Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

19. Учта в Каневі

Андрій Чайковський

Вже було геть з полудня, як Артим збудив Конашевича:

– Вставай, вашмосць, вже недалеко. Вже би і перекусити час.

Конашевич відкрив очі. Сонце стояло геть з полудня. Десь здалека чути було якісь голоси. Він присів у човні і побачив, як по Дніпрі увихалися човни, мов осінні листочки, що поспадають на воду. Він придивлявся щетинуватій голові Антошка. Вона нічим не була замітна, і ніхто б не відгадав, що вона така міцна.

– Антошку, вставай! Може, і ти дещо перекусиш.

Антошко розплющив очі і замкнув знову. Повернувся на бік і спав далі.

– Покропи його водою, зараз очуняє.

Артим повернув весло і переступив на зад човна. Тут із скриньки вийняв узлик з поживою:

– Це наладили мені у Лаврі для вашмосці, от і пляшка, і риба, і хлібець біленький.

– Чому ти, Артиме, не сказав цього зразу, були б ми і вночі випили по чарці і закусили.

– Ні, цього не можна. Я в дорозі не п’ю нічого, а особливо тепер не пив би, коли довелось мені везти таку важну особу. Я відвічаю за все, і не хочеться мені анахтемою стати. Вже-то наш брат-рибалка любить випити, але в супокою, як нічого на голові не має. А козаки у морських походах п’ють?

– Хорони боже! Під карою горла не вільно. Який би то похід вийшов, коли б козаки пили? А воно на воді і небезпечно пити. Раз тому, що чоловік мусить про те тямити, що йому під ногами нема землі, лиш вода. Опісля вода має то до себе, що на воді можна багато випити, так вона хміль з голови відтягає. А станеш ти на суші так і на ногах не стоїш, зараз і спати лягай.

– Та тепер, коли ми вже близько дому, то і я можу чарку випити, коли мене почастуєте. На байдак то я ніколи з собою горілки не беру.

Вони сиділи усі три і частувалися. Байдак і далі плив прямо серединою річки. Артим каже:

– Глядіть на мій байдак. І без весла, і без керма, а пливе прямо, мовби свій розум мав. Інший човен-то вертівся би з нами, мов навіжений. Чому? Бо це я його робив оцими руками, при помочі оцієї голови. То не штука збудувати байдак, хоч би такий, що каплі води не пустить. Але треба знати, як байдак скроїти, де перед, де середину, а де зад поставити, чи ширина відповідає довготі. То так, начеб одежу краяв.

– А від кого ти цієї штуки навчився?

– Я від батька, а батько від діда, і так як вгору, вони всі рибалки були. Та вже коли перекусили, то спасибі за хліб та сіль, і треба далі до весла братись. Коби хоч під вечір наспіли.

– Може би, ми тебе оба виручили, а ти спочинь, бо цілу ніч не спав.

– Що то, то ні. Жоден з вас на воді не був і не знається з нею. Весла я неопитному в руки не дам. Вже я собі відпочину дома.

– А звідкіля ти знаєш, що ми на воді не бували?

– От вигадав! Як це зараз не пізнати? Питаєш мене за такі речі, про які мій Миколка вже знає. – Десь далеко з правого боку почулись дзвони. – Це у Каневі дзвонять. Вже ми незабаром будемо на місці. Та ви оба познімайте з себе ці чернечі ряси та перевдягніться на козаків. Тут нам вже нічого боятися.

– А до Канева ляхи не доходять?

– Доходять інколи і б’ються з нашими. Та тут начеб під високим берегом вода хлюсне, та й відплине назад. Тут і ляцький староста є, та вони не мають вже такої сили, що у Києві. У нас вони не зважились би налазити своєю унією. У нас козацтва досить, і то знатного. А наше міщанство? Як один, усі би повстали.

Як наблизились, щораз більше стрічали байдаки та судна різної величини. Рибалки затягали свої сіті та ловили в Дніпрі рибу. Усі вони були знайомі з Артимом і здоровили його весело, вигукуючи.

Артим робив завзято веслом, поки причалив до берега. Відтак вискочив швидко на берег і притягнув байдак до палі. Конашевич з Антошком позбирали свої статки і повилазили. Антошко ніс клунок Конашевича, і так пішли з Артимом до міста. Зараз над берегом роїлось багато людей.

– Кого привіз, Артиме? – питали сусіди.

– Не бачиш, що козаків? Та ще й запорожців.

– Цей другий то хіба не запорожець.

– То чура пана Конашевича. Та ти його не займай, бо як вдарить лобом, то полетиш, мов м’яч.

– Еге ж, то якийсь цапів син, мабуть.

Всі стали сміятися.

– Кажу, не займай його, щоб опісля не каявся.

Довкруги дорожніх зібралась велика юрба, що вертали тепер додому.

Артимова хата стояла при вулиці, що йшла від річки. Вона була гарно побілена з сивою пасмугою довкола вікон і дверей.

Артим ввійшов у хату і звітався з жінкою.

– Ну, жінко, гостей я тобі з Києва привіз, почастуй нас чим добрим з дороги.

Артимиха, здорова і рум’яна молодиця, сиділа якраз на лаві між вікнами і кормила товстенького хлопчика.

На привітання чоловіка вона встала, прикрила грудь білою мережаною сорочкою і поклала дитину в колиску.

– Здорові будьте, ми раді гостям, сідати просимо.

Конашевич звітався і присів на лаві. Антошко стояв коло мисника.

Із-за припічка виглядав старший хлопчик з кудрявою головкою і чорними, мов терен, очима, та цікаво, хоч несміло, приглядався гостям.

– Ходи до мене, козаче, – каже Конашевич, підморгуючи.

– Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, – каже батько, – та гарненько привітайся.

Несміло посуваючи ногу за ногу, наблизився Миколка до Конашевича, а відтак, простягаючи до нього руку, каже:

– Здорові були!

– Здоров був, козаче! – відповів Конашевич, узяв хлопця попід пахи, посадив на коліна і став цілувати.

– От таких-то я дуже люблю.

Артим був з цього дуже радий.

А тим часом молодшому у колисці стало заздро, бо став викидати ноженятами і кричати з усієї сили.

Батько мусив його взяти на руки.

Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за шию і бавився його вусами.

– Та де ти поліз, поганий, геть, пана обмараєш. Скарана година з цим хлопчиськом, лише надягну на нього чисту білизну, так зараз обмажеться, що аж сором перед людьми. Геть зараз!

Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:

– Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець, і ми дуже любимося. Покажи, синку, як ти мене любиш?

Хлопець обняв його рученятами за шию і душив з усієї сили. Батько сміявся.

– Поїдеш зі мною на Січ?

– Поїду, як великий виросту.

– От і добре, та мені ніколи так довго ждати, але я по тебе приїду, як підростеш, дам тобі шаблю, коника і поїдемо татар воювати.

– А мушкет?

– Не то мушкет, але і гармату, ти знаєш, яка гармата?

– Знаю, я бачив, така велика, довга і дуже гримить…

– Гарна з тебе дитина, рости здоров на потіху твоїм батькам.

Тим часом Артимиха ставила на столі пляшку з запіканкою, вареники, ковбасу, кислі огірочки, хліб пшеничний, кришку меду. Вона була гостеві дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловік, як дитина зараз до нього пристала. Діти звичайно пізнають душею добру людину, а від лихої строняться – міркувала собі жінка. Вона стала гостя припрошувати. Артим віддав дитину жінці і сів при столі. Конашевич прикликав Антошка, що присів під мисником і не смів сідати при столі з своїм паном.

Артим налив михайлик горілки і каже:

– Слава господові, що ми щасливо приїхали, а вам боже дай здоров’я та гаразду.

– Дай боже і вам, і нам усім.

До хати Артима стали сходитися сусіди. Кожний хрестився до образів і вітався з господарем і гостями. Артим частував кожного горілкою і просив закусити. Артим по чарці став балакучий.

– Слава богу, що допоміг довести діло до пуття так, як приказав отець архімандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпеці, як цей диявольський стражник присікався до пана Конашевича. Але дістав лобом у живіт від цього парня, що аж в Дніпрі скупався.

З тих слів поміркували сусіди, що Конашевич неабиякий чоловік, коли ним о. архімандрит так піклується.

Він говорив це навмисно, щоб перед сусідами почванитись: ось дивіться, люде, яких я людей вожу.

По третій чарці Артим розбалакався на добре і став оповідати, як Конашевич сам-один ломакою розігнав цілий гурт гайдуків, уніатів, коли хотіли брати нашу церкву. І через те мусив з Києва втікати.

Тепер люде стали дивитися на Конашевича з пошаною, а один канівець каже:

– Між нами ти, козаче, цілком безпечний, бо коли того треба буде, то всі, як один, за тебе станемо і не дамось.

В хаті ставало глітно. Люде не мали місця та зазирали крізь вікно.

Артим розходився, мов у великий празник. Частував усіх і підганяв жінку до поспіху, щоб приносила щораз свіжі пляшки з горілкою та збанки з медом.

– Пийте, люде добрі, сусідоньки мої. У мене сьогодні велике свято, бо я ще такого гостя у моїй хаті не приймав. Та ви подумайте, священний отець архімандрит з Лаври наказував мені: «Слухай, Артиме, коли йому що приключиться, будеш анахтема». А знаєте ви. що таке анахтема? Го-го-го! То, пане-брате, не жарти! Анахтему то по смерті ні пекло, ні небо не прийме, а так бідна душа не мав де голови приклонити аж до самої смерті…

– А хіба вона буде вдруге вмирати? – спитав хтось з гурту.

– Ні, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду… Еге ж! Гей, музик давайте! – кричав Артим. – Семене, а побіжи, голубе, та музик приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться, то ногам заздро… Давно я так радів, як сьогодні.

За часок прийшли музики. Їх посадили на запічку. Артим кричав:

– Ану же, хлопці, хто в бога вірує, зі мною то викрутасом, то вихилясом! А ви, музики, ні рук, ні струментів не жалійте, а з вогнем та серцем!

Музики підстроїли інструменти і зразу стиха, а відтак з усієї сили, вдарили по струнах.

Зразу танцював сам Артим. Закладав то одну, то другу руку за потилицю, перебирав ногами, злегка притупцював, аж відтак пішов вихором по хаті. Ногами переплітав складно і пустився навприсядки, держачи праву руку за потилицею, а ліву підніс угору. Артим був неабиякий гуляка у Каневі, і тепер дав себе знову знати.

Люде зразу дивились на нього, а далі не втерпіли, і один по однім пішли і собі ходором. Охота перенеслась і до сіней, і надвір, і всюди стали гуляти.

Аж Артим ізнемігся. Тупнув ще раз твердо ногою об землю і став зіпрілий, цілий, важко дихаючи. А в хаті, в сінях і надворі гульня не вгавала: На місце тих, що втомились, ставали другі. Артим зі своїм братом Панасом ходили поміж людей з пляшками і частували.

Аж вже пізно вніч потомились музики і люде стали розходитися по домах. Музики пішли. Їм кинув Артим цілу жменю грошей.

У хаті стало душно від людського поту, хоч і вікно було відчинене. Конашевич вийшов надвір і присів на приспі. Надворі царила гарна літня нічка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зірками. Усюди було тихо і спокійно, лише сичі та сови перекликались. Десь здалека гуділи Дніпрові пороги…

– Вашмосці, наш любий гостю, постелено буде в другій кімнатці, – говорив Артим, вийшовши з хати. – Не так буде добре, як у тих панів у Києві, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись. Буде тобі спокійно спати, поки в садку пташка не защебече, а тоді поминай, як звали. Тут у мене в садку стільки цієї божої птички живе, що від ранньої зорі вже співають. Я їх дуже люблю, бо як защебечуть, то так, як у божому раю, любо. Ну, добраніч вашмосці. Ще раз слава господові, що я тебе щасливо з Києва привіз, а звідсіля то ми собі на Запорожжя гарненько-рівненько переїдемо. Може, я сам тебе перевезу, та у бога заслужуся. Бо коли ти славно обороняв нашу церкву, не пожалів своєї голови, не дав її зневажити, то тобі, певно, у книгах небесних запишуть так… О! А може, попри тебе і мені дещо з цього капне… Ось воно як.

Артим був напідпитку, до того ізнемігся, танцюючи. Він присів побіч Конашевича на приспі під хатою, бурмотів щось і став куняти, позіхаючи. Надійшла жінка і нагадала йому, що пора спати.

Артим прочуняв:

– Хіба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Ні ж, ні, ніколи цього не буде. Ми помолимось гарненько, а тоді вже підемо у стебло…

Він пішов у хату і став бити перед образами твердо поклони.

Конашевич пішов у свою кімнату.

Через відчинене вікно заходили в кімнату пахощі з садка, і соловейко на вишеньці щебетав, аж заходився.

Конашевич поклався на постелі і твердо заснув. Кілька разів спросоння заплакала дитина, десь у городі перегавкувались собаки…


Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 301 – 307.