Переклад Дмитра Буріма

Пане міністре!

Я прибув до Берна занадто пізно: Україна, згідно з нашими історичними правами, фактичними умовами заселення та етнографічними активами, на сьогоднішній день бути не може. Дорогоцінні місяці були нами упущені й натомість використані поляками, румунами та чехословаками. Наразі ми маємо врятувати те, що ще не розподілили між собою наші імперіалістичні сусіди. Для того, щоб забрати це силою, ми надто слабкі фізично (надто слабка армія) і морально – наразі існує лише дипломатичний шлях: зараз жменя наших дипломатів-аматорів, які на сьогоднішній день перебувають в Парижі та інших столицях, якщо не здійснюють «марних» поїздок, то займаються майже виключно дивацтвами – інтригами або, в кращому випадку, складанням настільки складно написаних релізів, що лише науковець зможе їх прочитати. Ці дипломати не будуть і не можуть послабити низку угод наших сусідів з Антантою, не кажучи вже про те, щоб перетягнути Антанту на наш бік супроти поляків та румунів.

Тому у нас залишається лише один шлях: добровільно віддати румунам все, що вони вимагають («можливо», будуть врятовані маленька частина Бессарабії та суто українські райони Буковини) та використати Румунію в якості посередника в справі з Польщею, для того, щоб вона погодилися на зміну польського керівництва Східною Галичиною і на будь-яке нейтральне керівництво. Румунія і Польща повинні переконатися в тому, що вони отримають в нашій особі вірного союзника проти Росії, потім дипломати цих двох держав будуть працювати над тим, аби Антанта більше не докладала зусиль для того, щоб знову об’єднати стару неподільну Росію, та визнала суверенною українською державою ту частину українських етнографічних територій, яка залишиться після задоволення румунських та польських бажань. Відтак, зараз ми знаходимося на такому роздоріжжі:

1) або угода з Румунією та Польшею про кордони відповідно управління Східною Галичиною – на основі подібної домовленості про оборонний та наступальний союз проти більшовиків, однак також згодом проти спроб відродження Великої Росії (тільки після того ми зможемо прийти до суверенітету),

або 2) домовленість лише з Румунією – яка охоче прийме всі наші територіальні жертви, однак не піде з нами проти Польщі, відповідно не буде піддавати себе небезпеці за нас без дозволу Антанти,

або 3) жодних домовленостей; як результат: ми станемо здобиччю не тільки Румунії та Польщі, а також панів Олександра Колчака та Антона Денікіна! (Мені відомий контраргумент: Наші селяни повстануть; можливо, але коли це повстання завершиться успіхом?)

Румунія після російсько-турецької війни, не зважаючи на Плевну, втратила Бессарабію – вона стала державою лише з 7 мільйонами населення – однак суверенною державою. Сьогодні вона пожинає плоди того, що мудрий Король Кarol I al României і старий Ion Brătianu не грали «ва-банк»! І тільки Milan Obrenović?

Ці приклади ми маємо тримати перед очима!

Пане міністре: я пишу це при всій відповідальності – робитиму лише те, що Ви накажете, – проте я прошу мені коротко повідомити телеграфом, що Ви думаєте про мої міркування. Незважаючи на мої переконання, я залишаю використання цих тверджень повністю на Ваш розсуд.

Шанобливо

Микола Василько

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 492-494.