30. Товариші шукають Тараса
Андрій Чайковський
Максим-татарин і Корній Клин, переодягнені за купців, помандрували до Черкас. Забрали з собою всі гроші, які знайшлися в громадській скарбниці. Черкаський староста, коли довідався, що Тараса полонили, дуже переживав. Видав їм зараз письмо з печатками, і вони, не гаючись, поїхали в Крим. Хоч багато вже часу від того минуло, як Тарас пропав, та вони не тратили надії, що його відшукають і викуплять. Поспішали, наче земля під ними горіла, хіба що на нічлігах спинялися.
Стрічні татари, довідавшись, по що вони їдуть, не спиняли їх, бо такий був тут звичай. Наші подорожні зустріли по дорозі посольство з Польщі, що також їхало з викупом у Крим. Тепер їхали разом, бо поляків було більше. З Перекопу поляки поїхали далі, а наші тут зупинилися. Звідсіля хотів татарин почати розшукування.
Та зараз у Перекопі довідалися, на великий жаль, що Тараса повезли далі, до Козлова, та що його призначив перекопський мурза на султанські галери. Поїхали далі туди ж, та знову приїхали запізно. До купця Мустафи боявся татарин іти, щоб його не видав. Тут і слід губився, бо невільників розвозили по берегах Азії. Аж Максим розшукав судно отамана, який перевозив Тараса в Царгород.
– Що нам тепер робити? – спитав Корній.
– Важко буде його знайти, – сказав Максим-татарин. – Скільки то султанських галер по морях вештається… Бог мені свідок, що я за Тарасом пішов би на край світу, та хай мені хто скаже, де саме той край світу, як судна пороз’їздилися на всі сторони.
Вони дуже зажурилися, та й таки вирішили поплисти в Царгород. Ходили щодня до пристані, розпитували, чи не їде в той бік який корабель, аж нарешті знайшли генуезьке судно, яке туди пливло. А що зробити з козаками, які їх супроводжували? Вони були їм тепер непотрібні, та все ж не можна було залишати необізнаних з цим чужим краєм людей на поталу долі: де-небудь можуть їх схопити та в неволю запроторити. Тому забрали їх теж з собою, а коні продали татарам. У Царгороді розпитували в невільничому домі. Той самий потурнак, що відправив Тараса на галеру, запросив їх у свою домівку і тут розказав їм таке:
– Того козака, що про нього ви питаєте, я чимскоріш відправив на галеру, бо отаман судна, що його сюди привіз, казав мені, що він хоче перейти на бусурменську віру, та радив повести його до мулли на науку. Я цього дуже боявся. Козак гарний з вигляду, здоровий, кучерявий. Я боявся, щоб людина собі душу не запропастила так, як я, окаянний. Я тепер терплю страшні муки, а терпіння на галері – це ніщо в порівнянні з цими. Я через них проходжу і вдень і вночі, і ніколи немає мені спокою. Я знав, що коли б його поставили перед муллою і коли б він перевернувся в турка, то зайшов би високо в ласці падишаха, а опісля, потурчившись, був би або так само, як я, мучився, або став би яничаром і знущався б над бранцями. Тому-то я постановив собі: кожного християнина, що схиляється до турецької віри, не допустити до того. Я готовий такого вбити, бо це краще буде для нього, як утратити та занапастити душу.
– А я тобі кажу, – сказав Корній, – що це були лише якісь хитрощі. Тарас ніколи своєї віри не покине, а коли так перед тим отаманом говорив, то мав щось інше на умі. Може, він хотів зволікти справу, сподіваючись, що ми привеземо за нього викуп від громади. Ось ми приїхали з викупом, та приїхали запізно, і тепер його, певно, не знайдемо.
– Коли б я був це знав, я був би його певно затримав. Та коли ви з викупом приїхали, то воно ще не пропало. Ваш козак – султанський невільник. Вам треба піти до уряду і скласти за нього викуп. Якщо він не шляхтич і не багатий, а простий чоловік, то багато за нього не зажадають. Завтра я покажу вам, куди йти, навіть вам перекладача дам. Я пам’ятаю, на якім судні Тарас поїхав, то не важко буде його відшукати, бо воно все ж колись сюди повернеться. Вам треба залишитися до того часу, а це довго не протягнеться.
– Як так, – сказав татарин, – то пощо нам зараз викуп складати? Складемо аж тоді, як Тарас вернеться. Бо коли б він пропав, то турки не віддадуть нам того, що взяли.
– Певно, що ні. Ти добре обдумав. Ви залишіться в моїй домівці. У мене є зайва кімната, яку я відступаю приїжджим купцям, то можу і вам її відступити. Як у вас є папери, то можете собі вільно в Царгороді побувати, лиш увечері не радив би я вам вулицями ходити, щоб вас не ограбували, а то й не вбили.
Тарасівчани заквартирували в потурнака і чекали повороту галери.
Пересиділи тут три місяці. Вже й осінь настала, і зима була за плечима. З усіх уходів верталися турецькі судна до царгородської пристані, а того одного не було. Нарешті одного дня прийшов потурнак додому і сказав тарасівчанам погану вість: галера, на якій поїхав Тарас, пропала безвісти. Ніхто не міг сказати, чи вона затонула, чи яка інша пригода трапилася, але її вже певно немає: не вернулася з неї ні одна людина.
Тарасівчани дуже цим зажурилися. Значить, Тарас пропав навіки. Стільки вони натрудилися, стільки витратили грошей – і тепер доводиться вертатись ні з чим. Розплатилися з господарем, і він порадив їм, щоб не верталися морем, лише сушею – через Болгарію, Волощину та Яси, звідтіля на Львів, потім на Київ і знову на Канів і Черкаси. Ця дорога дальша, але безпечніша, бо туди йдуть купці. Він допоміг їм ще відшукати купецьку валку, що йшла з Царгорода на Львів, і вони до неї приєднались. Такі валки їздили під охороною озброєних людей, яким купці платили.
Тим часом у Тарасівці життя йшло своїм ладом. Вибраний отаманом (на місце Тараса) Трохим дотримувався того самого порядку, що був уже заведений Тарасом.
Тарасова дружина Маруся заходилася коло господарства. Вона не могла ні на одну хвилину Тараса забути. Скрізь бачила його в своїй уяві, бачила його образ, як він востаннє виїжджав за ворота, і все мала надію, що він іще вернеться. Його мати дуже постаріла, згорбилась. Вона теж не втрачала надії та ще й потішала невістку тим, що її щира молитва його визволить, а вона сама не ляже в могилу, поки його не побачить.
Тарасівчанам шкода було отамана. Як воно сталося, що нікого з них ще не взяли татари в полон, а його першого? Вони покладали великі надії на своїх послів, які певно його знайдуть та викуплять.
Ждали і діждалися. Вже була зима. Впали перші сніги, як посли після довгої дороги добилися до Тарасівки. Вернулися ні з чим. Тарас пропав разом з галерою, а коли галера затонула, то з нею пропали і ті невільники, що були на ній приковані до лави веслярів.
Один Корній не тратив ще надії і роз’яснював громаді так:
– Не журіться ще, добрі люди, бо я вам кажу, що ще може бути й таке: та галера могла загнатися десь у тісний кут, на неї напали запорожці, розорили і невільників визволили. Коли б вона справді затонула, то бодай один врятувався б і добився до якоїсь пристані. А коли не вийшов ніхто цілим, то галеру взяли козаки, а вони не щадять нікого.
Так він потішав і сім’ю Тарасову.
Але громада в це не вірила. Відслужила за Тараса панахиду і поставила на сільському кладовищі високого хреста.
А в Тарасовій хаті великий смуток панував. І Гривко дуже посумнів. З того часу, як Тараса схопили, він часто бігав у степ, ставав на тому місці і жалібно вив. Потім прибігав до хати і цілий день нікуди не виходив за ворота. Особливо прив’язався до Трохимка, скрізь за ним ходив, наче вважав себе опікуном дитини.
Прийшли м’ясниці, і Марусі радили люди виходити заміж, бо вона вже певно вдова, самій газдувати ніяково. Навіть сватів почали присилати. Та вона завжди однаково, відмовлялася:
– Не зроблю я цього. Я ще не вдова! Як воно – вийшла заміж, а тут Тарас повернеться! Тоді хоч камінь до шиї та й у воду.
– Даремна твоя надія, Марусе, – умовляв її старий батько, – даремно його вижидаєш: з морського дна ніхто не вертається.
– Що ж робити? Я одному Тарасові присягала й йому залишуся вірною до смерті.
Вона зараз впадала в плач, брала дитину на руки і промовляла до неї крізь сльози:
– Пам’ятай, сину – мусиш за свого батька помститися на поганцях.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 262 – 264.