Чаргород або як народжуються міти

Богдан-Ігор Антонич

Найблакитніше з всіх блакитних див – занебо,

що, як вогонь з-за мряки, світить з-поза ночі.

Хто-небудь зір до неба звів де-небудь,

вгадай, чи сон, чи серце, чи воно шепоче!

Найблакитніша з всіх ночей блакитних – наша.

Хто-небудь та де-небудь, хай зо мною кличе!

Ця пісня нас не зрадить – срібний чад і чаша,

я присягаю вірність перед зір обличчям.

Хто без зорі йде в світ – вже без зорі назавжди.

Ой, хто з життям не замирився – все самотній!

Зоря втинає срібні коси на могилі правди

і, наче темні грона, висять дні скорботні.

Мов піна на питві краси – гірке мистецтво

і муза, що в саду плекає левенята,

веде своїх обранців на хмільне купецтво,

щоб продали ночам, на що душа багата.

Питаєш, як оці зродились вірші – міти,

як муза мітотворна діє своїм впливом:

руїни царств червоних куряться до світла,

неземний царгород – Чар-город над заливом.

Тече дванадцять рік крізь солов’їне місто,

в тонку пастушу флейту дме вітрів дозорець,

музики білий мур і стріл крилаті вісті,

достойний лев, слаба людина й вірні зорі.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Книга Лева. – Львів: 1936 р., с. 33.