Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Д / Дніпрова Чайка / Легенди / За душу

Легенди

За душу

Дніпрова Чайка

Новітній цісар тільки що вернувсь з походу в Рим. На орлиних крилах побіди пролинув він із краю в край, сонячним сяйвом осяяв його талан, золотою рікою пливло за ним багатство, голосна слава гойдала на своїх широких хвилях його ймення. Серця земляків тремтіли, переповнені ущерть гордістю і щастям, займались згагою побачити скоріше великого героя.

А він, той «необсяжний, незрівнянний, недоступний», як тільки вздрів той каламутний Тібр і ті ж старі мури, і римських сім горбів, як тільки вчув, як скрізь назустріч залунала рідна мова, якою юрби незчисленнії його вітали радо, мішаючи слова хвали з словами глуму, жартів, маски, він враз себе почув таким маленьким, дитиною сих рідних мурів, кревняком усіх сих юрб народу. І зараз він згадав усю свою родину, друзяків, сусідів і повелів своїм магнатам, щоб, поки він спочине з подорожі, широко для всіх їх браму одчинити і записати всіх, хто прийде привітатись, і записати, хто і як доводиться йому.

Заметушилася двірська челядь, кайданами бряжчать раби, дзвенить коштовний посудок, реве жертовна худоба, шелестять-плетуться незчисленні вінки, і праця куховарська гримить на все подвір’я – бенкет великий готується в царських палатах.

Все прибране, все скінчене, окличники оббігали весь Рим, гукаючи запросини цісарської. Роззявилась мідяна брама, заграла-засурмила військова музика, замаяли клейноди військові. Народна юрба розступилась, і в святковому вбранні, в вінках на головах виходять царські кревняки, сусіди, друзі і всякі хвалії.

Один по одному ідуть сі гості угору по сходах білих мармурових, вступають у вестибюль, де за столом довженним, закиданим дарами, сидить почесна зграя прибічників цісарських. Перед столом великий кошик, повний дощечок вощаних та згортків паперових. Коло його зігнувся скріба, готовий до писання.

Ось вийшла в довгому убранні старенька удовиця. І зараз два найстарші дуки взяли її попід руки і вивели угору по сходах мармурових. То мати цісаря була. З великою повагою її спитали і записали повне ймення її і ймення батька, і діда, і прадіда, весь рід її, і подали таблицю, де списані були усі дари, що призначив їй син. І повели попід руки в другі двері.

Другим вийшов сокіл-парубок, то був цісарський брат. І його стрінули з повагою, звели по сходах вгору і спитали: «Хто ти єси, юначе?» І записали його ймення і батькове, і прозвище, і славне прізвище, що брат його здобув однині. Дали йому до рук таблицю, і двоє найкращих вояків взяли його за руки і провели у другі двері.

Дві жінки, дві красуні, попереджаючи одна одну, до сходів наближались. Одна препишна молодиця, з дитиною в руках, попередила і, одпихаючи рукою другу, промовила уголос: «Я сестра! Я рідна сестра!»

І сю з повагою звели і записали, і їй дали таблицю, що мала одібрать по ній дари.

А молода красуня, ображена, стояла гордо непорушно, і чорні очі блискавиць пашіли гнівом, і біле обличчя, мов у Юнони, сяло гнівною красою.

– Ти хто єси?

Мовчала гнівно, лиш палила поглядом питавших.

– Ти хто єси, предивна? – з невільним страхом питали вдруге.

І знов вона мовчала.

І збігли поспіхом магнати, і повели її з повагою по сходах, і втретє запитали, вклоняючись поштиво.

– Я та, – промовила красуня горда, – я та, для кого зріє сей лавр! Я та, для кого цісар переплив моря і ріки, скорив народи, залив огнем, слізьми і кров’ю далекі краї! Я та, перед чиїм одним лиш поглядом вкоротиться цісарева велич! Я його кохана!

Догідливо підскочили магнати і в золотому кошику піднесли згортки папірусу, таблиці, що списані на їх були усі дарунки. І повели її в самі царські палати, підлизливо крутились перед нею, щоб де годити, їй, зм’якшити гнів всевладної однині їх цариці.

По сходах вже один по одному вступили всякі кревняки і друзі, учителі і слуги, сусіди, земляки.

Коли ж порідшав їхній рій, а все ще оставалось багато записок і подарунків усяких, полізли всякі хвалії.

– Ти хто? Що маєш ти сказати для цісаря прихильне?

– Я цісаря хвалебних! Я ухвалюю його велику славу! – І його наділили таблицею і записали гостем.

– Ти хто?

– Я цісаря ладен довіку величати за богорівну велич! – Сьому поткнули щось і записали гостем на царськім бенкеті.

– Я той, хто понад все шанує його побіди і труда вояцькі! – Дали сьому прегарну зброю.

– Я величати маю в красних промовах його безкрайній розум! – Сьому дали посаду гарну.

– Я молюсь за цісарську особу святобливу! – Сьому дали парахвію, ще й в Капітолію самому.

– Я хочу статую його зробити! – Дали йому квитка на скелі мармурові.

– Я цісаря маленьким вчив на конях їздити.

– То дать йому коня.

– Ми цісаря вважали найкращим красунем між всіма мужами і юнаками Риму!

– Імперії всієї!

– Що там Італії та Риму – всього світу! – наперебій жінота верещала. І обдаровано усіх перснями, ножами, застібками та намистом.

І довго-довго піднімались по білих сходах усякі хвалії. Вже стало вечоріти. Червоне сонце позолотило пишний Рим та, кинувши вже косий промінь, осяяло нерушну купку.

– Ви хто єсте?!

– Ми ті, хто цісаря любили!..

– Любили? Гм! – лукаво усміхнулися магнати! – Любили! Чи любив же ж він вас? А втім, вже дайте щось і сим! – недбало мовив і махнув на їх найстарший. Нерушнії стояли.

– Чого ж вам? А! Поставте лиш і сих у список цісарських гостей на бенкеті! Там можна стіл пристановити хоч у кутку, щоб помістити й сих.

– А ти? Чому не йдеш приймати нагороду. Ти як доводишся? Чи, може, теж любила?

– Так, пане! – був одвіт.

– Чого ж хочеш ти?

– Я – тільки бачити його! Лиш з ним наговоритись!..

– Чи бач! І небагато! – глузував він.

– Так ти його любила! Як же ти, небого, цісаря любила? – підшпигнув і другий, зглянувшися з першим.

– Як людину.

– І се до речі! Звідки ж знаєш ти його, що любиш як людину?

– Я знала цісаря не в дні сієї слави…

– Ну, цить! Так, кажеш, як людину? Га? То одвести її у ті палати, що для людей, ви розумієте? Ха-ха! Стривайте! За що-бо ти його любила?

– За що? За душу!

– За душу? Як то?

– За душу за єдину!

– Ха-ха-ха! Оця так утяла! І як вона, харпачка, сміє про душу цісареву щось патякать! За душу! За єдину! То одведіть її у ті палати, що на єдину душу будувались! Та ще вберіть пристойно у дороге відповідне намисто! Се, мабуть, християнка, – вже грізно закінчив свій жарт суворий дука.

І враз її схопили, в кайдани закували й повели у той куток, де побудовані навмисне тюрми-одиночки. Народ, хто ближче був, помалу та потиху одсунувсь з ляку, а далі навтьоки. Лиш тільки там, де вже було безпечно, враз язики нестримно замололи:

– За душу за єдину? От дурна! От божевільна! Ха-ха-ха!

І смішна новина в той вечір облетіла Рим і довго-пізно веселила гулящий люд по всіх домах, по банях, крамницях, голярнях.

Упала ніч на вічний город. У мороці втопили майдани, палати, вулиці і тюрми, один лиш сяяв цілу ніч царський палац – там був бенкет цісарський.

Та тільки невідомо: чи знав же цісар у ясних палатах про смішну новину? І чи була вона йому ясна?..

У темній ямі-одиночці томилася невільниця нова. Молилася вона, не проклинала.

– О, рідний люде! О питимий краю! Коли ж, коли засяє й тобі сей світ ясний? Коли для тебе той, хто любить душу і її одну пильнує, а не тіло з усіма його цяцьками, – не викличе лиш глум, не буде для усіх смішною новиною?!.

Повитий у пітьму, величний Рим мовчав і спав…


Примітки

Вперше надруковано в альманасі «Багаття», Одеса, 1905. Подаються за виданням: Дніпрова Чайка, Твори, «Дзвін», К., 1919 – 1920.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 200 – 204.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 682

Модифіковано : 23.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.