Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Д / Дніпрова Чайка / Легенди / Образ великого

Легенди

Образ великого

Дніпрова Чайка

Спало блакитне нерушенеє море під небом блакитним ясним.

Сонце його цілувало, скелі над ним золотило, не зграбні яри проміж скель запинало синястим серпанком.

Велетень-море тільки край берега дихало тихо-претихо.

Враз на крайнебі з’явилася хмарка: така невелика, мізерна, немовби клубок або жмут немитої білої вовни.

Злякано вітер пурхнув по землі й поверх моря, звістку кругом даючи про ненависний шквал.

З жахом метнулось гілля, трава полохливо припала додолу, вихри закружляли, побігли шляхом.

Море ж все спить собі: тихо-сумирно зітхають широкії груди.

Вітер, побачивши дивний той спокій, ліг і собі спочивати. Вихри легкодухі геть розлетілись, не знать, де й поділись.

Сторожко трави чуби підіймають, ущухле гілля коливається сонно, одна лиш осика, пройнята страшним предчуттям, тремтить од верха до коріння.

Тиша на березі, тиша й на морі.

А сонце, збентежене сонце, зблякло зовсім на виду і сполохано дивиться, як на крайнебі шириться-дметься зловісная хмара, крила брудні розгорта, наміряється світ весь зажерти.

Зблідла й земля з переляку: фарби принадні злиняли, суворо наїжились скелі, яри, наче змії, до моря повзуть.

Море ж і досі байдуже спросоння тихо белькоче лиш в дрібній жорстві.

Хижая хмара росте і чорніє, ось висилає на море конницю бистру свою: кинулись раптом невидимі коні, склисту поверхню плямлять широкі копита.

Та й ті не збудили сплячого бігом своїм.

Пробігли. За ними летять сурмачі: завили, заскиглили, в бас загули.

Сполоханий гомін повнить дерева.

Свищуть, гудуть та голосять снасті та щогли, розпачливо б’ються об їх паруси, лопотять, прискоряючи ходу; прова, як меч, розсікає зеленую хвилю, білі бугри позад корми киплять.

Все, що живе, поспіша заховатись, притулку шукає в безладді; і птиця, і звір, і сполохана риба. Над морем чайки лиш кигичуть, на березі ж тільки жінота рибальська з жахом та лементом дивиться в море.

Море зневажене: міниться, морщиться, грізно чорніє, хоча нерухоме і досі.

Чимдужче роздулася напасниця-хмара, роззявила хижую пащу і сонце зовсім проковтнула.

Померк, мов закурений димом, весь світ навкруги.

Не витримав велетень гнівний.

Вдовж берегу смуга руда клекотить, коси та банки запінились рясно, в каміннях прокинувсь бурун голосний, плигає на скелі скажено.

Одна глибина ще глуха та спокійна.

Впала на море лютая хмара, шквалом черкнула довкола лиш оком сягнеш.

Не стерпіло море наруги: здулося горами, як звір, заревло, побіліло і, дике, нестримне та дуже, – кинулось в бійку смертельну.

Лукава, на збитки збудивши могутнє, не вдержалась в чесному бої: як раптом налинула бог знає звідки, так раптом і зникла у безвість.

А море лютує! а море клекоче! недурно ж збудили, недурно розгнівали вільне!

Увільнене сонце знов сяє велично і шле золоті тихомирні привіти на землю й на море.

Земля усміхається, радо приймає ту ласку і вся рум’яніє в західному сяйві.

А море сердите гордує тим даром: і золото дробить-шпурляє, і чорного кольору ще не змінило, хоч видимо зморене в бої: помалу спадають перлисті гребні, сичить розтаючая піна і стеле мережки по хвилях, бурун вже не скаче на скелі, лиш б’ється об їх. Влягається смуга руда прибережна, а коси та банки уже й задрімали.

Одна глибина невгаває: важко відсапують втомлені груди, грізні прокльони ще й досі ідуть.

Сонечко сіло. Туман закурився. Ніч присипляє всі рухи земні.

Його лиш приспати не може: рухливе та гнівне, когось доганя-поспішає та дихає важко.

Ось місяць вже, срібний та круглий, вирнув з-за скелі і став серед неба і килим парчевий розкинув по хвилях.

Усе невгаває розлючене море: чорними смугам мертвого зибу рве та гойдає сріблястий шляшок.

Розтала вже піна, розгладились зморшки на темнім обличчю морському, а там в глибині все колотиться гнівнеє серце, хвилюють натруджені груди.

Усіх вколисала відрадниця-нічка, усе заніміло, заснуло…

Уранці, умите росою, з-за гір осміхнулося сонце, і зайчики жваві кругом застрибали по хвилях, засяяв злотистий пісок, на піску заюрили морськії кузки, мошка над водою повисла, вискакує риба з води. Все сяє, сміється, раює…

А море і сном не втишило гніву, і досі його не забуло; склиста поверхня вгинається довгими смугами мертвого зибу та свідчить, що завше глибоке не швидко на гнів піддається, не швидко й забуде образу.


Примітки

Вперше надруковано в першому томі збірки «Творів», «Дзвін», К., 1919. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 172 – 174.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1312

Модифіковано : 15.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.