Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Гетьман Мазепа в західноєвропейській літературі

Гетьман Мазепа в західноєвропейській літературі

Дмитро Донцов

Популярність Мазепи в європейській літературі досі лишається таємницею для всіх, хто цікавиться цією, можливо, найтрагічнішою постаттю в українській історії. Загадкова особистість супротивника Петра І надихнула вже не одного поета, не одного драматурга, не одного романіста. Серед людей, які писали про Мазепу, є, між іншим, такі зірки першої величини в світовій літературі, як лорд Байрон і Віктор Гюго. І навіть у наш прозаїчний вік, коли бурхлива епоха, що народила Петра і Мазепу, давно відійшла у вічність, зацікавлення останнім у Європі не слабішає: недавно відомий критик М. де-Вогюе випустив новим виданням свої «Les trois drames», значна частина яких присвячена тій же загадковій постаті старого гетьмана.

В чому ж причина? Що приковує увагу цих людей до їхнього героя? Можна було б сказати: своєрідна історична доля Івана Мазепи. Почасти це так, але тільки почасти. Адже багато тих, хто писав про Мазепу, майже не знали його історії. Байрона надихнули в його чудовій поемі лише кілька рядків, прочитаних ним у Вольтера в «Історії Карла XII». Ніякі інші джерела, мабуть, не були відомі і Гюго. Де ж вирішення загадки? Не претендую дати відповідь на це питання. Кількома наступними заувагами хотів би тільки кинути трохи світла на цю загадку.

У Флоренції перед галереєю «Pittá» можна бачити ряд статуй людей, якими пишається не тільки Італія, але і все культурне людство. Серед тих статуй одна особливо привертає до себе увагу. Низький корпус, похилі плечі, звичайнісіньке, на перший погляд, «бабовидне» обличчя. Одначе за цим обличчям ховається така – ледь вловлювана – незвичайна моральна й інтелектуальна потуга, що мимоволі зупиняєшся як вкопаний. Внизу підпис «Maккіавелі»… Чи не так і деякі історичні особи, ледве нам знайомі? Декілька скупих історичних відомостей дають нашому духовному зору не більше поняття про них, аніж «бабовидні» риси Маккіавелі про особистість геніального автора «І Principe». Проте досить ознайомитись з ними, цими рисами, написаними однаково чиєю рукою, скульптора чи історика, – і таємничий невідомий стає предметом загальної уваги, подивування, можливо, героєм легенди… Такою легендарною особистістю став і Мазепа.

То в ролі блискучого «chevalier» під смак Дартаньяна чи Атоса з «Трьох мушкетерів» О. Дюма, то в ролі хитрого та спритного супротивника Петра. Другий Мазепа – переважно герой німецьких драматургів. Чому вони вибрали саме його своїм «Freiheitsheld»-ом? Думаю, що тут відіграла роль своєрідна історична аберрація. Після Хмельницького, Виговського та ін. йшли інші, кожен по-своєму продовжуючи їхню справу. Після Мазепи – ніхто. Після нього почався занепад автономістської ідеї. На цьому тлі, на тлі загальної деградації національного життя на Україні, що настала у XVIII сторіччі, особистість Мазепи виділялась особливо яскраво.

Крім того ж, велич героя завжди вимірюється величчю його супротивника. Чим важче і грандіозніше завдання, поставлене героєм, чим непосильніші перешкоди, з якими він бореться, тим трагічніших форм набуває його особа, тим вона спроможніша збуджувати натхнення поетів. Не знаючи, можливо, як слід історії східної Європи, вони все-таки напівсвідомо, але відчували, що 1709 року в історії Європи перегорнуто нову сторінку, яка відкрила в ній новий розділ.

27-е червня 1709 року стоїть на межі двох епох: воно відокремлює Московське царство від Російської імперії. Що ж у тім дивного, якщо людина, яка стояла на рубежі цих двох епох і хотіла по-своєму записати перегорнуту сторінку європейської історії, так же, як і її супротивник, сягнула в очах поетів до розмірів титана? Що ж у тім дивного, що вони досі відчувають на собі тінь, яку кидає у майбутнє цей велетень?

З усіх творів, присвячених гетьману Мазепі, найбільше, мабуть, відома широкій публіці поема Байрона. Народжений за рік до французької революції, померлий в Міссолунгах, борючись за свободу Греції, великий англійський лірик міг зацікавитись оригінальною долею «гетьмана-лиходія». Декілька рядків Вольтера сказали геніальній фантазії волелюбного лорда більше, аніж іншому могли б сказати цілі томи… І, можливо, якби автор володів значно ширшими знаннями з української історії, він залишив би нам іншу, ще глибшу й цікавішу епопею, присвячену тому ж героєві.

«Mazeppa» написаний в Італії (в Равенні). На той час припадає, між іншим, зв’язок Байрона з Терезою Гіччіолі, уродженою графинею Гажба. Поему написано 1818 р., в розпалі карбонарського руху. Напевно, в цих обставинах, під гіпнозом яких перебував у той час творчий дух поета, треба шукати причини вибору і особи героя, і сюжету поеми: сюжет поеми – кохання Мазепи до заміжньої жінки, яка так же, як і синьйора Гіччіолі, називається Тереза. Вказують деяку неправдоподібність конструкції «Мазепи», де автор змушує Карла після «страшного дня Полтави» вислуховувати довгу розповідь свого союзника, щомиті наражаючись на небезпеку бути схопленим переможцями. Проте все це дрібниці, неспроможні применшити значення витонченого твору англійського поета.

«Мазепа» Байрона – «спокійний і мужній»; блискучий «Prince de l’Ukraine» Вольтера, людина, яка «мало говорить, але багато робить», мстива по натурі, любить жінок і яку вони люблять. Одну із своїх численних любовних пригод і розповідає старий гетьман своєму королівському союзнику, використовуючи для цього повну пристрасті і темпераменту мову Байрона. Одначе поема дає нам дещо більше, аніж розповідь про любовну інтригу. Своєю геніальною інтуїцією автор охопив і багато іншого. Читаючи його поему, ви чуєте клекіт степових орлів і завивання степового вітру, що дзижчить у вухах розіп’ятого на коні, засудженого на смерть пажа, – жертви диявольської винахідливості обдуреного чоловіка; ви бачите життя тодішньої України, сповнене несподіванок і незугарностей, що тримається на кулачному праві сумної пам’яті «Rzeczypospolitej», не позбавлене одначе своєрідного романтизму і поезії; перед вами пролітає, як у кінематографі, дивовижна доля цього краю, так химерно переплетена в поемі з долею свого гетьмана, який сподівався знайти у степах України «трон», котрий виявився блукаючим вогнем в той «dread Pultova’s day»…

Знервована, якщо так можна висловитись, поспішлива мова, якою написана поема, змушує з неослабною увагою читати її до кінця, до того трагікомічного останнього акорду, коли шведський король засинає, навіть не дослухавши всієї історії Мазепи… Між іншим – ложка дьогтю в діжці меду! – Мазепа у Байрона… поляк! Розповідаючи про свою Терезу, він говорить про «нашу польську кров» («our Polish blood»). Винен в цій історичній неточності, зрозуміло, інформатор автора, Вольтер, у котрого Мазепа фігурує як «un gentilhomme Polonais». Для західноєвропейця, який не знає вавілонського стовпотворіння націй на сході, «польський шляхтич» легко міг перетворитися в поляка.

Твір Байрона дуже швидко знайшов собі наслідувача, хоч і не в його країні. Цим наслідувачем був не хто інший, як Віктор Гюго. Сучасник грецького повстання і 1848 року, волелюбний супротивник «маленького Наполеона», який виріс у революційних традиціях Першої імперії (його батько був наполеонівським генералом), – дав нам дещо інший, я сказав би, глибший образ Мазепи, аніж Байрон. «Mazeppa» В. Гюго написаний 1828 р. і опублікований в збірнику під загальною назвою «Les orientales».

В той час «орієнт» був модний в Європі. У прагненні балканських національностей звільнитися від турецького панування Гюго бачив зорю того пробудження народів середньоєвропейського «орієнту», яке в наш час стає фактом. 1 ось невгамовна фантазія щирого друга греків та інших пригнічених націй звертається на схід, шукаючи там об’єктів для свого натхнення. За капризною термінологією автора, схід це не тільки Китай і Туреччина; це також і Іспанія, і Україна. Ось чому поему про Мазепу ми знаходимо в цьому збірнику поряд з віршами «Navarin», «Le derviche», «Grenade» та ін. під загальною назвою «Les orientales».

Починає Гюго свого «Mazepp’y» так же, як і Байрон: диким скаканням коня з людиною на спині через «синій океан» степу. Випадок приносить Мазепу, як і в Байрона, до країни козаків, України, де для нього має початися нове, ще фантастичніше життя, аніж те скакання на крупі степового скакуна.

Eh bien! ce condamné qui hurie et qui se traine,

Ce cadavie vivant, les tribus de l’Ukraine

Le ferons prince un jour.

(Нехай! колись український народ цього засудженого, приреченого на смерть, вибере своїм князем).

Настане час, і він одягне плащ старих гетьманів, піднявшись високо із безодні, яка мала служити йому могилою. І тоді «un jour» пригноблений народ поєднає своє життя з товаришем по недолі, який, «засіваючи поля трупами, винагородить щедрою їжею яструбів» за здобич, яка вислизнула від них, коли він зі своїм конем мчав безконечним степом… «Un jour»…

Дивовижна доля Мазепи, що вихопила його з обіймів смерті, поманила химерою і знову кинула, як здобич, смерті, надихнула Гюго створити (в другій частині поеми) з нього символ людського духу, неясного інстинкту, того ніцшевського «Wille zur Macht», що живе в людині і жене її, проти її волі – як той кінь! – до великої невідомої мети, того фатума, який у хвилю можливої загибелі підносить свою жертву на вершину щастя:

Enfin le terme arrive… il court, il vole, il tombe,

Et se reléve roi!

(Нарешті межі досягнуто… він біжить, він летить, він падає, і ось встає король!).

Гюго вклав у свою поему глибший зміст, оспівавши героя як вічне прагнення духу до якої б то не було мети, однаково, аби тільки вперед!

Недарма і motto до свого «Mazeppa» великий француз узяв байронівське:

Away! Away! (Вперед! Вперед!).

Зовсім не таке ставлення до історичної особи, яка нас цікавить, зустрічаємо в іншого француза: віконта М. де-Вогюе. Його «Trois drames de l’historie de Russie», що з’явилась новим виданням два роки тому в Парижі, – ряд критичних етюдів з російської історії. Один з них, «Mazeppa, la légende et l’histoire», присвячений українському гетьману. Самостійного в цьому етюді мало. Він становить переказ «легенди» та «історії» про українського гетьмана. Першої – за Пушкіним, другої – за Костомаровим, Соловйовим та іншими. Поглядів цих істориків і дотримується автор у своїй оцінці Мазепи.

Вогюе характеризує його як людину освічену, з «блискучим esprit» і «палким серцем», – риси, які вже самі могли б викликати симпатію кожного француза. Обдаровує Мазепу своєю симпатією і автор, але тільки як людину, не як політика. Як політик Мазепа, за Вогюе, змагався за справу, наперед приречену на невдачу внаслідок темноти народних мас і соціальних антагонізмів всередині українського суспільства. Навіть якби Мазепа здійснив свій безумний план, – пише віконт, – нічого, окрім другої Польщі, з України б не вийшло. Другої Польщі, яку б чекала, очевидно, така ж доля, як і першу… Тому Цезар переступив свій Рубікон, а Мазепа, перейшовши Десну і приєднавшись до шведського короля, загруз у своєму… Такий вирок Вогюе про Мазепу-політика.

Що ж стосується Мазепи-людини, то і цей суворий критик вважає своїм обов’язком віддати данину подивування загадковій особистості. Він називає гетьмана «великим діячем великої епохи, людиною нав’язливих снів і палких пристрастей».

Серед німецьких поетів, які писали про Мазепу, перше місце, безумовно, належить Рудольфу Готтшалю, відомому свого часу драматургові. Його симпатії, його інтерес до Мазепи обумовлювались тими ж причинами, що й у названих вже англійця і француза. Народжений 1823 року, Готтшаль став згодом одним із діяльних учасників ліберального руху у східній Прусії з сильними волелюбними симпатіями. Багато його драм («Робесп’єр», «Марсельеза») мають яскраве революційне забарвлення. Драма «Mazeppa» (в п’яти актах, 1865 р.) – одна з найвдаліших цього автора, успішно поставлена на багатьох сценах Німеччини. Якщо полишити дрібні історичні неточності (напр., Мотрона – дочка Іскри, Гордієнко не пристає до Мазепи), то не можна не признати у драмі Готтшаля справжньої трагедії із сильно розвиненою драматичною дією, що тримає читача у постійній напрузі. Мова драми – плавна, місцями сильна, з тими несподіваними та ефектними порівняннями, які складають характерну рису таланту найбільшого з українських поетів у російській Україні, Лесі Українки.

Зміст трагедії – мрія Мазепи, гетьмана України, домогтися корони і незалежності. Мазепа змальований тут не як «гетьман-лиходій»; він швидше нагадує шіллерівського Валленштейна. У своїх планах він підкоряється тільки невблаганній лихій долі, яка нестримно веде його (знову пригадується легенда з конем) до його мети, до його загибелі. Взагалі по всій драмі розлито значно більше (аніж у «Полтаві» Пушкіна) розуміння історичних подій як процесу, де немає ні правих, ні винних, ні «лиходіїв», ні «ангелів», а є тільки люди, шахматні фігури в руках невидимих гравців.

«In der Tiefe unserer Seelewohnt ein dunkles Mussen»

(У глибині нашої душі живе темне «повинен»), – говорить пророчиця Горпина, і, підкоряючись цьому неясному «повинен», йде Мазепа Готтшаля назустріч своїм планам, де в туманній далечині ввижається йому корона…

В цих своїх планах старий гетьман знаходить собі до нестями люблячу його спільницю Мотрону, дочку (за Готтшалем) полковника Іскри. Стосовно цієї подруги Мазепи автор пропонує досить цікаву психологічну здогадку, яка пояснює незрозумілу, на перший погляд, пристрасть молодої дівчини до сивого старця. Мотрона Готтшаля не звичайна «полковниківна»; вона народжена для панування, з інстинктом владарювання жінка, яка прагне разом з Мазепою здійснення його грандіозних планів, що засліпили її. Заради цих планів, що обіцяють корону і їй, вона кидається на шию старому гетьману, присягаючи «йти за його зіркою». Страта Іскри, якого Петро віддав Мазепі за донос на нього, знищує весь план. Мотрона, керована почуттям помсти, переходить на бік ворогів Мазепи, змушує Гордієнка (який кохає її) зрадити своєму гетьману, вносячи цим невпевненість у лави прихильників Мазепи, і врешті-решт приводить сміливо задуманий план до катастрофи.

Сильне враження від драми послаблюється, на жаль, зовсім непотрібним моралізаторством автора. Мазепа гине не тому, що «так хотіла доля», а в покарання за зневажені закони моралі, за пролиту кров Іскри, за те, що переступив через труп.

Поспішивши вивести на сцену в догоду бюргерській публіці історичну Немезіду, автор забує, що історія мститься за помилки, за слабкість, за дурість, за порушення її законів, але не законів людських і абстрактної справедливості. Наділяти історичну Немезіду людськими симпатіями і антипатіями, караючи «порок» і заохочуючи «добропорядність», означає вносити дисонанс у досить вдалу історичну концепцію самого ж автора. Тому драма ні в чому б не програла, якби автор не придумав для неї дешевої моралі, якою рясніє кожне «rührendes Drama» берлінських та віденських кінотеатрів.

В одному можна було б ще дорікнути Готтшалю. Ше Арістотель у своїй «Poetika» встановив правило, що «розвиток і розв’язка фабули повинні відбуватися самі по собі», без втручання Deus ex machina. Проти цієї заповіді, здасться, і грішить наш автор.

Не дивлячись на деякі натяки, поразка Мазепи приходить якось зовсім несподівано. Втім, можливо, це більше відповідає історичній правді…

Трагедія сповнена істинно драматичними сценами. Особливо цікава та, де Мазепа вдасться до гострої суперечки із царем. Вона висвітлює цілі обох майбутніх супротивників і причини, внаслідок яких розійшлися їхні шляхи.

Ось кілька уривків із цієї сцени.

Петро.

Дух обурення і непокори

Живе в степах

Але між тим лише закон залізний

Єдиний там повинен панувати!

Отож, Мазепо, слухай!

Росія жертвує і кров’ю, і грошима,

Я вимагаю цих великих жертв:

Мені потрібна подать і нові солдати,

І ваші козаки повинні дати їх…

… А ти вже подивися і подбай,

Аби ті податі там для людей

Не виявились надто вже тяжкими…

Мазепа.

Великий царю, я, повір, боюся.

Як твій слуга, що сивим став на службі,

Застерегти хотів би…

Але Петро не дозволяє гетьману висловити свій погляд на здійсненність його програми і, нетямлячись від люті, кричить:

«Як мед оцей хмільний,

До дна, до краплі вип’ю вашу волю,

Ну, а порожню чару – в друзки, вщент!»

Після цієї сцени Мазева приймає Казимира Солданського, емісара Карла, і переходить на його бік. Далі ми присутні на раді гетьмана з полковниками, на якій думка Мазепи приймається, з піднесенням. Одначе подальші свої плани Мазепі доводиться виконувати без Мотрони, яка полишає його за страту батька. Розгромлений під Полтавою, Мазепа помирає, отруєний Мотроною у гроті пророчиці Горпини, колишньої коханки своєї першої молодості. Мазепа помирає сумуючи, що не бачить нікого біля себе, хто міг би:

«Жаліючи і співчуваючи,

Просто так поцілувати мене в чоло»…

Перед смертю гетьман марить:

«О привиде, о привиде!

Ти знищив, ти занапастив мене,

Але я жив й страждав лише для тебе,

І навіть із холодної могили

Я вийду, щоб шукати твою тінь».

Твори інших німців, присвячені Мазепі, набагато слабші за задумом і втіленням. Варто відзначити серед них Мая. Зміст його драми «Der König der Steppe» той же, що і в Готтшаля: боротьба гетьмана за незалежність краю.

«Спис козака для захисту царського трону і меч царський для захисту нашої волі. Оце все, що ми винні одне одному», – так пояснює гетьман свою програму, яку, зважаючи на нові наміри Петра, він радикально міняє. Тепер цією програмою стає «ein Königreich der Steppe» і корона для Мазепи.

«Королівство степів» виявилося чудовим міражем, і Мазепа гине, втративши і своє щастя, і свою любов – Наталю, яка віддалася своєму женихові Голіцину.

Двотомний роман Мютцельбурга «Mazeppa» зовсім в іншому жанрі. Це – історія авантюр молодого шляхтича, лицаря без страху і докору, в дусі середньовічних рицарів, які змагаються за «правду і справедливість». Загальний характер епохи, ставлення шляхти до хлопів і до рівних собі описані досить вдало.

В польській літературі багато авторів цікавились постаттю Мазепи. Між іншими: Ф. Гавроньський – «Pan Hetman Mazepa», Б. Залеський – «Dumka Mazepy», В. Богданко – «Jan Mazepa» (драма).

Найвидатнішою, звичайно, є драма Юліуша Словацького «Mazepa». Мазепа Словацького – це той же паж, якого ми бачили в Байрона, хитрий, відважний і благородний «козачий син», готовий пожертвувати життям для честі жінки, яку він навіть не кохає, і заради честі короля, якого він зневажає. Проте і в Словацького постать Мазепи не позбавлена відомих рис демонізму: майже всі особи, з якими він спілкується, гинуть через пусті капризи легковажного пажа…

Драма Словацького дуже сценічна. Писали про Мазепу й іншими мовами. Між іншим, по-чеськи мені відома лише драма Іосифа Фріча «Ivan Mazepa».

Оспівав Мазепу і шведський письменник І. Р. Wаllіn у своєму «Carl der tolffe» (1883 p.).

Англієць, француз, німці, поляки, чех, швед, не кажучи вже про українців та росіян, серед яких є імена, відомі всій освіченій Європі, присвячували свій талант Іванові Мазепі [Цікаво відзначити, що постать Мазепи привертала до себе увагу не тільки істориків і надихала не тільки поетів; геніальний Ліст присвятив йому одну із своїх симфоній «Мазепа»].

Всі вони писали про Мазепу і Україну. І, хто знає, чи не були ми (ще недавно) зобов’язані саме Мазепі тому невеликому знайомству Європи з нашим краєм? Ще 50 років тому, – читаємо у Вогюе, – не було у Франції жодного школяра, котрий не знав би Мазепу, який втілював для нього весь величезний край, Україну, весь історичний народ, козацький народ. Щоразу, коли автор починав говорити з кимось про Україну, йому неодмінно відповідали: «Ah! oui, l’Ukraine, le pays de Mazeppa!».

Тепер у російському суспільстві Мазепа знову в моді, на жаль, не в поетів… Не варто цьому дивуватися. Не тільки у французів ці два імені, Мазепа і Україна, так міцно асойовані, що не можна, називаючи одне, не згадати другого. І цікаво, вся названа мною література про Мазепу дає нам образ не тільки самого гетьмана, але і його краю. І ще цікавіше, як усі ці німці, французи, англійці та ін. уявляли собі цю Україну!

Гетьман України у цих творах не якийсь там простакуватий володар у стилі, наприклад, Микити Чорногорського. Як я вже сказав, швидше напрошується порівняння його з Валленштейном Шіллера. Мета, до якої він прагне, це – «корона», «трон». Чудово, що всі ці слова повторюються у кожного (за одним винятком) із названих авторів.

1 край, з яким пов’язані його мрії, це – швидше якесь західноєвропейське герцогство, аніж далеке, у мріях лише, «королівство степів». У змалюванні батуринського замку, резиденції Мазепи (у Готтшаля), у стосунках між ним і полковниками, в ідеях, що їх надихають, ви зовсім не бачите тих рис дикості і некультурності, якими тепер так охоче наділяють наших предків багато вчених і невчених істориків. Легенда про «дикість гайдамацьку» і некультурність «колишньої України» з’явилася пізніше. Вона виникла в той час, коли батуринський замок був перетворений на купу каміння, коли багаті культурні скарби, зібрані в палацах гетьманів, почали розкрадати хто лише хотів і міг, коли Україна, як той паж, зв’язана і сплюндрована, здавалось, летіла назустріч неминучій історичній смерті…

В ті ж часи, про які говорять названі мною автори, було інакше. Проте яке значення, запитає читач, можуть мати для нас ці фантастичні уявлення поетів про Україну і Мазепу? Адже все це «поезія», а не історична правда! Ризикуючи бути парадоксальним, дозволю собі стверджувати, що, можливо, в цій «поезії» більше історичної правди, аніж у багатьох томах наукових досліджень.

Адже поняття про якусь подію, якусь історичну постать у широкого загалу складається не за книжками. Воно, це поняття, передається лише з вуст в уста від предків до нащадків, думка сучасників, відомої особи, очевидців відомої події. Тому в свою оцінку минулого маса приносить і н-стинкт сучасника, якому видно те, чого не видно історику, для якого справжній зміст подій виступає часом яскравіше, не затемнений несвідомою проекцією сучасного в минуле. Тому історики з такою увагою вивчають ці свідчення сучасників: архіви, мемуари тощо.

Тому і «поезія» Байрона, Гюго, Готтшаля та інших, які перебували у своїй творчості під гіпнозом поглядів сучасників великої епохи на неї саму і на її головних акторів, такі важливі й цікаві для нас. Не потрібно все ж забувати, що для Байрона, який писав свою поему в 1818 році, ідляГюго, який написав свою 1828-го, епоха Мазепи – недавнє минуле! А хто знає, з якою впертістю тримається народна психіка засвоєних одного разу історичних уявлень (наприклад, уявлення на Заході про Росію як країну «горілки, козаків і нігілістів»), той згодиться зі мною, що ідеї про Маяепу (і Україну), які зустрічаються в західноєвропейській літературі, можливо, дуже близькі до історичної правди.

«Історія, – говорить Вогюе, – не дала йому корони, як він того бажав. Проте поезія обдарувала його, без його відома, королівством, набагато кращим, аніж ті, які має політика. Чи заслужила його ця загадкова постать? – запитує він. – Не вимагайте відповіді історії. Його супротивники ненавиділи його, проте жінки його любили, церква прокляла його, але поети його оспівали! А поки світ буде таким, яким він є зараз, – закінчує Вогюе, – останнє слово в ньому завжди належатиме жінкам і поетам»…


Перше видання (російської мовою): Украинская жизнь. – Москва, 1913, № 4, с. 58 – 69.

Переклад з російської Олеся Лупія опубліковано у збірнику «Іван Мазепа і Москва», К., Рада, 1994 р., с. 163 – 172.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5436

Модифіковано : 16.09.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.