Зорелев або сузір’я Лева

Богдан-Ігор Антонич

Води живого срібла повні, сплять криниці ласки,

криниці ласки вічної, що мурів цих діткнулась.

Вже більше літ хода їх не вбирає в лавр поразки,

ні форума марнот не будить метушливий галас.

В цистерні ночі миються майбутні зорі ранку,

погруддя сонця з гриви полум’ям в музеї ночі.

Вже іній літ сріблить руїни. Мов по ланці ланку,

повільний вітер пхає хмари й цвілі час хлюпоче.

Плече-в-плече заплівшись тісно, йдуть кущі глодини,

джерела зелені із надр земних, де клекотало

хвильне життя базарів, де роїлися хвилини.

На цвинтар золотих монархій хмари тінь упала.

Княжна екстази – ніч веде слова камінним гаєм

між лаври, де з листків пливе музика таємниче

і соловейко, брат зорі, про смерть сестри співає

Трагічний вітер на порожній сцені світу кличе.

Де мармуровий кінь із гриви молоком застиглим

іржанням тужним надаремне будить дальні Трої,

з очей героїв зерно дзьобають бездушні щиглі.

Заходить Зорелев за тінь епохи золотої.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Книга Лева. – Львів: 1936 р., с. 32.