Переклад Георгія Потульницького

Ваша Екселенціє.

В додаток до нашої ноти від 14-го липня і, зважуючи, що досі ми не мали змоги бути вислуханими на Конференції, маємо честь звернути високу і доброзичливу увагу Вашої Екселенції на наступне:

Вже в грудні 1917 року два представники країн Антанти: пан генерал Georges Tabouis і пан консул Picton Bagge були акредитовані своїми Урядами при Українському Уряді. Пан Симон Петлюра, який пізніше став і зараз є Головою Української Директорії, був тоді Військовим Міністром, а пан Олександр Шульгин, пізніше делегат від України на Мирній Конференції в Парижі, був тоді Міністром закордонних справ.

Таким чином перші кроки першого українського Парламенту (Центральної Ради) і першого Українського Уряду відбулися на очах представників Антанти в Києві і у контакті з ними.

Згодом, за часів німецької окупації в Україні (травень 1918 року), Центральна Рада була розігнана німцями, які ув’язнили Симона Петлюру, і був встановлений режим гетьмана Павла Скоропадського з кабінетом з прихильників панросійськой ідеї, що працював у повній згоді з німецькою військовою партією, але члени всіх українських партій відмовились брати участь в цьому кабінеті.

Після падіння гетьмана Павла Скоропадського внаслідок повстання проти нього під проводом Симона Петлюри, який до цього моменту сидів у в’язниці, спеціальна українська місія, на чолі з професором Костем Мацієвичем, який зараз є головою української дипломатичної місії в Румунії, і паном В’ячеславом Прокоповичем, який зараз є головою Ради народних міністрів, виїхала в грудні 1918 року до Ясс. Ця місія мала своїм завданням просити Уряди країн Антанти про підтримку української армії і Директорії в боротьбі проти московських Совітів. З цією ж метою в січні 1919 року Українська Місія на чолі з паном Костем Мацієвичем, тодішнім Міністром закордонних справ, і паном Арнольдом Марголіним, теперішнім головою української дипломатичної місії в Лондоні, виїхала до Одеси.

Вже в Одесі представники Українського Уряду зробили висновок, що союзники хотіли, щоб Україна знаходилася під спеціальною протекцією французів, оскільки Франція взяла на себе захист інтересів України (так само, як Польщі і Румунії), і що Україна розглядалася, як територія, де Франція мала б пріоритет для своїх економічних інтересів.

Дійсність відповідала цьому враженню: тоді як в Батумі і загалом на Кавказі на чолі закордонних місій перебували англійці, головне командування в Одесі належало французькому Генеральному Штабові.

Протягом лютого і березня 1919 року, представники Українського Уряду вели переговори з генералом Philipp’ом d’Anselm’ом і його співробітниками з французького Генерального Штабу; в той самий час вони мали перемовини з генералом Henri Berthelot, який прибув з Бухаресту до Одеси. Наслідком цих переговорів став розроблений українськими представниками і командувачем французького Генерального Штабу проект угоди, згідно якого Франція мусила підтримувати українську армію та Український Уряд не тільки зброєю, але також і людьми (мались на увазі французькі, румунські та грецькі батальйони). З другого боку, цей проект передбачав, що контроль над фінансами та залізничними дорогами України буде в руках французького Уряду. Згідно з побажанням, що було висловлене усно представниками французького Генерального Штабу, мали відбутися зміни в складі Українського Уряду.

Коли ж цей проект вже був розроблений, французький Генеральний Штаб з невідомих причин несподівано припинив переговори, а французи на початку квітня евакуювалися з Одеси, покинули Україну на її власні сили.

Не зважаючи на це, голова Директорії Симон Петлюра та його Уряд не змінили своєї орієнтації і не втратили надії на допомогу держав Антанти. Майже до всіх країн Європи та до Сполучених Штатів Америки були надіслані українські дипломатичні місії з проханням про моральну й матеріальну підтримку для Уряду та армії Симона Петлюри в боротьбі з більшовиками, які несли анархію.

Цікаво відзначити, що тоді, як Московський Радянський Уряд цілковито ігнорував світову думку та опирався в своїх діях на грубу силу, розкрадання та демагогію, всі представники національних рухів на території колишньої Російської імперії (Естонія, Латвія, Україна та інші) мали віру в силу права, що була так урочисто проголошена державами Антанти під час світової війни.

Для захисту природних прав України, велика кількість голів і представників всіх українських партій працюють вже близько двох років при чужоземних Урядах, до яких вони акредитовані.

В травні-червні 1919 року французьке Міністерство закордонних справ (у листі, адресованому представникові України пану Олександру Шульгину) передало рішення французького Уряду надіслати до армії Симона Петлюри французьку військову місію для підтримки в боротьбі з більшовиками. Ця Місія не вирушила в дорогу ще й досі.

Що до Англії, то вона весь час підтримувала Антона Денікіна, Олександра Колчака та Миколу Юденіча. Антон Денікін, замість принципової боротьби з більшовиками, повів наступ проти армії Симона Петлюри, що на нещастя зробив також і генерал Józef Haller, який отримавши допомогу Франції, замість війни з більшовиками, розбив українське військо в Галичині.

Всі вимоги наших дипломатичних місій за кордоном дозволити українськими полоненим, особливо чисельним в Італії, повернутися на Батьківщину для з’єднання з армією Симона Петлюри, не мали ніякого успіху.

Нарешті після нашої угоди з Польщею, яка була підписана 21-го квітня минулого року, відношення країн Антанти, на наш погляд, до нас не змінилось; навпаки, це руками Антанти зруйнований благотворний вплив польсько-української угоди, яку було підписано з метою встановлення миру і ладу на Сході Європи.

Українська делегація на Конференції в Спа мусить таким чином констатувати з великим обуренням, що всі зусилля Українського Уряду і його представників за кордоном в справі досягнення підтримки країн Антанти в настільки справедливій боротьбі українського народу за визнання його права на самовизначення, за покладення краю анархії та за будівництво міцної демократичної української держави за зразком сучасних демократичних держав Європи й Америки, залишились безплідними до цього дня. Більш того: не тільки не допомогли Українській Республіці, але перешкоджали їй встановити свою владу власними силами, допомагаючи її ворогам, а саме генералу Józef’у Haller’у в найскрутніший момент для Української армії в Східній Галичині та Антону Денікіну – в момент, коли українські війська Симона Петлюри відняли Київ у більшовиків.

Ці факти стають більш очевидними й чіткими після рішення Мирної Конференції щодо перемир’я між поляками та Радянським Урядом, де навіть не згадано про Україну, а також після скликання Конференції в Лондоні, на яку представники українського народу (крім населення Східної Галичини) досі не запрошені.

Дозвольте запевнити, Ваша Ексцеленціє, в нашій найглибшій повазі.

Голова: Граф Михайло Тишкевич,

Члени: Микола Василько, Арнольд Марголін, Андрій Яковлів

Секретар: Валер’ян Моцарський

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 522-524.