19. Маруся Судаківна
Андрій Чайковський
– Тарасику мій любий! – сказав раз старий Кіндрат до Тараса. – Я тобі б міг дідом бути, тож послухай моєї ради, що тобі скажу. Ти вийшов між нами на великого чоловіка, а все ж таки ти ще не повний, не цілий чоловік. Тобі женитися пора… Ти що, хочеш стати підтоптаним парубком, якого згодом люди перестануть поважати? Пора свою сім’ю завести, тоді й повага до тебе в селі покращає…
– Женитися мені, дідусю? Коли ж бо я боюся свою увагу роздвоювати поміж добром своїм власним, гараздом моєї сім’ї і добром громади. Я дивлюся далі, як мої земляки, і бачу, що наше село все ще в небезпеці, мов на волоску висить. У цьому вся моя турбота, а про жінку немає в мене часу думати.
– А треба подумати і про це. Через твоє гаяння і твоя сім’я терпить, бо не може перед тобою заходити у подружні зв’язки. Ти найстарший і перший на черзі, а що ти не якийсь каліка, то й обминути тебе звичай не велить. У нас дівчат дебелих – мов макового цвіту, і, правду кажучи, не вітряниць, і є в чому вибирати. Повір мені, що наші сімейні уходники хоч і слухають тебе і поважають, проте скоса дивляться, що ти досі не цілий чоловік.
– Як це воно: «не цілий», – засміявся Тарас.
– А так. Парубок чи дівчина – не цілі люди. У святім письмі читають, що господь ще в раю так розпорядився, щоб люди жили парами, а не кожний для себе.
Це й переконало Тараса, і він почав роздивлятися поміж дівчатами, котра підходила б йому до пари. На диво всій громаді, Тарас став заходити на вечорниці, весілля та танці і тут дав себе знати, що він не лише до шаблі, але й до танцю митець.
А дівчата, що дотепер дивилися на Тараса як на дикуна, бо він ніколи з жодною не пожартував і держався осторонь, почали до нього тепер не так придивлятися.
Між ними була і Маруся Судаківна, котру він вирятував від ведмедя. Вона виросла на гарну струнку дівчину, та хоч не один парубок завертав на неї очі, вона і слухати про це не хотіла, всім відмовляла. Бо ніде правди діти – серденько її таки тьохкало до Тараса. Так, це був найкращий юнак на все село, мов вимріяний у казці князь. Та, на її превеликий смуток, він не звертав на неї особливої уваги, так як і на інших.
Тепер зустрілись на вечорницях. Тарас узяв її в танець, і коли вже протанцювали, посідали збоку, він заговорив першим:
– Не сниться тобі коли, Марусе, той лютий ведмедище, що тебе на фігурі за одежу хапав.
– Ведмедище мені не сниться, а той козак, що мені життя врятував.
– Невже ж сниться? Ти його не забула?
– Його ніколи не забуду, бо коли б не він, мене давно не було б на світі.
– А хіба ж ти його не бачиш наяву щодня?
– Та що мені з того? Він такий гордий та пишний, що й глянути на мене не хоче.
– Ані не гордий він, ані не пишний, та, бач, у нього безперестану турботи за безпеку села, всі його думки за цим ходять. Тож не дивуйся, бо ви всі того не бачите, що мені не дає спокою.
– Яка ж це небезпека?
– Гадаєш, що татарва довго нас так терпіти буде, як досі? Вона не раз поламала собі на нас зуби, ми їй заважаємо в грабіжницьких походах. Вороги бояться тепер, та не перестають за нами стежити, і коли підглянуть слушний час, застукають нас так, що не зможемо встояти! Ось де моя турбота, і я без упину думаю над тим, що б тут таке видумати, аби раз назавжди забезпечитися.
– Треба їх знову колись при переправі розгромити, а тоді певно на цю переправу не підуть, знайдуть собі якусь якнайдальшу.
– От славна ти, Марусе, дівчина, – сказав зраділий Тарас. – Далебі, треба твоєї думки послухати. Шкода, що ти дівчина, не козак, тебе варто хоч би сотником призначити…
– А чому б мені сотником не бути? Чому ви, козаки, вважаєте нас за помело? На коні вмію їздити, списом і шаблею можна навчитися орудувати. З лука я теж умію стріляти.
– А чому я цього не бачив?
– Бо я стріляю лише потай від людей, а то з мене сміялися б.
Тарас подумав над тим, що почув від бравої дівчини. «Чому б воно не могло так бути, щоб і жінки вчилися військової справи?»
Та не лише сама думка подобалася Тарасові, але й дівчина, що таке говорила. Козир-дівка та й годі. Згадав собі й свою розмову з Кіндратом і впевнився, що Маруся йому призначена. Та треба було поговорити про це ще з мамою. Хоч мама бажала собі невістки, та не насмілювалась про це Тарасові говорити. Вона дивилася на свого хлопця, мов на образок, у всьому його слухала, бо вважала себе перед ним такою маленькою, що не посміла б йому радити, хоч він і дуже” її любив.
– Матусенько, – сказав одного разу, – старий дідусь Кіндрат сказав мені недавно, що мені женитися пора, казав, що чоловік без жінки – то не ціла людина. Чи добре він казав?
– Кіндрат розумна людина і пустого говорити не буде. Я сама це кажу. Та ти лише про громадські справи думаєш, а про себе забув. Так, Тарасику, тобі вже пора… роки минають. Не кайся рано встати, а замолоду оженитися, та тобі не так уже дуже замолоду, вже куди молодші женяться.
– Котру дівчину з нашого села радили б ви мені, матусенько, за дружину взяти?
– Про це вже, сину, свого серця спитайся. Вона тобі, а не мені дружиною має бути.
– Та воно так, мамо, але все ж вона житиме тут з вами, і коли б вона вам не сподобалась, тоді й мені була б гірка година.
– Воно так, сину, та я тобі кажу, що котру ти полюбиш, то до тої і моє серце ляже.
– А що ви, матусю, сказали б про Марусю Судаківну?
Замість відповіді мати обняла його і пригорнула до грудей.
– От, дитино, ти вгадав мою думку. Кращої невісточки і не сподіватися мені. Тільки щоб вона за тебе вийшла по серцю, а не тому, що ти отамануєш над нашим козацтвом. Боже благослови!
– Силуваної жінки я не візьму, мамо, а по серцю… Тому-то я, поки ще пошлю старостів, побалакаю з нею, розвідаю.
Незадовго зустрілися обидвоє на вулиці ввечері, коли Маруся йшла по воду.
– Здорова, Марусе! Не прогнівайся, що тебе проведу, поговоримо.
Маруся почервоніла мов рак і сказала:
– Як пану отаманові не соромно з простою дівчиною йти та балакати, то я не проти.
– Так, Марусе, не можна говорити. У нас тут рівність, і нічого соромитись. Ти пам’ятаєш, Марусе, як ми на вечорницях розмовляли? Ти казала, що могла б стати сотником, коли б тебе навчити військовій справі. Ну, а я тебе спитаю: чи не хотіла б ти, замість сотником, стати отаманихою?
Він узяв дівчину за руку і дивився їй любо в очі. Вона поставила коновки, обидвоє стали одне проти одного. Маруся перебирала в пальцях мережку фартушини, схиливши голову.
– Ну, як же, Марусе, я хочу від тебе почути слово, бо покохав тебе, Марусенько…
– Подумай, Тарасе, як воно було б? Ти славний козак, на все село перший, твоїм іменем село назвали, а я проста собі дівчина.
– Не говори таке, Марусе, бо у нашому селі нема ні простих, ні бідних – всі ми рівні, всі вийшли з однакової біди з-під старостинської кормиги, а тепер своєю працею надбали всього доволі. Хіба ти думаєш, що мені б десь у місті дружини шукати? Або, може, мене не хочеш, бо вже другого полюбила…
– Нікого я, козаче, не полюбила, лише тебе одного. Я тоді ще була дитина, коли ти мене там, на фігурі, від смерті врятував, а коли я згадала, що й мені пора вийти заміж, то про тебе одного думала, ніде правди діти…
– Коли так, то й гаразд, люба, кохана Марусе, коли ми зговорилися, то я зараз старостів посилаю. Нащо відкладати?
Знову йшли далі. Тарас хотів від неї забрати коновки з водою і піднести, та вона не дала.
– Як же воно! Отаман козаків буде воду носити!
– Ні для кого я б цього не зробив, а для тебе…
Прийшли під хату. Маруся віднесла воду і вийшла знову. Не можна не зробити цього. Її мрії збулися. Її любить найкращий козак. Її магнітом тягло до нього. А до того була ще літня гарна погода. Ясне українське небо вкрилося рясними зірками. З поля несло пахощами дозрілої трави, з городів – пахощами квітів. А соловейки в кущах щебетали, аж заливалися. Найкраща музика любові – це соловейків спів.
Стояли так довгенько під вербою, не говорячи ні слова. Обоє розмовляли без слів, хіба за руки держалися.
– Марусе! – кликала крізь вікно мати. – А ходи вечеряти.
Вони стрепенулися, наче з чарівного сну прокинулися. Маруся пустила руки Тараса і хотіла бігти в хату. Тарас обняв її міцно і поцілував на добраніч… Розійшлися, стривожені… Маруся стрибнула в хату, Тарас повагом пішов додому.
Кілька днів пізніше Журавель з Жуком мандрували до хати Судаків, несучи під пахвою чималий буханець хліба.
Маруся була засватана. Все село з того раділо, бо кращої пари не знайдеш. Лише тим парубкам, що теж гадали Марусю сватати, не було це до душі.
Свати верталися від Судаків вже добре хмільні, тримаючись під руки. Журавель Жука спитав:
– Скажи мені, брате, хто їх засватав?
– А хто ж би? Ми обидва – ні я сам, ні ти сам, лише ми обидва.
– Неправда, брате, – відповів Журавель, – ні ти, ні я, ні ми обидва.
– Чудасія! А хто ж саме?
– Кажу тобі, що їх засватав ведмідь, якому Тарас так гарненько кулею подякував. Он що!
– Справді! Ти правду кажеш. Ведмідь, аби здоров був, – хе, хе, хе!
– Ха, ха, ха!
Так сміялися свати, аж голос по селу лунав.
Незадовго і весілля відгуляли – та ще й яке! Цілий тиждень водилися з музиками, всім селом відгуляли весілля свого отамана, подарунків повну хату поназносили.
Тарас зробив добрий початок, бо за його прикладом пішли всі, що дотепер, теж за його прикладом, парубочили.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 214 – 217.