Переклад Дмитра Буріма

Пане міністре!

Я утримуюся доповідати Вам, пане міністре, про мою безрезультатну поїздку до Німеччини, після того, як колега Микола Порш усно розповів Вам про стан речей. Matthias Erzberger залишився в Берліні, до Веймара прибув на наступний день після мого приїзду, тільки дуже на короткий час, щоб далі їхати до Швейцарії. Тому я не міг з ним там поговорити. Тим часом, про мою присутність в Берліні стало відомо деяким українцям, і тому я об’єднав приємне з корисним, та сам вирушив до моєї дружини, що стало перевагою мого перебування в Німеччині. Тому моє повернення затрималося на три дні. Пан Matthias Erzberger перебуває тут в Сент Моритці та я хочу виїхати туди не пізніше вівторка, 2-го вересня. Оскільки Арнольд Марголін зголосився на понеділок, я не міг здійснити цього візиту раніше.

Я не заперечую, що розпочинав цю подорож без жодних великих сподівань: до тих пір, поки наш посол в Берліні не буде мати достатніх повноважень від нашого уряду, щоб Німеччина розглядала лише його, як єдиного представника, навряд чи буде можливо, розблокувати кредит. Сьогодні справа є такою:

1) Григорій Супрун володіє значними повноваженнями та дезавуює кожен крок посла Миколи Порша,

2) Здається, що Володимир Степанковський займався в Берліні тим самим, що і Григорій Супрун.

3) Як наслідок, вороже налаштовані до нас референти Міністерства закордонних справ в Берліні, які все ще мають стару прогетьманську орієнтацію, вважають, що не лише Симон Петлюра не є керівником України, а що також і його посли не мають ніяких повноважень, і що отже, буде правильним поки що почекати та тримати гроші у берлінських касах.

Якби Київ дійсно перейшов до наших рук, та водночас в Берліні навели лад із Григорієм Супруном, тоді, думаю, що гроші були б вивільнені навіть без спеціального втручання з мого боку, – проте я боюсь, що Matthias Erzberger, незважаючи на прихильне ставлення до мене після наших з ним розмов, після свого повернення до Берліна, через наведені вище аргументи змінить свою позицію.

Хотів би ще додати, що після того, як я застав у Берліні охоплюючий практично всі партії настрій на користь великої Росії, з яким Німеччині згодом доведеться мати справу, симпатій щодо утворення України було дуже мало, тому, думаю, було б доцільним розглянути можливість провести дуже серйозні розмови з Німеччиною та навіть дійти до розриву дипломатичних відносин з нею, що, призведе до зміни думки в Антанти, відповідно до якої, ми, як і раніше, орієнтуємося на Німеччину.

Перебуваючи в Києві, Erich Ludendorff хотів, як це випливає з його останньої праці, відродити стару Росію – на жаль, так думають (це є моя думка) теперішні німецькі можновладці!

Пане Міністре, у додатку Ви отримаєте копію листа від Костя Мацієвича з Бухареста – також копії конфіденційних звітів, які надійшли за моєї відсутності.

Олександр Гладишовський їде до Копенгагена, однак до приїзду Станіслава Старосольського він змушений залишатися тут, і тому лише 15-го цього місяця розпочне роботу на новому місці.

Прошу Вас сердечно, пане міністре, телеграфувати, чи насправді Ви їдете до Кам’янця-Подільського.

Пану Ionel’ю Brătianu я переслав копію листа до Федора Короліва, – цю справу, яку я вважаю дуже серйозною, можна вирішити лише на місці перебування нашого уряду.

Остання стаття доктора Костя Левицького протирічить установці, даній нам, послам, – поляки вже нею тут користаються і я змушений наполегливо просити пана міністра покласти край діям цього додаткового галицького уряду у Відні, оскільки в іншому випадку дипломатична робота буде повністю неможливою.

Вчора мене відвідав тутешній посол Грузії, князь Михайло Сумбатов – дуже серйозна людина – який, здається, має найкращі стосунки з англійцями та французами; він особисто знайомий з Михайлом Тишкевичем та розповідає, що дипломати країн Антанти ставляться до графа Михайла Тишкевича з найбільшою довірою.

Відданіший Вам, пане міністре,

Микола Василько

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 498-499.