Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Б / Левко Боровиковський / Переклади та переспіви / Фарис

Переклади та переспіви

Фарис

Левко Боровиковський

(З Міцкевича)

Як човен веселий, відчаливши в море,

По синім кришталі за вітром летить

І веслами воду і пінить, і оре,

Лебежою шиєю в хвилях шумить, –

Так дикий арап, поводи відпустивши

Коню вороному, в пустиню біжить.

Кінь шибкий, копита в піску потопивши,

Як криця гаряча в воді, клекотить.

Вже кінь мій по морю сухому ниря

І хвилю піщану грудьми розтина.

Дальше – глибше, дальше – глибше,

Вгору курява вихрить;

Дальше – вище, дальше – вище,

Понад пиллю кінь летить.

Мій кінь вороний так, як хмара, літає,

І лисина в лобі – як з місяця ріг,

І шовкова грива по вітрові має,

Кругом блискавки розкидає з-під ніг.

Мчи, літавче білоногий!

Ліс і гори – пріч з дороги!

Дарма мене пальма в полі

Жде з шишками й холодком –

Утікаю я поволі –

Пальма скрилася з стидом

І в повітрі утонула,

І шелестом листя з гінця усміхнулась.

Там скали – понура сторожа пустинь –

Піддержують неба кінці головою!

І дражнять, що гупа копитами кінь,

І сваряться слідом за мною:

– О невіглас! – де він гонить!

Там від сонця весь скипить;

Де пісками кінь летить –

Голови там не приклонить

Під шатер серед пустинь –

Небо там шатер один.

Тілько скали там ночують,

Тілько звізди там кочують.

Вітер свару розімчав;

Я присвиснув – кінь помчав.

Глядь назад – понурі скали

Всі від мене повтікали:

Довгим рядом в степ біжать…

Слизли – сліду їх не знать.

Грак, почувши, що сваряться гори, гадає,

Що в пустині коня й бедуїна піймає,

І, розправивши крила, погнався гінцем –

Тричі голову чорним обвів обручем:

– Чую, – кракнув, – запах трупій,

Сам ти глупий, кінь твій глупий:

Хоч найти в пісках дороги?

Хоче паші білоногий? –

Лишня праця; хто зайшов –

Не виходить відціль знов.

Сим шляхом вітри блукають,

Слід пісками замітають.

Трав лука ся не несе –

Ся лука гадюк пасе.

Тілько трупи тут ночують,

Тут тілько граки кочують.

І, крачачи, когті на мене справляв;

З граком ми зіглянулись око на око.

Хто ж злякавсь? – Грак злякавсь і порвався високо.

Я хотів накарать, і майдан напинавсь,

І очима грака я слідив за собою –

Грак мій чорною плямкою в вітрі повис:

Показавсь горобцем… і жуком… і бджолою,

А далі в повітрі цілком розтопивсь.

Мчи, літавче білоногий!

Скали і граки – з дороги!

Я оглянувсь – аж з заходу хмара летить

На крилах широких по синьому склепу:

В небі хмара гінцем так хотіла прослить,

Як літав вороним я по степу, –

І зависла надо мною,

З вітром свиснула враждою:

– О невіглас! Там тобі

Спека груди всі розтопить;

Дощик з хмари не окропить

Куряви на голові.

Джерело в піску степовім

Не озветься срібним словом.

Росту там – к землі не зсяде –

Вльот голодний вітер краде.

Дармо, дармо лякає; я мчусь по пісках;

Хмара, мов занудившись, по небу слоняє,

Нижче голову склоняє

І застряла на горах.

А ще раз як хмару очима я скинув –

Її за всім небом позаду покинув;

Що в серці ховала – я бачив в очах:

Обімліла, зчервоніла

І від злості поблідніла,

А далі зчорніла, як труп, і сховалась в горах.

Мчи, літавче білоногий!

Грак і хмари – пріч з дороги!

Око небо обвело;

Я оглянувсь коло себе:

Ні в пустині, ні на небі

Вже нікого не було. .

Мертвий степ – і світ настав –

Людських ніг не цілував.

Все там сном мертвецьким спить,

Як звіряк ватага дика

Не боїться, не біжить,

Вперше вздрівши чоловіка.

Мій боже! Тут я вже не перший! В пісках

Чи люди, чи відьми в степу бовваніють?

Чи бродять, чи добичі ждуть там в горах?

Їздці всі як сніг, і їх коні біліють!

Прибіг – всі ні з місця; гукнув – всі мовчать! То кістки

Стародавня каравана

Вітром з пісків вигрібана.

На шкелетах верблюжих – з людей маслаки:

В ями, де лежали очі,

В голі щоки, між кісток,

Буйний вітер піски точить…

І ворожить той пісок:

«Бедуїне ошуканий!

Де летиш – там гурагани!» –

«Не боюсь!» – Кінь мчиться вскок.

Мчи, літавче білоногий!

Відьми, гураган – з дороги!

Гураган, старший брат з африканських вихрів,

Серед степу гуля, серед жовтих пісків.

Мене зуздрів здалека – і став оглядати,

Вертячися на місці, собі зашумів:

«Що за вихор летить?.. З моїх менших братів,

Мабуть, вирвавсь, нікчемний, пісок розмітати…

Як посмів він моє дідівське розсипати?»

Заревів – і до мене горою порвавсь,

Зблід, посинів, що я не втікав, не злякавсь;

Землю рив, пісок сипучий,

Всю Арапію ізмучив

І, як грип-птах, мене з вороного зірвав:

Віддихом огнистим палить,

Крилами куряву валить,

Кида вверх, об землю б’є,

Крутить, рве, пісок шпує.

Вирвавсь я – борюся сміло,

Рву, клочком пісок несу,

Роздираю його тіло

І зубами мну, гризу.

Гураган з моїх рук хотів в небо втекти,

Та не вирвавсь: в півтіла зірвавсь і рунув,

І піщаним дощем мене зверху облив,

Але ліг біля ніг моїх валом – і лунув.

Віддихнув я! На звізди тоді поглядів.

І все небо якраз золотими очима

Зріло все на бедуїна,

Бо пріч мене ніхто на землі там не жив.

Як-то любо поволі дихнути грудьми!

Віддихнув я так широко,

Що повітря в Арбістані

Ледве на віддишку стане.

Як-то любо поглянуть очима всіми!

Розпістерлось моє око

Так далеко, так широко,

Що більш світа засяга,

Ніж – як небо заляга.

Як-то любо розкинуться серед степів! –

Я розкинувсь тілом і руки розняв,

І, здається, світ з Сходу на Захід обняв:

Моя думка в повітрі літає і рветься

Вище, вище і вище – аж в небо несеться.

Як бджола топить з жалом кінець животів,

Так я з думкою й душу у небо втопив.

Июля 1829 с. Милюшки


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Вестник Европы», 1830, №3 (лютий), с. 177 – 183, за підписом: «Л. Боровиковского». У кінці тексту зазначено дату і місце написання: «Июля 1829, с. Милюшки».

Публікація супроводжується просторою приміткою автора:

«Размер:

0/0/ – 000 – 00 – 00 – /0/ и пр.

– 0 – 0 – 0 – 0/0/ и пр.

Этот размер более приближается к подлиннику… и, может быть, только этот размер… Что ж делать? Мицкевич неподражаем – тем более на ограниченном наречии Малороссии. Соч.».

До двох місць у тексті подано авторські пояснення. До рядка: «Піддержують неба кінці головою…» – «В подлиннике этот стишок: «Dzika na Beduina poglądają twarzą…» Соч.». І до рядка «Тричі голову чорним обвів обручем…» – «Ближче: «Тричі голову чорним окинув вінцем.» Соч.».

У «Реестре…» «Фарис» стоїть під номером 74 (рубрика «Разные пьесы»).

Перекладаючи «Фариса» Міцкевича, Боровиковський зумів зберегти і досить точно передати його яскраво виражену романтичну тональність. Проте відносна бідність лексичних прийомів тогочасної української поезії змусила його шукати нових виражальних засобів, що не завжди вдавалось. Саме цим зумовлена наявність у перекладі ряду русизмів («прослыть», «враждою»), важких для вимови і малозрозумілих виразів («Кочком пісок несу…», «Як бджола топить з жалом кінець животів…»), а також деякого спрощення в передачі окремих образів.

Подається за першодруком.

Як пояснив Олександр Галенко, арабське слово фарис означає кіннотник, вершник (19.02.2018 р.).

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 47 – 51.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1065

Модифіковано : 19.02.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.