22. Сагайдачний тужть за Марусею
Андрій Чайковський
По раді прикликав кошовий Сагайдачного до себе:
– Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, і в слові, і хитрощах. Давай, хай тебе обніму. Будемо мати довший час супокій.
– Козацтво – то велика дитина. Розумна, підступна, одним словом, поведе його рівною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть.
– Той час, кошовий батьку, треба використати на організацію і підготовку. Усі нараз церкви ставити не будуть. З цієї сірої юрби треба зробити справне військо, проворне і слухняне, і доперва тоді можна мірятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили, постараємось, щоб Польща охляла, а тоді сили вирівняються.
– Добре, брате, я бачу, чого ти вартий і чого ти можеш доконати. Даю тобі волю, роби, як знаєш. Я тебе підопру моєю владою. Будуй церкву і переводи організацію.
– Я церкви будувати не вмію. Знайдуться до того другі. У нас знайдуться майстри-сокирники. Організацію зачну за дозволом старшини. А коли будемо міркувати, що на рік ми ще не будемо готові до війни з Польщею, то і тоді ще знайдеться робота інша, яка козацтво захопить і здержить його від якого нерозважного кроку. Бог нам поможе… Тепер, батьку, пусти мене у курінь. Тим говорінням я собі геть підірвав горло.
– Го-го-го! Ти підожди, у мене на горло теж лік знайдеться.
Кошовий пішов у сіни і послав посильного козака за старшиною, щоб зараз сходились. Приказав і Марка Жмайла прикликати.
Своєму чурі приказав приладити стіл та понаносити, що треба.
– Як бачу, – каже Сагайдачний, – тут щось на празник похоже.
– Вибачай! Празник був у мене тоді, як я твого слова слухав, а тепер-то хіба попразен.
Посходилася старшина. Генеральний писар каже:
– Хитрий ти з біса, Петре! Я гадав, що рада скінчиться бучею, роздвоєнням, що козацтво до шабель візьметься, а воно так гладко пішло, ще й церква своя буде.
– Бог тебе прислав у саму пору, – каже суддя. – Нам учора здавалося, що сьогодні будемо вже по своїх куренях кашу їсти.
– Тим шибайголовам треба все якоїсь роботи пошукати.
– Твоє здоровля, Петре, – каже кошовий, наливши чарку.
Пішла чарка чергою, посідали за стіл закушувати і за цим пішла весела гутірка. Сагайдачний розказував, що у Києві бачив і пережив. Найбільше цікавились о. архімандритом, котрий оставався з Запорожжям у живих зносинах.
Як вже гості стали розходитись, Сагайдачний хотів у кошового своє діло поладнати і каже:
– Пане кошовий! Коли ми тепер разом, а наші дружні відносини такі гарні, то позволь мені попросити одного. Я прошу вашу милість до мене за старосту. Не знаю ще, коли відгуляється моє весілля, бо я ще з моїм тестем, сотником Чепелем, щодо того не змовився, та я рад би знати наперед, що ваша милість не відкажеш мені такої честі. Тоді я усю старшину на весілля попрошу.
Сагайдачний, говорячи це, понизив очі і не бачив, з яким видом кошовий його слів слухав. Він був дуже затурбований, бо усі добре знали, що з Марусею Чепелівною скоїлося. Кошовому стало жаль бідного Петра, знав, як тяжко його ця вістка придавить, та хотів цю болючу хвилю якнайдальше відсунути… Кошовий моргнув значущо на усіх, щоб не зрадився хто з тим, що всім було відомим.
– Ти, пане-товаришу, не проси, а приказуй. Ми всі готові тобі послужити. Про це, коли воно буде, ніхто ще не знає, але вже як буде, то запевняю тебе, що ніхто не відкажеться. А поки що ти порядкуй і приказуй, як церкву ставити. Ми знаємо, як ти у Чуба гарно церкву поклав та й слободу вистроїв. У тебе неабиякий організаційний талант.
– А що старий Чуб робить?
– Те, що й робив досі. Збирає молодь, вчить їх козацького діла, а нам присилає щороку кілька десятків гарних товаришів. Нам би таких Чубів більше, а тоді стояли би ми краще, та й Польщі зуби показали би. Та ти не заговорюй, лише скажи, як будеш братися за діло? Ти знай, що в цій порі не можна рубати дерева на будівлю.
– На Січі є досить дерева пригожого, зрубаного і зрізаного. Я вже все оглянув. Те дерево призначене, либонь, на байдаки. Поки що байдаків будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я вже казав, що сам церкви ставити не буду. Це заорудує краще мій побратим Жмайло Марко. Він у Чуба ставив, а я лише дораджував. Він цього вчився в Острозі, які наші церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому додати лише до помочі майстрів і помічників. Треба пошукати богомаза, а коли б не те, то, може би, послати у Київ, бо щоби нам який недотепний запорожець якої погані не понамальовував.
– Роби, як знаєш…
– Моя робота, панове, була б інша. Мені треба зібрати у купу оцю всю сірому втікачів та козаків з них поробити. На цім-то я добре розуміюся. Я був в добрій школі у Чуба, а що він признав мою роботу доброю, то видно з того, що поручив мені других вчити. А попри саме вчення воєнного діла, треба всім повиганяти з лоба усі джмелі про козацьку свободу так, як вони її розуміють. Треба завести у нашім війську послух старшині і дисципліну, щоб це справді було військо, а не юрба дармоїдів, лежнів і свавільників. На це я мушу добути дозвіл від вашої милості, Що я не самозванець, а наказний. Тоді вже я дам собі раду.
Кошовий засміявся:
– Я чував від Чуба, що ти строгий старшина, і у тебе кулака та кия не просити. Вважай, що коли на Січі таке заведеш, то багато втече.
– Я цього хочу. Я поперед усього скажу моїм учням: «Всі ледарі забирайтесь звідсіля до бісової мами, і не їжте хліба дармо». Те, що лишиться, можна буде колись назвати військом, яке піде зі мною в огонь і воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось полягти усім до одного, то жодному не прийде така погана думка в голову, щоб на сором козацькому імені видавати свого старшину ворогам. Хай у мене буде сотня справжніх лицарів, то краще мені буде, як тисяча черні, що при сильнішім ударі піде врозтіч.
– Твоя думка гарна, – обізвався генеральний обозний Палій. – Лише кошовий батько жаліє їх, що вони бідні збігці з-під панського ярма.
– Як він з-під ярма втік, то немає йому вороття. Хай же слухається, бо його доля тут далеко краща. Там міг пан зробити з ним, що йому завгодно, хоч би і на кіл застромити, а ніхто за ним словом не промовив. Тут він людина свобідна, рівна, має рівне право до всього. Може і кошовим стати. За те мусить служити товариству так, як і товариство йому служити зобов’язане. Тут дістає все, що йому треба, за це мусить робити, що товариство робить, має служити до війни.
Вчення воєнного ремесла, то так козакові потреба, як писареві знання грамоти. Та вже, коли за грамоту зговорилися, то ось я думав би, панове старшино, чи не добре було би завести на Січі свою школу для неграмотних і поставити їм кількох вчителів? Неграмотному чоловікові, зле на світі жити, а охочих знайшлося би багато, і старших, і новиків, і дітей, цих сиріток по полеглих козаках, що так в темноті виростають. Бо треба нам, панове, пам’ятати, що наше Запорожжя – то неабищо.
Ми творимо вольну, лицарську республіку, а наша Січ-мати – то її столиця. Ми мусимо тут усе мати своє. Маємо свою майстерню, треба мати і свою церкву, і школу. Як не тепер, то в четвер треба буде нам виступити проти панів. Те, що робив Косинський, Лобода, Наливайко, це був початок, котрий не повівся. Але хтось мусив зробити початок. Ми мусимо панське пануваня на Україні зломити. Може, ми цього не доживемо, але це зроблять наші потомки, ці молодики, яких,треба грамоти вчити. Не знаю, чи моя думка не видасться вам безглуздою, недотепною, та коли ви її не приймете, то я вийду з нею на найбільшу велику раду.
Те, що Сагайдачний говорить, – каже кошовий, – то я з цим согласний, лише що таке діло буде дуже тяжко перевести.
– При добрій, твердій волі нема труднощів. Дайте мені спромогу, а я це переведу не києм, як би хто думав і як по наших школах водиться, а добрим словом і заохотою. Але до того потреба мені і церкви.
– Попробуй це, пане-товаришу, а коли переведеш діло до путнього кінця, то твоє імення стане славним в козацтві від рода в рід.
Вже сонце хилилось до западу, як гості від кошового порозходилися. Сагайдачний вертався до куреня з отаманом і обома Жмайлами. По дорозі каже Сагайдачний до Марка:
– А ти мені, Марку, будеш боярином на весіллі. Це розуміється само собою. Чей же не відлюбиш мені дівчини, як ти мене колись лякав.
Марко дуже збентежився і став цідити крізь зуби слово за словом:
– Воно, бач, Петре, таке скоїлося нещастя… що… не знаю, як тобі це сказати. – У Марка задрижав голос – Твоя Маруся не жиє…
– Не глузуй з мене, це гріх, – каже грізно Сагайдачний.
– На жаль, воно так є. Її зарізав той рудий жид, що у Чепеля служив.
Сагайдачний став на місці, наче задеревілий. Уся кров збігла до серця, голова закружляла, поперед очі скакали іскорки, в ушах зашуміло, поблід, мов полотно. Йому здавалося, що січовий майдан одним боком підноситься вгору, а всі курені впадуть на нього. А ноги начеби прикував залізом до землі. Слово завмерло йому на устах, йому відняло відразу мову.
Марко з Жуком підхопили його під руки, бо вже падав на землю.
– Заспокойся, мій побратиме, – говорив Марко, – так судилось, така була воля божа.
Сагайдачний застогнав важко:
– Боже, мій боже! За віщо така кара на мене? – Він вирвався з рук Марка і Жука і побіг к воротам Січі, мов божевільний. Марко побіг за ним услід, а старий Жмайло крикнув за Марком:
– Бережи його, Марку, а то ще руки на себе наложить…
Сагайдачний вибіг з січових воріт до річки. Марко – вслід за ним. Тут сів над берегом Дніпра під вербою. Марко став над ним, готовий його в пору здержати. У Сагайдачного були широко відкриті очі, мов у божевільного. Дивився кудись вдаль і нікого біля себе не бачив. Дививсь, начеб побачив якесь незвичайне страхіття. Було так довший час. Марко не втерпів, щоб не заговорити:
– Петре, Петрусю, не вдавайся в розпуку, цим мертвої не воскресиш, а свою душу погубиш. Хай тобі це стане за потіху, що любила тебе найкраща на всю Україну дівчина.
Сагайдачний устав, припав до верби і став до неї товкти головою. Шапка з його голови впала, і він став рвати собі на голові волосся. Тоді Марко схопив його іззаду з усієї сили і відтяг від верби.
– Петре, схаменись, прийди до пам’яті, призови бога на поміч, щоб тобі поміг це важке горе перенести… Так судилось…
Петро повалився на землю в судорогах, а відтак страшно заплакав. Та це не був людський плач, то був рев смертельно раненого звіра. Марко стояв безрадний над ним і собі плакав над горем побратима. Згодом плач Петра минався. З очей текли сльози на пісок. Він знову присів, підпер голову на коліна, закрив лице долонями і хлипав з жалю:
– Марусенько моя едина, моя зоре ясна. Вилеліяв я тебе у молодечих снах, ти мені безупинно перед очима стояла. Ти була мені провідною зорею, я все робив для твоєї слави, щоб цілий світ говорив: «Це жінка Сагайдачного». І коли я вважав себе так близько мого щастя, коли гадав, що. вже нема і не може бути ніякої перешкоди до нашої злуки, ти вже давно в сирій землі. Твоє ніжне личко вже розтліло, а я в ту хвилю веселився, почував себе щасливим. Пропали твої карі очі, твоя краса дівоча… Боже мій, боже, і це має бути правда, що я вже ніколи тебе не побачу?
Він скрикнув диким голосом, схопився з землі і кинувся прожогом до річки. Марко вхопив його попід пахи і задержав:
– Побачиш її на тім світі між праведними, коли своєї душі не погубиш, Петре! Бог з тобою. Спам’ятайся і не губи себе. Пам’ятай, що самогуби ніколи лиця божого оглядати не будуть і не дістануться в ті місця, де твоя Маруся тепер веселиться.
Сагайдачний був чоловіком великої побожності і віри. Ці щирі слова побратима його опам’ятали. Він присів на березі і знову став сердечно, вже по-чоловічому, плакати. Марко не говорив вже нічого і стояв над ним довший час.
Сагайдачний виплакавшися, встав. У нього було мокре від сліз лице і червоні від плачу очі. Зітхнув важко і перехрестився. Відтак узяв Марка за шию, склонив голову на його плече і сказав сумно усміхаючись:
– Вже, Марку, не будеш мені боярином… – І знову став плакати кривавими сльозами. Марко гладив його рукою по голові, по лиці і приговорював ніжно:
– Виплачся, брате, сердечно, я з тебе не поглузую, я сам щиро з тобою заплачу. Сльози облегчать твоє горе, а час загоїть рану. Тепер тобі для нікого більше не жити, хіба для церкви, для козацтва, для України. До великого діла тебе господь покликав, а щоб ти нічим не був зв’язаний у виконанні твого посланництва, то узяв її господь до себе, щоб ви обоє опісля на віки вічні були з собою злучені там, «ідіже ність болізни ні печали…». Господь знає, що робить, на прю ставати не можна. Вона, сердешна, бачить твоє горе і, певно, собі міркує: «Чого він так побивається? Хіба ж ми жили би вічно на землі? Та ж це одна хвилинка в порівнянні з вічним життям».
Сагайдачний випрямився і втирав сльози. Марко надів йому шапку на голову.
– Ще крихіточку тут побудьмо, – каже Петро, – а ти, мій брате, розкажи мені все про її кончину, що знаєш. Не турбуйся, я вже заспокоївся. Видно, що так було на моїй долі написано.
Посідали над берегом, і Марко став усе подрібно розказувати, що чував від Чепеля, котрий незадовго опісля приїздив на Січ.
Вже геть смерклося. На небі сіяли зорі, як вони подались до січових воріт.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 321 – 327.