Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ч / Андрій Чайковський / Прозові твори / На уходах / 11. Розвідники серед татар

На уходах

11. Розвідники серед татар

Андрій Чайковський

Тарас і Максим зараз вийшли зі схованки і мали йти додому. Максим був дуже схвильований.

– Йди, Тарасе, додому. Я тут залишуся сам. Обіцяв він мене запроторити, то це зроблю з ним – так штрикну ножем, що ані не квікне. А потім заховаю так, що його й чорт не знайде.

– Не роби цього, Максиме, бо наробиш біди. Хоч і як би ти ховав його, то залишаться сліди крові. Ну, а з ордою ми ніколи не покінчимо, і все вона буде нам на шиї. Ходім. Та завтра вночі не будеш спати в повітці, а в мене в хаті. От і зараз ходи, та ще побалакаємо.

Поки Ібрагім вийшов з шатра, їх уже не було. Лежали в Тараса в повітці на сіні й балакали про те, що робити далі. Максим почав:

– Я зробив би це по-татарськи: при воротах поставити певних людей. Як на поданий знак наші татари підійдуть до них, то перерізати усіх до одного і відчинити ворота. Опісля впустити сюди орду і зачинити ворота знову. Я там буду і повідомлю уходників, що все готове. Люди сховаються на засідках між хатами. А я пильнуватиму Ібрагіма. Він буде їх вести, мене він не пізнає, бо я переодягнусь по-татарськи. Я піймаю Ібрагіма живого, сховаю та пильнувати буду. Мені небезпечно було б показуватись на майдані, як уходники битимуть татар, а то б і мені дісталось. А потім то вже старшина вирішить, що зі зрадником зробити.

Рано пішли обидва до Журавля і розкрили Максимів план.

– Заходь до мене, Максиме, звечора і в мене переночуєш безпечно, а вранці я зараз вишлю Недоїдка в степ.

– Цього ще мало, батьку, – сказав Тарас. – Ми з Максимом загадали обидва піти в ліс, щоб побачити, яка у татар сила. Ми туди підемо, поки ще Недоїдок піде в степ. Краще було б його тут здержати, а ми вийдемо непомітно. Може, буде їх стільки, що небезпечно буде пускати їх в село.

– Не так, Тарасе. Я кажу, що може їх бути стільки, що в нашім селі не помістяться, а то треба б щось інше видумати.

– А ти, Тарасе, не боїшся на таке небезпечне діло пускатися? – спитав Журавель. – Не забувай, сину, що на твоїй голові мама і сироти.

– Якби я пропав, то громада їх не забуде, бо я для громади жертвую своїм життям. Але господь не лишить мене в біді, я вернуся.

Журавель обняв його і почав цілувати.

– Боже тебе спаси і здоров’я дай! Коли б у нас більше таких смільчаків, то не страшна б нам була орда. За Недоїдка будьте спокійні. Я його при собі так довго задержу, поки не вернетесь.

Максим мав готову татарську одежу для себе і для Тараса, якому намазав руки й обличчя сажею. Прокрались поміж хати і непомітно помандрували в ліс. Журавель ходив по майдані, держачи при собі Недоїдка, все про щось його питав, радився, а то й роботу давав одну за одною. І все хвалив його за вправність, якої між уходниками ніхто не має.

Тим часом Максим з Тарасом ішли лісом дуже обережно, розглядаючись на всі боки. В лісі чути було щебетання птиць. На високих деревах крякали ворони та круки. Деколи показався з кущів олень і зараз ховався знову в гущавину. Тарас з розповіді Ібрагіма знав добре, де знайти татар.

Нарешті почули гамір. Максим держав Тараса за руку.

– Аж тепер треба бути обережним.

Ліс ставав щораз густішим і непрохіднішим, значить, тепер наближалися до краю. Максим пустив руку Тараса і пішов наперед, а Тарасові дав знак, щоб ішов за ним. Коли Максим опинився на краю лісу, Тарас необережно зламав галузку ліщини, і вона затріщала. Максим прискочив до нього і сказав:

– Я йду до них, бо вони нас уже помітили, довше ховатись не можна, ми видали б себе, а коли б нас обох зловили, то ми пропали б.

– Вони тебе схоплять, – сказав тривожно Тарас.

Він помітив на обличчі Максима хвилювання.

– Полізь на дерево і дивись. Коли б мене схопили, то ти зараз утікай, хай тебе Христос і його свята мати охороняють.

По цих словах Максим став розвертати ліщину і йшов навпроти татар, які, почувши тріскіт у лісі, йшли туди розглянутися.

– Салем алейкум! – говорив Максим з лісу. – Йду з привітанням від Ібрагіма, та ледве вас відшукав, переказав вам, щоб завтра увечері були готові. Він до вас прийде і проведе вас мимо цієї фігури, яку має стерегти. Пам’ятайте добре, що як прийдете вночі під вал села, то дайте знак: тричі голос пугача. Тоді ми переріжемо вартових при воротах, у нас обізветься сова, і тоді під’їжджайте під ворота, вони будуть відчинені. В’їздіть усередину – і до роботи.

– Ібрагім нам казав, що для нас буде знаком голос пугача теж.

Максим збентежився, але зараз-таки зміркував, що йому робити.

– Тому-то я прийшов вам сказати, що треба буде змінити знак, бо з нас ніхто не вміє пугача наслідувати.

– А Ібрагім?

– Таж Ібрагім буде з вами.

Максим згадав собі, що Осман хоче прийти вночі до татар.

«Чи він уже був, чи лише прийде?»

– А сказав тобі Ібрагім наше гасло, коли тебе до нас посилав?

– Не будь смішний. Удень не треба, хіба не бачиш мене, що я татарин.

Вони бачили перед собою справжнього татарина, а що все співпадало з тим, що говорив раніше Ібрагім, то и повірили. Щоб знову не попасти в підозріння, Максим забалакував чимсь іншим.

– Ібрагім казав, щоб убивати лише старих і малесеньких дітей, а решту брати в пута. Ви не знаєте, що то за народ, самий вибраний, здоровий, мов горішки. А скільки там коней та худоби! Як упораєтеся з людьми, то ми поведемо вас туди, де стада пасуться. Таке одне селище більше варте, ніж якесь там християнське містечко. І все це здобудете без великого труду, завдяки проворності Ібрагіма і нашій. І ще раз кажу, що половина здобичі буде наша, бо без нас нічого ви не зробите.

І тим часом, говорячи те, він пильно розглядав татарську силу та придивлявся до татарської зброї. А щоб переконатися в силі татарської ватаги,він сказав:

– Нам треба ще знати, скільки вас. Чи дамо раду джаврам?

– Нас п’ятсот, самих вибраних: Ібрагім не брав кого-небудь.

– Вистачить, – сказав Максим самовпевнено. – Треба знати, що уходники по праці сплять мов убиті, а зі сторожею ми впораємось вмить.

– А як ти називаєшся?

– Осман. Скажіть так і отаманові Ібрагімові. Він мене прислав, бо ми не хотіли вірити, що ви тут. Ми боялися якої зради. Тепер мені вертатися пора, а то все пропало б.

– Лишись між нами, а завтра проведеш нас.

Максим засміявся.

– Оце вигадали! Я вирвався від праці, і товариші (нас є чотирнадцять) мене прикривають. Та увечері при перевірці, як ми з роботи вертаємось, моя відсутність виявилася б. Тоді здогадалися б про якусь зраду, і ви села не здобули б.

– Правда, – казали татари. – Як хитрощами села не здобудемо, то не вдіємо нічого. Минулого року дві тисячі наших нічого не вдіяли.

Максим був певний, що з ним нічого не станеться. Попрощався з татарами і зник у лісі. Прийшов під дуба, де сидів Тарас.

– Ходімо, все добре.

– Чи мені так здавалося, чи ти справді налякався спочатку.

– Не здавалось тобі, а я справді боявся за тебе. Якби так були татари пішли в ліс і знайшли тебе, то ти пропав би був.

– А хіба ж я по-татарськи погано балакаю?

– А все ж не так, як татарин, і зараз тебе пізнати. Треба вродитись у татарському улусі, щоб добре по-татарськи говорити.

– А ти за себе чого боявся?

– Бо я подумав собі, що тут уже міг бути Осман, а тоді я б сам себе зрадив.

– А скільки їх?

– Казали мені, що п’ятсот. І я так думав, бо більша сила не могла б так довго у степу ховатися, щоб її не помітили. А що їх так мало, тому не зважають-ся здобувати села силою, лише хитрощами. Тепер подумай, що то буде, як вони в’їдуть на майдан і почнуть злазити з коней, а тут з усіх хат та закутин посипляться на них стріли, кулі й каміння, а потім ударять на них списами та дрючками…

– А каміння звідкіля візьмемо?

– Ну, буде й каміння, побачиш.

Вони вернулися до села аж надвечір. Зайшли непомітно поза хати і сховалися в хаті Журавля.

Він вернувся додому, дуже радів з того, що почув. Аж руки потирав.

– От ми їм справимо празник, що надовго відхочеться на нас нападати… Тепер скажи мені одне, Максиме: чого ти такий завзятий на своїх земляків, що аж вірити не хочеться?

– Мені ніколи не було до серця грабіжництво і тяганина. А тут між вами я побачив ваше тихе хліборобське життя, і воно мені сподобалось. І ваша віра мені сподобалась.

– І вдова Настя, – докинув Журавель.

– А хоч би й так. Якби ви йшли з грабежем на Крим, то я б вам не допомагав. Але як тут у вашому тихому селі грабіжники не дають вам спокою, то хай їм усячина.

– Я бачу, що ти вже наш, Максиме, душею і тілом. Ти допильнуй, щоб потурнака живого впіймати, то вже буде з тебе.

– Зараз на хрест побожуся, що не втече.

– Ідіть спати, а завтра не показуйтеся, поки я потурнака на фігуру не пошлю.

Даремно шукав Трохим Тараса. Недоїдок тої ночі знову ходив до татар змовлятися. Трохим не бачив Тараса цілий день і був за нього неспокійний. На його лежанці лежав Гривко і махав хвостом. Відтак помітив Трохим, що Недоїдок ходив до тої повітки, де звичайно спав татарин Максим, відтак лазив на оборіг з сіном і там його не знайшов.

«Я тебе завтра буду мати – не втечеш», – подумав собі харциз і погрозив кулаком.

На другий день Журавель устав дуже рано і ждав Недоїдка на майдані.

– Сідай, небоже, на коня, візьми харчів на два дні, поїдь у степ геть аж за фігуру і роздивись гаразд, чи нема де близько орди. Ти чоловік бувалий, то й найкраще це зробиш, бо всі татарські штуки знаєш, а в нас нема нікого кращого за тебе. Коли б дещо помітив, то зараз вертайся й забери з собою вартових від фігур. Коли ж буде все спокійно, то лишись на фігурі, поки тебе не змінять.

– Я поїду, але сам боюсь, бо не дам ради. Та й як воно буде, як я зміню одну варту на фігурах, а інші залишаться! Хай би так поїхали зі мною ще Тарас і Максим, обидва вони хитрі, як чорти, можна на них покластися.

– Еге ж, еге ж, я тобі забув сказати, що вони, лише на світ заносилося, поїхали в степ з тим самим, що й тебе посилаю. Ти їх певне в степу зустрінеш…

– Певно, ми зустрінемось… Далебі! З такими людьми вартувати аж любо. – А собі подумав: «Я там зараз одному скручу в’язи, а другого в пута та й передам татарам на задаток. Хай посмакують, які в цьому селі гарні горішки ростуть».

Він був дуже з цього радий, сів на коня, взяв рушницю, ножа і вихором погнався в степ. Він розглядався по всіх усюдах, гнався, мало коня не заморив, розпитував у вартових при фігурах, та ніхто тих двох сьогодні не бачив.

«А що, як вони погнались за ліс і там татарам у зуби попалися», – думав собі Недоїдок і поскакав до орди.

І тут їх не було. Вчора приходив сюди татарин Осман, а більш нікого не було.

«Шельма той Осман, – думав Недоїдок, – таки не повірив мені. Ну, хай йому, воно й ліпше. Але вчора не сказав мені про це ні слова». І вже голосно сказав:

– Я не питаю про вчора, а про нині.

– Таж чуєш, що сьогодні не було тут нікого, може, ще хто прийде.

– Коли б тут з’явився який татарин з села, та ще з молодим хлопцем, то татарина зараз зарізати, бо це зрадник, що нашої віри зрікся і вихрестився, а хлопця брати як бранця. То буде моя здобич поза пай, – розумієте? А того татарина не лишайте живим, бо це наш тяжкий ворог і за джаврами руку держить. Я прийду ввечері і вас безпечно проведу.

«Де вони пропадають? – думав собі Недоїдок. – Тут я поставив на них пастку, але ще погляну, може, вони до села вернулися». Він почвалав до села.

Журавель, знаючи його погані задуми, чатував на нього.

– Ну? Звідкіля небезпека? Багато орди? – питав Недоїдка.

– Ніякої небезпеки немає. От я з’їздив степ, мало коня не заморив, а нічого не помітив. Неспокійний я за Тараса, чи часом той татарин Максим не зрадив хлопця, не заманив куди і не повіз його, зв’язаного, між татар. Там він його за добрі гроші продасть, я це знаю.

– А ти забув, який я дав наказ? – гримнув Журавель і тупнув ногою. – Ти мав лише тоді вернутися, як помітиш небезпеку, а так то ти мав змінити варту при фігурі. Запам’ятай собі, що як я що накажу, то так має бути, а то палицями вибити накажу і в степ прожену. Зараз марш, куди тебе послав!

Недоїдок збентежився. Не сподівався, щоб його так вилаяли. Хотів виправдовуватися ще, та Журавель не дав йому говорити, погрозив палицею і прогнав за ворота. Журавель не хотів, щоб він бачив, що в селі робилося і як підготовляв він табір до прийняття гостей. В чотирьох місцях поміж хатами поставили бочки зі смолою на стовпах. Поміж хати зносили уламки каміння. Недалеко від села, під лісом, стояв великий камінь бозна відколи. Журавель наказав налупати уламків молотами та залізними долотами, розбивати дрючками, і того гострого лому наносити поміж хати, щоб було чим шпурляти на татарські лоби.

В кожній хаті були під вікном стріли та луки, бердиші, списи, ломаки. Кожному сказав, де має стояти і що робити. Понаставляв отаманів і десятників до кожного гуртка. На варту до воріт призначив найметкіших людей з гострими ножами. Все, що жило, повинно було ставати до оборони. Лише діди і діти мали сидіти в хатах. На той час відправив Книша з татарами до роботи геть за село, казав узяти харчів, щоб не вертатися аж до вечора, щоб вони нічого не бачили. Всі знали, що цієї ночі буде напад. Ніхто не смів про це голосно говорити. Максим і Тарас чули з-за хати розмову Журавля з Недоїдком і дуже сміялись з цього, аж до землі присідали.

А тим часом татарин Осман, що йому не вдалося викрастися вночі до побратимів за ліс, думав, як за дня це зробити. Він таки Ібрагімові не конче вірив, а не хотів так нізащо наражувати себе на небезпеку з боку уходників. Він встиг знайти вигідну хвилину і зникнути з гурту, в чому земляки мали йому посприяти.

Коли Книш пішов у другий бік, Осман махнув у степ. Спершу йшов хильцем, поміж травою, деколи повз по землі, поки добрався до лісу. Тепер ішов випроставшись, дуже поспішаючи. Вирішив, що краще залишитися при орді до ночі і разом з нею в село вернутися. Так собі думав і дуже радів, що вже не буде служити. Нарешті зачув гомін за лісом і прожогом мчався туди, щоб мерщій до земляків добратися. Може, якраз зустріне там своїх знайомих. Не ховався, ламав ліщину та наробив багато шелесту. Татари його почули.

– Салем алейкум! – кричав на радощах і біг татарам назустріч.

– Ти з цього села?

– Так.

– І називаєшся Мустафа. Ти вихрестився, і тебе прозвали Максимом…

– То не я. Той Мустафа справді став джавром, але йому Ібрагім уже, певно, скрутив в’язи. Я звуся Османом.

– Що? Ти ще брешеш? Осман тут був учора, а сьогодні отаман Ібрагім ось як казав тобі зробити!

Осман перелякався дуже, та в цю мить татарин різонув його ножем по горлі, що ані не крикнув. Його заволокли в ліс і там покинули.


Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 172 – 176.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 28

Модифіковано : 28.06.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.