Ранок юнаків

Богдан-Ігор Антонич

Вилітають – лиш стопи дзвенять,

аж майдан задрижав, розспівався.

Наче курява, стукіт піднявся,

мов туман, коли вітер шугне,

буря кроків пливе в запашне,

промінливе повітря та гне

по дорозі усе, мов солому.

На піску, на камінню дзвінкому

в бігу ноги скресали вогня.

Ні, даремно було би спинять,

ваші обрії, ваша земля вся.

П’яний ранок –

кучеряве дівча

на життя та на смерть поцілує.

Наче іскри летять з обруча

в весняній, закосиченій кузні,

це так соняшні стріли дзичать,

коли б’ють вас у груди потужні,

коли обрії головокружні

приманливо розкриють глибінь

і запрошують тут, куди тінь,

наче яструб, над серцем колує.

Підорвавшись стрілою з землі,

вигук ваш залунає навколо.

Попід небом, що в синій імлі

недосяжне, таємне, холодне

розгорнулось, мов книга безодні,

розстелилось в дрімучі лани,

хвилюванням тремкої струни

переливний роздзвониться голос.

Раннє сонце –

молоде оленя

прибігає з-за лісу до вас.

Пролітають – лиш стопи дзвенять,

лиш майдан під ногами співа.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Три перстені. – Львів: 1934 р., с. 74 – 75.