Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ч / Андрій Чайковський / Прозові твори / На уходах / 4. Бій з татарами

На уходах

4. Бій з татарами

Андрій Чайковський

Хоч то була ще зима, а вже сонце йшло високо. У повітрі під хмарами чути було курликання журавлів, вночі гелготіли стада диких гусей, що, прочуваючи весну, верталися на свої літні місця. Вдень гріло сонце, лід розмерзав, сніг танув. Проміння сонця відбивалось яскравим світлом від ожеледі, аж в очах різало. Старі люди ворожили, що цього року можна сподіватись ранньої весни.

Уходники мандрували широким безкраїм степом. Шляхів тут не було, йшли широкою валкою. Вози їхали поряд. Журавель був досвідчений ватажок. Він знав про те, що води ще не розлились, і за біду не тяжко. Якийсь татарський загін може наскочити, а тоді всім треба бути вкупі. Журавель порадив, щоб спереду їхали вози рядком один побіч одного, і так само ззаду. По боках їхали вози один за одним. Всередині гнали скот і коней. Тут були і ті вози, на яких під полотном сиділи старі люди і діти.

При крайніх возах ішли озброєні люди. Крім того, частина уходників їхала попереду на конях і розглядала дорогу, куди найкраще проїхати та де найліпше зупинятись на ніч. Худобу годували спершу готовим сіном, яке везли на возах. Згодом, як сіна поменшало, тварини живились сухою степовою травою. До тої розвідницької служби зголосився зараз Тарас Партиченко з кількома товаришами. Вони раді були, що можуть їхати на конях.

В степу стрічали глибокі балки, порослі високим лісом, потоки та струмочки, що дзюрчали весело, забираючи невеличкі криги льоду, води в них щораз ставало більше. Стрічали невеликі байраки.

Коли під вечір роз’їзди показали, де треба ночувати, зараз туди заїжджала валка. Туди стягали вози і розміщували їх колом, так, що один стояв коло другого. Коней забирали всередину. Люди їхали кількома возами до найближчого лісу, рубали дерево, привозили до табору та розводили вогні, на яких варили страву. Тоді в таборі роїлося, мов у мурашнику. З возів вилазили діти і грілися коло вогню.

В таборі гомоніло від веселого дитячого сміху, бо дітвора, що висиділася на возах під полотном, давала собі тепер волю. Люди збиралися гуртками, балакали і співали пісеньок. Поволі надворі робилося тьмяно, сходили ясні зорі, поки не вкрили цілого неба. Зараз по вечері лягали спати, лише сторожі ставали на свої місця з довгими списами та рушницями. Вони цілу ніч перекликалися, щоб не заснути.

Тарас і слухати не хотів, що він ще замолодий стояти на варті, і його мусили поставити на чергу.

А рано, як лише почало на світ збиратися, заворушився цілий табір – варили їсти і лаштували вози в дальшу дорогу.

Тарас підбадьорював без угаву своїх товаришів:

– Не даймо, хлопці, себе засоромити, бо ми вже не діти і даремно хліба не будемо їсти. Особливо не дай боже котрому на варті заснути, бо такого зараз проженемо з-поміж нас до дітей.

Однак Журавель висилав хлопців на варту не самих, а разом із старшими.

Одної ночі вартував Тарас з двома товаришами, Трохимом Жмуренком і Прокопом Жилом, на розі обозу. Небо вкрилося хмарами, було дуже темно. Згодом зірвався холодний вітер від півночі, почало мести густим снігом. Видно було, що зима не хоче ще вступитися, хоче ще раз показати свою силу. Так воно звичайно буває, поки весна при помочі сонця не поборе зиму відразу.

В обозі все поснуло. Товар і коні позбивались докупи і полягали на степовій траві, те саме зробили і вівці. Панас Жмуренко каже до Тараса:

– Поганий час, нічого не видно. Коли б хоч у таборі більший вогонь розвели, а то зовсім погасне.

– Годі, щоб увесь час була погода. На уходах треба до всього привикати. Ти, Трохиме, піди до інших сторожових стоянок, або краще йди ти, Прокопе, та зараз вертайся.

Прокіп як стій поплівся поміж вози. Сніг падав щораз більший, і холодний вітер проникав через одежу до самого тіла. Хлопцям ставало холодно, вони почали бити руками по плечах, щоб розігрітись.

– Хіба повлазьмо під віз, – каже Трохим, – а то промокнемо від снігу та ще холодніше нам буде.

– Можна й так, та лише не засни.

– Ні, не засну, хоч спати дуже мені хочеться. Треба себе в руку вщипнути. Та полізьмо разом, то побалакаємо.

– Бачиш, що воно й балакати недобре, бо забалакаємось і не встережемо, і так через вітер нічого не чути.

Тарас почав наслухати. З вітром долітав до їх вух якийсь далекий гомін.

– Чуєш, Трохиме. Ось і договорились…

– Чую. Та що це таке могло б бути? Тут, у степу, людей немає.

– От я чую, – каже Тарас, – як коні форкають… О! Ти тут підожди, а я піду за тим голосом у степ, може, що помічу. А коли б я свиснув у пальці, то знай, що я в небезпеці. Тоді стріляй на сполох. А коли б тобі на пістолі порох підмок і не можна стріляти, то ти вже знай… свисни тричі в пальці.

Трохим налякався. Йому стали скакати зуби, мов у пропасниці. Вже не залазив під віз, а стояв нагорі і дивився в пітьму.

Тарас пішов у напрямі, звідкіля чути було гомін. Він втупив очі в темряву, роздивлявся й прислухався. Почув тупіт коней. Ішов навпростець. Згодом помітив якусь темну масу, яка ворушилась. Завернув до табору, біжучи щосили.

– Або це яка валка уходників, таких самих, як ми, – каже до Трохима, – або це татари.

– Я гадаю, що татари, бо уходники вночі не мандрували б так, як і ми. Що ж ми тепер зробимо?

– Якось воно ніяково тривожити табір, як не знаємо певно, що воно. Може, то лише який табун диких коней блукає. Будуть потім з нас сміятися. Підождім, поки впевнимось.

– А тоді може бути запізно. Краще б сказати це отаманові, а це вже його буде голова, що робити… От дивись. Хтось до нас іде.

Це був якраз Прокіп, що вертався від другої варти.

Він розповів Тарасові, що на сусідній стоянці хлопці добре тримаються.

– Чи чув, Прокопе, гомін з цього боку?

– Чув, та гадав, що мені так на вітрі причулося.

– Тихо, хлопці, – каже Тарас, – дивіться сюди: там хтось іде. Ходімо під віз.

Повлазили під віз та почали прислухатися і дивитися. Справді, з цього боку якась постать наближалась до табору.

– То татарин, – шептав Тарас товаришам.

– Я вистрілю, – каже наляканий Трохим і сягнув по пістоль.

Тарас стримав його руку:

– Лиши! Ми його піймаємо живого. От я візьму мотуза з петлею і засяду на возі, а відтак засилю йому на шию. А ви тоді хапайте з-під воза другим мотузом за ноги й тягніть під віз щосили, поки не впаде. Тоді ми його зв’яжемо, заткаємо рота, щоб не кричав.

– А дамо ми раду? – питає Прокіп. – От я покличу ще кількох товаришів з найближчої стоянки.

– Не треба. Самі дамо раду. Потім ті чванились би, що без них ми нічого не вдіяли б.

Все це говорилося дуже швидко, а постать щораз наближалась. Хлопці не спускали її з ока, міркували, до котрого воза вона піде, щоб і їм туди йти. Тарас з петлею виліз на віз, Трохим з Прокопом поповзли під віз. Татарин прийшов обережно до воза і почав мацати по ньому руками, саме намацав Тараса і піймав його за ногу. Хлопець аж задерев’янів. Татарин замуркотів щось і став Тараса тягти до себе. Та в ту мить Трохим з Прокопом обмотали йому мотузком ноги і шарпнули так, що татарин пустив Тарасову ногу і вивернувся горілиць.

На нього скочив, мов кіт, з воза Тарас. Поки татарин міг зміркувати, що з ним, поки підвівся на хвилину з землі, то Тарас закинув йому петлю на шию і так затягнув, що він не міг крикнути. Тепер хлопці волокли його по землі до того місця, де був Журавель.

– Вставай, батьку, – говорив Тарас, – ми татарина піймали.

Приволокли спійманого до вогню. Журавель сів йому на груди, зняв петлю з шиї і зв’язав цим мотузком руки.

– Як ти, хлопче, його задушив, то шкода, бо нічого не довідаємося.

Справді, татарин лежав мов неживий. Журавель почав йому терти шию і розминати груди. Татарин зітхнув важко і отямився.

– Побіжи котрий до старого Ониська, він знає татарську мову, хай зараз приходить. Я сам не розмовлюсь.

– Біжи ти, Прокопе, а я з Трохимом вертаюся на своє місце, – каже Тарас.

– Звідкіля ви його взяли?

– Прийшов сам до нас. Я ходив у степ і помітив якусь ватагу, це, певно, татари.

– Гарний з тебе хлопець! Іди і пильнуй далі, а ми за той час, може, про щось довідаємося.

Прокіп, ідучи за Ониськом, побудив багато людей, що зараз-таки схоплювались і хапали зброю та сходились до отамана.

– Не робіть гамору! – каже отаман. – Хто з вас знає татарську мову, ходи сюди, бо старий Онисько, либонь, залежався.

– Не залежався, а прийшов, – каже з гурту старечий голос.

Це був Онисько, що зараз приступив до татарина.

– Говори, небоже, правду, а то будемо вогнем припікати.

Татарин закашлявся, бо йому горло ще не відійшло від мотуза.

– Що ж. Я все скажу, лише мене пощадіть і віку та здоров’я не псуйте. Я й служити вам буду, коли на те. А що я цьому винен? Послали мене в розвідку, то я пішов. Намацав на возі якусь ногу. Хотів забрати його живим, язика добути. Та мені тепер соромно, що мене, старшого чоловіка, перемогли дітваки. Я б їх хотів побачити…

– Не побачиш, бо їх тут нема, та ти не забалакуй баляндрасами, а кажи толком, де татарський загін і скільки вас буде.

– Наш загін стоїть тут недалеко. Нас не більше як п’ятсот, а вийшли ми з Криму. Вашу валку не спускаємо з очей вже більше як три дні, а цеї ночі ми постановили собі на вас наскочити. Нас кількох послали роздивитись, з котрого боку найлегше до вашого табору добратись. Мурза розпорядився так, щоб коні залишити віддалік у степу під доглядом кількох татар, а до вашого табору добратись пішки і тут кого треба різати, а здорових і весь табір забрати.

– Чи це була б цього року перша ваша здобич?

– Ні, ми вже одну валку розгромили, вона менша за вашу. Трохи ясиру маємо.

Татаринові розв’язали руки і дали їсти вчорашньої каші. Журавель поставив біля нього вартового з рушницею, а сам скликав всіх уходників і такий дав наказ:

– За зброю і на свої місця! Як татари підійдуть, привітати їх рушницями і стрілами, та близько їх підпустити, щоб не марнувати стріл. А ти, Максиме Жило, візьмеш двадцять людей, зайдеш непомітно ззаду, де стоять татарські коні. Переріжете вартових і заберете їх коней та визволите бранців з обозу. Стережіться, щоб вас не зустріли ті татари, яких ми звідси проженемо. Ну, тепер на місця, та без гамору!

За той час сніг перестав падати, а той, що на землі, розтанув. Люди порозходились до возів, одні повлазили попід вози з рушницями та луками, інші стояли за возами зі списами та бердишами.

«Одно мені дивно, – подумав собі Журавель, – татарин каже, що їх пішло більше в розвідку, а наша сторожа нікого не помітила, – що воно може бути?»

Тим часом Жило вибрав собі тридцять уходників, щоб підступити до татарського обозу.

Його взяв за руку Тарас:

– Візьми нас, батьку, з собою.

– А! Це ти. Воно гарно, що ти такий відважний, та мені годі. Там, куди я йду, треба буде не одного татарина вислати на той світ, а ви, хлопці, цього не подужаєте. Хоч би у вас була й сила помірятися з дужим татарином, то рука задрижить. Ти ще крові не бачив… З вас ще мають вирости люди…

– Ей, батьку, ти помиляєшся. Ніхто інший, а ми, хлопці, піймали живого татарина, я сам як ходив у розвідку, то вже близько від татарського обозу був; я знаю, де вони, я вас проведу. Нарешті, ми татар не будемо різати, а лише коней та бранців переведемо в наш табір. А ви старші, то собі ріжте татар, скільки схочете.

– Може, воно й добре буде… А скільки буде цього твого війська, Тарасе?

– Я маю двадцять певних хлопців. Є їх і більше, та то ще дітваки, і їх я не візьму, – говорив самовпевнено Тарас.

– Добре. А де ж вони?

– Ось тут ми всі.

Жило оглянувся, а біля нього стояв гурт хлопців. Один стояв віддалік і хлипав.

– Ти чого?

– Бо Тарас не хоче мене взяти, каже, що я ще малий.

– Ну, ну, вибачай, підеш іншим разом, а поки що рости здоровий та великий.

Зараз після цього Жило зібрав своїх і повів під проводом Тараса у той бік табору, де треба було обійти місце, куди мали надійти татари. Тут вони поховались за возами, дожидаючи хвилини, коли татари вирушать на табір.

Довго тут ждали. Дехто почав куняти, а декотрий таки заснув.

Було вже геть по півночі, як з протилежного боку табору почулися рушничні постріли. Туди побіг Журавель. Очевидно, татари вважали цей бік за найслабший, бо обійшли довкола, щоб туди увірватися всередину. Уходники причаїлися попід возами і аж тоді привітали ворога стрільбою, як він наблизився до возової стіни. Стріли падали густо з рушниць і луків. Татари заревли: «Аллах! Аллах!» – і кинулись у наступ.

Журавель думав, що вони ще і в іншому місці будуть наступати, та всюди було тихо. Тут розпочався гарячий бій. Татари з ножами в руках стали дертися на вози, деякі повзли по землі і хотіли попід вози перелазити. Настала велика метушня. Уходники били бердишами і дишлами від возів по татарських лобах. Та таки кілька татар встигло тою дорогою перелізти досередини, і тепер оборонцям стало небезпечно.

– Гей, світла нам! – кричав Журавель. Він боявся, що в такій пітьмі можуть оборонці самі своїх рубати. Жінки кинули на вогнища оберемки сіна. Спершу стало ще темніше, та згодом бухнуло велике полум’я, і стало всюди ясно, мов удень. Тепер кинулись жінки на тих кількох татар, що попали всередину, і повбивали всіх до одного.

Тривало так довго. Вже почало світати. Небо очистилось від хмар, показалися бліді зорі, татари зміркували, що не дадуть ради, і стали відступати.

Побачив це Журавель і крикнув на своїх:

– Ану, у кого добра шабля або спис, сідайте на коні та доганяйте ворога.

Самі татари боялись погоні і тому втікали щосили до свого табору, щоб чимскоріш забрати своїх коней та й утекти.

Та зараз помітили, що прийшли запізно.

Жило підкрався до татарського обозу саме тоді, коли татари вдерлися до уходницького табору. Тарас ішов з Жилом попереду і показував дорогу.

Татарська сторожа цього не сподівалася. Вона ждала спокійно на повернення своїх, пильнувала коней і бранців, що лежали зв’язані на мокрій землі. Коні стояли осідлані, на припонах і відгрібали суху степову траву. Дехто з татар, як побачив, що до них якісь люди наближаються, думав спершу, що це свої вертаються. Аж тут накинулися на них уходники і почали колоти та рубати.

А тим часом Тарас і його товариші крадькома забралися в те місце, де лежали бранці, і стали розтинати ножами пута.

– Ходіть до коней, – говорив їм Тарас, – ми всіх заберемо в наш обоз.

– А хто ж у вас отаман? – питали бранці.

– Потому знатимеш, тепер роби те, що тобі кажуть, – говорив самовпевнено Тарас.

Він же ж сьогодні був теж отаманом над своєю ватагою. То вже не хлоп’яча іграшка на канівських полях, а справжня війна. Він цієї ночі справився он з яким ділом, а тепер узяв на себе таке важливе завдання, як забрати в татар коней, поки вони вернуться, і визволити бранців.

– Вважайте, хлопці, і не псуйте припонів, вони нам потрібні. Як не можна вирвати з землі колика або розв’язати, відрізуйте при колику. Припонами зв’язувати по четверо коней, і так їх поведемо. Не даваймо осоромити нашого товариства тим, що погано діло зробили.

Робота йшла жваво. Хлопці з бранцями кинулись поміж коні, зв’язували їх по чотири і зганяли докупи. І Жило, як перебив татар, прийшов сюди зі своїми. Всі посідали на коней саме тоді, як татар від табору було відбито. Тарас вибрав собі гарного татарського карого коника і дуже цим гордився: це була його перша воєнна здобич.

– Батьку Жило, я знову веду.

– Веди, сину, та гляди, щоб не попасти татарам у зуби.

Тарас погнався попереду, за ним віддалік їхало кілька товаришів. Тарас помітив татар, які тікали, і зараз помчав у інший бік. Усі пішли слідом за ним.

Поки татари досягли того місця, де був їхній обоз, то не застали вже нікого. Це сталось умить. Татари помітили валку, що втікала, та зміркували, що не могли б її пішки догнати.

– Благословить тебе бог, люба дитино, – говорив до Тараса Жило. – Ти веди валку далі, а я вернуся. Наші зробили з табору вилазку.

І справді почувся в степу страшний крик. Це уходники з Журавлем з бойовим окликом догнали татарських утікачів і почали бити. Тепер Жило наскочив на них збоку і добив до решти. До табору верталися Журавель і Жило дуже раді, бо не втратилнТгі одного чоловіка.

– Знаєш, отамане, що з того Тараса великий чоловік вийде. Розумець у нього, що подай господи!

– Я вже це давно помітив, гарний хлопець.

– Як він швидко з кіньми та бранцями впорався, то дивне диво…

А тим часом Тарас кружляв далеко степом, щоб де татар не зустріти. Розіслав хлопців розшукати табір, бо його з очей втратили. Першим Трохим помітив табір та став шапкою давати знаки. Усім хотілось до своїх поспішати. Тарас привів здобич і бранців до табору.

Журавель вернувся сюди раніше. За той час порядкував тут Кіндрат Муха. Між уходниками було двоє вбитих, серед них і Тарасів батько Трохим Партика. Татарин потягнув його по голові кінською щокою, прив’язаною до довгого костура, так, що аж мозок вискочив. Про це довідався Журавель аж тепер, як вернувся.

– Бідний хлопець – як йому це сказати?

А Тарас в’їжджав у табір як ватажок. Відкрили один бік возів і туди впустили тих, що приїхали. Тарас сидів на коні і слідкував, поки всі не пройшли. Він аж горів з радості.

До нього прийшов старий Кіндрат.

– Гарний ти хлопець, Тарасе, добре ти послужив нашій громаді, і від усіх нас я дякую тобі.

– Бідна дитино, тепер на твоїй голові вся твоя сім’я, бо твого батька вже немає.

Тараса начеб по голові вдарили. Спершу не зрозумів, до чого старий це говорить, бо таке йому і на думку не прийшло б.

– Що з батеньком сталося? – Він побілів наче полотно.

– Поліг лицарською смертю.

– Де ж він? Боже мій, боже, за що ж на мене така важка кара? Що ми, сироти, тепер робитимемо?

Він почав плакати і так знесилів, що не міг з місця поступитися, начеб задерев’янів. Старий узяв його під руку і повів до батькового трупа. Батько лежав на в’язанці сіна. Його голову прикрили рядном. Біля нього стояли навколішки жінка Олена і діти та гірко плакали. Тарас припав до батька, цілував його в руки та голосив:

– Батеньку мій рідненький, на кого ж ти нас, сиріт, лишаєш? Не довелось нам зажити щасливо там, куди ми зібралися, і то я сам подав таку думку громаді, а тепер за це тяжко караюся.

Він відкрив рядно і глянув на закривавлене лице. З голови випливав мозок. Не міг на таке дивитися і закрив обличчя знову. Та знову плакав, аж заходився. Усі, що на це дивились, плакали теж. Тепер Тарас, угамувавши плач, став навколішки біля трупа і сердечно молився за батькову душу. Вся громада зробила те саме. Потім наблизився до мами і обняв її.

– Сину мій любий, – каже мама, – тепер ти наш опікун, на тебе вся наша надія.

Молодші діти обняли їх разом, навіть мала Маруся, – усі сплелися в обіймах.

– Годі, мої ріднесенькі, так судилось. Поховаємо батенька в степу, висиплемо могилу, та й хреста поставимо, а вже я вас не лишу, і життя своє, як того було б треба, за вас віддам…

Тарас почав усіх цілувати, а Марусю взяв на руки.

– Моя лебідко, сирітко, ти ще не можеш зрозуміти добре нашого горя, хоч ти найбільша сирітка з-поміж нас усіх, та господь нас не залишить.

– Не залишить вас, мої діточки, – говорив крізь сльози Кіндрат Муха, – і громада, бо і твій покійний батенько, і ти, Тарасе, вже на першому ступені нашої тернистої дороги послужили громаді.

– Не кинемо вас, сиріток, – загула громада.

Таке саме робилось в іншому місці табору, де поліг другий уходник Андрій Береза.

Кіндрат Муха розпорядився, щоб обидвох убитих занесли в одно місце. Люди заступами викопали глибоку яму, щоб дикі звірі трупів не відгребли й благородного тіла не розшматували.

Настелили в ямі сухої степової трави, поклали трупи один побіч одного, вкрили рядном і стали молитися. Кіндрат покропив їх свяченою водою і промовив урочисто: «Вічний упокій подай їм, господи, вічная їм пам’ять…»

Тепер почали засипати яму землею, поки не висипали високої могили, на якій поставили дерев’яний хрест.

Громада стала розходитися. Рідні залишилися ще оплакувати вбитих, поки їх силою не забрали.

Тараса взяв за руку Кіндрат Муха:

– Годі, дитино, живий живе гадає. Твій батько гарний був чоловік і з славою схилив голову. Його добре ім’я і його слава перейшли на тебе. Маєш чим повеличатися, що ти Партиченко. А коли так далі вести себе будеш, як дотепер, то й твоєму батькові любо буде з того світу на тебе дивитись; ти ще славнішим станеш.

В таборі горіли вогнища, стомленим людям роздавали теплу страву.


Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 138 – 145.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 34

Модифіковано : 28.06.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.