Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

6. Срулько змагається за Марусю

Андрій Чайковський

Петро приходив до себе а кожним днем. За місяць опісля, як його сюди привезли неживого, вже ходив сам, підпираючись палицею. Виходив у садок і грівся на сонці, бо Онисько все говорив, що від променів сонця чоловікові крові прибуває. Тут стелили йому кожухи і подушки. Маруся звичайно сідала біля нього, і любенько собі розмовляли.

Одного разу почув голос бандури. Він дуже зрадів і спитав Марусі, хто це грає?

– Хіба ж він грає? От йно що вчиться.

– А принеси мені бандуру, будь ласка, хай попробую.

Маруся принесла бандуру. Петро попробував, а відтак став співати. Маруся задивилась на нього і слухала.

Петро, співаючи пісню, дуже зворушився. Йому зашуміло в голові, потемніло в очах, і він зімлів. Упав ниць і дивився скляними очима, наче вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього і скрикнула в розпуці:

– Козаче мій, моє сонце, що ж я тобі наробила! Рятуйте!

На той крик перший прибіг Онисько з пасіки. Він приніс кухоль води і став Петра тверезити.

– Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну, не лякайся. Марусю, других сережок не обіцяй, він і без того очуняє.

Петро справді очуняв.

– Ти, небоже, нічим не хвилюйся – ще не можна. Коли подужаєш, то сам бандуру тобі принесу і заграти попрохаю, може, ще і тропака вдарю, лише ще не зараз. А тобі, Марусенько, хай не захочується печеного леду, бо усю мою роботу попсуєш, знівечиш… Ти сама, коли хочеш, то співай собі, скільки тобі завгодно. Це навіть добре буде: як ти співаєш, то в мене в пасіці краще бджоли мед носять. Але Петрові співати ще не можна. Ще мало крові й мало сили. Коли людина хвилюється, то уся кров у серце набіжить, а для голови вже не стане. Від того морока приходить… Ось воно як…

Петро кожного дня нагадував Марусі, що дід Онисько говорив і просив Марусю пісеньок співати, щоб більше меду було…

Тепер було так, що Петро сидів неподвижно, а Маруся сідала оподалік з якою мережанкою і пісеньок співала.

За той час йшла весна цілою силою. Дерева вкрились білим та рожевим цвітом і розводили пахощі по садку. Бджоли увихались поміж квітами, птичка щебетала, а Петро з Марусею сиділи у цьому раю і не тямили серед любої розмови нічого, забули про світ божий.

Часом прибігала Горпина, пожартувала, посміялась; заходила і Настя, Ониськова внука. Приходила і сотничиха, і сотник на хвилинку, і так минали дні за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами заходив Петро до світлиці, і тут заводили поважні розмови.

Старі догадувались, що між молодятами щось коїться, та не мали причини це перепиняти. Сотник захоплювався великим розумом і статечністю Петра.

Сотничиха говорила до чоловіка:

– Мені здається, Іване, що між молодими вже любов скоїлася.

– Мені не здається, але я вже не від нині бачу, що воно так є справді. Козак мало не з’їсть дівчини очима.

– Що ж нам на це сказати?

– А що ж би? Я богу дякую, що наша люба дитина найшла долю і такому бравому, статечному козакові дістанеться. Хоч Петро ще молодий, а розумний, що й старого досвідного перейшов. До того – має освіту, що набув у тій школі в Острозі. Багато я про нього на Січі від товариства чував. Він не п’є, значиться, що не проп’є долі, не заспить, а все на час буде на своєму місці. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як він тверезо на все дивиться, як він розуміє, чого козацтву потреба, якою дорогою повести його треба до слави, а український народ – до визволення. Кажу тобі, що це гетьманська голова. А при тому який він чемненький, розумом не величається, цілком не чваньків синок. Кажу тобі, жінко, що з нього кошовий або й гетьман вийде.

– Чи він тобі що говорив?

– Не говорив ще, та я й не дуже-то дивуюся. Годі говорити про весілля чоловікові, що на ногах стояти не може. Але я міркую, що слід би нам рушники ладити та весілля готовити. А весілля славне у нас буде, я половину Запорожжя запрошу.

– Ти вже зараз і про весілля… Хто ще знає, чи з того Що буде.

– Зараз – не зараз, але повеселитись думкою, то не гріх. Я тобі кажу, жінко, що про Марусину долю я зовсім спокійний, кращої пари їй і не ждати. Один вдалий похід, а наш зять вийде між козацтвом високо. А яка-то слава на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину…

– Але з походу може й не вернути.

– Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим зжився, до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би і так судилося, щоб поляг славною лицарською смертю, то слава його не вмре, не поляже. Я міркую, що Петро не з тих, щоб замолоду на піч лізти. Йому до слави дорога. А та слава – то й на нашу дитину і на нас упаде…

Сотник був дуже радий і веселий. Навпаки, сотничиху облітали сумні думки, сумні прочуття. Вона походів дуже лякалась, і скільки разів Іван ішов у похід, вона гаряче молилась до святої Покрови за ним, за всім хрещеним миром.

Одного дня каже Петро до Марусі:

– Я не можу так дармувати, треба мені конче до якоїсь праці взятись. Пішов би я з косою на леваду, та ще сили у мене немає, йно людей насмішив би…

– А до якої ж роботи тобі братися, як сили у тебе немає? Підожди, аж подужаєш.

– Я шукаю такої роботи, до якої не потреба сили, та ще щоб робота була мені по серцю… Знаєш, Марусю, я за гадав вчити тебе грамоти.

– Мене? А хіба ж козацькі дівчата грамоти вчаться Хіба які панянки у городі, а я собі проста сільська дівчина, козацька дитина. Моє діло в хазяйстві…

– Попри хазяйство добре і грамоту знати.

– Ти, Петре, краще мені скажи, що у цих книжках на писано?

– Усяке написано, і те, що було і те, що тепер є. Писано там науки божі, про зорі і такого багато дечого.

– Я усього того не можу зрозуміти.

– Зрозумієш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це його згоди. Ти мені лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нічого не вдію.

Маруся лише поглянула на Петра. Самі її очі говорили: «Хіба ж ти думаєш, що я можу не хотіти того, чого ти бажаєш? Хіба ж я можу твоїй волі спротивлятись?» І сотник на те згодився.

– Про мене, роби, як знаєш, та лише не думай, що я тобі хліба жалію. Та вся наука, то, либонь, буде хіба забавка. Її не можна буде покінчити, бо як йно подужаєш, тобі на Січ пора.

– На Січ мені пора буде, коли зможу на коні сидіти та шаблею орудувати, а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немічний. А за той час Маруся навчиться письма, бо у неї мудра та пойнятлива голівка.

Знову ж сотничиха про науку говорити собі не давала:

– Її діло жіноче. Коли б доброю господинею була, а це вже моє діло, мій обов’язок навчити її, бо я її мати. А що там якісь панянки та городянки з книжок читати вміють, то це для нас, селян, в примір йти не може.

Петро не хотів проти води плисти і що-небудь проти волі матері робити. Він махнув рукою на книжну науку. За те вчив він Марусю іншим способом, без книжки, й оповідав їй багато про те, що у світі робиться, як люде живуть по городах. Маруся пильно його слухала і все запам’ятовувала. Як пан Петро почув себе в силі, узявся до господарства. Якраз йшло тепер літо, і робота коло сіна на левадах та у полі коло хліба аж горіла. Петро був усюди і виручав сотника. Сотник не міг начудуватись, що Петро, хоч вчений чоловік, так добре на хазяйстві розуміється.

Зате вечорами був у Петра рай. На небі світить білолиций, мерехтять зірки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок. Вони, взявшись за руки, проходжаються та ведуть солодку розмову.

Хоч собі цього й не говорили, та вони знали, що взаємно любляться тою першою, святою любов’ю, що вони для себе призначені.

Раз Петро каже:

– Що буде, Марусю, коли я до тебе сватів пришлю?

– А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готові.

– Моя ясочко, моя зіронько, так ти мене любиш?

– Гріх тобі таке питати. Я тебе не питаю про це, бо сама добре знаю, мій соколе сизий, усе село про це знає, що ти мені небайдуже. Від першої хвилі, коли тебе, немічного, сюди привезли, я тебе зараз полюбила, мій Петрусю, і ніколи тебе не перестану любити.

– От дівчина, козацька дитина! – говорив Петро, обнімаючи її за стан; без великих слів так і змовились до ладу. Вони обнялись і поцілувались перший раз.

– А знаєш ти, Марусечко, кого ти полюбила? Не знаєш ні мого роду, ні села, з котрого я прийшов, та й так мені повірила? Тобі треба знати, що я з дуже далекої сторони сюди зайшов. Стежки у мою батьківщину давно поросли травою та терням. Я – круглий сирота без роду.

– Твоя батьківщина – уся Україна-мати. Ти мені про неї не раз говорив. А сиротою ти вже не будеш, бо мої батьки будуть твоїми, і вже тепер пригорнули тебе, мов рідного сина. Люблю тебе, Петрусю, і хай тобі це вистане за довгу розмову. Ти мій, козаче, мій, соколе єдиний…

– Не знаю, чим тобі за твою любов відвдячитись.

– А вже ж, що любов’ю, бо серця за гроші не купиш.

Петро в цій хвилі завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло і зашелестіло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди і піймав когось за чуприну.

– Ти хто?

Пійманий став пручатися, силуючи відірвати Петрову руку від волосся. Та не здужав. Петро держав його, мов кліщами, і витягнув з малинника на світло місяця.

Маруся його зараз пізнала.

– Чого ти, жиде, шляєшся та підслухуєш?

Петро спересердя вдарив його кілька разів кулаком в потилицю та так відтрутив, що він аж впав на землю.

– Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.

– Я все пану сотникові скажу, – каже, втікаючи щосили.

– Хто це такий? – питає Петро Марусі.

– Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привіз тато з якогось города ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком назвали, хоч усі його Срульком дражнять. От так він до цього часу у хуторі валяється та вівці помагає пасти. Усі в хуторі його не люблять і давно хотіли лрогнати, лише мені жаль було сироти, і я впросила батенька, що його держать.

Тої людини Петро дотепер на хуторі не помітив. Його все держали здалека через його нехарність і навіть до одного стола їсти не пускали, відганяли, мов собаку.

Срулько справді другої днини, стрінувши сотника, сказав:

– Пане сотнику, я вчора підглянув, що панночка Маруся з цим козаком у садочку женихається.

Сотник замість відповіді піймав його за вухо:

– А тобі, ледаре, яке діло до моєї доньки? Хто тобі казав підглядати? Коли ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.

І знову дісталось Срулькові кілька стусанів.

Аж тепер Петро став Срулькові ближче придивлятися. То був собі дужий, молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до того поганий, з поораним віспою лицем. У нього були зелені очі, мов у кота, і здавалося, що вони і вночі, мов у кота, світилися. Петро завважив, що кілька разів біля нього йшла Маруся, він за нею водив очима, мов вовк.

Та нікому і на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю на смерть, а Петра завзято ненавидів. Петро, хоч усіх людей любив однаково, кілька разів стрінувши Срулька, відвертався від нього з відразою.

Настали жнива. Петро поїхав з козаками в поле коло хліба робити. На хуторі осталась сотничиха з дівчатами і старий Онисько в пасіці. Маруся пішла в село навідати одну недужу бабусю, котрій від сотника приносили їсти.

З села вертала вже надвечір. В ту пору пригнали чабани з пасовиська товар.

Коло оплітка почула Маруся, що якісь сильні руки піймали її ззаду. Вона скрикнула налякана і стала оборовятись. Вона не бачила, хто її напастує, лише чула над ухом придавлений віддих. Напасник здавив її і став пристрасно цілувати.

– Геть від мене, мерзенний, – кричала дівчина, відвертаючи лице. В ту хвилю надійшов звідкись Онисько, а почувши крик Марусі, побіг сюди щосили і піймав напасника за шиворот. Він почав пручатися. Онисько кричав:

– Ex ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходіть-но сюди, хлопці, бо дужий бестія, що не дам ради.

Прибігли чабани з кошари і одоліли. Це був Срулько. Маруся, пізнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побігла з плачем у хату.

Чабани заволокли Срулька на обору і тут його зв’язали. Розуміється, що стусанів ніхто не жалував, коли було за що.

– Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобі, поганче, нашої панночки захочується?

Над’їхали козаки з поля з снопами. Приїхав і сотник з Петром. Всі стали розповідати один перед другим, що сталося, що годі було розібрати.

Сотник узяв себе за голову:

– Та говори один, а не всі нараз, мов сороки на плоті, бо нічого не розумію.

Як вислухав старого Ониська, каже:

– Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.

Застав у хаті заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку і досади на таке зухвальство попихача і плакала. Мати з дівчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, відлила вугіль і змивала їй лице.

– Що тут сталося? – питає сотник.

– Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав мені дитину.

– Що він їй зробив?

– Як що? Хіба того мало! Піймав дівчину нечайно і став її цілувати своїм мерзенним писком.

Сотник вийшов з хати сердитий і прикликав з порога свого осавула.

– Геп, Панасе, ходи сюди!

Тим часом козаки обступили зв’язаного Сруля. Один каже:

– Краще тобі було, небоже, повіситись. Ти побачиш, як солодко тобі буде від цих поцілунків. Вицілує тебе пан сотник, аж тобі голова облізе.

– Я би його за це на палю. Так сотникові віддячується за те, що його ще малим щенюком біля себе примістив. От дивіть! Йому нашої панночки забаглось.

А сотник говорив до Панаса:

– Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити і прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухій гілляці.

Панас повторив козакам сотників приказ.

– Та що ми, братці, до завтра будемо відкладати! От краще ми виб’ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра – то і в степ проженемо.

– Пан сотник казав завтра, – говорив Панас.

– Йди собі з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годі, а чи нині, чи завтра, то все одно.

Панас пішов вечеряти. Тоді козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав і били, били так, як козаки вміють бити. Жид млів з болю, його відливали водою і били ще.

Панас не втерпів і прибіг сюди:

– Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.

– Заспокойся, Панасе, ми ще виб’ємо і завтра, як через ніч відпочине.

Тепер затягли Срулька до льоху, і замкнули, та пішли вечеряти.

Але над ранок по Срулькові і сліду не було. Він якимсь способом розв’язався, видер руками в льоху діру і пропав.

Старий Онисько каже до сотника:

– Зле воно сталося. Його треба було звечора повісити. Він нам ще якої біди накоїть. То завзята бестія, перед ним не встережемося, бо його наші собаки знають…

– Годі нам одного свинопаса лякатись. Він же добре чув, якби в селі показався, то його шибениця не мине.

Але Срулько більше не показувався і згодом про цю пригоду забуто.


Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 214 – 221.