого «в бур’яні курча», не страшного червоним шулікам. Тому безчестять тих, що в пам’ятні роки перед війною і тепер боряться за «окрадений люд», чіпляючи на них знеславлюючі наліпки «хижаків», «підпільників», «орденців»; ненавидячи їх за те, що мають віру, за те, що мають «думу і волю єдину», осоружну новітнім національним гермафродитам. Тому й такий актуальний, страшно актуальний є тепер Шевченко, обличитель і нових тиранів, і нових Фарисеїв і просто Юд. На них всіх слово його – це свист бича, це найкраща зброя як тоді, так і тепер.

Ось чому тепер має греміти його клич! Ось чому вивчати треба кожне його слово! Кричати всім оглухлим і понімілим! Бо на кожне облудне слово фарисеїв має він страшну для них, таку повчаючу, сильну відповідь! Бо як за життя, так і по смерті був і є його голос «воістину гуком воскреслої труби архангела».

Тож коли до вас приходять шашелі, паплюжать визвольний рух революційний та його борців, чи мучеників; коли нашептують, що головою муру не пробєш; що ті що впали, були – «непотрібні жертви», а живі «глупі романтики» в найкращім випадку; а що в найгіршім – оті що ховаються по лісах і борються з займанцем – є бандити, розбійники, відповідайте їм словом Шевченка: – «брешеш, людоморе, за святую правду волю розбійник не стане! Не розкує закутий в кайдани народ темний»!

Коли приходять до вас з брехливими словами Фарисеї (бо батько їх диявол – «отець лжи») і нашептують, що ті, які преподобним звуть червоного Нерона серед земляків, – це ж мовляв, «хворі люди», яких треба лікувати а не ганьбити; це ж, мовляв, наші «заблудші брати», до яких не з каменем треба підходити, а з «щирим серцем», шукати з ними «спільну мову», їх переконувати, – відповідайте їм словами Шевченка; – не є братом, хто продає матір за шмат ковбаси! Ані той, хто цю погань за братів вважає і з ними спільну мову шукає!

Не вважав Шевченко за брата, хто помагав москалеві «з матері полатану сорочку здіймати». Не вважав за братів – «донощиків і Фарисеїв», ні «рабів, підніжків, грязь Москви».

Коли вам дорікатимуть, що ви «шовіністи», пригадайте, що Шевченко волів щоб гадині дісталася Катерина, ані ж москалеві; щоб зарізав батько сина, ніж «продав в різницю москалеві».

Коли будуть «суєслови» закидати вам «нетолеранцію» і « ненависництво», – пригадайте, що ті, що Шевченка знали, свідчать, що відносився «задирливо і нетолерантно до ідеї поєднання з москалями»; що вражав не одного «хижим проявом своєї загарливої ненависти» до всього, що гнобило і душило його Україну!

Коли загашуватимуть вам, що проповідуєте «хижацькі ідеї», що брак вам «гуманности», – пригадайте, що ще Шевченкові радили «рідні земляки» надати «побільше людяносте» його «гайдамакам»; що ще йому радили покинути «скверну путь хижацтва» і навернути до «культури», яку несли на Україну Петри та Катерини! І пригадайте, що Шевченко відповідав тим «суєсловам»!

Коли говоритимуть вам, що не «повстанською романтикою» визволиться Україна, а «реальними політиками»! Не «Фантазіями», а «працею»! – пригадайте слова Шевченка: – «Фантазія! Вимріяне щастя! Для душ, що вміють співчувати і любити, воздушні замки міцніші й прекрасніші від матеріяльних палат егоїста; ця психологічна істина незрозуміла людям позитивним». Чудова мрія, велика ідея «Фантаста» і «романтика» – більш впливали на Формування людських спільнот, та їх установ, ані ж егоїстичне й тупе прив’язання до існуючого, до матеріяльного, людей «реалістично» настроєних. Ось була думка Шевченка – романтика до глибини душі! І хто плює на романтику нашої доби, романтику тих що вірять в свій далекий ідеал і боряться за нього, – плює на Шевченка.

Коли прийдуть до вас учені професори і принесуть, ніби як нашу правду, – «сміття з помела» московських підбрехачів під назвою «прогресу», соціялізму, колективізму, або «найновішу» філософію життя з кльоак від француженого й «зінтернаціоналізованого» Парижу («сартризм»!), – пригадайте, що й за Шевченка приносили суєсдови «з чужого поля в Україну великих слів велику силу»; що тим хотіли дурисвіти Україну «просвітити современними вогнями, повести за віком»! Пригадайте тим дурисвітам і відповідь Шевченка: «спасибі за раду лукаву! Теплий кожух, тільки шкода, не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите!»

Пригадайте їм, що наказом Шевченка було любити свою правду, яку чужі тирани і їх наші підбрехачі й досі хочуть тримати замкнутою многими замками, запечатаною многими печатями, що йому торочили перевертні, що «часи Підкови, Кривоноса і Залізняка минули безповоротно» та що треба іти «за високо прогресивними та філянтропійними ідеями XIX віку». І пригадайте рівнож таку сильну любов Шевченка до нашої давнини, до наших традицій, які хотів воскресити.

Пригадайте, що ідеал «лицарів великих» – це не був для нього лиш спогад історичний, хоч блискучий, але мертвий; це був ідеал, який прагнув бачити знову пануючим, здійсненим на його Україні. Лицарями він зве і героїв сучасного йому Кавказа, які боролися проти Росії за незалежність; лицарем зве і свого «Юродивого», того «одного козака з мільйона свинопасів», який чинно запротестував проти московського деспота. Давнина наша, яку паплюжать новітні «суєслови лицеміри», – дорога була Шевченкові, в ній бачив правдиву Україну, її лицарський дух прагнув воскресити знов.

Коли ці суєслови будуть перед вами протестувати і ганьбити вас за вашу «односторонність», за те, що ви є люди «одної думки» (а не десятьох нараз), – пригадайте їм, що людиною одної думки, одної пристрасти був і Шевченко! Сучасники пишуть, що своїх переконань не міняв; що переконання, що запали йому в душу з ранніх літ, були непохитні і міцні, яких боронив з цілою силою своєї «пристрасної і непогамованої вдачі»; що ці свої непохитні переконання ісповідував «запальчиво, щиро і безстрашно»; так що його різка мова «часто змушувала інших боятися за нього або затикати уха і тікати». А тим всім – ні теплим, ні стуленим – словоблудам, які сміються з людей одної любови, відповідайте словами Шевченкового Гайдая: – «любіть одне! Так має бути!», – не розділять на двоє свого великого почування; «хто ж каже, що все він любить» – і біле і чорне, – «холодний камінь він, він бреше, нічого він тоді не любить, він богохульствує!»

Брешуть і богохульствують ті, що накликають вас любити трохи жовто – блакитне, трохи червоне, трохи Тризуб, трохи серп з молотом і з катом за ними. Це мертві душі, або – висланці диявола.

Коли приходять Фарисеї до вас і торочуть облудно: «об’єднання! об’єднання, об’єднання», відповідайте їм що об’єднання – це велика річ! Але що об’єднуватися і Шевченко радив лише людям спільного духа. Пригадайте їм, що «Шевченко не був з людей, що легко годяться з тими «хто думав інакше як він», особливо коли предметом спору була його отчизна – як писали сучасники. Пригадайте, що не об’єднувався він з громадою, коли була осоружна йому духом; що в таких випадках казав: – «а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата!»

Пригадайте, що ніколи не кликав об’єднуватися з кочубеями, ні з шашелями, що гризуть і тлять тіло нації! Ні з лакеями чужинецькими, ні з спекулянтами і шахраями! А коли будуть апелювати облудники об’єднання, іти з ними «боротися за правду», – відповідайте їм словами Шевченка: – «не вам, донощики і Фарисеї за правду пресвятую стать!» За цю правду стати треба об’єднавшись з людьми однакового духа!

Коли прийдуть до вас намовляти, не стаючи на ката, з гендлем і крутійствами крутіїв «здобувати» Україну, – пригадайте їм слова Шевченка, що не скорше встане вільна, нова Україна, аж «потече сторіками у сине море кров ворожа». Бо «так було і в Трої, так і буде» – нема иншого шляху визволення нації.

Коли ж узброєні псевдо-наукою нинішніх безбожних часів, – переконуватимуть вас, що віра – це забобон; що вірує лиш той, в кого спантеличений розум, – відповідайте тим замаскованим учням Маркса і Леніна, якою горячею вірою вірив Шевченко! Як глузував з сучасних «прогресистів» з їх псевдо-наукою – «немає Бога, тільки Я», тільки обезбожений плотський розум людини, оберненої в звіря або скота! Оберненої в раба тілесних егоістичних забаганок! Пригадайте тоді його надихане надлюдською вірою горяче слово, що полум’ям взялось, що вогнено заговорило! Пригадайте відзиви сучасників і приятелів його, – коли читав свої поезії, – як горіло його серце, як світилися очі, як їм здавалося, що «над чолом його засвітився полум’яний язик»; як він «скидався на пророка» в ті хвилини, коли одержимий був своєю безмежною вірою!

Пригадайте, як сміливо ісповідував він, що перемогу дає лише непохитна віра у Вседержителя. Вона лиш може «оживити і просвітити слово розумом святим». Вона лиш дасть «душі убогій силу, щоб людям серце розтопило і на Україні понеслось, те слово Божеє кадило, кадило істини». Вона лиш дасть силу «рабам незрячим молитись правді на землі, а більше на землі нікому»; не гнути коліна «перед Нероном, перед Юпітером новим». Перед цею вірою лише «тисячі і тьми поганих побіжать», вона навчить як треба – «за правду стать, за правду згинуть», як «розвіяти униніє і страх»… Пригадайте, що Шевченкова віра, якою надихав мільйони українців, – що вона лише дала їм змогу «за правду стать, за правду гинуть» в памятні 1917-20 роки; що вона надихала і тих, які нині гинуть за тую правду? – вона, ця віра в остаточну перемогу справедливости Божої, в її тріюмф над дияволом.

Його словом побивайте суєсловів, дурисвітів, підбрехачів, донощиків і фарисеїв! Явних і тайних слуг червоної зорі!

Нині – знов є Україна одне попелище. Та на попелищі тім тліє «іскра вогню великого». Хто той вогонь роздмухає?

Не ті «сліпі, нищії душею», не «нетвердії, душеубогі», не невільники потульні! Ані неронові лакеї, не фарисеї! Ані їх об’єднання. Ту іскру роздмухають у вогонь великий ті, кого благословить Господь. Ті, що вірують в його силу. Ті яких викликав Шевченко, щоб встали з могил, ті з «твердими руками», з «орлім оком», з «чистим серцем», з «чистою, святою, козацькою кров’ю», не кров’ю раба, люди «залізної сили». Ті, яким за спиною «виросли крила» предків-велетнів, а в серці загорівся їх дух непокірний і гордий. Тим – каже Шевченко – вложить Господь в твердії руки мечі острі обоюдні «на отмщеніє неправди і в науку людям»! Тим, що вірують в силу духа над матерією, обіцяє він, що будуть з ними «душі праведних і сила архистратига Михаїла», патрона старого Київа. Вони будуть карати зло! Вони очистять Україну від чужих катів і «рідної» нечисти. Вони – вільні духом люди – створять вільний світ!

Для них – другою заповіддю є заповідь любови ближнього, а першою – любов Бога. Ближнім може приємніше особистий спокій і добробут, – їм же ж Божа справедливість! Ближні може воліють мир і спокій, вони ж – боротьбу за ту справедливість! Як Шевченкові лицарі, як сам поет! В годину рішаючого зудару з силами тьми в ім’я Христової правди, – мусить бути в світі розподіл. Воно вже є! Видиво наших днів мав Шевченко у «Великім Льоху». Малює час, коли «над Дніпром земля затряслася», коли над Україною – «мітла простяглася», хвостата комета, віщунка майбутніх страхіть. «Сміється і ридає ціла Україна» – сміється Сатана, і ридають люди. «Цю ніч будуть на Вкраїні родитись близнята. Один буде, як той Іонта, катів катувати, другий буде – катам помогати». Тих близнят. «Іванами обох будуть звати», і боротьбою їх повна буде Україна… Так було за Хмельниччини, було за Мазепинщини, було в 1917, так і буде!

Ті Йвани – «брати», що катам будуть помогати, вже почали свою роботу на Вкраїні і деінде. Вже хвалять катів! Вже кличуть «спільну мову» шукати з ними, Каїнів братами звати! Хоч соромляться ще іноді прийняти червоного Магомета, та вже несуть нам його червоний коран як «нову правду»! Які вже заходилися нищити Божу правду в наших серцях, ослабити наше завзяття, обернути нас знову в те «в буряні курча», з курячим серцем, щоб тремтіло перед шулікою, з курячим мозком, щоб вірило дурисвітам, щоб цуралося людей типу Шевченкових героїв, єдиних своїх оборонців; щоб обезголовленою знов стала нація; щоб стали безборонною жертвою «темнії люди» в момент крівавого обрахунку. Щоб у вогні окраденою збудилась зі сну Україна!

Гонити від себе треба тих шашелів, тих слуг сатани! Не приставати з ними! Іти за таким актуальним нині Заповітом Тараса! перенятися його великою ненавистою до рабства, до насильника-чужиння, до його підбрехачів, до всього нікчемного, трусливого, плюгавого! Перенятися його великою вірою, що горами двигає! його великою любов’ю до героїчної, не гелотської, України! До її оборонців, до людей нового духа, не Фарисейського, не плебейського, а шляхетного і відважного!

Він вірив, що з його слова виростуть ножі загострені. Що розідруть вони гнилі серця наші, вицідять сукровату гнилу кров з них, кров рабську, а наллють їх кров’ю нової вільної людини. Без тої операції, без викуплючої сили крові, без оновлення в дусі, без духового очищення не зробить Господь твердими наші руки, не поможе встать на ката знову!

Вивчаймо його Заповіт! Заповіт того, хто карався, мучився але не каявсь! Заповіт старої героїчної – страшної ворогам – України! Хай слово його лунає кличним дзвоном щоб почули оглухлі, щоб випростувалися похилені й горбаті! Щоб встали мертві! Щоб знов воскресли тіні славних прадідів! Щоб знов на нашій землі росли, змагались, жили! Щоб обновилась, як орля, юність нації! Щоб, як зерно великих чинів глибоко запало в наші очищені, ушляхетнені, осуворені душі, його віра безмежна! Його ненависть палюча! Його горяча любов!

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2888

Модифіковано : 22.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.